Трансформация советской политической системы и государственного аппарата в 30-40-ые гг.

На рубеже 20—30-х гг. в стране сформировалась тоталитарная система власти. Предпосылкой её возникновения стала монополия Коммунистической партии на власть, возникшая ещё летом 1918 г., когда в стране осталась единственная правящая партия. После ликвидации оппозиции её власть стала бесконтрольной.

Внутри самой партии после 1921 г. запрещалась всякая фракционная деятельность. В 1924 г. Н. Бухарин заявил: «Нам для того, чтобы поддержать пролетарскую диктатуру, необходимо поддержать диктатуру партии, которая немыслима без диктатуры старой гвардии, которая в свою очередь немыслима без руководящей роли ЦК как властного учреждения». Такая иерархия власти неизбежно предполагала появление единоличной диктатуры вождя.

Партийная власть быстро срасталась с властью государственного аппарата. Руководители партии одновременно занимали руководящие государственные должности. Партия милитаризировалась в соответствии со сталинской идеей.

В сложившейся административно-командной системе государственные и хозяйственные органы действовали под жёстким контролем партийных органов и в рамках централизованного управления ведомственного аппарата. Сформировался привилегированный слой бюрократии, занимавшей места в партийных, советских, военных, хозяйственных, репрессивных и иных органах.

Борьба в руководстве партии вела к укреплению единоличной власти. В 1923 г. для уничтожения троцкистской левой оппозиции был создан политический блок: Сталин, Зиновьев, Каменев. В 1925 г. Сталин поддержал правую позицию Бухарина против Зиновьева, который возглавил новую оппозицию. В апреле 1926 г. тройственный блок распался, а Зиновьев и Каменев присоединились к Троцкому.

Новое политическое объединение было пёстрым по составу (демократические централисты, рабочая оппозиция и др.), его лозунги были нечёткими (призывы к борьбе с аппаратом, предупреждение о термидоре, предательстве бюрократией революции). Оппозиционеры создавали сеть своих подпольных организаций. В октябре 1926 г. лидеры оппозиции, напуганные нарастанием ≪ левого≫ радикализма, обратились к руководству партии с покаянным заявлением. Пленум ЦК и состоявшаяся осенью 1926 г. партконференция сурово осудили их действия.

Осенью 1927 г. оппозиция решилась на новую атаку: она опубликовала свою программу реформ и организовала в ноябре контрдемонстрации в Москве и Ленинграде. За проведение этих акций большая часть оппозиционеров была исключена из партии, а отдельные ее члены (во главе с Троцким) отправлены в ссылку.

В ноябре 1928 г. пленум ЦК осудил правый уклон в партии, и лидеры правой оппозиции (Бухарин, Рыков, Томский) отмежевались от течения. В 1929 г. ЦКК и органы ГПУ провели большую чистку в рядах партии. В ноябре 1929 г. на пленуме ЦК оппозиция подвергла себя самокритике, и после длительного перерыва (в 1934 г.) ее лидеры вместе с представителями предыдущей оппозиции (Зиновьев, Каменев) вернулись в русло партийной линии.

Троцкий, обратившийся к коммунистам всех стран с призывом бороться с планами Сталина (октябрь 1928 г.), был обвинён в создании антисоветской партии и выслан за пределы СССР. В апреле 1929 г. пленум ЦК партии завершил разгром оппозиции, последняя уже не выступала против пятилетнего плана (ускоренная индустриализация и коллективизация), подготовленного ВСНХ и являвшегося более радикальным, чем план, подготовленный Госпланом (предусматривал сохранение частного сектора хозяйства, умеренных темпов кооперирования). Вариант Госплана подвергся корректировке в сторону интенсификации. На ноябрьском (1929 г.) пленуме ЦК политика великого перелома получила полную поддержку.

С февраля 1928 г. деятели левой оппозиции стали присоединяться к генеральной линии партии. На XVI партийном съезде были осуждены правые оппозиционеры (как в 1929 г.), проведена чистка профсоюзного руководства. Летом 1932 г. начались судебные процессы против правых. Вместе с тем пассивное сопротивление профессиональных хозяйственников ускоренным темпам реформ повело к определенной умеренности при составлении плановых показателей нового пятилетнего плана. На политическую арену вернулась часть оппозиционеров (Каменев, Зиновьев, Бухарин).

Уже в январе 1934 г. позиции Сталина окончательно укрепились, а партийная линия превратилась в догму. К этому времени усилились политические репрессивные меры, завершилась коллективизация индивидуальных крестьянских хозяйств, была установлена уголовная ответственность для семей репрессированных и т.п. После убийства в декабре 1934 г. Кирова проведены аресты членов оппозиции. В 1935 г. сторонники Сталина заняли все ключевые посты в государстве. Была развернута популистская кампания против деятелей партии, обвинённых в искажении генеральной линии. Сторонники Сталина (Микоян, Жданов, Хрущёв, Ежов, Вышинский и др.) проводили чистку госаппарата.

