Учасники процедури санації

Боржник – це ключова фігура процедури банкрутства. Згідно зі ст.1 Закону боржник – це суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання строку їх оплати. Боржником суб’єкт підприємницької діяльності стає після порушення справи про банкрутство (до визнання його банкрутом) та відкриття ліквідаційної процедури [3].

Поряд зі сторонами відносин неспроможності по горизонталі – кредитора і боржника є й інші учасники, взаємовідносини яких з основними діючими фігурами будуються по вертикалі. Горизонтальні й вертикальні відносини – це єдиний ланцюг відносин неспроможності. Вони пов’язані один з одним, взаємно переплітаються і зумовлюють ті чи інші правовідносини.

Суб’єктами вертикальних відносин слід вважати інвестора, власника майна, державний орган з питань банкрутства, орган місцевого самоврядування, центральний орган виконавчої влади, трудовий колектив і господарський суд.

Серед загальних понять процедури банкрутства (ст.1 Закону) немає поняття „інвестор”. Згідно з ч.2 ст.14 Закону інвестор – це фізична і/або юридична особа, яка виявила бажання взяти участь у процедурі санації боржника. Повноваження інвестора частково закріплені в різних статтях закону. Це: подання заяви розпорядникові майна про участь у санації боржника (ч.2ст.14); пропозиція про призначення розпорядника майна чи керівника боржника керуючим санацією (ч.2 ст.17); закріплення у плані санації умов участі (ч.1, 2 ст.18); придбання права власності на майно боржника за умови виконання зобов’язань, передбачених планом санації (ч.3 ст.18); закріплення в мировій угоді умов про виконання зобов’язань боржника (ч.4 ст.37).

Інших повноважень для інвестора Законом не передбачено. Це відіграє негативну роль, поза як від інвестора багато в чому залежить фінансове оздоровлення боржника. Інвестор є дуже вразливою фігурою процедури банкрутства. Уявімо, що кредитори вирішили відмовитися від інвестора і перейти до ліквідації підприємства. Хто поверне вже вкладені грошові кошти інвестора? Очевидно, інвестор стане кредитором боржника і чекатиме реалізації майна, щоб повернути свої грошові кошти. Не виключений варіант, коли кредитори забажають змінити інвестора у процедурі санації. Виникає питання: як бути із попереднім інвестором, якщо він вчинив певні дії [4, с.75].

Все це свідчить про необхідність встановлення у Законі чітких гарантій для інвесторів, які мають бути впевнені у своїх правах, забезпечених Законом. По-перше, потрібно щоб вибір інвестора здійснював комітет кредиторів, а потім затверджував господарський суд.

По-друге, інвестор повинен отримати право схвалення (погодження) плану санації і право підпису. Додатком до плану санації мають виступати договори переведення боргу, купівлі-продажу, міни тощо. Усі ці договори повинні бути укладені між боржником у особі керуючого санацією та інвестором.

По-третє, інвестор повинен мати право ознайомитись із матеріалами справи про банкрутство, бухгалтерськими, статистичними документами боржника, щоб знати фінансове і комерційне становище останнього.

Водночас необхідно оцінити придатність інвестора. Попередня редакція закону і роз’яснення Вищого арбітражного суду України [5, с.211], передбачали оцінку інвестора на предмет його платоспроможності, реальності пропозицій. Тільки після того, як така особа відповідала необхідним вимогам, суд виносив ухвалу про визнання інвестором. У новій редакції Закону цього немає, і це дуже погано, тому що наявність судового акта надає інвестору певну гарантію повноправної участі у процедурі банкрутства.

Який орган управління інвестора - юридичної особи повинен приймати рішення про участь як інвестора у справі про банкрутство? Очевидно, що така участь передбачає реорганізацію боржника, і роль інвестора вбачається або у прийнятті майнових прав і обов'язків господарюючого суб'єкта-боржника, або у придбанні корпоративних прав боржника. Відповідно, орган управління боржника, який повинен надати згоду на участь як інвестора, має бути наділений повноваженнями для здійснення ліквідації, реорганізації і створення нових (дочірніх) юридичних осіб. Наприклад, в акціонерному товаристві таким органом управління є загальні збори акціонерів. На жаль, на практиці інвестори цього не враховують.

Якщо інвестор погасив борги перед усіма кредиторами, він набуває права власності на майно боржника в обсязі, визначеному планом санації. Водночас ст.18, 20 Закону передбачають реалізацію майна боржника як елемент плану санації. Чи є тут спільне між двома засобами фінансового оздоровлення?

