Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






В)гелиэя.






Образована согласно реформами Солона. Состояла из 6 тыс. членов (гелиасты), которых по жребию ежегодно избирали архонты из среды полноправных граждан мужского пола каждой филы (по 600 чел.), Достигшие 30-летнего возраста. После жеребьевки избранные гелиасты составляли клятву, затем, также путем жеребьевки, в делегации каждой филы определяли по 500 основных судей и 100 запасных. Таким образом образовывалось 10 коллегий - дикастерий. Каждая коллегия выполняла свои функции в течение месяца. В случае необходимости (для рассмотрения важных дел) созвали две-три коллегии вместе. В полном составе гелиэя заседала редко.

Гелиэя - высший судебный орган - действовала как первая и вторая инстанции. Как первая судебная инстанция, он рассматривал важнейшие публичные и частные дела. К публичным принадлежали антигосударственные - измена, переход на сторону врага, издания государственной тайны, ущерба обществу, государству и др..; Служебные преступления и проступки. Частные дела рассматривали по частным жалобам. Впоследствии, частные дела из компетенции Гелиее изъяли и передали другим судам.Антигосударственные дела могли рассматривать и народное собрание и Совет 500. Гелиэя активно участвовала в процессе законодательства: ей предстояло, как мы видели, право решать судьбу законопроекта, принятого уже народным собранием.

Суд.

Высшим судебным органом Афин, как отмечалось, была гелиэя. Некоторые судебные функции сохранил ареопаг. Под председательством архонта-базилевса он рассматривал дела об умышленном убийстве. По поручению народного собрания ареопаг мог проводить расследование дел о государственных преступлениях. Дела о непреднамеренные убийства рассматривались судом эфетов. Разбой, кража и другие имущественные преступления - коллегией одиннадцати. Гражданско-правовые споры об имуществе подлежали ведению третейского суда диэтетов и (в мелких делах) коллегии сорока. Со времени Перикла были созданы суды по демам. Иногда, когда речь шла об особо тяжком преступлении, как суд выступало само народное собрание.

 

Афинская армия формировалась на основе всеобщего ополчения свободных граждан в возрасте от 18 до 50 лет. Подлежащих мобилизации века определялись народным собранием. Во время войны каждая фила должна была выдвинуть отряд тяжеловооруженных воинов (гоплитов), ряд легковооруженных и определенное число всадников Затиснулися, впрочем, в пешем строю. В мирное время не афинские граждане от 18 до 20 лет обязаны были пройти генное обучения. Их нередко привлекали к несению патрульной службы на границах. Со второй половины V в. до н.э. Для охраны государственных границ стали привлекать постоянные наемные войска. Со времени Пелопоннесской войны они стали использоваться и в военных действиях. R IV в. до н.э. в армии и на флоте появились наемники. Полицейские функции осуществляли рабы - токсоты (около 200 человек). Возложение полицейских функций на рабов говорило об остроте противоречий между враждующими группировками господствующего класса, не доверяли друг другу. Важную роль играло и то, что выполнение полицейских функций представлялось свободному афинянину неправомерным по отношению к согражданам.

3.А) Источники и характерные черты права

Источники права. Памятников древнегреческого права найдено относительно немного. К древнейшим известных нам принадлежат обширные фрагменты законов города-государства Гортин на Крите (V в. До н.э.). Эти фрагменты касаются семейного и наследственного права, частично криминального.Найдены фрагменты законодательства многих других греческих государств, многочисленные документы практики (договоры купли-продажи, займа, поручительства, залога и др..).

Однако большинство информации о греческое право мы имеем из источников косвенных, в частности, уже упоминавшихся эпопей Гомера - Илиады и Одиссеи, из произведений историков, в частности, Геродота (V в. До н.э.), Фукидидеса (V в. До н. н.э.), Ксенофонта (В-IV ст. до н.э.), Диодора Сицилийского (I в. до н.э.), Плутарха (I-II вв. н.э.), философов Платона и Аристотеля. Так, Аристотель написал обстоятельную работу, посвященную Афинам - " Афинская полития", где речь идет и о праве.

Важным источником познания афинского числе и греческого целом права являются судебные речи специальных выступающих-ораторов. Они произносили их сами или писали для других. В этих речах ораторы ссылаются на различные нормативные акты, а иногда приводят их содержание. Это речи лиге (в-IV ст. До н.э.), Изайоса (IV в. До н.э.), Изократа (V-IV вв. До н.э.), а особенно знаменитого Демосфена (IV в. до н.э.). До нас дошли 42 его судебные и многочисленные политические речи.Однако вернемся в Афины. Итак, древнейшим источником права в Афинах, бесспорно, был обычай.Очень часто ссылался на обычай на ранних стадиях своей деятельности ареопаг, приспосабливая обычаи, происходившие из эпохи первобытнообщинного строя, к новым условиям, соответственно их трактуя. Постепенно появляется все больше законов.

В 621 г. до н.э. в Афинах архонт Драконт впервые издал систематизированы писаные законы.Вероятнее всего, они были записью действующих норм

обычного права, которые воплощали в судебную практику. Не случайно источники называют Драконта фесмофетам (архонтом-судьей) в отличие от Солона, которого называют законодателем (номотетесом). Если это были обычаи, то их приспособили к новым условиям, чтобы защищать интересы владельцев. их запись, создание писаного права - это следствие усиления роли городских торгово-промышленных кругов, которые были в этом заинтересованы, потому писаное право ограничивало произвол эвпатридов, родовой знати, которая монополизировала власть и судопроизводство.

Законы Драконта до нас не дошли, разве что отдельные их фрагменты. Как отмечает Плутарх, они славились своей строгостью. Не только святотатцев и убийцам, а почти всем другим преступникам грозила смертная казнь, например, за кражу овощей, плодов, предметов потребления, даже за лень и нежелание работать. Недаром некоторые греческие историки и ораторы отмечали, что Драконт писал свои законы не чернилами, а кровью. Наряду со смертной казнью законы предусматривали и телесные наказания, штрафы, бесчестия и др.. Было установлено различие между преднамеренным и случайным убийством. Если случилось случайное убийство, то виновный мог избежать наказания - он мог уйти в изгнание или откупиться в родных убитого. Для рассмотрения таких дел Драконт создал коллегию ефетив, а дела об умышленном убийстве рассматривали в ареопаге.

С V в. до н.э. основным источником права в Афинах стали законы. их принимали только Народное собрание и содержали общие, обязательные для всех правила поведения, деятельности. От законов отличали псефиз-. мы, касающиеся конкретных лиц, дел, предметов. Тексты многих законов дошли до наших дней (на металлах, камни, в изложении позднейших историков).

Как же в Афинах регулировались правоотношения людей? Как выглядели основные отрасли и институты права?

Напомним, что полностью правоспособными и дееспособными были только совершеннолетние граждане мужского пола, свободные, не ограничены в гражданских правах. До 18-летнего возраста гражданин не был дееспособным и находился под опекой так называемого кириоса, т.е. опекуна в широком смысле этого слова: отца или опекуна в правовом, смысле слова. Правда, против малолетнего или несовершеннолетнего (до 18 лет) можно было внести жалобу, но в суде его представлял кириос.

Женщина всегда находилась под опекой кириоса. Сначала это был отец, если не было отца - то совершеннолетний брат или его опекун, после бракосочетания - человек. Вдову опекал ее совершеннолетний сын. Впрочем, в Афинах женщина имела некоторую ограниченную дееспособность. Она, в частности, могла самостоятельно заключать сделки, если стоимость предмета сделки не превышала ривновартости одного медимнов зерна. Когда же стоимость предме и соглашения была больше, то требовали согласия опекуна. Дочь, которая из-за отсутствия братьев наследовали после смерти отца имущество, не становилась его владелицей; собственником такого имущества был только ее сын.

Ограниченной была право-и дееспособность метеков.