В 1935 г. начался идеологический пересмотр многих научных отраслей: исторической и биологической наук, языкознания, литературоведения, философии. Проводилось наступление на инженерно-технические кадры специалистов, возникло стахановское движение ударников труда.

Антикапиталистическая революция 30-х гг. нанесла серьёзные удары по целому ряду социальных групп. В 1928—1931 гг. репрессиям было подвергнуто большое число крестьян (кулаков), в 1929—1932 гг. под удар попали священнослужители, частные торговцы, лица свободных профессий, технические специалисты. Во второй половине 30-х гг. репрессии обрушились на партийные, государственные и военные кадры.

Одобренные VI конгрессом Коминтерна (июль — сентябрь 1928 г.) основы внешней политики СССР включали: отказ от сотрудничества с социал-демократами, борьбу против реформистских влияний внутри рабочего класса, очищение компартий от правых уклонистов. Утверждалось, что цели фашистов и социал-демократов идентичны, что происходит нарастание кризиса капиталистической системы. Обвинения в социал-демократическом уклоне, которые делались в адрес правой оппозиции, позже превратились в обвинения в социал-фашизме, предъявляемые лидерам оппозиции на показательных процессах 30-х гг.

Ещё в 1924 г. Сталин сформулировал лозунг о построении социализма в одной стране. На XIV съезде партии в 1925 г. из этого лозунга был сделан практический вывод: СССР должен завоевать экономическую самостоятельность, чтобы превратиться из страны, ввозящей машины и оборудование в страну, их производящую. Это была идеологическая предпосылка индустриализации. Начинался период великого перелома.

На XVII съезде партии было отмечено, что политические и другие проблемы обусловлены разрывом между директивами партийного руководства и тем, как они выполняются. Сталин дал своеобразную классификацию виновников такого разрыва: неисправимые бюрократы, обманывающие своё руководство, честные болтуны, преданные власти, но неспособные руководить, люди, ставшие вельможами, которые считают, что партийные и советские законы писаны не для них. Для преодоления разрыва требовалось ужесточение контроля и борьбы с бюрократизмом и вредительством. Съезд объявлял, что главная цель — построение социализма — достигнута, а трудности — только результат некомпетентности или вредительства. Власть была готова к проведению массовых репрессий. Установившийся режим личной власти Генерального секретаря партии, ставшего одновременно и главой государства, будет характерным признаком советской политико-государственной системы. Уже в 1929 г. Сталин назывался самым выдающимся теоретиком ленинизма, Лениным наших дней.

61. 5 грудня 1936 р. У ній зазначалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими при таємному голосуванні. Було скасовано категорію " позбавленців", тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до " експлуататорських верств". Селяни одержували рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. У Конституції

1936 р. було закріплено, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дій­сності. Партійний апарат був основою тоталітарної держави, а в ру­ках генерального секретаря, тобто И. Сталіна, зосередилася небаче­на в історії повнота політичної та економічної влади.І все ж формально, за буквою Конституції, владою залишалися Ра­ди — найвищий орган влади одержав назву Верховна Рада замість з'їзду Рад СРСР.

Конституція СРСР 1936 р. містила статті, які гарантували права особи і громадянські свободи. Зокрема, проголошувалися свободи друку і зборів, недоторканність особи, житла й листування, принци­пи відкритості суспільних процесів, підтверджувалося право обви­нувачуваного на захист. Зафіксовані в Конституції демократичні норми аж ніяк не узгоджувалися з практикою терору.Конституції союзних республік було розроблено за зразком союз­ної. Проект нової Конституції України було опубліковано 1 січня

62?

63.В умовах воєнного часу зміни у правовій системі Української РСР обумовлювалися завданнями, пов’язаними з обороною всієї країни, і здійснювалися відповідно до змін у загальносоюзному зако­нодавстві.

Цивільне право, що ґрунтувалося на принципі панування держав­ної власності, загалом виявилося достатньо пристосованим до над­звичайних умов. Створена ще напередодні війни система планового розподілу також відповідала потребам мілітаризації народного гос­подарства. Зважаючи на необхідність евакуації промисловості на схід, перерозподілу основних фондів, було розширено права госпо­дарських наркоматів і спрощено порядок передачі майна між держав­ними підприємствами та установами; застосовувалася також реквізи­ція - насамперед щодо об’єктів колгоспно-кооперативної власності.

