Відмінності в концепції соціальної структури

Визнання значення эмерджентных властивостей соціальних об-щностей представляється мені мінімальним спільним знаменником структурної соціології. Протилежним підходом є психологічний редукционизм таких методологічних индивиду-, алистов, як Хоманс (1974), які прагнуть пояснити соціальні спільності за допомогою їх елементарних властивостей, т. е. з точки зору психологічних понять і принципів, індивідів, що управляють поведінкою. Проте по інших пара-метрам концепції структурних соціологів значно отлича-ются один від одного, про що говорилося раніше і про що свидетельству-ют статті, представлені в цій збірці. Структуралізм Леви-Стросса і структуралізм Маркса акцентують увага на різних эмерджентных властивостях і відрізняються також в інших стосунках. В той же час обоє ці теоретичні орієнтації відрізняються від мережевого аналізу і структурного функціоналізму. Коротко розглянемо деякі з основних їх відмінностей.

Масштаби структурного дослідження можуть варіювати від мікросоціологічних досліджень соціопсихологічних про-цессов і соціальних зв'язків в малих групах до моделей соціальних положень і стосунків у рамках цілих держав або навіть світової системи міжнародних відносин. На абстрактнішому рівні мікросоціологія займається не малими групами, а мікропроцесами і мікроструктурами, які пронизують суспільство, такими, наприклад, як формування думок і управління ними, соціальний обмін, статусні серії, ролеві серії, т. е. використовує підхід, аналогічний микроэконо-мике (проблемою багатьох порівняльних досліджень націй є те, що вони обмежуються дуже невеликим числом країн, що відволікає увагу від аналізу структури різних типів суспільства, оскільки є занадто мало приклади для порівняння), і сприяє розгляду суспільств як заданих соціальних контекстів і аналізу поведінки і стосунків індивідів під кутом зору тих впливів, які роблять на них ці социетальные контексти. Вивчення структури суспільства не може здійснюватися таким чином. Як одиниці аналізу повинні використовуватися не окремі члени суспільства, а цілі суспільства як такі, незалежно від того, чи дозволяють дані, зібрані на достатньому числі суспільств, зробити надійні узагальнення або ж ідеї, які належить перевірити пізніше, грунтуються на конкретному вивченні лише декількох суспільств.

Інша відмінність, що відноситься до масштабу в більше аналитиче-ском сенсі, визначається тим, чи обмежений аналіз соціальною структурою (як би вона не була обкреслена) або ж распространя-ется на зовнішні сили, що розглядаються як чинники, що визначають умови в структурі і структурні зміни. Такі зовнішні причини структурних умов і змін можуть бути (хоча і не обов'язково) частиною концепції инфра-структуры. У цьому різниця між Парсонсом і Леви-Строссом, якщо я їх правильно розумію. Для Парсонса культура аналитиче-ски відрізняється від соціальної структури і чинить на неї великий вплив. (При цьому Уоллас відмічає непоследователь-ность Парсонса у визначенні відмінності між культурою і соціальною структурою.) Що ж до Леви-Стросса, то культурні символи і значення самі є суттю соціальної структури. Еволюціоністи, починаючи із Спенсера і кінчаючи Ленски (1975), як сила, що управляє еволюційним розширенням структурної диференціації, рас-сматривают технологічні зміни. Для Хоманса, так само як і для Фрейда, зовнішніми чинниками, що визначають соціальну структуру, є психологічні принципи поведінки челове-ка. Нещодавно біосоціологи (наприклад, Уилсон, 1975) виступили з думкою, що структура соціального життя кінець кінцем корениться в біологічній будові людини.

Концепція соціальної структури може грунтуватися на суб'єктивній або об'єктивній онтології. Ілюстрацією цієї протилежності може служити відмінність між идеалистиче-ской інтерпретацією історії Гегелем і матеріалістичною інтерпретацією Марксом. Визначальним критерієм при цьому є те, чи концептуализируется соціальна структура у вигляді символічної інтелектуальної конструкції або ж у вигляді об'єктивної емпіричної реальності, що проявляється в розбраті-діленні ресурсів і соціальних положень. До цієї дихотомії відноситься і відмінність, Уолласом, що проводиться, між психологиче-ским і фізіологічним аспектами соціальних явищ, так само як і відмінності між психоаналізом і біхевіоризмом в психоло-гии і парсоновским і екологічним підходами в соціології. На думку Лича, Россі і Айзенштадта, структуралізм Леви-Стросса є суб'єктивною точкою зору, марксистський же структуралізм є об'єктивною точкою зору.

Приймаючи принцип, згідно з яким для пояснення емпіричних даних теорії повинні йти далі за просте узагальнення цих даних (Брейтуэйт, 1953, с. 50-87), структур-ные аналітики в той же час відрізняються, з одного боку, по мірі того, як їх найбільш абстрактні теоретичні категорії відбивають частину структури, що не охоплюється эмпириче-скими спостереженнями або лише у загальних рисах відбивану в них, а з іншого боку, по мірі виводимості цих категорій з емпіричних спостережень і логічного зв'язку з операциональны-ми поняттями, які можуть бути виміряні в процесі соціологічного дослідження. Створювана соціологом идеаль-ная концепція соціальної структури як засадничого субстрату, усебічно не представлена ні в одному конкретному історичному випадку, зазвичай породжує поняття, які недо-статочно чітко визначені для того, щоб знайти конкретне емпіричне втілення. Про це говорить Лич стосовно поняття глибинної структури Леви-Стросса. Тоді як модель структури спорідненості Леви-Стросса дійсно подразу-мевает конкретні шлюбні правила, його концепція значення і засадничої структури міфів, хоча і викликає восхище-ние прозорливістю думки, не досить чітко визначена, щоб дозволити іншим дослідникам недвозначно класси-фицировать міфи на підставі запропонованих Леви-Строссом концептуальних відмінностей.

В той же час, коли теоретичні поняття виникають в результаті комбінованих емпіричних спостережень, вони легше піддаються як абстрактною, так і конкретною концептуали-зации. Так, наприклад, концепція, згідно якої положення країни у світовій економічній системі залежить від її експортно-імпортної політики по відношенню до інших країн незалежно від її економічного потенціалу, є досить абстрактною ідеєю, оскільки експорт і імпорт різної продукції здійснюються по-різному, а сам цей процес фактично залежить від економічного потенціалу країни; проте блок-модель Брейгера відбиває основний емпіричний зміст цієї теоретичної концепції. Так само парадоксальні наслідки систем взаємозалежності Будона є абстракціями, побудованими на підставі аналізу цілеспрямованих дій індивідів. Приклади, що проте наводяться, свідчать про те, що емпіричне втілення цих абстракцій піддається спостереженню. Моє визначення соци-альной структури як багатовимірного простору, що утворюється лініями диференціації (Блау, 1977), - це теж абстракція, що виводиться з емпіричних зв'язків між різними лініями диференціації і що виражається в них.