Б) Право собственности. Сначала частная собственность в Афинах была мало развита, поскольку сохранялась общинная, коллективная собственность. Однако в В-IV ст. до н.э. она приобрела уже значительного развития. Но и тогда еще не сложилась представление о абсолютные права частного собственника, напоминают римские. Не возникло даже таких терминов, которые означали эти права или понятие собственности вообще. Срок ошиа означал имущество, совокупность вещей, благ, которыми владел собственник, но не право собственности. Частную собственность рассматривалась как совокупность имущества и благ, предоставленных государством. Недаром каждый архонт, заняв должность, объявлял, что сохраняет за каждым гражданином то имущество, которое ему принадлежит. А земельные владения назывались киегоз - жребий, что отражало бывшие общинные порядки, когда землю предоставляли по жребию. К тому же частные собственники, в основном богатые, были обложены в пользу государства, общества значительными повинностями (литургии, хорегиямы и др.)., Что означало, без сомнения, ограничения права частной собственности в интересах всего общества. Об этом свидетельствуют частые экспроприации государством в случае чрезвычайных обстоятельств у граждан имущества или его части. *

Не знало греческое право также разграничение понятий и сущности собственности и владения. Зато известный разделение на различные виды вещей, в частности, на движимые и недвижимые. На движимые вещи индивидуальная собственность появилась значительно раньше. Владельцем движимых вещей мог быть как афинский гражданин, так и иностранец. Владельцем неподвижных - только афинский гражданин, а иностранец - только после получения специального разрешения. В Афинах гражданин мог приобрести недвижимость без каких-либо ограничений в пределах своего дема (земли, здания). Если же приобретенная собственность находилась в другом деми, то платили определенный налог администрации этого дема. Приобрести собственность можно было первичным или производным способами. Первичный - это когда вещь раньше не была чьей-то собственностью.Производный - когда вещь ранее уже находилась в чьей-то собственности. Производные способы - покупка, обмен, дарение и т.п.. При производных способах обе стороны действовали на основании публичного соглашения: наличие свидетелей или заключения сделки в присутствии соответствующего чиновника, опубликовать или регистрация факта приобретения вещи в специальных реестрах.

Право собственности охранялось несколькими исками. Один из них - это иск собственника имущества в владельца (например, арендатора) об уплате оговоренной цены за аренду или взыскания доходов за пользование

майном. Ще одним видом позову, складнішим, був позов про влас­ність — (сііке оизіаз). Можливо, що це стадії однієї процедури: якщо першого позову виявилось недостатньо для захисту права власності, то подавали другий. Для першого — достатньо було мати свідків або подати письмову угоду, для другого існували складніші докази. Влас­ник майна мав ще третю можливість, щоб захистити свої права, а саме: він міг подати спеціальний позов про порушення володіння його май­ном з боку інших осіб. Сторона, яка програла справу, сплачувала ще й штраф на користь держави. Такий своєрідний позов міг подавати, на­приклад, власник поля, якщо хтось заважав йому обробляти поле чи збирати врожай.

В) Зобов'язальне право. Грецьке право розрізняло два види зобов'я­зань (5упа11а§тага) — добровільні та примусові, які виникали відпо­відно на підставі договору (угоди) або правопорушення (делікту).

Договірні зобов'язання. Поняття договору Арістотель розкрив у " Риториці", зазначаючи, що договір — це начебто спеціальний закон, який пов'язує між собою особи. Кількість договорів не була обмежена. Будь-яка угода між сторонами (крім злочинної) могла слугувати підста­вою договірного зобов'язання. Спочатку жодної спеціальної форми укладення договорів не існувало — достатньо було лише згоди сторін. Особливо це стосувалося простих угод, наприклад, купівлі продуктів на ринку. Однак у подальшому з метою полегшення доказу факту, ук­ладаючи договори, почали застосовувати письмову форму. Текст до­говорів підписували обидві сторони. З'явився й інститут свідків. На­решті, договір можна було укласти в присутності урядовця, зареєстру­вати його у спеціальних книгах. Отож, форму укладення договору оби­рали самі сторони. Формалізм порівняно швидко зник з афінського права, хоч, напевне, він мав місце на ранніх стадіях його розвитку (в гомерівський період, наприклад, велике значення мало виголошення певних сакраментальних слів, формул). Невиконання договірних зо­бов'язань до появи реформ Солона тягнуло за собою особисту відпо­відальність боржника, котрому загрожувало боргове рабство. Згідно з реформами Солона, встановлено лише майнову відповідальність. З'я­вилися й способи забезпечення виконання зобов'язань — завдаток, застава, поручництво.

Завдатком (аггаЬоп) називали суму, яку виплачувала одна сторона іншій при укладенні угоди або незабаром після її укладення в рахунок майбутніх платежів і на підтвердження укладеного договору. При не­виконанні зобов'язання: а) стороною, яка дала завдаток, вона його втра­чала; б) стороною, яка його отримала — повертала у подвійному розмірі.

Другим способом забезпечення інтересів кредитора була застава. В заставу боржник міг давати рухомі або нерухомі речі. Рухомі речі, здебільшого, передавали у володіння кредитора, який зберігав їх у себе до сплати боржником боргу (а після сплати повертав). Прибутки від такої речі (якщо такі були) кредитор присвоював собі як відсотки за позичене. При невчасній сплаті боргу кредитор міг ці речі продати, компенсуючи позичене, а решту віддати боржникові.

Щодо нерухомостей, наприклад землі, то вони могли або залиша­тися у володінні боржника, або їх передавали у володіння кредитора, який мав право використовувати, навіть здавати їх в оренду, одержу­ючи від орендарів за це платню. Щоправда, здебільшого нерухомість залишалася у володінні боржника. Така застава дістала назву іпотека (Ьіротека). Боржник не міг своє заставлене майно подарувати, прода­ти чи своїми діями заподіяти цьому майну якусь шкоду. При несплаті боргу нерухомість переходила у розпорядження кредитора, який міг її продати, погасивши кредит.

Третім способом забезпечення виконання зобов'язань було поруч­ництво. Третя, стороння особа, брала на себе відповідальність за своє­часну сплату боргу боржником. Це зазначали у договорі.

У випадку невиконання боржником зобов'язання кредитор міг звернутися з позовом до поручника, який повинен був повністю або частково (залежно від умов договору) віддати позичене.

Окремі договори. Купівля-продаж. Цей договір укладали у вигляді простої неформальної угоди сторін. Предметом договору могли бути різні рухомі та нерухомі речі, не вилучені з обігу, раби. Продаж чужих речей без дозволу їх власника заборонявся, договір вважався недійсним. Винятки допускали тільки щодо конфіскованого майна. Укладення договору приводило до безпосереднього, без зайвих формальностей переходу права власності на річ до покупця. Однак попередньою умо­вою цього переходу була виплата домовленої оплати. Якщо цього не зробили або суму виплачували не повністю, то до повної оплати влас­ником речі залишався продавець. Однак навіть у такому випадку ри­зик випадкової загибелі речі брав на себе покупець.

Отже, покупець залежно від умов договору повинен був виплати­ти продавцеві одразу всю встановлену за річ суму або сплачувати її ча­стинами. Це допускалося. Продавець був зобов'язаний передати річ з усіма її приналежностями покупцеві й гарантувати неможливість її вилучення у покупця третіми, сторонніми особами. Насамперед це сто­сувалося нерухомостей.

Крім того, на випадок продажу землі, будівель тощо сторони муси­ли повідомити про свій намір властям, котрі вивішували відповідне

оголошення на агорі або про це доводили до відома громадськості че­рез герольдів. У такий спосіб виясняли, чи не має хтось претензій до продавця або майна, яке він збирається продати.

Чи була відповідальність продавця за приховані недоліки речі — невідомо. Відомо тільки те, що в Афінах існував закон, який передба­чав відповідальність за продаж хворого раба. Цей закон передбачав, крім того, можливість для покупця у такому випадку розірвати укла­дений договір.

Договір позики був також поширений у Афінах. Він укладався в

письмовій або усній формі в присутності свідків. Жінка без згоди опі­

куна не могла укладати цього договору — ні як кредитор, ні як пози­

чальник. Предметом договору позики були переважно речі, визначені

родовими ознаками — вагою, кількістю, мірою (гроші, зерно, вино). В

більшості випадків цей договір передбачав сплату боржником відсотків.