Це різні відносини. Незважаючи на те, що за результатами участі інвестора право власності встановлюється договором купівлі-продажу майна боржника, тут мають місце інші правовідносини, ніж ті, що передбачені у ст. 18, 20 Закону. Продаж майна боржника як засіб відновлення платоспроможності можливий тільки тоді, коли відсутній інвестор чи коли він не претендує на такий вид майна.

Власник майна (орган, уповноважений керувати майном) боржника як учасник процедури банкрутства фактично не має повноважень. У Законі вказується тільки про обмеження органів управління боржника. Більш правильною була б редакція про обмеження у повноваженнях власника (органу, уповноваженого управляти майном), тому що йдеться саме про його функції. Тільки з допомогою органів керування боржника здійснюється реалізація правосуб'єктності власника.

Так, у ч.5 ст.7 Закону говориться про прийняття рішення органу управління боржника щодо звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство. Водночас згідно з ч.3 ст.7 Закону таке рішення приймає власник майна боржника (орган, уповноважений управляти майном). Отже, і в першому, і в другому випадках ми маємо справу із власником (органом, уповноваженим управляти майном). Таким чином, можна встановити коло прав та обов'язків, заборон та обмежень власника майна боржника і випадки його участі у процедурі банкрутства:

· прийняти рішення про звернення до господарського суду з метою ініціювання справи про банкрутство (ч.3, 5 ст.7; ч.1 ст.51; ч.1 ст.53 Закону);

· обмеження у частині розпорядження майном і корпоративними правами (ч.11, 13 ст.13);

· часткове припинення повноважень у процедурі розпорядження майном (ч.6 ст.13);

· участь з правом дорадчого голосу в засіданнях комітету кредиторів (ч.8 ст.16);

· пропозиція кандидатури керуючого санацією (ч.2 ст.17);

· припинення повноважень при введенні процедури санації (ч.4 ст.17);

· заборона на обмеження повноважень керуючого санацією щодо розпорядження майном (ч.6 ст.17; ч.5 ст.18);

· узгодження плану санації (ч.6 ст.17; ч.5 ст.18);

· включення до плану санації умови про виконання обов'язків боржника (ч.2 ст.18);

· припинення повноважень у випадку визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури;

· право на отримання ухвали суду про ліквідацію юридичної особи-банкрута;

· відновлення у правах після закінчення справи про банкрутство у процедурах ліквідації, мирової угоди (ч.3 ст.32; ч.7 ст.38) [6, с.262].

Державний орган з питань банкрутства (надалі - державний орган) здійснює контрольні функції над учасниками процедури банкрутства і одночасно є в деяких випадках його учасником. Повноваження держоргану закріплені у ст.2 Закону. Найважливішим є повноваження щодо: ліцензування діяльності арбітражних керуючих; введення єдиної бази даних про підприємства, стосовно яких порушено справу про банкрутство; пропозиції господарському суду кандидатури арбітражного керуючого стосовно державних підприємств (у тому числі із 25 % часткою державної власності).

У деяких випадках державний орган може виступати учасником процедури банкрутства. Це можливо, коли господарському суду не надали кандидатуру арбітражного керуючого (ст.1 Закону), при ліквідації державних підприємств (ч.2 ст.52; ч.3 ст.25) і при банкрутстві відсутнього боржника (ч.2 ст.52). У цих випадках державний орган у особі свого працівника виступає учасником процедури банкрутства. Тільки повноважень для державного органу як безпосереднього учасника процедури банкрутства Закон не передбачив. Вони повинні бути такими самими, як і в інших учасників.

Функції ліцензування діяльності арбітражного керуючого покладені на державний орган з питань банкрутства. На практиці виникає питання про порядок позбавлення ліцензії арбітражного керуючого за невиконання або неналежне виконання ним своїх повноважень. Насамперед вся діяльність арбітражного керуючого відображається в ухвалах господарського суду. Звіти керуючого санацією, ліквідатора завжди підлягають розгляду в господарському суді. Саме суд надає правову оцінку діяльності арбітражного керуючого. Тому функція по позбавленню ліцензії арбітражного керуючого повинна належати господарському суду. У ч.8 ст.31 Закону вказується, що підставою для анулювання ліцензії арбітражного керуючого є завдання ним збитків боржнику або кредиторам. Така норма є нежиттєздатною, тому що розмір збитків слід ще доказати у судовому порядку, що, звичайно, дуже складно. У зв'язку з цим було б правильно вилучити слово «збитки». Це спростило б позбавлення ліцензії поганого арбітражного керуючого та розчистило б шлях іншим, що ефективно працюють. Оцінка діяльності арбітражного керуючого із можливим позбавленням ліцензії з боку господарського суду надасть можливість полегшити роботу арбітражних керуючих, з одного боку, а з іншого - гарантує від безпідставного позбавлення ліцензії [7, с.198].