Ще один різновид структурного аналізу визначається наявністю тісного зв'язку між концепцією соціальної структури і уявленнями про соціальну функцію і функціональні вимоги. Так, концепція соціальної структури Парсонса грунтується на його теоретичних посилках, згідно з якими усі соціальні системи повинні задовольняти чотирьом функцио-нальным вимогам, диференціюючись при цьому на чотири сфери інституціональної структури, соответ-ственно функції адаптації, що забезпечують, досягнення мети, інтеграції і збереження моделі. Оскільки підсистеми повинні удовлетво-рять тим же функціональним вимогам, вони потім подразделя-ются по паралельних лініях. Таким чином, еволюційний розвиток полягає в зростаючій диференціації у вигляді повторяю-щегося розподілу. Останні теоретичні роботи Мертона мають протилежну спрямованість. У своїх ранніх роботах він теж зв'язував дослідження соціальної структури зі своїм варіантом функціонального аналізу. Проте згодом він перейшов до чіткіше певної форми структуралізму, що відмічає Барбано (1968) і що найяскравіше проявляється в його аналізі статусних серіїв і ролевих серіїв (Мертон, 1968, с. 422-438). Аналогічна розбіжність в розвитку двох соціологів мала місце поколінням раніше. Так, Малиновский залишався головним чином функціоналістом, тоді як Рэдклифф-Браун (1940, с. 188-204) наблизився до форми структурного аналізу, яка, принаймні якоюсь мірою, містила в собі скептичне відношення до виводів і припущень функціоналістів.

Зиммель проводить відмінність між формами соціального життя і її змістом. Він підкреслює, що предметом соціології є форми соціації (Vergesellschaftung), рас-сматриваемые окремо від їх змісту, хоча соціальні форми можуть конкретно виражатися в якомусь реально существу-ющем змісті. Під категорією змісту Зиммель подразу-мевает два види чинників: психологічні орієнтації индиви-дов, що мотивують їх поведінку (наприклад, заздрість і жадність), і інституціональну область дослідження (наприклад, экономи-ческую або політичне життя). Концепція стійких форм соціації включає головним чином такі процеси соціальної интеракции, як конкуренція і конфлікт. При цьому акцентується увага на загальних рисах кожного виду интеракции незалежно від того, чим вона викликана - заздрістю або честолюбством - і де вона відбувається - в процесі неформального спілкування або виробничої діяльності. Проте форми соціального життя також виражаються в моделях або структурах різних соціальних положень, таких, як роль незнайомого обличчя, розподіл праці або відмінності між статусом убогого або простого бідняка.

Соціальна структура може концептуализироваться в терми-нах її формальних властивостей, як це робить Зиммель, або в термінах її субстантивного змісту, як це робить Вебер. Тоді як Зиммель розглядає тріади незалежно від того, чи полягають вони з трьох індивідів або трьох націй, і незави-симо від того, чи залучені вони в економічне або військове протиборство, Вебер займається питанням об'єктивного значе-ния етики кальвінізму для соціальної поведінки і інститутів. У макросоціології акцент на формах часто зводиться до определе-нию конфігурацій соціального розподілу людей, т. е. до ука-занию на те, чи займають більшість людей однакове соціальне положення або ж вони розподілені по різних положеннях незалежно від змісту цих положень. Приме-рами можуть служити дослідження розподілу праці або социаль-ной стратифікації. З іншого боку, акцент на утриманні, як правило, означає вивчення ролі культурно-ціннісних ориента-ции, їх субстантивного значення і впливу. Як приклади можна привести дослідження релігійних вірувань і политиче-ских ідеологій.

Проте це не єдиний спосіб застосування відмінності між формою і змістом в макросоціологічних исследова-ниях. Інший контраст в цих термінах, який може бути як альтернатива представлений дихотомією номотетических і идиографических концепцій Виндельбанда, визначається тим, чи приділяється велика увага формальним теоретичним абстракціям або ж відмітним історичним умовам. Чи намагаємося ми в наших поясненнях соціально-економічних подій дати родові характеристики класових структур і систем міжнародних відносин або ж охарактеризувати конкретні історичні умови в різних країнах? Саме це питання піднімає у своїй критиці Уоллерстайна і Альтюссера Цайтлин. Чи існують загальні формальні властивості і принци-пы, що лежать в основі різних за своїм эмприческому змістом правил спорідненості і міфів? Саме це питання, на думку Лича, відрізняє Леви-Стросса від англійських антрополо-гов. Чи слід створювати теорії нерівності загального характеру незалежно від реальної природи нерівності або ж соціальні теорії повинні конкретно відноситися до економічного неравен-ству або якого-небудь іншого виду нерівності? Відповідає на це питання полягає відмінність між моєю і марксистською структурною теорією. Формальний підхід носить більше аб-страктный і загальний характер, змістовний підхід - більше історичний і емпіричний характер. З точки зору цієї відмінності теорія Леви-Стросса і моя теорія формальніші, тоді як теорії Вебера і Маркса змістовніші. Широкі узагальнення досягаються за рахунок конкретності. Социаль-ные форми затуляють собою історичний зміст. Теорія Маркса має більше емпіричного змісту - в тому сенсі, в якому поняття " Емпіричний зміст" вживав Поппер (1959), - в порівнянні з моєю теорією, оскільки моя концепція не містить в собі відмітних особливостей різних видів нерівності, тоді як теорія Маркса конкретно характери-зует економічна нерівність.

Останній диференціюючий чинник в структурному анали-зе, на якому ми зупинимося, міститься відповідає на питання, чи є найбільш елементарними поняттями поняття " Соци-альные стосунки" і " соціальні положення" або ж вони такими не є. Для теорій, в яких структура концептуализируется в термінах символів, цінностей і значень культури (як це видно у Леви-Стросса), ні соціальні стосунки, ні соціальні положення не являються элементарны-ми початковими категоріями. Проте більшість соціологів-структуралістів проводять відмінність між культурною сферою ідей і ідеалів і структурною сферою різних положень і моделей стосунків. Для деяких соціологів моделювання соціальних стосунків є вихідною точкою аналізу. При цьому передбачається, що саме стосунки між людьми привели до диференційованих ролей і положень. Для інших соціологів вихідною точкою є відмінності між соціально визнаними положеннями. При цьому передбачається, що соціальні положення людей чинять великий вплив на їх соціальні стосунки. Перша орієнтація переважає в микро-социологических дослідженнях, друга - макросоціологічних, що цілком виправдано, оскільки головні напрями причинно-го впливу в обох орієнтаціях, видно, прямо протилежні.

На первинному етапі формування малих груп соци-альные стосунки, що встановлюються в процесі соціальної интеракции, диференціюють ролі членів груп, проте в ста-бильных організаціях або суспільствах більшість соціальних стосунків регулюються стійкими відмінностями в соціальних положеннях, закріпленими в регламентованих атрибутах і наявних ресурсах. Для першого підходу характерні исследова-ния, використовуючі социометрические методи або процедури блок-моделирования для аналізу соціальних стосунків в дуже нечисленних малих групах. Отримувані моделі стосунків застосовуються для класифікації індивідів за соціальними ролями або положеннями. Спочатку ці методи були розроблені при вивченні малих груп, проте, як видно з прикладу аналізу міжнародних торговельних відносин, проведеного Брейгером, вони були адаптовані і для вивчення стосунків між групами спільностей. Другий підхід ілюструється эмпириче-скими дослідженнями, в яких індивіди спочатку классифици-руются відповідно до обмеженого числа категорій по соціальному положенню, наприклад на підставі вероисповеда-ния, етнічній приналежності, галузі промисловості або професії, після чого аналізуються моделі стосунків між людьми, що займають близькі або віддалені положення. Варіант цієї процедури представлений в доповіді Мак-Ферсона про добровільні об'єднання.