За відбудови звільнених від німецько-фашистських окупантів районів з’явилися нормативно-правові акти (постанови РНК СРСР від 17 квітня 1943 р., РНК УРСР від 28 вересня 1943 р. та ін.), де обумовлювався порядок здачі трофейного та безгосподарного майна військовим частинам, органам НКВС або органам влади; повернення законним власникам майна підприємств, колгоспів, військових частин, яке опинилось у громадян під час окупації.

Зміни стосувалися майнових і немайнових прав громадян. Так, згідно з постановою РНК УРСР від 14 вересня 1941 р. на час війни за всіма категоріями військовослужбовців зберігалася їхня житлова площа; у випадках, коли ця площа залишалася незаселеною, квартплата за неї не стягувалася. Терміни позовної давності у справах осіб, які перебували на фронті, було продовжено на весь період їхньої служби у збройних силах.

Скасовувався шестимісячний термін, встановлений ЦК УРСР для прийняття спадщини. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. розширювалося коло спадкоємців за законом: ними тепер ставали батьки, брати й сестри спадкодавця. За відсутності спадкоємців дозволялося заповідати майно державним органам, громадським організаціям, а також стороннім особам. Од­нак спадкодавець не мав права позбавляти спадщини неповнолітніх дітей або непрацездатних членів сім’ї.

Діяв дещо інший порядок визнання безвісно відсутніми й померлими осіб, які безвісти пропали на фронті. Якщо військові органи свідчили про зникнення особи, то суд міг визнати її померлою.

Командирам окремих військових частин, а також начальникам шпиталів надавалося право засвідчувати доручення та заповіти військовослужбовців.

Зміни у сімейному праві стосувалися насамперед посилення охо­рони дитинства й материнства. Деякі постанови союзного та українського урядів спрямовувалися на влаштування та надання допомоги дітям-сиротам. Це Постанови РНК УРСР від 15 лютого 1942 р. “Про влаштування дітей, які залишилися без батьків”; РНК СРСР від 15 червня 1943 р. “Про посилення заходів боротьби з дитячою без­притульністю і хуліганством”; РНК УРСР від 27 березня 1943 р. “Про організацію допомоги дітям, батьки яких загинули у боях з німецько-фашистськими окупантами, замордовані або розстріляні фашистськими загарбниками під час окупації районів УРСР”; РНК СРСР від 30 липня 1944 р. “Про заходи боротьби з бездоглядністю і безпритульністю дітей в Українській РСР”.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 8 вересня 1943 р. вдосконалювався порядок усиновлення.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. збільшувалась державна допомога вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, встановлювалося почесне звання “Мати-героїня”, засновувалися орден “Материнська слава” та медаль “Медаль материнства”. Водночас скасовувалося право матері звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства. Права й обов’язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб, що, на думку законодавця, мало сприяти зміцненню сім’ї, виховувало відповідальне ставлення до шлюбу.

64. Найважливішою справою Хрущова була критика культу особи Сталіна. Особливе значення у цій критиці займає секретна доповідь М. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС „Про культ особи та його наслідки”. У ній політика Сталіна визначалася як хибна, у низці засадних моментів - злочинна. Це стосується масових репресій, організації провокацій, застосування тортур під час слідства тощо. Але хоч критика Сталіна в доповіді була досить різкою, та не глибокою, оскільки обминалися системні засади і фундаментальні причини сталінського режиму. Причини виникнення культу пояснювалися ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою і особливо негативними рисами характеру самого Сталіна. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила культ особи. У доповіді не ставився під сумнів жоден з етапів політики комуністичної партії після 1917 р. Сам початок сталінського терору визначався 1934 р., що автоматично виключало із переліку злочинів режиму насильницьку колекти­візацію, голодомор 1932-1933 р. тощо. Назва жертв культу особи теж вибіркова. До них Хрущов відніс лише комуністів, що чітко дотримувалися офіційної партійної лінії, але і словом не пом’янув опозиціонерів і простих громадян. Таким чином, у доповіді було обійдено питання про відповідальність за вчинені злочини всієї правлячої тоді верхівки. У допо­віді було зроблено все, щоб на противагу Сталіну піднести Леніна, партію, існуючий лад. Хрущов, як то видно з його мемуарів, так ніколи і не зрозумів, що від Сталіна не можна відцуратися, не відмовившись від системи, яка його породила. Адже не один Сталін вин­ний у найстрахітливіших злочинах XX ст., а передусім тоталітарна система й ідеологія марксизму-ленінізму, що породила цю систему. Тому, хоч удар по культу особи був завданий страшенний, тоталітаризм утри­мався, оскільки в СРСР залишалася непорушною ідеологія марксизму-ленінізму, комуністична партія. Доповідь М. Хрущова " Про культ особи та його наслідки" залишала­ся засекреченою в СРСР аж до 1989 р. Основні положення доповіді в значно пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. " Про подолання культу особи та його наслідків". Але критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. У тоталітарній системі була зроблена перша пробоїна, яку залатати прибічники системи вже не змогли. Партійне керівництво в УРСР за вказівкою з Москви розгорнуло шаблону кампанію засудження культу особи на партійних зборах і в пресі. Реабілітація жертв сталінських репресій прискорилася. Але точних даних про число реабілітованих жертв не було. За останніми даними, що наводяться в літературі, на кінець 50-х років органами КДБ і прокура­тури республіки було переглянуто справи майже 5, 5 млн. чол., із них було реабілітовано 3, 2 млн. чол. Поза реабілітацією залишилось більшість жертв репресій 20-х – початку 30-х років і майже всі, хто так чи інакше був звинувачений у націоналізмі. Втім, навіть строго дозована критика Хрущова культу особи спо­лохала сталіністів. Вони боялися кари за свої злочини.