У Афінах, як і в інших грецьких державах, процвітало лихварство. Були

навіть спеціальні банкіри (трапезити), котрі займалися майже виключно

кредитними операціями. Займалися ними і храми. Нормальним вва­

жалося стягнення 12-18% на рік, хоч часто розмір відсотків досягав

25 і навіть 30%. При невчасній сплаті відсотків практикувалося нараху­

вання відсотків на відсотки..

Відомою була і безвідсоткова позичка: позичка у друзів для викупу з полону, оплати штрафу тощо. Позичене слід було повернути однора­зово або частинами. Кредитор і в цьому випадку мав право на судовий позов (у випадку неповернення боргу).

Взяте у позику боржник повинен був повернути у зазначений у до­говорі строк. При простроченні сплати боргу кредитор, по-перше, міг звернутися в суд з позовом до боржника. По-друге, якщо боржник мав поручника, — то до поручника. По-третє, якщо у договорі було перед­бачено, що кредитор самостійно може задовольнити свої претензії за рахунок майна боржника, то він це робив сам (ніби судове рішення відбулося).

Договір наймання. Його предметом було наймання рухомих (до них належали й раби) і нерухомих речей та наймання послуг (рабів, худоби, судна, будівлі, землі та ін.). Зокрема, був поширений договір наймання будинків метеками, оскільки вони як іноземці не мали права купувати нерухомість на території Афінської держави. Наймали майстерні чи підприємства разом з рабами, земельні ділянки, сади.

Договір укладали зазвичай у письмовій формі, його підписували сторони і свідки. Згідно з договором, наймодавець зобов'язувався на­дати на певний час у користування наймача якусь річ. Вона мала бути якісна, гарантована від будь-яких претензій з боку третіх осіб. Наймодавець не міг (і це часто передбачалось у тексті договору) продати цю річ третій особі до закінчення терміну договору.

Основне зобов'язання боржника — це своєчасне внесення обумов­леної платні, яка, зокрема за землю й будівлі, була достатньо високою (іноді становила 7-8, 5% вартості нерухомості щорічно). При несвоє­часній сплаті орендної плати власникові надавали право звернутися до суду або самому вжити заходів для вигнання недобросовісних най­мачів (розібрати дах, познімати вікна, двері тощо). Наймач був зо­бов'язаний ставитись до найнятої речі як добрий, уважний господар, а після закінчення договору повернути річ у такому ж стані, в якому він її отримав.

Строк, на який укладався договір, встановлювали самі сторони. Відо­мим було і безстрокове наймання (землі, будівель). Наймач навіть міг передавати найняті речі у спадок.

Щодо особистого наймання, то такий договір поширення не на­був, бо в Афінах здебільшого використовували працю рабів, а не най­нятих робітників. Однак договори особистого наймання в ті часи відомі, зокрема в сільському господарстві, домашньому господарстві, для надання різного виду послуг, особливо кваліфікованих (лікаря, будівельника тощо). Наймані робітники споруджували громадські будівлі, храми, кораблі та ін. Наймач повинен був забезпечити найня­того роботою та оплатити його працю (поетапно або після повного її виконання — залежно від умов договору), а найнятий — сумлінно і якісно виконати працю. Обидві сторони для захисту своїх прав та інте­ресів могли звертатись до суду.

Дещо відрізнявся від договору наймання договір підряду. Будь-яка особа чи група людей укладала договір на виконання громадських робіт, наприклад, проведення каналу, будівництво чи ремонт будівлі, дороги, осушення боліт тощо. Ця особа могла, в свою чергу, наймати робіт­ників, спеціалістів, забезпечувати їх будівельними матеріалами, але не вони несли відповідальність перед замовником за якість і своєчасність виконаної роботи, а підрядчик.

Договір зберігання речей (поклажа). За цим договором особа відда­вала іншій на безоплатне зберігання певну річ без права користування нею. Особа, котра прийняла річ, була зобов'язана добросовісно берег­ти її і повернути власнику за першою його вимогою.

Якщо зберігач відмовлявся повернути річ, власник її міг звернути­ся до суду. В свою чергу зберігач міг вимагати відшкодування збитків, яких він зазнав, зберігаючи річ. Своєрідним різновидом цього дого­вору було передавання на зберігання грошей банкірам (трапезитам). Вони могли користуватися грішми, повертаючи за вимогою вкладни-

ка інші монети. Цей договір близький до договору позики, але афіняни розглядали його саме як договір зберігання. Вкладники грошей також мали вигоди: за свої вклади вони отримували певний відсоток, за їхніми вказівками банкіри виплачували гроші кредиторам вкладників, так вони уникали ще й ризику бути обкраденими чи пограбованими.

Відомий ще договір товариства. В Афінах існували різні об'єднан­ня громадян, свобода створення яких була визнана ще реформами Солона. Громадяни об'єднувалися на підставі договору товариства, який укладали переважно у письмовій формі, який передбачав утво­рення спільного майнового фонду. З цією метою всі члени товариства робили певні внески. Відповідно до їх вкладів (або порівну) вони діли­ли прибутки, несли один перед одним відповідальність за збитки, вик­ликані несумлінним, безгосподарським веденням справ.

Товариства користувалися правом набувати через своїх представ­ників майно (рухомей нерухоме), розпоряджатися ним. У Афінах були відомі торговельні товариства, корабельні, банківські, товариства співтрапезників (звичайно нежонаті, вдівці об'єднувалися для органі­зації спільного харчування), релігійні товариства, товариства поетів, артистів, музикантів (своєрідні клуби) та ін.

Афінське право знало й інші договори, наприклад, коли якусь річ передавали у безоплатне користування, договір доручення.

Зобов'язання з правопорушень (деліктів). У афінському праві недо-зволені дії, правопорушення, які завдавали шкоду особі чи майну гро­мадян, інколи тягнули за собою не кримінальні покарання, а штрафи на користь потерпілих. Ці штрафи нерідко були великими, іноді пере­вищували за розмірами шкоду, заподіяну деліктом. Отже, покарання винного, яке відбувалося з ініціативи і в інтересах потерпілого, було відчутним.

Особа, майну котрої неправомірними діями іншої особи завдано шкоду, мала підставу для подання спеціального позову — сііке ЬІаЬез. Позов цей подавали, наприклад, на сусіда, з вини якого вода залила поле чи худоба якого потравила посів; на особу, з вини котрої пожежа зни­щила майно чи втрачено річ. Можна було подати цей позов й особі, з вини якої зірвалась прибуткова справа чи позов про збитки, спричи­нені недбалим веденням справи, що була комусь доручена.

За шкоду, заподіяну чужому майну неповнолітніми, відповідав їхній батько, а рабом — його господар. В останньому випадку господар раба міг уникнути відповідальності, віддавши раба потерпілому. Деякі дослід­ники афінського права вважають, що позов сііка ЬІаЬез можна було засто­совувати й у випадку учинення шкоди внаслідок невиконання або нена­лежного виконання договору. Проте єдиної думки в цьому питанні немає.

Шкода, завдана не майну, а особі, була підставою для інших позовів і скарг. Сюди відносять образу дією, словами, побої, різні насильства тощо. Тут вже йшлося, швидше, про злочини проти особи й суспільства, ніж про майнові інтереси.

Г) Шлюбі сім'я. Вступ у шлюбв Афінах був обов'язковим. Платон зга­дує про закон, який зобов'язував громадян укладати шлюб..Небажан­ня одружуватись, однак, не каралося, а розглядалося як лихо, нещастя, оскільки безшлюбність призводила до припинення роду, культу предків. Безшлюбність не давала можливості займати деякі державні посади, наприклад, архонта-базилевса, стратегів та ін.

Важливе значення мала форма укладення шлюбу. Законним, особливо з часів Перікла, вважали тільки шлюб між повноправни­ми афінськими громадянами. Одруження з негромадянами, чужгга-' цями засуджувалось. Шлюбний вік для чоловіків був встановлений 18 років, тобто з досягненням повноліття і прийняттям у члени дему; для жінок — 14 років. Платон у своїх працях, однак, висловлює дум­ку, що для жінок найкращим для шлюбу є вік від 16 до 20 років, для чоловіків — 30-35 років; Арістотель — відповідно 17-18 та 35-37 років.