Поєднання об'єктивної онтології, акцент більше на формі, ніж на утриманні, а також макросоціологічна посилка, що відмінності в соціальних положеннях чинять вирішальний вплив на соціальні стосунки, - така комбінація предпо-лагает зосередження уваги в ході соціологічного исследо-вания на чисельності кожної групи, числі груп і чисельному розподілі членів по групах. Це пояснюється тим, що чисельність є найбільш формальною об'єктивним свой-ством соціальних спільностей і їх компонентів. Хоча, строго кажучи, чисельність не є атрибутом соціальної структури, чисельний розподіл населення по соціальних подструкту-рам і положенням, що вказує на його неоднорідність і нера-венство в різних стосунках, є прототипичным эмерджентным властивістю соціальної структури населення. Такий акцент на кількісному вимірі соціальної структури представляє мою власну точку зору, яка, звичайно ж, розділяється не усіма соціологами, що займаються соціальною структурою. Тільки четверо з авторів цієї збірки - Будон, Мейхью, Шоллерт і Мак-Ферсон, - так само як я, приділяють основну увагу значенню числа членів і компонентів для структурного дослідження.

Б. Ф. Скиннер. ТЕХНОЛОГІЯ ПОВЕДЕНИЯ1

^{1 Skinner В. F. A Technology of Behavior // Публікований матеріал є 1-ою главою кн.: Skinner В. F. Beyond Freedom and Dignity. N.Y., 1971. P. 3-25. (Переклад А. Гараджи).}

Намагаючись вирішити ті страхітливі проблеми, з якими ми стикаємося у сьогоднішньому світі, ми, природно, обраща-емся до прийомів, які нами краще всього освоєні. Ми вирушаємо від сили, а наша сила - наука і технологія. Щоб стримати демографічний вибух, ми шукаємо кращі способи контролю над народжуваністю. Перед лицем загрози ядерного знищення ми створюємо усе більш великі стримуючі сили і протиракетні системи. Ми намагаємося запобігти голоду у світових масштабах новими видами їжі і кращими способами її вирощування. Удосконалення санітарії і медицини, як ми сподіваємося, забезпечить контроль над захворюваністю, улучше-ние житлових умов і вдосконалення транспортної системи вирішить проблеми трущоб, а нові способи скорочення і розміщення відходів зупинять забруднення довкілля. Ми можемо вказати на значні досягнення в усіх цих областях, і недивно, що нам хотілося б помножити їх число. Але наші справи йдуть все гірше, а то обставина, що і сама технологія все частіше виявляється безпорадною, зовсім не надає упевненості. Санітарія і медицина загострили демогра-фические проблеми, війна придбала жахливий вигляд з изобре-тением ядерної зброї, а масова гонитва за благополуччям значною мірою відповідальна за забруднення середовища. Як виразився Дарлингтон, " кожне нове джерело примноження своєї могутності на землі було використане людиною так, що перспективи його потомства значно звузилися. Увесь його прогрес був досягнутий ціною збитку його оточенню, який він не може виправити і не міг передбачати".

Могла людина передбачати цей збиток або ні, виправити його він повинен, інакше усе буде кінчено. І він може зробити це, якщо усвідомлює природу утруднення, що постало перед ним. Практиче-ское додаток одних тільки фізичних і біологічних наук не вирішить цих проблем, тому що рішення лежать в зовсім іншій сфері. Кращі контрацептиви лише у тому разі контролюватимуть народжуваність, якщо люди їх використовуватимуть. Нові види зброї здатні компенсувати нові види оборони і навпаки, але ядерного знищення можна уникнути лише у тому випадку, якщо можуть бути змінені ті умови, в яких народи починають війни. Нові методи в області сільського господарства і медицини не допоможуть, якщо вони не застосовуватимуться на практиці, а житло - це не лише будівлі і міста, але і те, як люди живуть. З перенаселеністю можна впоратися, лише схиливши людей не збиратися в натовпи, а довкілля руйнуватиметься до тих пір, поки не буде зупинено її забруднення.

Коротше кажучи, ми потребуємо великомасштабних изменени-ях людської поведінки і здійснити їх за допомогою одних тільки фізики і біології ми не в змозі, як би старанно ми не працювали. (Адже є і інші проблеми, такі, як розвал нашої освітньої системи або невдоволення і бунт молоді, для дозволу яких фізична і біологічна технології так очевидно не годяться, що ніколи і не использо-вались.) Недостатньо " використовувати технологію більше глубо-ким розумінням людських турбот", або " підпорядкувати технологію духовним потребам людини", або " змусити технологів обра-титься до людських проблем". Такі вирази припускають, що там, де починається людська поведінка, кінчається технологія; ми ж повинні продовжувати діяти так, як діяли у минулому, але додати те, чому навчили нас особистий досвід або ті згустки особистого досвіду, які звуться історією, або вичавки досвіду, що знаходяться в народній мудрості і нехитрих практичних правилах поведінки. Вже ці останні були доступні упродовж віків, і усе, що ми маємо в розпорядженні для доказу їх вірності, - це лише стан сучасного світу.

Що нам потрібне, так це технологія поведінки. Ми б досить швидко вирішили свої проблеми, якби могли так само точно спланувати і розрахувати зростання світового народонаселення, як ми розраховуємо курс космічного корабля, або усовершен-ствовать сільське господарство і промисловість з тією ж мірою надійності, з якою ми прискорюємо високоенергетичні частки, або наблизитися до світу у всьому світі з тією ж неухильністю, з якої фізики наблизилися до абсолютного нуля (нехай навіть і той і інший залишається за межами досяжності). Проте поведінкової технології, порівнянної по потужності і точності з фізичною і біологічною, не існує, а ті, хто не знаходить саму її можливість сміхотворною, будуть нею швидше злякані, чим утішені. От як ми далекі і від " розуміння людських турбот" в тому ж сенсі, в якому фізика або біологія розуміють проблеми своїх областей, і від оволодіння засобами предотвра-щения катастрофи, до якої світ, здається, невідворотно наближається.

Двадцять п'ять віків назад можна було, напевно, сказати, що людина розуміє себе самого так само добре, як і будь-яку іншу частину свого світу. Сьогодні людина є те, що він розуміє найменше. Фізика і біологія пройшли великий шлях, але сопостави-мое розвиток якоїсь подібності науки про людську поведінку помітити непросто. Грецька фізика і біологія сьогодні представляють лише історичний інтерес (ніякий сучасний фізик або біолог не звернеться по допомогу до Арістотеля), але діалоги Платона все ще вивчаються і цитуються так, як якби вони проливали якесь світло на природу людської поведінки. Арістотель не зумів би зрозуміти і сторінки з сучасної праці по фізиці або біології, але Сократ зі своїми друзями навряд чи утруднювався б уловити сенс найсучасніших робіт, присвячених справам людським. Що ж до технології, то ми зробили гігантський стрибок у сфері контролю над фізичним і біологічним світами, проте наші прийоми в сферах управління, утворення, значною мірою і у сфері економіки не особливо-то удосконалилися, хоча і застосовуються в зовсім інших умовах.

Навряд чи ми можемо пояснити це, заявивши, ніби греки знали усе, що можна було дізнатися про людську поведінку. Ясно, що вони знали про нього більше, ніж про фізичний світ, але цього все ж було недостатньо. Більше того, їх спосіб розуміння человеческо-го поведінки повинен був мати деяку рокову ваду. Якщо грецька фізика і біологія, неважливо, наскільки примітивні, вели кінець кінцем до сучасної науки, то грецькі теорії людської поведінки вели в нікуди. Якщо сьогодні вони ще з нами, то не тому, що вони містили в собі деяку вічну істину, а тому, що вони не містили в собі зародки чогось кращого.