65. За сорок років після прийняття попередньої Конституції в країні відбулися настільки глибокі зміни в галузі економіки, культури, у соціальній структурі суспільства, що їх стало необхідно узагальнити в новому Основному законі країни. Тому 25 квітня 1962 Верховною Радою СРСР була сформована Конституційна комісія, яка в 1976 р. на XXV з'їзді КПРС доповіла, що проект нової Конституції готовий. Він обговорювалося на засіданнях Політбюро, в Секретаріаті ЦК КПРС, на травневому (1977 р.) Пленумі ЦК КПРС), потім у Президії Верховної Ради СРСР. Потім проект був опублікований в пресі. Після цього почалося всенародне обговорення проекту Конституції. Сьомого жовтня 1977 року була прийнята Декларація: " Верховна Рада Союзу РСР, діючи від імені Радянського народу і висловлюючи його суверенну волю, приймає Основою закон СРСР".

Конституція виходить з основних принципів і ідей, вироблених попередніми радянськими Конституціями. Відмінною рисою цього документа є наявність вступної теоретичної частини закону (преамбули).

Конституція 1977 року складається з великих розділів, присвячених основам суспільного ладу і політики СРСР, проблеми співвідношення держави й особистості, національно-державному устрою країни. Колишні Конституції характеризували Радянська держава як держава робітників і селян, Основний закон 1977р. Включає в цю формулу і інтелігенцію. Однак, характеризуючи Радянська держава як держава робітників, селян та інтелігенції, Конституція 1977 року підкреслює всі зростаючу консолідацію радянського суспільства, його соціальну однорідність. Нова Конституція вперше вводить поняття " народ", і вказівка ​ ​ на народ як джерело влади означає подальший розвиток Радянської демократії. Але в реальності народ є лише ідеологічною ширмою для в Комуністичній партії. У Конституції 1977р Комуністичної партії відводиться особливе значення. Стаття 6 Основного Закону сказано: " КПРС, діючи в рамках Конституції СРСР, здійснює політичне керівництво державними та громадськими організаціями, направляє і координує їх діяльність".

У Конституції 1977 року були сильніше закріплені права громадян, одними з найважливіших в ній є право людини на працю і право на відпочинок. Конституція проголошує і абсолютно нове право - право на охорону здоров'я. Стаття 42-а надає широке коло заходів, метою яких є турбота про здоров'я радянських громадян у процесі їх трудової діяльності, розвиток і вдосконалення техніки безпеки та виробничої санітарії, профілактичні заходи, заходи з оздоровлення навколишнього середовища і т.д.

Ще одним дуже важливим заходом стало закріплення в Основному законі нового права радянських громадян - права на житло. У Конституції розвиваються далі такі інститути, як недоторканність особи, житла, таємниця листування, таємниця телефонних переговорів. Нова Консти-туція не тільки закріплює права і свободи, а й розширює гарантії цих прав. Так, право на освіту забезпечується введенням загальної обов'язкової середньої освіти (Конституція 1936р. Гарантувала лише загальне початкова освіта). Нова Конституція забезпечує використання свободи совісті, забороняючи збудження ворожнечі і ненависті в зв'язку з релігійними віруваннями (стаття 52).

У будь-якої статті, присвяченій правам громадян, більшу частину тексту займають гарантії того чи іншого права, передбачаються не тільки матеріальні, але і суто правові гарантії прав і свобод радянських громадян. Так, стаття 49 встановлює, що посадові особи зобов'язані у визначені терміни розглядати заяви і пропозиції громадян, давати на них відповіді і вживати необхідних заходів.