На державний орган з питань банкрутства покладена функція ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушена справа про банкрутство. Водночас у Законі вказується тільки про часткові випадки направлення процесуальних документів державному органу. Це порушення справи про банкрутство (ч.1 ст.11 Закону), попереднє засідання суду (ч.3 ст.15), затвердження звіту керуючого санацією (ч.16 ст.21). Інших випадків направлення судом своїх ухвал, що вказують про хід провадження у справі про банкрутство, Законом не визначено, що відіграє негативну роль, тому що позбавляє можливості державний орган вести об'єктив­ний облік даних на підставі легітимності відомостей.

При розгляді справ про банкрутство окремих суб'єктів підприємницької діяльності до участі у справі залучаються органи місцевого самоврядування, відповідний орган виконавчої влади. Це пояснюється специфікою самого суб'єкта банкрутства. Завдання цих органів у процедурі банкрутства полягає у розв'язанні соціальних, демографічних, екологічних проблем, що неминуче виникають при банкрутстві господарюючого суб'єкта. Попередня редакція Закону не давала можливості участі зазначених суб'єктів у процедурі банкрутства, що відігравало негативну роль. Так, після визнання банкрутом одного хімічно-металургійного заводу виникла проблема утилізації його сировини, тому що невирішення такого питання могло призвести до екологічної катастрофи у регіоні. Тільки втручання Кабінету Міністрів України надало можливість приєднати господарський суб'єкт-банкрут до іншого металургійного заводу і запобігти серйозному екологічному лиху [8, с.241].

Такі обставини були враховані у новій редакції Закону. Однак норми Закону тільки «пом'якшують», але не розв'язують проблеми, оскільки закон не містить повноважень для вказаних учасників. Вони тільки можуть брати участь у справі про банкрутство, маючи лише окремі, несуттєві права. Так, при банкрутстві особливо небезпечних об'єктів орган місцевого самоврядування або відповідний центральний орган виконавчої влади мають право укласти договір поруки із комітетом кредиторів, що є підставою для введення судом процедури санації (ч.3 ст.43 Закону). Тим часом на практиці такі договори не укладаються, тому що у зазначених органів просто немає грошей, щоб виплатити великі борги кредиторам. Залишається один шлях - ліквідації. Однак у Законі форма участі таких суб'єктів під час проведення всіх заходів у ліквідаційній процедурі не регламентована. Очевидно, орган місцевого самоврядування і відповідний центральний орган виконавчої влади повинні бути членами ліквідаційної комісії. Водночас усі питання щодо закриття (консервації) особливо небезпечних об'єктів мають вирішуватися виключно відповідним представником центрального виконавчого органу та його вказівки повинні мати обов'язкову силу як для ліквідатора, так і для комітету кредиторів. Розбіжності, що виникають між ліквідатором, комітетом кредиторів і представником центрального органу виконавчої влади, мають вирішуватися судом.

Особливим учасником справи про банкрутство є представник працівників боржника. Закон дає поняття такого учасника як особи, уповноваженої загальними зборами, на яких були присутні не менш як три четвертих від штатної чисельності працівників боржника, представляти їх інтереси при проведенні процедури банкрутства із правом дорадчого голосу (ст.1 Закону). Як видно зі змісту норми, представник працівників боржника представляє інтереси тільки працюючих на господарюючому суб'єкті. Що ж стосується звільнених працівників, то вказаний представник їхні інтереси не представляє.

Закон не містить повноважень для представника працівників боржника. Представник працівників боржника має право брати участь із правом дорадчого голосу в роботі комітету кредиторів. Крім того, якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має переважне право вимагати передання його цілісного майнового комплексу підприємства-боржника в оренду за умови прийняття на себе грошових зобов'язань боржника та за наявності згоди на це кредиторів. У цій ситуації від імені трудового колективу виступає його представник, який доводить до відома комітету кредиторів волю працівників. Якщо комітет кредиторів згодний, то здійснюється перетворення боржника у господарське товариство, і кредитори укладають з ним мирову угоду.