Завжди можна послатися на те, що людська поведінка особливо важка область. Це дійсно так, і ми легко схиляємося до цієї думки, тому що такі неспритні в поводженні з поведінкою. Але сучасна фізика і біологія з успіхом розглядають предмети, які у будь-якому випадку не простіше, ніж багато сторін людської поведінки. Різниця в тому, що інструменти і методи, якими вони користуються, мають сумірну складність. Та обставина, що порівнянні по силі дії інструменти і методи недоступні сфері человече-ского поведінки, не є поясненням; це, швидше, загадка. Чи був запуск людини на місяць дійсно простішим завданням, ніж удосконалення навчання в наших народних школах, або розробка досконаліших форм життєвого простору для кожного, або забезпечення загальної і вигідної для усіх зайнятості і в результаті - вищого життєвого рівня для усіх? Вибір тут не був пов'язаний з насущністю завдань, бо нікому і в голову не прийде, що важливіше було злітати на місяць. Здійсненність польоту на місяць хвилювала і захватыва-ла. Наука і технологія досягли такої точки, в якій в результаті останнього напруженого зусилля це могло бути здійснено. А проблеми, пов'язані з людською поведінкою, порівнянного хвилювання і збудження не породжують. Їх рішення все ще далеко від нас.

Звідси легко зробити висновок, що в людській поведінці повинно полягати щось таке, що робить науковий аналіз і, отже, дієву технологію неможливими, але ми зовсім не вичерпали тут усіх можливостей. У певному значенні можна сказати, що наукові методи взагалі навряд чи коли-небудь застосовувалися до людської поведінки. Ми воспользова-лись науковим інструментарієм, ми вважали, вимірювали і сопо-ставляли, проте щось істотне для наукової практики виявилося прогаяним майже в усіх сучасних дослідженнях людської поведінки. Це щось пов'язане з нашим трактуванням причин поведінки. (У ускладнених наукових текстах термін " причина" більше не користується популярністю, але тут він доречний.)

Перше знайомство з причинами людина придбала, ймовірно, у своїй власній поведінці: речі приходили в рух, тому що він їх рухав. Якщо рухалися інші речі, значить, їх рухав хтось ще, і якщо цей двигун неможливо було побачити, то це пояснювалося тим, що він невидимий. Грецькі боги служили, таким чином, причинами фізичних явищ. Зазвичай вони поміщалися поза речами, які вони рухали, але могли також входити всередину і " утримувати" їх. Фізика і біологія незабаром відмовилися від пояснень такого роду і звернулися до більше відповідних видів причин, але у сфері людської поведінки цей крок так і не був рішуче зроблений. Освічена людина більше не вірить в одержимість бісами (хоча іноді вигнання бісів ще практикується, а демонічне знову виникає на сторінках творів психотерапевтів), але людська поведінка все ще повсюдно зв'язується з якимись внутрен-ними агентами. Про молодого злочинця говорять, наприклад, що він страждає розладом індивідуальності (personality). Це висловлювання було б безглузде, якби душа якимсь чином не відрізнялася від тіла, що вскочило в халепу. Відмінність це недвозначно мається на увазі, коли говорять про декількох индивидуальностях, ув'язнених в одному тілі і контролюючих його по-різному в різні моменти. Психоаналітики налічують три такі індивідуальності - Эго, Супер-Эго і Ид, - взаємодія яких вважається відповідальною за поведінку людини, в якій вони " мешкають".

Хоча фізика вже дуже давно відмовилася так само втілювати свої об'єкти, вона ще довго продовжувала говорити про них так, ніби вони мають волю, спонукання, почуття, цілі і інші фрагментарні атрибути внутрішніх агентів. Згідно Беттерфилду, Арістотель стверджував, що тіло, що падає, прискорюється тому, що стає веселіше, почуваючи себе ближче до будинку, а пізніші авторитети предпола-гали, що снаряд рухомий деяким імпульсом, що іноді називався " імпульсивністю". Усе це врешті-решт було забуто, і добре, що забуто, але наука про поведінку проте все ще апелює до подібних внутрішніх станів. Ніхто не дивується, почувши, що людина, що несе добрі звістки, рухається швидше, оскільки почуває себе веселіше, або поступає легковажно із-за своєї імпульсивності, або уперто дотримується наміченого через одну тільки силу волі. Необачні посилання на мету все ще зустрічаються і у фізиці і в біології, але в добротній практиці їм немає місця; і проте майже всякий зв'язує людську поведінку з намерени-ями, цілями, цілеспрямованістю. Якщо все ще є можливість запитати, чи може машина виявити целеустрем-ленность, таке питання, очевидно, припускає, що вона більше нагадуватиме людину, якщо може виявити її.

Фізика і біологія відійшли від уособлення причин, коли вони стали зв'язувати поведінку речей з сутями, якостями або природами. Для середньовічного алхіміка, наприклад, опреде-ленные властивості деякої субстанції могли бути обумовлені меркуриевой суттю, а субстанції зіставлялися у рамках того, що можна назвати " хімією індивідуальних відмінностей". Ньютон нарікав на практику своїх сучасників: " Сказати, що будь-який вид речей наділений якоюсь особливою таємною якістю, завдяки якій він діє і виробляє доступні спостереженню ефекти, означає не сказати нічого". (Таємні якості були прикладами гіпотез, знехтуваних Ньютоном, що сказав,: " Hypotheses піп fingo", хоча він і не занадто твердо тримав слово.) Біологія довго ще продовжувала апеллиро-вать до природи живих істот, і вона не відмовилася повністю від вітальних сил аж до двадцятого століття. Поведінка, проте, все ще зв'язується з людською природою, і існує обшир-ная " психологія індивідуальних відмінностей", у рамках якої люди зіставляються і описуються через їх риси вдачі, здатності і уміння.

Майже всякий, що порушує у своїх дослідженнях гумани-тарные питання: як політолог, філософ, літератор, економіст, психолог, лінгвіст, соціолог, теолог, антрополо-га, педагога або психотерапевта, - продовжує міркувати про людську поведінку саме таким донаучным способом. Будь-яка газетна стаття, будь-який журнал, будь-яка збірка наукових публікацій, будь-яка книга, так або інакше що стосується человече-ского поведінки, - усі вони надають досить прикладів. Ми можемо почути, що для здійснення контролю над чисельністю світового народонаселення необхідно змінити установки по відношенню до дітей, здолати почуття гордості чисельністю сім'ї або своїми сексуальними можливостями, сформувати якесь почуття відповідальності по відношенню до потомства і зменшити значення тієї ролі, яку велика сім'я грає в зниженні занепокоєння про похилий вік. У діяльності, спрямованій на досягнення світу, нам прихо-дится мати справу з волею до влади або параноїдальними помилками лідерів; ми повинні пам'ятати, що війни починаються в людських умах, що в людині є щось самоубий-ственное, - ймовірно, потяг до смерті, - яке призводить до воєн, і що людина агресивна за природою. Для вирішення проблем бідних ми повинні будити самоповагу, инициа-тиву і знижувати рівень фрустрації. Щоб угамувати невдоволення молоді, ми повинні забезпечити їй почуття мети і ослабити відчуття відчуженості і безнадійності. А усвідомивши, що вона не має у розпорядженні дієвих коштів для того, щоб осуще-ствить усе це хоч би частково, ми самі маємо можливість випробувати кризу віри або втрату упевненості, які можна здолати лише поверненням до віри у внутрішні можливості людини. Це, як те, що двічі два, майже ніхто не ставить під сумнів. Проте нічого подібного немає в сучасній фізиці і біології, і ця обставина може добре пояснити, чому так довго не з'являлися наука про поведінку і технологія поведінки.