Новий підхід у " брежнєвської" Конституції був до питання регулювання судової системи. Він полягав у фіксуванні Конституцією основоположних принципів, встановлених чинним із правових питань (колегіальність розгляду справ, незалежність суддів, покарання тільки судом, можливість участі народних представників у судочинстві). Однак судді як і раніше рекомендувалися до обрання партійними структурами. Неугодного суддю просто не рекомендували до переобрання.

66 Пленум ЦК РКП (б) 26 - 27 червня 1923 заслухав доповідь Конституційної комісії і прийняв по ньому розгорнуте рішення. Підтримавши загальну ідею проекту, Пленум в той же час вніс зміни до нього, спрямовані на посилення гарантій суверенітету союзних республік.

В кінці червня - початку липня 1923 проект Конституції СРСР було обговорено на спеціальних сесіях ЦВК союзних республік. 6 липня 1923 ЦВК Союзу одноголосно затвердив проект Конституції і негайно ввів її в дію. Одночасно ЦВК вирішив внести текст Конституції на остаточне затвердження II з'їзду Рад СРСР. Напередодні цього з'їзду, що відбувся в січні 1924 р. і остаточно затвердив Основний Закон Союзу, пройшли з'їзди Рад союзних республік, що ратифікували його.

Конституція СРСР 1924 р. завершила оформлення принципово нової держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Вона по суті заміниласобою Союзний договір, прийнятий I Всесоюзним з'їздом Рад. Надалі державному обороті посилання на Союзний договір стали рідкісні, хоча і не зникли зовсім. Так, ми зустрічаємо згадки про Союзну договорі в Конституції України 1929

Основний Закон СРСР з'явився новим етапом в історії радянського конституційного будівництва, що відображає в той же час певну спадкоємність принципів і ідей, що зв'язують його з конституціями республік, в першу чергу - з Російської, а також з Закавказької.

Перш за все, це ідея федерації. Радянський Союз, подібно двох названих республікам, був конституйований як федеративна держава. Але не можна не помітити і істотної різниці між федерацією, що склалася в Росії, і новою формою федеративного об'єднання, яким з'явився Радянський Союз. Якщо РРФСР оформилася як держава з автономними утвореннями, то СРСР - як союзну державу.

У союзній державі поєднується суверенітет Союзу з суверенними правами його членів - союзних республік. Отже, носіями суверенітету є як Союз в цілому, так і кожен з його членів окремо. Цим ленінська ідея відрізнялася і від концепції конфедерації, і від концепції автономізації. В.І. Ленін виходив з того, що об'єднання республік має становити одну єдину державу. Саме ця ідея і закріплена в Конституції. У розділі першому Основного Закону - Декларації про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік - після перерахування причин утворення СРСР говориться: " Всі ці обставини владно вимагають об'єднання радянських республік в ОДНЕ (виділено мною. - Авт.) Союзну державу, здатну забезпечити і зовнішню безпеку, і внутрішні господарські преуспеянія, і свободу національного розвитку народів ". Закон не обумовлює спеціально суверенність Радянського Союзу, вважаючи її очевидною.

Коло прав Союзу окреслений переважно у ст. ст. 1 і 2 Основного Закону. Серед питань, віднесених до компетенції вищих органів влади Союзу, виділяються дві найважливіші групи: справи, пов'язані із зовнішніми функціями держави, і господарські справи. Крім того, в загальносоюзному компетенцію входять деякі питання регулювання міжреспубліканських відносин, а також деякі соціально-культурні проблеми.

Конституція включає до компетенції Союзу організацію і керівництво збройними силами, а також оголошення війни і укладення миру. Широко і докладно визначає Основний Закон права СоюзуРСР у сфері міжнародних відносин - політичних і економічних.

Конституція віддає у відання Союзу представництво в міжнародних зносинах з іншими державами, зміна зовнішніх кордонів Союзу, укладення договорів про прийом до складу Союзу нових республік, висновок зовнішніх позик, ратифікацію міжнародних договорів, керівництво зовнішньою торгівлею, висновок концесійних договорів.

До відання Союзу Конституція віднесла і загальне управління народним господарством, його найважливішими галузями.

Господарське об'єднання республік за обсягом відрізнялося від військового і дипломатичного. Якщо у сферах військової та зовнішніх зносин республіки передавали Союзу всі свої права, то в області економічної цього не сталося. Те й інше стало відображенням волі республік, що утворили Радянський Союз.

Основний Закон відніс до відання Союзу також встановлення основ судоустрою і судочинства, основ цивільного та кримінального законодавства СРСР, встановлення основних законів про працю, загальних начал в галузі народної освіти, спільних заходів в галузі охорони народного здоров'я, організацію загальносоюзної статистики, право амністії, вирішення спорів між союзними республіками.