У гомерівську епоху шлюб укладали у вигляді договору між бать­ком нареченої та нареченим про купівлю дівчини. Наречений платив батькові дівчини чи її опікунові худобою, золотом та іншими цінними речами, а батько, в свою чергу, робив нареченому подарунок.

Сліди договірної форми укладення шлюбу зберігаються і в пізніші часи. Першим і головним актом була угода, укладена між майбутнім чоловіком нареченої та її батьком чи опікуном. Наречена грала пасив­ну роль, її не питали згоди. Платня за наречену — гедна — і далі була необхідною умовою укладення угоди. Обов'язковою була також при­сутність свідків. У процесі укладення угоди узгоджувався розмір при­даного нареченої. На підставі цієї угоди вона переходила з-під влади батька під владу чоловіка, який ставав її опікуном.

Доповненням угоди була шлюбна процедура (гамос), поєднана з різними церемоніями, переважно релігійного характеру.

Крім цієї, найпоширенішої форми одруження, існувала ще одна, коли шлюб оформлявся в присутності державних урядовців або в суді. Цю форму застосовували в особливих випадках: при виході заміж доч-ки-спадкоємиці, при одруженні усиновленого.

Дівчина-спадкоємиця (якщо у батька не було синів), згідно з афінсь-ким правом, мусила вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадкована нею земля чи інше майно не потрапили до чужого роду (деми).

Перешкодою до укладення шлюбу були: близька спорідненість по висхідній і низхідній лініях, між братом і сестрою. Між ними допус­кався шлюб, якщо спільним був батько, а різні матері.

Афінська сім'я була моногамною (парною), при цьому дружина займала у ній другорядне становище. Для чоловіка допускалося співжиття з рабинями, відвідування гетер — жінок легкої поведінки. Такі зв'язки не мали жодних правових наслідків. Дружина повністю підпорядковувалась волі чоловіка, вела замкнений спосіб життя. Вона мешкала в окремій, жіночій частині будинку, куди не допускали сто­ронніх чоловіків. Виходили жінки з дому тільки у супроводі рабинь чи служниць. Інтереси дружини обмежувались турботами про сім'ю, ко­лом домашніх справ, управлінням рабинями.

Припинення шлюбу наставало у зв'язку зі смертю одного з подруж­жя, внаслідок позбавлення чоловіка громадянських прав (атімія) та че­рез розлучення.

Розлучення для чоловіка не становило труднощів. Він міг у будь-який момент, без жодних формальностей відіслати дружину до батьків чи опікуна, повертаючи, однак, її придане. Якщо ж розлучення було зумовлене негідною поведінкою дружини, то приданого чоловік їй не повертав. Чоловгк міг пробачити провинність дружини, але йому в такому випадку (якщо він все-таки не прагнув розлучення) загрожува­ло позбавлення громадянських прав (атімія). Дружина, бажаючи роз­лучення, мусила звернутись з письмовою скаргою до архонта-епоніма, який і вирішував цю справу. Підпорядковане становище жінки в сім'ї дуже ускладнювало її домагання розлучитися із чоловіком. Чоловік міг (за згодою дружини) видати її заміж за іншого. Так, Перікл (за свідчен­ням Плутарха) віддав свою дружину другові, а банкір Сократ видав заміж за вільновідпущеника Сатира.

Навіть перебуваючи у шлюбі, дружина підлягала, крім влади чоло­віка, ще й владі батька (чи опікуна).

Майнові відносини подружжя були такими: придане залишалося власністю дружини, чоловік лише ним управляв. Воно переходило у спадок дітям. Для забезпечення його цілісності встановлювали заставу (іпотека) майном чоловіка. Якщо сім'я дітей не мала, то придане після смерті дружини повертали її батькам чи спадкоємцям. Предметами (речами) особистого вжитку дружина розпоряджалась сама.

Влада батька над дітьми також була дуже великою. Впродовж пер­ших п'яти днів після народження дитини батько вирішував, чи це його дитина. Тільки після визнання дитини батьком вона ставала членом сім'ї. До Солона існувало право батька продати або віддати своїх дітей у рабство за борги. Солон ліквідував це право, але визнав право батька вигнати дитину зі сім'ї за недостатню повагу, публічно зректися її. У такому випадку сина виключали зі списку членів деми, позбавляли права спадкування батьківського майна. Батько міг віддати дитину на виховання в іншу сім'ю, міг призначити опікуна на випадок своєї смерті, вибирав для дочки чоловіка та ін.

Навіть дорослі діти, які мали сім'ї, повинні були слухати батьків, поважати їх, при потребі — утримувати. За невиконання цих обов'язків їх могли притягнути до відповідальності.

Відомим було усиновлення (удочеріння), на яке мали право повноп­равні, дієздатні громадяни, котрі були бездітними або мали тількидо-чок. Усиновлювати можна було тільки при житті або в заповіті. Коли в усиновителя згодом народжувався син, то усиновлення все одно зали­шалося дійсним, а усиновлений був рівний у правах з рідними дітьми — і спадкував майно батьків нарівні з ними. Не мав права усиновлювати той громадянин, який сам був усиновленим.

Здебільшого усиновлення мало, на меті збереження у сім'ї родин­ного майна, традицій, вшановування культу родинних богів, прине­сення жертв богам і померлим предкам тощо (це могли робити тільки чоловіки). Усиновлення спричиняло вихід усиновленого з фратрії і дему попередньої родини, припинення спорідненості, звільнення від будь-яких попередніх обов'язків.

Усиновлення могло бути розірваним тільки за взаємною згодою обох сторін. Усиновлений міг зробити це й односторонньо, з власної ініціативи, але тільки тоді, коли залишав названому батькові свого сина.

Поширена була й опіка, яку встановлювали над неповнолітніми, жінками й душевнохворими шляхом запису в заповіті або урядово (дер­жавою). Опікун повинен був утримувати підопічного, забезпечити навчання і здобуття професії, захищати його інтереси, управляти його майном. Опікуна за невиконання чи недобросовісне виконання обо­в'язків можна було притягнути до відповідальності. Таке право мала родина підопічного або архонт-епонім.

Опіка закінчувалася з досягненням підопічним 18 років і прийнят­тям його до складу дему або з одруженням дівчини. Опікун звітував про свою діяльність. Упродовж п'яти років після припинення опіки підопічний міг оскаржити дії опікуна.

Спадкове право. На ранніх етапах розвитку афінське право знало тільки спадкування згідно зі законом. Реформи Солона встановили й спадкування за заповітом.

Отже, згідно зі законом, спадок мали передусім сини померлого. Дочки при наявності синів не спадкували. Однак вони мали право при виході заміж на отримання від братів приданого. Між синами майно

ділили порівну. Вони не могли відмовитись від спадку. Якщо син по­мер до отримання спадку, то його частку спадкували його сини.

При відсутності синів майно батька спадкували дочки. Позашлюбні діти прав спадкування не мали. Закон дозволив виділяти їм з батькі­вського майна не більше ніж по одній тисячі драхм.

Якщо померлий не мав дітей, то спадкували майно його бокові ро­дичі — передусім брати і племінники (при їх відсутності — сестри й племінниці); потім — дядьки, двоюрідні брати та їхні діти. Чи мали право спадкувати батько та дід померлого — науці не відомо. В кожній покликаній до спадкування категорії кровні родичі ближчої лінії вик­лючали родичів дальших ліній.

Спадкування за заповітом передбачало такі умови: заповідач по­винен був бути дієздатний і правоздатний, при здоровому розумі, не складати заповіту під фізичним чи психічним примусом. Заповідати майно міг тільки той громадянин, у якого не було дітей чоловічої статі. Не могли заповідати неповнолітні й жінки, як і усиновлений син. Не мали права заповідати й особи, що обіймали державні посади, пов'я­зані з матеріальними засобами, аж до затвердження 'їх службових звітів. Якщо у спадкодавця була дочка, то він міг заповідати майно сторон­ньому, але за умови, щоб той одружився з нею (або з однією з них), а іншим виділив придане.

Заповіт укладали в присутності свідків у письмовій чи усній формі. Письмовий заповіт передавали на зберігання довіреній особі чи влас­тям. Заповідач міг у будь-який момент відкликати (анулювати) свій заповіт.