Зазвичай вважається, що " біхевіоризм", що заперечує проти ідей, відчуттів, рис вдачі, волі і так далі, розглядає замість цього той матеріал, з якого вони, як передбачається, полягають. Звичайно, деякі уперті питання про природу розуму народжували спори упродовж більш ніж двадцяти п'яти сотень років і все ще остадотся без відповідей. Як, наприклад, розум може рухати тілом? Не далі як в 1965 році Карл Поппер міг поставити питання так само: " Чого ми хочемо, так це розуміння того, хто такі нематеріальні речі, як цілі, помисли, плани, рішення, теорії, напруга і цінності, можуть грати якусь роль в здійсненні матеріальних змін у матеріальному світі. І звичайно, ми також хочемо знати, звідки з'являються ці нематеріальні речі. На це питання у греків була проста відповідь: від Богів. Як вказував Доддс, греки вірили, що якщо людина поводиться безрозсудно, значить, деякий ворожий бог вселив в його груди ate (безрозсудність). Який-небудь Дружній бог міг приділити воїнові додаткову кількість menos, внаслідок чого той починав відрізнятися в бою. Арістотель вважав, що в мисленні є щось божественне. Зенон вважав, що інтелект і є Бог".

Ми не можемо піти по цьому шляху сьогодні, і сама распро-страненная альтернатива - апеляція до попередніх физи-ческим подій. Генофонд будь-якої людини, продукт еволюції виду, вважається поясненням однієї частини діяльності його свідомості, його особиста історія - усього іншого. Наприклад, в результаті (фізичного) суперництва в ході еволюції люди тепер мають (нефізичним) почуття агресивності, яке призводить до (фізичним) актів ворожості. Або ж (физиче-ское) покарання маленької дитини за його сексуальну гру призводить до (нефізичному) почуття тривоги, яке вторгається в його (фізичне) сексуальну поведінку, коли він стає дорослим. Нефізична стадія, очевидно, перекриває значи-тельные періоди часу: агресія йде коренями в мільйони років еволюційної історії, а тривога, придбана в дитинстві, доживає до похилого віку.

Проблеми переходу від однієї субстанції (stuff) до іншої можна було б уникнути, якби усе тут було або психиче-ским, або фізичним і розглядалися обоє ці можливості. Деякі філософи намагалися залишитися в межах світу свідомості, стверджуючи, що реальний лише безпосередній досвід, і експериментальна психологія починалася як спроба рас-крыть психічні закони, що управляють взаємодією між психічними елементами. Сучасні " интрапсихические" тео-рии психотерапії описують, яким чином одне почуття призводить до іншого (як, наприклад, фрустрація виношує в собі агресію), яким чином почуття взаємодіють і яким чином почуття, витиснені зі свідомості, пробиваються назад. Точка комплементу зору, що свідчить, що психиче-ская ступінь насправді матеріальний, відстоювалася Фрейдом, який вірив, що фізіологія кінець кінцем зможе пояснити увесь механізм роботи психічного апарату. У схо-жем ключі багато психологів фізіологічного напряму продовжують вільно міркувати про стани свідомості, чув-ствах і тому подібному, вважаючи, що розуміння їх фізичної природи є лише питання часу.

Виміри світу свідомості і перехід з одного світу в іншій дійсно піднімають серйозні проблеми, але зазвичай ними можна нехтувати, і це може виявитися хорошою стратегією, оскільки найважливіше заперечення ментализму зовсім іншого роду. Світ свідомості заважає нам бачити поведінку як самоценного предмет розгляду. У психотерапії, наприклад, отклоняющие-ся від норми слова і вчинки людини майже завжди рассматрива-ются просто як симптоми і зіставляються із захоплюючими драмами, що поміщаються в глибини свідомості, - само поведінка вважається, звичайно ж, поверхневим явищем. У лінгвістиці і літературній критиці те, що висловлює людина, майже завжди вважається вираженням якихось ідей або почуттів. У політології, теології і економіці поведінка зазвичай розглядається в каче-стве матеріалу, з якого виводяться установки, наміру, потреби і так далі. Упродовж більше двадцяти п'яти століть пильна увага була прикована саме до психічного життя, але лише останнім часом була зроблена хоч якась спроба досліджувати людську поведінку як щось більше, ніж простий побічний продукт.

Так само ігноруються і умови, функцією яких поведінка є. Ментальне пояснення кладе кінець цікавості. Ми можемо спостерігати цей ефект в якій-небудь випадковій розмові. Якщо ми кого-небудь запитуємо: " Чому ви пішли в театр"? і ця людина відповідає: " Тому що я відчував бажання сходити", ми схильні сприймати його відповідь як рід пояснення. Набагато ближче до істоти справи було б з'ясування того, що відбувалося, коли він ходив в театр у минулому, що він чув або читав про п'єсу, яку він пішов подивитися, і що в його оточенні у минулому і сьогоденні могло спонукати його піти (а не зробити щось інше), але ми приймаємо " я почуття-вал бажання сходити" як рід узагальнення усього цього і не схильні розпитувати про деталі.

Професійний психолог часто зупиняється на цій же стадії. Пройшло вже багато часу відколи Уильям Джемс намагався виправити пануючу точку зору на відношення між почуттями і вчинком, стверджуючи, наприклад, що втікаємо ми не тому, що лякаємося, а лякаємося тому, що втікаємо. Іншими словами, те, що ми відчуваємо, коли ми відчуваємо страх, є наша поведінка - та сама поведінка, яка, згідно з традиційною точкою зору, виражає почуття і їм пояснюється. Але скільки було тих, хто, роздумуючи над аргументом Джемса, зумів помітити, що на ділі тут не було відзначено ніякої попередньої події? І ніяке " тому що" не повинно сприйматися серйозно. Ніякого пояснення того, чому ми втікаємо і відчуваємо страх, запропоновано не було.

Незалежно від того, чи вважаємо ми, що пояснюємо почуття або поведінку, яка передбачається обумовленою почуттями, ми приділяємо дуже мало уваги попереднім обставинам. Психотерапевт дізнається про попереднє життя пацієнта майже виключно із спогадів самого пацієнта, на які, як відомо, не можна вважатися, і він навіть може стверджувати, що значення має не те, що насправді сталося, а то, що пацієнт згадує. У психоаналітичній літературі насчиты-вается, напевно, не менше ста згадок про тривогу, що відчувається, на одну згадку про епізод покарання, до якого повинна сходити тривога. Ми навіть неначе віддаємо перевагу таким попереднім історіям, перевірка яких нам недо-ступна. Зараз, наприклад, великий інтерес проявляється до того, що повинно було статися в ході еволюції виду, щоб пояснити людську поведінку, і ми, здається, міркуємо з особливою упевненістю саме тому, що про те, що сталося насправді, можна лише здогадуватися.

Не будучи в змозі зрозуміти, яким чином або чому людина, яку ми бачимо, поводиться так, а не інакше, ми приписуємо його поведінку якійсь людині, якої ми не можемо бачити, чия поведінка ми також не можемо пояснити, але про яке ми не схильні ставити ніяких питань. Можливо, ми приймаємо цю стратегію не стільки через відсутність інтересу або здатності, скільки через давнішнє переконання в тому, що більшість проявів людської поведінки не мають ніяких релевантних антецедентов. Функція цієї внутрішньої людини полягає в тому, щоб забезпечити якесь пояснення, яке у свою чергу пояснення не отримає. Далі за нього ніякі пояснення не йдуть. Він не є деяким посередником між минулими подіями особистої історії і справжньою поведінкою, він є серединою, з якої поведінка эманирует. Він дає початок, породжує і творить, і, роблячи усе це, він залишається божественним, яким його сприймали і греки. Ми говоримо, що він автономний з точки зору науки про поведінку, а це означає дивний.