Конституція закріпила за Союзом великі і важливі права, що забезпечують його нормальне функціонування, його зовнішню безпекуі внутрішній розвиток. Але велику увагу Основний Закон приділяє і гарантіям прав спілчан - союзних республік.

Основний Закон містить спеціальну главу, що трактує суверенні права цих республік. Сама конструкція розмежування прав Союзу і його членів побудована так, щоб захистити незалежність останніх. Права союзної держави перераховані вичерпно, за їх межі воно виходити не може. Що ж стосується прав членів Союзу, то вони нічим не обмежені, за винятком тих сфер, які передані союзній державі. Стаття 3 Основного Закону свідчила: " Суверенітет союзних республік обмежений лише в межах, зазначених у цій Конституції, і лише з предметів, віднесених до компетенції Союзу. Поза цими межами кожна союзна республіка здійснює свою державну владу самостійно".

Законодавець спеціально підкреслив і деякі найважливіші права членів Союзу РСР. Стаття 4 Конституції закріплює за союзними республіками право вільного виходу з Союзу. Це було розвитком ідеї, відбитої ще в Конституції Російської Федерації, допускала вихід з неї тих чи інших територій. Проголошення права вільного виходу було показником сили Радянської держави, яке вірило, що ніодна республіка не захоче відділитися від Союзу.

Виходячи з важливості права виходу, Конституція СРСР передбачала особливий порядок можливої зміни ст. 4. Ця стаття могла бути змінена або скасована не в загальному порядку, не як інші положення Основного Закону, а лише за згодою всіх республік, що входять до складу Союзу.

Спеціально підкреслено і право союзних республік на незмінюваність їх території. Така зміна припустиме лише за згодою кожної зацікавленої республіки. Це положення неухильно дотримувалася на практиці і неодноразово застосовувалася, бо життя вже скоро зажадала вдосконалення форми державної єдності Радянського Союзу. Питання про межі між республіками протягом десятиліть не був предметом нерозв'язних суперечок. Він завжди вирішувалося на основі принципу інтернаціоналізму.

Суверенним правом союзних республік було також право на власну громадянство. Воно поєднувалося з правом громадян кожної республіки вважатися громадянами Радянського Союзу (ст. 7 Конституції). З одного боку, це означає, що громадянин кожної республіки може відчувати себе на території будь-якої іншої радянської республіки як вдома - він рівноправний з її громадянами. З іншого боку, якщо він, наприклад, перебуває за кордоном, то за його спиною стоїть не тільки авторитет своєї республіки, може бути, невеликої держави, але й міць всього величезного Радянського Союзу, яка турбується про законні інтереси кожного свого громадянина.

Таким чином, Конституція виходила з ідеї обмеженості суверенітету як Союзної держави в цілому, так і його членів, з ідеї розмежування суверенних прав Союзу і республік, їх гармонійного поєднання.

Система державних органів, передбачена Основним Законом Союзу, теж виходила з ідеї максимального поєднання інтересів союзної держави в цілому з інтересами кожного його члена. При цьому слід відзначити спадкоємність принципів і ідей, що зв'язує Конституцію СРСР з основними законами об'єдналися республік і по цій лінії. При створенні вищих органів влади і управління Союзу РСР був використаний досвід державного будівництва незалежних радянських республік, в першу чергу, звичайно, найстарішою з них - Російської Федерації.

Конституції союзних і автономних республік. Конституція СРСР визнає за союзними республіками право мати свої основні закони (ст. 5), бо конституція - необхідний атрибут сучасної держави, тим більше суверенного.Разом з тим основні закони, вже були в об'єдналися республіках, тепер повинні були бути змінені, виходячи з факту утворення СРСР, приведені у відповідність з Конституцією Союзу. Ця робота і була проведена в найближчі після утворення СРСР роки.

Удосконалення основних законів союзних республік на практиці вилилося в створення нових основних законів, оскільки життя пішло вперед і слід було розробляти законодавство не лише у зв'язку з утворенням СРСР, а й з метою розвитку базису, суспільного ладу, на основі накопичення досвіду державного будівництва, змін в організації державної єдності республік та ін Часом зміни такого роду були за обсягом навіть більш помітні, ніж пов'язані безпосередньо з утворенням СРСР.

Першою прийняла свою нову Конституцію Закавказька Федерація. У квітні 1925 р. III Закавказький з'їзд Рад затвердив проект Основного Закону ЗРФСР. У тому ж році видала нову Конституцію Російська Федерація. У 1927 р. була прийнята нова Конституція Білорусії.