Сфера дії представника працівників у процедурі банкрутства дуже широка. Насамперед представник слідкує за дотриманням мораторію на задоволення вимог кредиторів боржника з тим, щоб погасити вимоги щодо заробітної плати. Якщо при складанні плану санації керуючим санацією передбачається зміна умов праці, скорочення чисельності працівників, необхідно мати згоду представника. Відсутність спеціальних норм про захист працівників від безпідставного звільнення у процедурі санації відіграє негативну роль, тому що зменшує ефективність роботи господарюючого суб'єкта [9, с.189].

Повноваження представника працівників повинні полягати не у вирішенні часткових питань - погашення тим чи іншим працівникам заборгованості із заробітної плати, а у досягненні загальної мети - збереження господарюючого суб'єкта та відновлення його платоспроможності.

Господарський суд виконує контрольні функції над учасниками процедури банкрутства. Виступаючи від імені держави, господарський суд слідкує, щоб учасники процедури банкрутства належним чином виконували свої обов'язки. Контрольні функції господарського суду полягають у: констатації (визнанні) наявності або відсутності у кредиторів грошових вимог до боржника, перевірці відповідності вимогам законодавства основних документів кредиторів, спрямованих на погашення грошових зобов'язань шляхом затвердження плану санації та мирової угоди; перевірці відповідності вимогам законодавства кандидатури арбітражного керуючого шляхом призначення на посаду, а також у оцінюванні зробленої роботи шляхом затвердження звітів керуючого санацією, ліквідатора.

Якщо у процесі розгляду судом документів кредиторів (комітету кредиторів), арбітражного керуючого суд доходить висновку про незаконність таких документів, то він їх відхиляє або відмовляє у задоволенні. Це означає, що учасники процедури банкрутства повинні оформляти документи відповідно до вимог Закону або інших нормативних актів.

Поряд з контрольними функціями суд виконує юрисдикційну, тобто здійснює правосуддя у справах про банкрутство. Саме цей орган держави порушує і припиняє справи про банкрутство. Незважаючи на те, що будь-які дії учасники справи про банкрутство здійснюють самостійно, однак у ряді випадків господарський суд у рамках справи про банкрутство розглядає майнові спори, які хоча і випливають з відносин банкрутства, але цілком могли б бути вирішеними у загальному (позовному) спорі. Це - відшкодування збитків, що виникли у результаті відмови керуючого санацією від виконання триваючих договорів боржника; визнання зацікавлених угод боржника недійсними; визнання недійсною або розірвання мирової угоди.

Якщо за контролюючими функціями повноваження господарського суду у процедурі банкрутства більше нагадують менеджера (керуючого), то з майнових спорів - суд позовного провадження. Тому необхідно врахувати мету, завдання і функції суду у процедурі банкрутства. Адже вони дуже суттєво відрізняються від судів позовного провадження. У процедурі банкрутства суд не розглядає спору по суті, а контролює роботу учасників, оперативно втручаючись у їх діяльність. Завдання суду у процедурі банкрутства полягає у забезпеченні умов для фінансового оздоровлення господарюючого суб'єкта, усуненні всіх негативних наслідків, які можуть виникнути від ліквідації підприємств у випадку банкрутства. У процедурі банкрутства господарський суд виконує функції держави по нагляду і контролю відносин неспроможності (банкрутства) [10, с.132].

Таким чином, основними суб’єктами санації є керуючий санацією, боржник, інвестор. Боржник – це ключова фігура процедури банкрутства. Особливим учасником справи про банкрутство є представник працівників боржника. Закон дає поняття такого учасника як особи, уповноваженої загальними зборами, на яких були присутні не менш як три четвертих від штатної чисельності працівників боржника, представляти їх інтереси при проведенні процедури банкрутства із правом дорадчого голосу. Поряд зі сторонами відносин неспроможності по горизонталі – кредитора і боржника є й інші учасники, взаємовідносини яких з основними діючими фігурами будуються по вертикалі. Горизонтальні й вертикальні відносини – це єдиний ланцюг відносин неспроможності. Вони пов’язані один з одним, взаємно переплітаються і зумовлюють ті чи інші правовідносини. Суб’єктами вертикальних відносин слід вважати інвестора, власника майна, державний орган з питань банкрутства, орган місцевого самоврядування, центральний орган виконавчої влади, трудовий колектив і господарський суд.