Ця позиція, звичайно ж, уразлива. Автономна людина служить для пояснення тільки тих речей, які ми ще не в змозі пояснити іншими шляхами. Його існування залежить від нашого неуцтва, і він природним чином втрачає свій статус, коли ми починаємо дізнаватися про поведінку більше. Завдання наукового аналізу полягає в тому, щоб пояснити, яким чином поведінка людини як деякої матеріальної системи співвіднесено з тими умовами, в яких еволюціонував людський вид, а також з умовами, в яких існує цей індивід. Якщо тут дійсно немає ніякого про-извольного або творчого втручання, ці події мають бути співвіднесені, але на ділі припускати яке-небудь вмешатель-ство нужди немає. Випадковості (contingencies) боротьби за выжива-ние, відповідальні за генофонд людини, повинні породжувати схильності до агресивних дій, а не до почуття агресії. Покарання, якому піддається сексуальна поведінка, изме-няет само це сексуальна поведінка, і будь-які почуття, які можуть виникати при цьому, є у кращому разі просто побічними продуктами. Наше століття страждає не від тривоги, а від катастроф, злочинів, воєн і інших небезпечних і хворобливих речей, яким люди так часто схильні. Молоді люди кидають школу, відмовляються йти працювати і спілкуються лише зі своїми однолітками не тому, що відчувають відчуження, а тому, що порочним є соціальне оточення в сім'ях, школах, на заводах і в інших місцях.

Ми можемо, наслідуючи приклад фізики і біології, обратить-ся безпосередньо до відношення між поведінкою і оточенням і нехтувати уявними опосредующими станами свідомості. Фізика не прогресує, придивлявшись до тріумфування тіла, що вільно падає, а біологія - до природи вітальних духів; так само і нам, щоб досягти успіху в науковому аналізі поведінки, немає необхідності намагатися розкрити, чим же насправді являються індивідуальності, стани свідомості, почуття, риси вдачі, плани, задуми, наміри або інше приладдя автономної людини.

Чому нам було потрібно стільки часу, щоб прийти до цього? На це є свої причини. Об'єкти вивчення фізики і біології не поводяться зовсім як люди, і кінець кінцем досить смішно говорити про тріумфування тіла, що падає, або про імпульсивність снаряда; але люди поводяться саме як люди, і зовнішня людина, чия поведінка має бути пояснена, може бути дуже схожою на внутрішню людину, чию поведінку, як затверджується, його пояснює. Внутрішня людина була створена за образом і подобою зовнішнього.

Важливіша причина полягає в тому, що нам здається, ніби внутрішню людину іноді можна безпосередньо спостерігати. Ми повинні вигадати тріумфування тіла, що падає, але хіба ми не в змозі відчувати своє власне тріумфування? Ми дійсно відчуваємо речі усередині себе, але ми не відчуваємо речей, які були винайдені для того, щоб пояснити поведінку. Одержима людина не відчуває біса, що володіє ним, і навіть може взагалі заперечувати існування бісів. Малолітній злочинець не відчуває свою засмучену індивідуальність. Розумна людина не відчуває своєї розумності, інтроверт - своїй интровертности. (На ділі стверджується, що ці виміри свідомості або характеру можуть спостерігатися лише за допомогою складних статистичних процедур.) Той, що говорить не відчуває граматичних правил, які він, як затверджується, застосовує при складанні пропозицій, і люди говорили граматично за тисячі років до того, як що-небудь дізналися про існування якихось правил. Респондент запитальника не відчуває установок або думок, які приводять його до особливого вибору пунктів. Ми дійсно відчуваємо певні стани своїх тіл, пов'язані з поведінкою, але, як відмітив Фрейд, ми поводимося так само і тоді, коли ми не відчуваємо їх: вони - побічні продукти і їх не слід плутати з причинами.

Є і набагато важливіша причина того, що ми так 1Медленно відкидаємо менталистские пояснення: їм важко було знайти які-небудь альтернативи Очевидно, ми повинні шукати їх в зовнішньому оточенні, але роль оточення жодним чином не можна вважати ясною. Історія теорії еволюції ілюструє цю проблему. До XIX століття оточення мислилося просто пасивною обстановкою, в якій безліч різних видів організмів народжуються, відтворюють себе і помирають. Ніхто не помічав, що оточення відповідальне за ту обставину, що є безліч видів (і ця обставина достатня знаменатель-ным чином приписувалося деякому творчому Розуму). Трудність полягала в тому, що оточення діє неза-метно: воно не виштовхує і не витягає, воно відбирає. Упродовж тисячоліть історії людського мислення про-цесс природного відбору залишався непоміченим, незважаючи на його виняткову важливість. Коли він врешті-решт був відкритий, він став, звичайно ж, ключем до створення еволюційної теорії.

Дія оточення на поведінку залишалася неясною на протязі навіть ще тривалішого періоду часу. Ми можемо бачити, що організми роблять зі світом, що оточує їх, коли вони беруть з нього те, чого потребують, або захищаються від його небезпек, але набагато складніше побачити, що цей світ робить з ними. Першим, хто припустив, що оточення може грати активну роль у визначенні поведінки, був Декарт, і він, очевидно, виявився здатним на це припущення лише тому, що отримав одну явну підказку. Йому було відомо про деякі автомати в Королівських садах Франції, які приводилися в дію гідравлічно, прихованими від очей клапанами. Як описував це Декарт, люди, вступаючі в сади, " обов'язково наступають на деякі плити або камені, які влаштовані таким чином, що якщо люди наближаються до купаю-щейся Діани, ці автомати примушують її сховатися в трояндових кущах, а якщо ж люди намагаються переслідувати її, вони примушують виступити вперед нептуна, загрозливого тризубцем". Ці фігури були знаменні саме тим, що поводилися як люди, і тому створювалося враження, що щось, дуже схоже на людську поведінку, може бути пояснено механічно. Декарт знав по підказці: живі організми можуть рухатися з схожих причин. (Він виключав людський організм, оче-видно, щоб уникнути релігійних суперечок.)

Вибухова (triggering) дія оточення стала називатися " стимулом" -это латинське слово означає " жалило", а дей-ствие на організм - " відгуком", і разом вони, як вважалося, складали " рефлекс". Уперше рефлекси стали демонстрировать-ся на маленьких обезголовлених тваринах, наприклад сала-мандрах, і дуже примітно, що цей принцип піддавався нападкам упродовж усього XIX століття, тому що він, здавалося, заперечував існування деякого автономного агента - " душі спинного мозку", - якому (раніше) приписувався рух обезголовленого тіла. Коли Павлов показав, як в результаті дресирування можуть бути утворені нові рефлекси, народилася психологія стимулу, що остаточно оформилася, - відгуку, у рамках якої уся поведінка розглядалася як реакції на стимули. Один з авторів виразив це таким чином: " Ми йдемо по життя, що підганяються стусанами і хлистом". Проте модель стимулу - відгуку ніколи не була особливо убедитель-ной і вона не вирішувала основної проблеми, оскільки щось на зразок внутрішньої людини все одно повинно було бути винайдено для звернення стимулу у відгук. Теорія інформації натрапила на ту ж проблему, коли для звернення входу у вихід потрібно було винайти деякий внутрішній " процесор".

Дію провокуючого (eliciting) стимулу порівняно легко спостерігати, і недивно, що декартова гіпотеза тривалий час займала в теорії поведінки пануючі позиції; але те був хибний слід, з якого тільки тепер сходить науковий аналіз. Оточення не лише тиче і хльостає, воно відбирає. Його роль схожа з роллю природного відбору, хоча і в абсолютно іншому тимчасовому масштабі, і з цієї самої причини вона і була випущена з уваги. Тепер стало ясно: ми повинні враховувати, що робить з організмом оточення не лише раніше, але і після того, як він здійснює відгук. Поведінка оформляється і підтримується своїми наслідками. Як тільки цей факт усвідомлюється, ми дістаємо можливість сформу-лировать взаємодія між організмом і оточенням набагато більше усебічним чином.