Дещо по-іншому, як би в два етапи, змінила свою Конституцію Українська РСР. Спочатку створили змінену редакцію старого Основного закону, апотім вже новий текст. VIII Всеукраїнський з'їзд Рад у січні 1924 р. доручив ВУЦВК відповідно до Договору про утворення СРСР і Конституцією СРСР переглянути Конституцію УРСР і представити її на затвердження чергового з'їзду Рад України. IX з'їзд Рад спеціальною постановою затвердив найважливіші зміни Основного закону республіки.

Внісши зміни до Конституції, IX з'їзд Рад разом з тим доручив ВУЦВК підготувати перероблений, новий текст Основного Закону республіки. Народний комісаріат юстиції УРСР склав такий проект, Комісія законодавчих проектів внесла до нього деякі виправлення. Остаточний текст нової Конституції 15 травня 1929 був одноголосно затверджений XI Всеукраїнським з'їздом Рад.

Конституції союзних республік цілком відповідали Основному Закону Союзу РСР. Але вони не дублювали загальносоюзних Конституцію, не повторювали її. Тим Основним Законом Союзу і конституціями республік існувало своєрідне " поділ праці": перший був присвячений в основному проблемі організації союзної держави і його співвідношення з членами Союзу, другі стосувалися всіх інших конституційних питань - суспільного ладу, форми державного єдності, державного механізму кожної республіки, виборчого права, правового статусугромадян.

Конституції республік, засновані на загальних принципах, відрізнялися тим не менше один від одного як за формою, так і за її механізмом. Наприклад, Конституція України 1929 містила 82 статті, а Основний Закон Білоруської РСР - тільки 76. Перша ділилася на великі розділи (" Загальні положення", " Про устрій Радянської влади", " Про виборчі права" та ін), другий - на дрібні голови (" Про предмети відання Всебілоруського з'їзду Рад і Центрального Виконавчого Комітету Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки", " Про Всебілоруських з'їзді Рад", " Про Центральному Виконавчому Комітеті Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки" та ін.) Українська Конституція містила спеціальний великий розділ про бюджет республіки, у Білоруській такого не було.

Особливості республіканських конституцій витікали в першу чергу із специфіки самих республік. Найбільш помітними тут були відмінності у формі державної єдності. Конституція ЗРФСР, колишньої на відміну від інших радянських республік союзною державою, сприйняла структуру Основного Закону Союзу РСР. Вона теж поділяється на два головних розділи - Декларацію про утворення Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки і Договір про її утворення, міститьспеціальну главу про суверенних права республік, що входять до складу ЗРФСР, причому статті цієї глави подібні до статей глави другої Конституції Союзу РСР. Російська Республіка - теж федеративна держава, але іншої форми - включила у свою Конституцію спеціальну главу про автономних республіках та автономних областях. Унітарна Білоруська республіка не виділила в Основному Законі ніяких розділів і глав, що стосуються форми державного єдності. У ньому немає і спеціальних статей про адміністративно-територіальний устрій.

Відмінності в республіканських конституціях несли на собі печатку і суб'єктивних факторів. Кожна республіка намагалася висловити навіть загальні принципи і загальні ідеї по-своєму, оригінально, шукала кращу, відмінну від загальної форму вираження. При цьому багато хто статті різних конституцій, безумовно, збігаються, але є у них і помітні відмінності.

Неоднаково вирішувалося в конституціях союзних республік питання про державну мову. Конституція України визнавала мови всіх народів, що населяють республіку, рівноправними (ст. 20) і не закріплювала якої-небудь мову як державну. По-іншому вирішила це питання Конституція Білорусі: "... Білоруська мова обирається як мова, переважний для зносини між державними, професійнимита громадськими установами та організаціями ". Є й інші відмінності між конституціями республік.

Проводилася також робота зі створення конституцій автономних республік. Деякі з них були навіть прийняті органами АРСР. Однак тільки одна така конституція - Основний Закон Молдавської АРСР - була затверджена вищим органом союзної (Української) республіки і тому вступила в силу.

Процес перебудови, що відбувався в усіх сферах суспільно-політичного життя, істотно вплинув на правову систему.

Основними напрямами реформування законодавства були: а) внесення численних змін і доповнень в існуючі закони та інші правові акти; б) розробка й прийняття нових законодавчих актів.

Істотні зміни відбувалися в законодавстві, яке регулювало економічні відносини. Закон СРСР від 6 березня 1990 р. " Про власність в СРСР" вніс суттєві зміни в інститут власності. Серед основних форм власності (державної та колективної) у законі зазначається також і власність громадян. Допускалось існування в СРСР власності іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян.

Правовому забезпеченню переходу економіки на ринкові відносини сприяли Закони СРСР " Про кооперацію в СРСР" від 26 травня 1988 р. " Про підприємства в СРСР" від 4 червня 1990 p.; Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 р. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю від 28 лютого 1990 р. установлювали право громадян на придбання землі в довічне володіння або оренду.