Д) Кримінальне право. Злочином у грецькому праві впродовж три­валого часу вважали тільки таку дію, яка викликала будь-які нега­тивні наслідки. До уваги не брали характер волі правопорушника (злочин вчинено з наміром чи з необережності), посягання на зло­чин (коли дія не наставала з незалежних від волі злочинця причин) та ін. Однак уже Драконт у своїх законах розрізняв навмисне й не­навмисне вбивство. Проте й далі у питаннях про злочини й пока­рання зберігалося чимало пережитків первіснообщинного ладу. Це виявлялося насамперед у тому, що ініціатива у порушенні кримі­нальної справи, покаранні злочинця належала потерпілому чи його родичам, а не органам держави. Вважали цілком нормальним яви­щем домовленість родичів убитого з убивцею про матеріальну ком­пенсацію за злочин. Якщо близьких родичів не було, то винагороду одержували 10 членів фратрії, до якої належав убитий. Позов, пору­шений родичами, мав приватний характер (сііке), а не публічний (§гарЬе). Допускали й самосуд: чоловік міг убити коханця дружини на місці вчинення зради; убити на місці злочину можна було й нічного злодія.

Держава виступала ініціатором у порушенні справи й винесенні вироку тільки при скоєнні таких злочинів, як зрада, втеча до ворога, видання державної таємниці, ухилення від військової служби. Ці зло­чини вважали такими, що порушували інтереси загалу, суспільства. Власне тому й виникли два види процесу: сііке й §гарЬе — приватне звинувачення та публічне. Причому до приватного звинувачення відно­сили дуже серйозні правопорушення, зокрема, як зазначалося, вбив­ство, підпал, пограбування, отруєння, зґвалтування та ін. У приватно­му процесі винний переважно відшкодовував потерпілій стороні ма­теріальним способом, а у публічному — ніс покарання аж до смертної кари включно. Потерпілій стороні нерідко надавали право вибирати між обома видами процесу. Є відомості, коли зі скаргою проти право­порушника виступала не тільки потерпіла сторона, а й будь-який гро­мадянин Афін.

Згодом, у У-ІУ ст. до н.е., кримінальне право Афін досягло значно­го розвитку. Розрізняли такі злочини:

Антидержавні. Насамперед сюди відносили зраду, яку тлумачили " " достатньо широко: перехід на бік ворога, видавання державної чи військової таємниці, якщо здавали ворогові міста або здавалися у по^ лон, поїздка у ворожий край без дозволу влади, поселення у чужому краї та ін. Сюди ж відносили й спроби повалити існуючий лад, шкодити де­мократії, спроби відновити тиранію. За зраду загрожувала смертна кара з конфіскацією майна й вивезення тіла злочинця за межі країни. За спроби повалити існуючий лад — позбавлення громадянських прав (атімія), при­чому не тільки самого злочинця, а й близької його родини.

Антидержавними злочинами вважали також обдурювання народу (неправдива інформація, фальшиві обіцянки) та підробку грошей.

Проти порядку управління. До них належали розтрати державних грошей (розтратник повинен був повернути суму в 10-кратному розмірі); зловживання владою; несумлінне виконання дипломатичної місії.

Проти релігії: блюзнірство (богохульство); зневіра в існуванні богів; невиконання обрядів. Оскільки релігія мала державний харак­терно такі злочини карали смертною карою або вигнанням з конфіс­кацією майна.

Проти особи. Насамперед це злочини проти життя і здоров'я лю­дини: вбивство, кваліфікованим видом якого було поранення інших людей при спробі когось убити, каліцтво, поранення. Сюди ж афіняни відносили й підпал.

Проти честі. Це образи словесні й дійові. При дійовій зневазі, якщо

зневажений у свою чергу відповів словесно чи дійовою образою, кара­ли тільки ініціатора, призвідника.

Проти моралі. Сюди відносили подружню зраду. Коханця дружи­ни, спійманого на місці проступку, можна було безкарно вбити; не спійманому на аморальному вчинку, але винному, загрожувало безчес­тя. З невірною дружиною чоловік мусив розлучитися, в іншому ви­падку йому загрожувало позбавлення громадянських прав. Невірна дружина навіть після розлучення не мала права з'являтися на свята, видовища, у храми.

До цих злочинів відносили розтління малолітніх — за це засуджу­вано до смертної кари або атімії.

Проти майна. Це крадіжка (явна або прихована) — злодій мусив повернути викрадену річ і платив штраф у подвійному розмірі її вар­тості. До кваліфікованих видів крадіжки належала крадіжка з храмів, предметів культу тощо (смертна кара). Пошкодження чужого майна, вчи­нення комусь збитків також вважали злочином проти майна.

Покарання за вчинені злочини були різними. Одним з найсуворі-ших покарань була смертна кара, що здійснювалася різними засобами. Так, винних скидали у провалля або застосовували отруту. Злочинцеві пропонували прийняти її самому, іноді на вибір пропонували ще й меч чи шнурок. Розбійників, злодіїв і рабів зазвичай вішали або вбивали, закидаючи камінням, розпинали на хрестах.

Ще одним видом покарання був продаж у рабство. Іноді так карали розбійників і грабіжників, метеків чи вільновідпущеників. Воно не за­стосовувалось до афінських громадян.

Відомі й тілесні покарання. Найсуворішим було членопошкоджен-ня (відрубування рук і ніг, кастрація), яке застосовувалось тільки до рабів, чужинців та й то дуже рідко. Частішим видом було побиття ба­тогами (рабів).

Поширеним видом покарання були штрафи і конфіскація майна. Остання була як основним, так і додатковим видом покарання.

Ув'язнення як самостійний вид покарання не застосовували. В ув'язненні тримали злочинця тільки тимчасово, до суду, а державних боржників — до сплати боргу.

Достатньо широко застосовували позбавлення прав — атімію. Вона полягала у повному або частковому позбавленні політичних чи грома­дянських прав — на певний час чи пожиттєво. В деяких випадках аті-мія супроводжувалась конфіскацією майна. При повному позбавленні прав засуджений не міг обіймати жодних громадських чи державних посад, брати участь у Народних зборах, відвідувати храми, театри, - ви­довища й свята, не мав права звертатися до суду.

Ще одним видом покарання було тимчасове (наприклад, при ост­ракізмі) або пожиттєве вигнання. Якщо засуджений до пожиттєвого вигнання зволікав з виїздом чи повертався в Афіни без дозволу, то він підлягав смерті. Карався і той громадянин, який будь-чим допомагав вигнанцеві (переховував його, годував та ін.).

Процес. Подавати скарги, порушувати судові справи могли тільки афінські громадяни чоловічої статі. За жінок це робили опікуни, за метеків — їхні простати, за рабів — їхні господарі. Уже відомо, що в Афінах розрізняли два види судових справ і відповідно два процеси.

Процес приватний — сііке — порушували за заявою потерпілої сто­рони або її законного представника — кугіоза. Процес публічний — §гарЬе — починали з ініціативи державних органів або за заявою по­вноправного громадянина незалежно від того, чи були порушені його особисті інтереси чи ні.

Процес приватний потерпілий міг у будь-який момент припини­ти, а процес публічний обов'язково треба було довести до завершен­ня справи (під загрозою штрафу в тисячу драхм). Жодних матеріаль­них вигод при виграші справи зазвичай ініціатор процесу не мав, а програвши справу, сплачував штраф у тисячу драхм, якщо при голо­суванні у суді на його користь було подано менше 75 голосів суддів. Ініціатори приватного процесу сплачували судове мито. Ініціатори публічного процесу були від нього звільнені. Однак зауважимо, що при процесі §гарЬе громадянин у деяких випадках міг мати матері­альну вигоду, а саме, якщо він скаржився на порушення фінансових інтересів держави (несплата податків, мита тощо) будь-якою особою. Якщо процес закінчувався виграшем, то ініціатор отримував частку конфіскованого майна чи штрафу, присуджену винному. Такий по­рядок призводив до появи специфічної групи людей — професійних донощиків (сикофантів). Водночас звинувачені громадяни мали право подати скаргу на дії сикофантів і почати проти них судовий процес.