У наявності два важливі результати. Один торкається фундаменталь-ного аналізу. Поведінка, яка оперує з оточенням, щоб виробити якісь наслідки (" оперуюча" поведінка), може бути вивчена за допомогою моделювання оточень, в яких певні наслідки можливі по відношенню до цієї поведінки. В ході дослідження можливості неухильно ставали усе більш складними і одна за одною приймали ті пояснювальні функції, які раніше відводилися индивиду-альностям, станам свідомості, рисам вдачі, задумам і намірам. Другий результат - практичного характеру: оточенням можна маніпулювати. Вірно, що людський генофонд може змінюватися лише дуже повільно, але зміни в оточенні індивіда мають швидкі і драматичні результа-ты. Технологія оперуючої поведінки, як ми побачимо, вже досить розвинена, і вона може виявитися відповідно нашим проблемам.

Ця можливість, проте, піднімає іншу проблему, яку необхідно вирішити, якщо ми збираємося скористатися своїми досягненнями. Ми просунулися вперед, експропріює внутрішню людину, але він не пішов з сцени просто так. Він проводить свого роду ар'єргардні бої, для яких, до несча-стью, він в змозі отримати серйозні підкріплення. Він все ще важлива фігура в політології, праві, релігії, економіці, антропології, соціології, психотерапії, етиці, історії, образо-вании, педагогіці, лінгвістиці, архітектурі, міському планиро-вании і сімейному життю. У кожній з цих областей є свій фахівець, і у кожного фахівця є своя теорія, і майже в кожній теорії автономія індивіда не ставиться під ніякий сумнів. Внутрішній людині немає серйозної загрози з боку даних, отриманих за допомогою випадкового спостереження або з досліджень по структурі поведінки, і в багатьох з цих областей розглядаються лише групи людей, в яких статистичні або актуарні дані накладають мало ограни-чений на індивіда. Результат - величезна перевага традиційного " знання", яке має бути виправлене або замінене деяким науковим аналізом.

Особливе занепокоєння заподіюють дві риси автономної людини. Згідно з традиційною точкою зору людина вільна. Він автономний в тому сенсі, що його поведінка не викликається ніякою причиною (uncaused). Він тому може вважатися відповідальним за те, що робить, і справедливо каратися, якщо здійснює провину. Ця точка зору разом з пов'язаною з нею практикою має бути переглянута, якщо науковий аналіз розкриває такі контролюючі стосунки між поведінкою і оточенням, про яких раніше ніхто не підозрював. Певна доля зовнішнього контролю могла допускатися і рань-ше. Теологи визнали той факт, що дії людини повинні зумовлюватися всеведующим Богом, а улюбленою темою грецьких драматургів була невблаганна доля. Ясновидці і астрологи часто заявляють про свою здатність передбачати людські вчинки, і на них завжди був попит. Біографи і історики завжди виявляли деякі " впливи" в житті індивідів і народів. Народна мудрість і прозріння таких ессеїстів, як Монтень і Бэкон, припускають якийсь рід передбачуваності в людській поведінці, а статистичні і актуарні свиде-тельства соціальних наук вказують в тому ж напрямі.

Автономна людина виживає перед лицем усього цього тому, що він - щасливе виключення. Теологи примирили визначення з вільною волею, а грецька публіка, схвильована зображенням невблаганної долі на сцені, поза театром почувала себе вільною. Увесь хід історії поворачива-ет смерть якого-небудь вождя або буривши на морі, а життя індивіда повністю змінюють який-небудь наставник або любовна історія, але ж ці речі трапляються ніс кожним і вони не впливають на кожного однаковим чином. Деякі історики навіть обернули непередбачуваність історії в доброде-тель. Актуарне свідоцтво легко ігнорується; ми читаємо, що сотні людей загинули в результаті дорожніх катастроф у святковий уикенд, і безтурботно пускаємося в дорогу, немов нас особисто це абсолютно не торкається. Мало яка поведінкова наука воскрешає " примара передбачуваної людини". Навпаки, безліч антропологів, соціологів і психологів воспользова-лись своїми експертними знаннями якраз для того, щоб довести, що людина має свободу, цілі і ответственно-стью. Якщо не очевидність, то хоч би віра робила Фрейда детерміністом, але безліч фрейдистів не випробовують ніяких коливань, завіряючи своїх пацієнтів в тому, що вони вільні вибирати між різними напрямами дії і в ко-нечном рахунку є архітекторами своїх доль.

Ця рятівна лазівка помалу починає закриватися - у міру того як відкриваються нові свідчення предсказуемо-сти людської поведінки. Особисте звільнення від повного детермінізму скасовується у міру того, як прогресує науковий аналіз, особливо в тому, що стосується поведінки індивіда. Джозеф Вуд Крач (Krutch) визнав актуарні факти, наполягаючи при цьому на особистій свободі: " Ми можемо зі значитель-ной долий точність передбачити, що безліч людей відправиться до моря в день, коли температура досягне певної відмітки, і навіть скільки стрибне з моста.. хоча ні мене, ні вас ніщо не змушує робити що-небудь подібне". Але він навряд чи може мати на увазі під цим, що ті, хто відправиться до моря, не відправляться з грунтовних причин, або що обставини життя самовбивці не мають ніякого значення для пояснення факту його стрибка з моста. Відмінність тут залишається обгрунтованою лише до тих пір, поки таке слово, як " змушувати", предполага-ет якийсь що особливо впадає у вічі і насильницький образ контролю. Науковий аналіз, природно, рухається в направ-лении прояснення усіх видів контролюючих стосунків.

Ставлячи під сумнів контроль, здійснюваний автономною людиною, і демонструючи контроль, здійснюваний окружени-ем, наука про поведінку також, очевидно, ставить під сумнів і гідність людини. Особа відповідальна за свою поведінку не лише в тому сенсі, що вона може бути засуджена або покарана у разі, якщо поводиться погано, але також і в тому сенсі, що їй можна довіряти і захоплюватися її досягненнями. Науковий аналіз переносить як довіру, так і засудження на оточення, і після цього ніяка традиційна практика вже не може бути виправдана. Це грандіозні зміни, і ті, хто прихильний традиційній теорії і практиці, природно, сопро-тивляются ім.

Є і третій вид утруднення. Коли на перший план починає висуватися оточення, індивід, очевидно, виявляється схильний до нового виду небезпеки. Хто конструюватиме контролюючу поведінку і з якою метою? Автономна людина імовірно контролює себе сама, відповідно до деякого вбудованого в нього набору цінностей; він працює на те, що вважає добрим. Але що визнає добрим передбачуваний контролер і чи буде це добрим для тих, кого він контролює? Стверджується, що відповіді на питання такого роду посилають, звичайно ж, до оціночних суджень.

Свобода, гідність і цінність - значні речі, і, до нещастя, вони стають усе більш вирішальними у міру того, як потужність технології поведінки стає більше соразмеримой з тими проблемами, які слід вирішувати. Само зміна, яка принесла надію на рішення, відповідально за зростаючу опозицію запропонованому виду рішення. Цей конфлікт сам є проблема людської поведінки, і до нього слід підходити відповідним чином. Наука про поведінку далеко не так розвинена, як фізика або біологія, але її перевага в тому, що вона може пролити деяке світло на свої власні труднощі. Наука є людська поведінка, і те ж саме відноситься до опозиції науці. Що сталося в людській боротьбі за свободу і гідність і які проблеми виникають, коли наукове знання виявляється здатним взяти участь в цій боротьбі? Відповіді на ці питання можуть допомогти розчистити шлях для тієї технології, в якій ми так гостро маємо потребу.