Принципово новим законодавчим актом ринкового типу були прийняті в травні 1991 р. Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які мали набрати чинності з 1 січня 1992 р.

Загальносоюзні акти сприяли розвитку законодавчого забезпечення реформування економіки в Україні.

Логічним продовженням юридичного оформлення на основі Декларації про державний суверенітет України економічної незалежності республіки став прийнятий 3 серпня 1990 р. Закон " Про економічну самостійність Української РСР". У цьому документі визначалися зміст, мета й основні принципи економічної самостійності України, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної системи. Проголошувалися повна господарська самостійність і свобода підприємництва всіх юридичних та фізичних осіб у рамках законів України, введення національної грошової одиниці. На втілення Декларації був спрямований також Закон УРСР " Про зовнішньоекономічну діяльність" від 12 червня 1991 р. Цей документ надавав українському народові виключне право самостійно й незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території Української УРСР.

Важливими актами законодавчого забезпечення реформування економіки України стали Закони Української РСР " Про власність" та " Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р., " Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р. та ін. Загалом протягом останнього року перебування УРСР у статусі союзної республіки Верховна Рада прийняла близько 40 законів та 70 постанов з економічної політики.

Однак розпочата в 1990 р. реформа цін створила критичну ситуацію для промислових підприємств. Нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищували діючі роздрібні. Ця акція виявилася дуже непопулярною і серед населення, оскільки призвела до порожніх полиць крамниць. З 1 листопада 1990 р. в Україні було введено продаж продовольчих і непродовольчих товарів за картками споживача з купонами.

Починаючи з 1988 р. відбувався перехід підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування, що потребувало реформування трудового законодавства. Установлювався новий порядок укладення колективних договорів. Тривалість випробування при прийомі на роботу почала визначатися за погодженням сторін. Скасовувались деякі обмеження щодо роботи за сумісництвом, суміщення професій. Законом СРСР від 22 травня 1990 р. було розширено пільги і гарантії трудових прав жінкам. В умовах переходу на ринкові відносини Верховною Радою УРСР 1 березня 1991 р. прийнято Закон " Про зайнятість населення".

Водночас у трудовому праві спостерігалися певні перекоси. Так, роботодавці почали широко використовувати нововведену контрактну форму прийняття на роботу, що значно зменшило захист прав працівників. Розвиток цієї галузі гальмували, з одного боку, наявність застарілих норм радянського трудового права, а з іншого — слабкість захисту трудових прав, орієнтація на виробництво всупереч інтересам працівника.

Зміни до законодавства, яке регулювало соціально-культурну сферу, вносили прийняті Верховною Радою Закони " Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 1 березня 1991 р., " Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р.

Відродженню духовності українського народу, регулюванню суспільних відносин у сфері української та інших мов, якими користується населення республіки, сприяло прийняття закону " Про мови в Український РСР" від 28 жовтня 1989 р.

В умовах загострення екологічної ситуації внаслідок Чорнобильської катастрофи подальшого розвитку набуло екологічне законодавство. У березні 1990 р. Верховна Рада Української РСР прийняла Постанову " Про екологічну обстановку в республіці та заходи по її докорінному поліпшенню". Серед кардинальних заходів, спрямованих на оздоровлення довкілля, передбачалося до 2000 р. вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, припинити скидання у водойми забруднених стоків, відмовитися від нового промислового будівництва у містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища.

Реформування суспільства і держави спричинило відповідні зміни й доповнення у кримінальному законодавстві.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Декларацію, де визнала незаконними і злочинними допущені в минулому репресивні акти проти народів, яких було піддано насильному виселенню з рідних місць у роки Другої світової війни. Визнавалося за необхідне вжити законодавчих актів для безумовного поновлення прав усіх народів, яких було піддано репресіям. Проголошувалося, що " зневажання прав людини і норм гуманності на державному рівні більш ніколи не повториться в нашій країні".

Важливим кроком на шляху реабілітації безвинних людей, які зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання чи релігійні переконання, став Закон України " Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. Реабілітація жертв політичних репресій за цим законом охоплювала увесь період після 1917 р. і поширювалась на осіб, необгрунтовано засуджених судами України або репресованих іншими державними органами в будь-якій формі, включаючи позбавлення волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.

В умовах загострення соціально-політичної ситуації Верховною Радою СРСР приймаються Закони " Про захист честі і гідності Президента СРСР" від 2 квітня 1990 р., " Про кримінальну відповідальність за блокування транспортних комунікацій та інші незаконні дії, які посягають на нормальну і безпечну роботу транспорту" від 23 жовтня 1990 р.