Виклик обвинуваченого чи відповідача до суду здійснювали не орга­ни держави, а потерпіла сторона, яка при свідках повідомляла його про день і годину розгляду справи. Якщо обвинувачений не з'являвся, спра­ву слухали без його участі.

Службова особа чи судовий орган, котрим подавали скаргу, вивча­ли справу. Відповідачеві (злочинцеві) давали можливість подати дока­зи для свого виправдання (рага§гарЬе).

Доказами вважали власне признання, документи, показання свідків, у тому числі навіть рабів (їх допитували здебільшого під тортурами), присягу сторін. Жінки, діти і раби свідчити не мали права.

Після закінчення попереднього слідства всі докази, зафіксовані в натурі та на письмі, вміщували в спеціальні посудини, які опечатували. Нові докази до уваги вже не брали. Після цього призначали день суду. На суді виступали сторони, яким надавався однаковий час: зачитували закони, документи, покази свідків та ін.

Судове засідання закінчували таємним голосуванням суддів без попередньої наради. Голосували білими і чорними камінцями. При рівності голосів підсудного вважали виправданим. Оскільки не з усіх видів справ у законах було передбачено конкретне покарання, то відбу­валося голосування щодо вибору міри покарання. Свої пропозиції сто­совно цього могли вносити як потерпілий, так і засуджений. У відомо­му процесі Сократа, обвинуваченого у зневазі богів, він не визнавав себе винним, заявивши, що за заслуги перед суспільством його нале­жить нагородити, а у крайньому випадку він погоджувався заплатити невеликий штраф. Суд, однак, погодився з пропозицією обвинувача і засудив Сократа до смертної кари.

Судові рішення і вироки можна було оскаржити, подавши скаргу до геліеї. До неї можна було апелювати навіть на рішення Народних зборів. Рішення геліеї було остаточним.

Виконання вироку (смертна кара чи тілесні покарання) належало до обов'язків колегії одинадцяти. Засуджений до штрафу на користь держави ставав її боржником і якщо у вказаний термін штраф не був сплачений, то боржника ув'язнювали і тримали за ґратами, поки він не сплачував боргу. Через деякий час борг подвоювався. У приват­них позовах боржнику також надавали певний термін для сплати бор­гу. При його порушенні позивач мав право захопити майно боржни­ка, а при вчиненні йому опору — подати ще один позов, унаслідок якого боржник сплачував на користь держави ще й штраф, рівний сумі позову.

5.А) Утворення і розвиток Спартанської держави

Спарта є другою державою, на якій переважно зосереджується істо­рія класичної Греції, представлена в традиціях, легендах і міфах, тво­рах істориків та археологічних розкопках. Це була своєрідна країна — у розумінні як соціального ладу і побуту, так і державно-політичного

 

устрою та права. Значною мірою ці особливості пояснюються природ­ними умовами. Спарта лежала у південній частині Балканського піво­строва — в Пелопонесі. Південь Пелопонесу, де була стародавня Спар­та, — це Лаконська долина, зрошувана рікою Евротом, близько ЗО км завдовжки і 10 км завширшки. З півночі вона була покрита високими горами, а з півдня болотами, які тяглися до самого моря. Для Лаконсь-кої долини характерні родючі землі, гарні пасовища, схили гір, покриті лісами, дикоростучими фруктовими деревами та виноградниками. Однак незначна площа цієї долини і відсутність зручних гаваней схи­ляли місцеве населення, з одного боку, до замкнутості, а з іншого — до загарбницьких походів на своїх сусідів, особливо на західну територію Мессенію.

Із найдавнішої історії Спарти, або Лакедемону, відомо, що її те­риторія була населена племенами ахеян. У Спарті, за переказами, пра­вив базилевс Менелай, чоловік прекрасної Єлени, через яку почалася Троянська війна. Близько XI ст. до н.е. усю Лаконіку завоювали дорійці, що просувалися з півночі. Переможені племена ахеян були частково перетворені на рабів — ілотів, а частково (у важкодоступ-них гірських районах) — поставлені в залежність від дорійців і об­кладені різними повинностями. Спарта стала економічним і адміні­стративно-політичним центром дорійців, їх столицею. Дорійці були настільки впевнені у міцності свого панування над Лаконікою, що навіть не збудували навколо міста укріплення. Це було єдине неукрі-плене місто в Греції.

Підкорення Лаконіки, необхідність тримати в покорі завойовані племена та керувати завойованими територіями прискорювали роз­клад первіснообщинного ладу у дорійців, стимулювали процес утво­рення держави. Сприяли цьому й часті сутички з сусідами, внутріш­ня боротьба, ріст продуктивних сил, поглиблення майнової та соці­альної нерівності. Таким чином, після завоювання Лаконіки у дорійців досить швидко — приблизно в Х-ІХ ст. до н.е. — розкладаються родо­племінні відносини й утворюється рабовласницька держава.

Крім того що вона виникла, як для Греції, дуже рано, держава мала тут ще й інші характерні особливості. Суспільно-економічний та дер­жавно-правовий розвиток країни відбувався повільно, носив застій­ний характер. Довгий час зберігалися численні елементи общинного ладу; міста, міське життя, торгівля й ремесло розвивалися слабо. Роз­ташована на сприятливих для землеробства й скотарства землях Спар­та стала країною аграрною, землеробство було основним заняттям пе­реважної більшості населення. Господарство мало натуральний харак­тер, майже не будучи пов'язане з ринковими відносинами.

З іншого боку, необхідність підтримувати своє панування над ма­сами поневоленого населення, кількість якого значно перевищувала число спартанців-дорійців, вимагала існування міцної держави, цен­тралізованого апарату примусу. Держава у спартанців набувала харак­теру військового табору зі збереженням аграрних рис.

Міцна, централізована влада у поєднанні з численними елемента­ми первіснообщинного ладу, з домінуючим в економіці землероб­ством складають особливість всього спартанського (і взагалі дорійсь­кого) ладу.

Багато суспільно-політичних та державно-правових інститутів Спарти пов'язують з іменем легендарного мудреця і законодавця Лікур­га, в образі якого злилися, згідно з легендою, риси людини і бога (VIII ст. до н.е.). Лікург, що був дядьком і вихователем спартанського царя, за повелінням дельфійського оракула склав збірник законів — ретру (бук­вально — " угоду"), оскільки в суспільстві на той час значно поглибила­ся майнова диференціація, загострилися соціальні відносини, росло незадоволення бідноти, почалися заворушення. Закони ці мали на меті згладити гострі суперечності, стабілізувати основи суспільного ладу й державного устрою країни.

Лікург, окрім того, провів велику земельну реформу, яка покінчила з існуючим доти засиллям аристократії, накопиченням в її руках зе­мельних володінь. За переказами, Лікург поділив усю територію Спар­ти на дев'ять чи десять тисяч рівних ділянок (клерів) за кількістю спар-танців-чоловіків, котрі становили ополчення. Кожен за жеребкуван­ням отримав ділянку, якою користувався, але не міг розпоряджатися (купувати, продавати, дарувати тощо). Вважаючи свою місію вико­наною, він покинув країну, взявши з громадян присягу не порушува­ти встановлених законів і порядків. Після смерті Лікурга йому у Спарті збудовано храм, а сам він оголошений героєм і богом. Згодом ім'я Лікурга для спартанців стало символом справедливого та ідеального вождя, патріота.

В наступні століття відбувається значне розширення території Спарти, оскільки загарбання сусідніх земель стало рушійною силою зовнішньої політики країни. Однією із перших загарбано Мессе-нію, поневолено її населення. Далі захоплено ще декілька територій і міст — " полісів" Пелопонесу, інші примушено вступити у ство­рений Спартою т. зв. Пелопонеський союз (Корінф, Мегари, Міке-ни, Мантінею та ін.). В результаті Спарта стала однією з найвпливові-ших і наймогутніших держав Стародавньої Греції.

Б) Суспільний лад

Як зазначалося вище, суспільний розвиток Спарти носив застійний характер. У правових відносинах, побуті, сімейному житті зберігалися численні пережитки родо-племінного устрою, діяли старі звичаї, обря­ди, традиції.