Нижче ці предмети розглядаються " з наукової точки зору", але це не означає, що читачеві потрібно буде знати деталі наукового аналізу поведінки. Досить буде однієї лише інтерпретації. Природу такої інтерпретації, проте, легко можна зрозуміти невірно. Ми часто говоримо про речі, які не можемо спостерігати або виміряти з точністю, потрібною науковим аналізом, і в цьому нам може серйозно допомогти використання термінів і принципів, які були розроблені в точніших умовах. Море в сутінки палає ні на що не схожим світлом, мороз малює на шибці дивовижний візерунок, а суп не може загуснути в печі, і фахівці говорять нам, чому це так відбувається. Ми можемо, звичайно, їм заперечити: у них немає " фактів" і те, що вони говорять, не може бути " доведене", але проте швидше виявляються праві вони, ніж ті, кому не дістає експериментальної основи, і вони одні можуть сказати нам, як рухатися далі до точнішого дослідження, якщо воно представляється того гідним.

Експериментальний аналіз поведінки дає схожі преимуще-ства. Коли ми поспостерігаємо поведінкові процеси в контро-лируемых умовах, ми з більшою легкістю можемо відмітити їх у світі, що тягнеться за стінами лабораторій. Ми можемо ідентифікувати значущі риси поведінки і оточення і тому здатні нехтувати незначними, якими б привабливими вони не були. Ми можемо відкинути традици-онные пояснення, якщо вони були випробувані і не доведені в експериментальному аналізі, а потім з неослабною цікавістю рушити в нашому дослідженні далі. Приво-димые нижче приклади поведінки не пропонуються як " докази" інтерпретації. Доказу слід шукати у фундаментальному аналізі. Принципи, використані при інтерпретації прикладів, мають таку вірогідність, яка була б відсутня в принципах, цілком виведених з випадкового спостереження.

Текст часто здаватиметься неспроможним. Англійський, подібно до усіх інших мов, рясніє донаучными термінами, яких зазвичай вистачає для цілей випадкового дискурсу. Ніхто не коситься на астронома, коли той говорить, що сонце встає або що ніччю зірки висипають на небо, бо було б смішно наполягати, щоб він завжди говорив, що сонце з'являється над горизонтом у міру того, як земля звертається, або що зірки стають видимими, коли атмосфера припиняє заломлювати сонячне світло. Усе, що ми вимагаємо, - це щоб він дав якийсь точніший переклад, якщо в нім виникає потреба. Англійська мова містить значно більше виразів, що відносяться до людської поведінки, чим до інших сторін світу, і їх технічні альтернативи значно менш відомі. Тому використання випадкових виразів з набагато більшою вірогідністю викличе нарікання. Може здатися непоследова-тельным просити читача " тримати щось в думці", якщо його переконували в тому, що розум є пояснювальна фікція, або " розглянути ідею свободи", якщо ідея є просто своєрідний попередник поведінки, або говорити про " успокое-нии тих, хто страшиться науки про поведінку", якщо мається на увазі лише зміна їх поведінки відносно подібної науки. Ця книга могла б бути написана для якого-небудь читача-фахівця і без подібних виразів, але питання, що розглядаються нами, важливі для неспеціалістів і повинні обговорюватися нетехнічним способом. Без сумніву, безліч менталистских виразів, сталих в англійській мові, не можуть бути переведені так же строго, як " схід сонця", але прийнятні переклади все ж досяжні.

Майже усі найважливіші проблеми пов'язані з людською поведінкою, і вони не можуть бути дозволені за допомогою лише фізичною і біологічною технологій. Що нам потрібне - так це технологія поведінки, але ми затрималися з розвитком науки, яка могла б дати подібну технологію. Одна з труднощів полягає в тому, що майже усе з того, що зветься поведінковою наукою, продовжує зводити поведінку до деяких станів свідомості, почуттів, рис вдачі, людській природі і тій подібній. Фізика і біологія колись наслідували подібну ж практику і змогли прогресувати лише після відмови від неї. Поведінкові науки затрималися зі своєю зміною частково тому, що пояснювальні суті часто здавалися безпосередньо спостережуваними, і частково тому, що важко було знайти якісь інші види пояснень. Важливість оточення була очевидною, але його роль залишалася неясною. Воно не виштовхує і не витягає, воно відбирає, і цю функцію важко розкрити і проаналізувати. Роль природного відбору в еволюції була сформульована лише дещо більше ста років тому, а виборча роль оточення в оформленні і підтримці поведінки індивіда тільки починає признаватися і вивчатися. Коли ж взаємодія між оточенням і індивідом стає зрозумілою, то ефекти, які раніше приписувалися станам свідомості, почуттям і рисам вдачі, починають зводитися до таких умов, які можна змоделювати, і технологія поведінки може тому стати доступною. З', "

Але вона не вирішить наші проблеми, поки не замінить собою традиційні донаучные переконання, а ці останні мають глибокі корені. Свобода і гідність ілюструють цю трудність. Вони є власністю автономної людини традиційної теорії, і вони істотні для практики, у рамках якої особа вважається відповідальною за свою поведінку і отримує заохочення за свої досягнення. Науковий аналіз переносить як відповідальність, так і досягнення на оточення. Він піднімає також питання про " цінності". Хто скористається цією технологією і з якими цілями? Поки ці питання не вирішаться, технологію поведінки продовжуватимуть відкидати, а разом з нею і, можливо, єдиний шлях до рішення наших проблем.

Дж. К- Хоманс ПОВЕРНЕННЯ До ЧЕЛОВЕКУ1

Теорія якого-небудь явища є його пояснення, що показує, яким чином воно витікає з основ-ных положень певної дедуктивної системи. Незважаючи на деякі емпіричні досягнення, функціональній школі не вдалося створити объясняю-щей теорії, оскільки з основних посилок функциона-лизма, що стосуються умов соціальної рівноваги, не можна вивести ніяких певних ув'язнень. Коли самими функціоналістами робляться серйозні спроби по створенню такої теорії, то виявляється, що їх основоположення перетворюються на психологічні: ці положення про поведінку людей, а не про рівновагу суспільств.

Мені знову хотілося б торкнутися теми, обговорення якої у багатьох з нас, у тому числі і у мене, відняло багато часу і сил. Проблема досить стара, але нове звернення до неї не викликає у мене почуття незручності, бо досі вона залишається невирішеною. Я думаю, що це найбільш важлива теоретична проблема в соціології. Оскільки сьогодні у мене єдиний випадок сказати ex cathedra, то я не можу не дозволити собі сказати що-небудь отруйне. Я думаю, що зараз саме такий момент, коли можна бути отруйним.

На початку 30-х років в соціології склалася певна школа. Її попередниками, хоча, безумовно, не единственны-ми, були Дюркгейм і Рэдклифф-Браун. Я називаю це школою, незважаючи на те що далеко не усі її прибічники наслідують її принципи; багато соціологів добилися великих успіхів на іншому шляху.

Зазвичай цю школу називають структурно-функциональной, або просто функціоналізмом. Цей напрям панував упродовж цілого покоління. Тепер, мені здається, можливості функціоналізму вичерпані, і він коштує перешкодою на шляху до розуміння соціальних явищ. Чому це сталося?