Усе населення Спарти поділялось на три групи: спартанців, періе-ків та ілотів. Пануючою верствою були, звісно, спартанці. Вони були наділені всією повнотою особистих, економічних і політичних прав та привілеїв. Всі здатні носити зброю і озброюватись власним кош­том спартанці, тобто воїни, становили " общину рівних". Община довгий час поділялася на три дорійські філи (племена), ті — на фратрії. Кожен спартанець належав до якої-небудь філи. Але все більше родовий лад витіснявся державним, і родові філи змінювали­ся територіальними. Щодо самих спартанців, то їхня держава, полі­тичний режим, право були демократичними, а щодо маси залежного населення — аристократичною формою правління, тиранічною за методами і суттю.

Рівноправних спартанців у IX-VIII ст. до н.е. налічувалося близько 9-10 тис. чол., а у V ст. до н.е. їх вже було не більше 6 тис. Рівноправним спартанцем вважався тільки той, обоє батьків якого були громадяна­ми Спарти.

Після досягнення повноліття — 20 років — спартанець ставав повноправним громадянином і воїном. Одне було невіддільне від іншо­го. Спартанець не воїн не був повноправним громадянином.:

" Община рівних" була військовою общиною з колективною влас­ністю і колективною робочою силою. Всі її члени вважалися рівно­правними. Матеріальну основу общини становила земля, оброблюва­на підкореним населенням, — ілотами. З колективної землі кожен спар­танець за жеребкуванням одержував ділянку (кіегоз) разом з ілотами, плодами праці яких і користувався. Ця земля передавалася у спадок, але не підлягала відчуженню: продажу, даруванню і т.п. Земельні наді­ли спочатку були однаковими, проте згодом з'явилася нерівність у май­новому становищі різних громадян, хоч і надалі вони йменувалися потоіоі — " рівні". Нерівність виникала насамперед внаслідок поділу землі між спадкоємцями після смерті батьків: кожен із спадкоємців мав меншу ділянку, ніж інший громадянин, який свою землю не ділив. Крім того, якщо землю успадковували дочки, то при одруженні з ними хтось, звичайно, збільшував своє землеволодіння.

Сам спартанець не міг займатися господарством, працювати. Він повинен був мешкати у столиці, яка була, по суті, військовим табором.

Весь лад і все життя в Спарті мали військовий характер. Побут мирно­го часу спартанців мало чим різнився від умов воєнного часу. Більшу частину часу спартанці-воїни проводили разом в укріпленому таборі: займалися військовими вправами, гімнастикою, фехтуванням, бороть­бою, бігом тощо. Кожен спартанець щомісяця вносив певну кількість продуктів для спільних трапез — так званий сиситій, участь в яких була обов'язковою. Нікому не дозволялось харчуватися вдома. Обов'язко­вою стравою на цих трапезах була юшка з бичачої крові, яка нібито додавала сили й мужності.

Ті громадяни, які через бідність не могли робити внески, виключа­лися з числа " рівних" і переходили в категорію " гіпомейонів" — збіднілих, опущених. Нових учасників спільних обідів приймали шля­хом голосування (хлібними кульками). Якщо хоч один голос був проти (хлібна кулька роздушена) — кандидата відхиляли. У побуті довгий час домінували звичаї колективізму, суворої простоти, невибагливості. Житло спартанця повинно було бути збудованим за допомогою соки­ри й пилки, як і всі меблі. В обігу були тільки важкі й громіздкі гроші (монети), найбільші з яких доводилось перевозити возами (щоб не з'я­вилося бажання до їх накопичення).

Виховання дітей у Спарті було справою держави. Новонародже­ну дитину батько повинен був принести геронтам (див. далі), які вирішували: жити їй чи ні. Якщо дитина була слаба, мала фізичні вади, то її вбивали (вкидали у скелясте урвище). Залишали тільки міцних і здорових дітей, з яких виростали добрі воїни і матері. З семирічного віку хлопчиків забирали у батьків і віддавали у спе­ціальні табори, де вони під керівництвом особливих вихователів (пе-дономів) проходили спеціальну виучку, їх виховували фізично за­гартованими, нечутливими до болю, голоду, втоми. Виховували почуття глибокого патріотизму, дисциплінованості, безумовного підпорядкування наказам властей і командирів. Дітей привчали спо­живати грубу, абияку їжу, одягатися в грубий, невибагливий одяг, спати на твердій постелі або й без неї, у простих житлах (без вікон і дверей) чи під голим небом.

Діти постійно перебували разом: разом вчилися грамоти, грали­ся, їли, спали. Голови стригли їм наголо, ходили увесь час босі. Го­лодним дозволялося самим здобувати собі додаткову їжу, навіть шля­хом крадіжки. Але спійманих на цьому жорстоко били. Хлопці ку­пались і мились тільки в холодній воді, нічим не змащували свого тіла. У старшому віці починалася військова виучка, яка тривала до 20-річного віку. Хлопців вчили скромності, невибагливості, мало-мовності. Спартанець повинен був висловлюватись просто, коротко.

Для перевірки фізичної витривалості у храмі Артеміди часто влаш­товували справжні бичування підлітків. За екзекуцією стежили жерці. Підлітків призначали на важкі фізичні роботи, які вони мусили ви­конувати без будь-якого ремстування. За поведінкою молоді стежи­ли не тільки вихователі, а й усі громадяни під загрозою штрафу і безчестя за недбалість. В основу всього виховання був покладений принцип: перемагати в бою і підкорятися вождям. Це робилось, як вважали, з благородною метою: процвітання держави і добробуту її населення.

У віці з 20 до 60 років кожен спартанець повинен був відбувати військову службу. З 20 років наставала й громадянська рівноправність (не з 30, як вважалося раніше). Правда, деякі права спартанець набував тільки з 30-річного віку — одружуватись, бути обраним на посаду ефо-ра (див. нижче). Одруження було обов'язковим. Небажання одружува­тись, затягування з цим або одруження чи відмова від нього з корисли­вих міркувань — підлягали покаранню.

Немалу увагу в Спарті приділяли й вихованню жінок, які зай­мали в суспільстві дуже своєрідне становище. Молоді спартанки до заміжжя вчилися грамоти, ведення домашнього господарства, займалися тими ж фізичними вправами, що й юнаки: гімнасти­кою, бігом, боротьбою, киданням диска та списа й ін. Виховання жінок розглядалось як важлива державна справа, бо на їх обов'язку лежало народження здорових дітей, майбутніх захисників батьків­щини. Вийшовши заміж, спартанка цілком віддавалася сімейним обов'язкам. Формою шлюбу була моногамна сім'я, хоч зберігалося чимало пережитків групового шлюбу. Бездітні шлюби розривалися або чоловік міг брати ще одну жінку. З іншого боку, кілька братів могли мати спільну жінку; мужчина, якому сподобалася жінка його друга, за згодою останнього міг ділити її з ним. Не вважалося га­небним запропонувати свою жінку гостеві, подорожньому, від яко­го, до того ж, можна було сподіватися гарного потомства. Але тає­мне порушення подружньої вірності жорстоко каралось, аж до смертної кари включно. Жінки користувались у Спарті більшою повагою, самостійністю й авторитетом, ніж в інших грецьких дер­жавах.

Повертаючись до чоловіків-спартанців, зазначимо, що військові заняття, тренування, фізичні вправи були їх основним заняттям. Якщо спартанець порушив військову дисципліну, проявив на полі бою боя­гузтво, не допоміг товаришеві або втратив зброю — його позбавляли честі (накладали атімію), громадянських політичних і особистих прав. Тоді ніхто з ним не розмовляв, не подав руки, не бажав знаходитись

поруч. Земельна ділянка забиралась. Він потрапляв в категорію ніби прокажених.

На протилежній сходинці суспільної драбини знаходились ілоти (гелети). Як зазначалось, у процесі утворення Спартанської держави велику роль відіграли завоювання, внаслідок яких маси поневоленого населення перетворено в рабів — ілотів. У їх положенні теж було не­мало своєрідного. ІДе не були приватні, домашні раби, а колективні, державні, котрі не мали ні політичних, ні цивільних прав. Вони були розписані за клерами (ділянками) спартанців — по 10-15 осіб. Могли мати сім'ю.

Спартанець міг ілотів карати, в тому числі вбити, міг з дозволу властей відпустити на волю чи передати іншому громадянину. Але не міг продавати. Ілоти не мали своєї землі, але мали свої житла і сільськогосподарський реманент. Ілоти були зобов'язані щорічно платити господареві-спартанцю натуральний оброк — 70 медимнів (мір) зерна та 12 мір його дружині. Крім того, давати ще певну кількість масла, вина, винограду, м'яса та ін. Зменшувати розмір об­року не можна було. Помимо стягування оброку господар міг вико­ристовувати ілотів у своєму домашньому господарстві. Там викорис­товувались і військовополонені — раби, яких держава продавала на публічних торгах.

Ілоти були зобов'язані при потребі відбувати військову службу в легкоозброєній піхоті, яка починала бій, маючи на меті розладнувати ряди і тил противника. Після бою зброю в ілотів відбирали.

Як зазначалось, ілоти могли мати свої сім'ї, залишали собі частину вирощеного врожаю та інших продуктів.

Ілотів у кількісному відношенні було значно більше, ніж спартанців, вони неодноразово, як засвідчують грецькі історики, піднімали по­встання. Ці повстання нещадно придушувались. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами залякування і терору, тому й жили вони, по суті, у постійній бойовій готовності, в умовах військо­вого табору. Не вдовольняючись окремими актами терору стосовно ілотів, спартанці щорічно оголошували беззбройним ілотам " священ­ну війну" (так звані криптії), під час якої вбивали сотні й тисячі най-міцніших, найрозумніших, найвідважніших ілотів. Недарма в центрі своєї столиці спартанці побудували храм Страху, а в Афінах стояв храм Милосердя.

При кожній нагоді і без неї ілотів нещадно били, щоб " вони ніколи не відівчились почувати себе рабами". Господарі-спартанці повинні були під страхом покарання вбивати тих ілотів, які виділялись силою, добрим здоров'ям, розумом.

Отже, не дивно, що ілоти при будь-якій нагоді піднімали бунти і повстання, іноді дуже загрозливі. Так, під час землетрусу 464 р. до н.е. ілоти масово повстали, боролись майже 10 років, а Спарті навіть дове­лось просити військову допомогу в Афін. Історик Ксенофонт, харак­теризуючи настрої ілотів, пише, що вони " готові були негайно з'їсти своїх панів зі шкірою і волоссям".

Іноді ілоти відпускались державою на волю, передусім за здійснені військові подвиги. Це мало місце, зокрема, під час Пелопонеської війни, коли відразу 2 тис. ілотів надали волю. Щоправда, як розповідає Фукідід, вони тут же зникли невідомо куди. Очевидно, спартанці їх знищили. Відпущені на волю ілоти йменувалися неодамоди. Про їх правове ста­новище певних відомостей немає.

Періеки (грец. регіо]'ко$, дослівно проживаючі довкола). Це жителі сусідніх зі Спартою територій, на які Спарта поширила вплив, підпо­рядкувала собі (але не шляхом завоювання, бо тоді підкорене насе­лення перетворювали в ілотів). Порівняно з абсолютно безправними ілотами правове становище періеків було значно кращим. Вони були особисто вільні, мали сім'ї, майно, у тому числі землю, яку могли про­давати й купувати. Займалися переважно ремеслом і торгівлею, ско­тарством, менше — сільським господарством, оскільки проживали здебільшого на неродючих землях, у гірських районах тощо. Могли укладати різноманітні торговельні угоди, вільно розпоряджалися своїм майном. Проте політично вони залишалися безправними, оскільки не були громадянами Спарти. На них не поширювались пра­вила виховання, побуту спартанців, їх права і привілеї. Виконували на користь держави різні повинності (фізичні роботи, сплата оброку на­турою і грішми), служили у війську в якості важкоозброєної піхоти (гоплітів).

У сфері управління користувались певною автономією, обираючи свою адміністрацію, різних службових осіб. Проте над ними був вста­новлений нагляд і контроль Спартанської держави в особі спеціальних урядовців-гармостів. Вказівки гармостів були обов'язковими до вико­нання. Для утримання періеків (а їх було значно більше, ніж вільних громадян) у покорі спартанці теж застосовували до них режим страху і терору. Зокрема, ефори без суду й слідства могли карати смертю будь-кого з періеків чи будь-яку їх кількість.

Ось таким був суспільний устрій Спарти. Наголосимо, що спар­танці робили все для того, придумували всякі засоби і заходи, щоб ут­римати в рівновазі суспільний порядок, який історично склався.

Звідси походив їх консерватизм у поглядах, звичаях і традиціях, нормах поведінки, побуті, їх побоювання всього нового, невідомо-

го і що виходило за межі звичайного способу життя, підозріле став­лення до чужоземців та ін. Однак спартанський лад при всій його зовнішній стабільності і непохитності поволі руйнувався як ззовні, так і зсередини.

В) Державний устрій

Основи державного ладу Спарти були, як вважають, закладені ре­формами Лікурга. Тоді ж, у VII ст. до н.е., при царях Полідорі та Фео-помпі пройшли реформи державного устрою. Були розширені права ради старійшин, якій надано право анулювати рішення Народних зборів, створено новий орган державної влади — ефорат.

Отже, в конечному вигляді структура органів державної влади й управління Спарти виглядала так: два царі; рада старійшин — герусія; Народні збори — апелла; колегія ефорів.

Царська влада. Очолювали державу два царі, влада яких, поза вся­ким сумнівом, походила з влади племінних вождів гомерівської доби. Подвійна царська влада пояснюється об'єднанням, згідно з легенда­ми, у давнину двох дорійських племен, очолюваних двома відгалу­женнями знатного роду Гераклідів (потомків Геракла) — Агіадами (одне плем'я) і Еврофонтидами (інше плем'я). Царська влада була спадковою. Після смерті батька царем ставав його старший син. У випадку передчасної смерті сина спадкував трон його син. Якщо цар не мав синів, то трон переходив до його найближчого кровного ро­дича.

Владу здійснювали царі колегіально. Кожне їхнє рішення мало бути узгодженим. Це часто зумовлювало спори між ними, конфлікти, які паслаблювали царську владу, зміцнювали вплив інших органів, зокре­ма, ради старійшин і ефорів, які розглядали і вирішували ці спори. Існу­вала постійна ворожнеча і між двома царськими родами.

Посідаючи трон, царі перед ефорами і жерцями складали присягу, що будуть дотримуватись законів і звичаїв країни. Далі присягали ефо-ри, що будуть шанувати владу царів, якщо останні дотримуватимуться присяги.

Спочатку царі мали дуже широкі повноваження: скликали Народні збори і раду старійшин, головували на їх засіданнях, оголошували війну й укладали мир, розглядали і вирішували будь-які спори і конфлікти громадян, здійснювали культові (жрецькі) функції, командували військом та ін. Згодом в їх компетенції залишились тільки військові, культові й деякі судові функції. Цареві у військовому поході належала вся повнота влади. Тільки він віддавав накази, йому доповідали про всі військові і невійськові справи.Рішення, наказ царя були обов'яз­ковими.

За непослух, недисциплінованість, боягузтво цар міг карати воїнів на місці на свій розсуд — аж до смертної кари. Царі були зобов'язані очолювати військо у поході. Звільнялись вони від цього тільки у ви­падку фізичної неможливості йти в похід (наприклад, хвороба), а та­кож при досягненні 60-річного віку.

З V ст. до н.е. у поході (чи на війні) кожного царя супроводжували два ефори, які контролювали його дії, але вмішуватись у командуван­ня військом не мали права. Потім вони складали звіт про дії царя і мог­ли висувати питання про притягнення його до відповідальності. У та­кому випадку суд над обвинуваченим царем чинили ефори, герусія і другий цар. Найлегшою карою, яка могла спіткати винного, був штраф, найтяжчою — смертна кара. Могло бути ще позбавлення царського сану, вигнання, конфіскація майна.

Крім того, кожні дев'ять років ефори ворожили за зірк


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.044 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал