Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Дюркгейм Е.






САМОГУБСТВО [13]

Слово „самогубство” (суїцид) так міцно увійшло у щоденний вжиток, що може здатися, ніби значення його загальновідоме й не потребує уточнень. Насправді ж побутова лексика, як і концепції, якими вона оперує, настільки двозначна, що науковець, який буде послуговуватися нею без додаткового опрацювання в тому вигляді, в якому вона вживається щоденно, може наразитися на величезні непорозуміння. Обсяг її понять настільки невизначений, що може виражати практично все, чого в кожному конкретному випадку забажає обиватель, а крім того, ці поняття, як і класифікація, до якої вони належать, виникли не в результаті методичного аналізу певного явища, а для того, щоб виражати хаотичні враження натовпу, тож зрідка буває, що категорії не пов’язаних між собою фактів об’єднуються тут під одною рубрикою або явища одного порядку позначаються різними термінами. Узявши на озброєння якесь із цих понять, науковець ризикує або розмежувати те, що слід розглядати в сукупності, або ж об’єднати в одному ряду цілу низку несумісних фактів, унаслідок чого він втрачає можливість правильно судити про істинну спорідненість речей, а отже, й про їхню сукупність. Як відомо, все пізнається в порівнянні. Науковий пошук завершується результатом лише тоді, коли він опирається на широкий порівняльний матеріал, і що більшу кількість фактів, які надаються до плідного порівняння, він охоплює, то більше в нього шансів на успіх. Однак неможливо зробити якісь правдиві висновки про спорідненість речей та явищ унаслідок поверхового споглядання, яке породило побутову термінологію, а тому науковець не повинен брати за об’єкт свого вивчення сукупність усталених фактів, котрі відповідають уявленням побутового мислення. Він зобов’язаний самостійно окреслити поле свого пошуку, аби встановити специфічність чи однорідність явищ, які до нього належать, адже без цього наукове трактування їх стає неможливим. Ось чому ботанік, вивчаючи квіти чи плоди, або зоолог, описуючи риб чи комах, використовує ці терміни в тому значенні, якого він їм не дав попередньо.

Отож, найперше наше завдання полягає в тому, щоб визначити ряд фактів, які ми будемо досліджувати під назвою «самогубство». З цією метою ми спробуємо з-поміж усіх видів смерті виділити той, що має притаманні йому спільні характеристики, досить об’єктивні, аби їх визнавали всі дослідники, а також наділені специфічними ознаками, які властиві лише йому й не зустрічаються більше ніде, але водночас і досить подібні і до ознак того явища, котре в побуті називається самогубством, – останнє робиться для того, щоб не входити у суперечність із загальноприйнятою лексикою і зберегти цей термін для нашого вжитку. Якщо сукупність фактів із цими ознаками буде досить значною, то ми об’єднаємо під цим терміном усі без винятку випадки, які характеризуються окремішніми ознаками, дарма що в цю групу можуть потрапити й випадки, які зазвичай іменуються цим словом, а також і ті, що позначаються іншими термінами. Йдеться про те, щоб не з більшою чи меншою певністю виразити поняття, яке побутова свідомість вкладає в слово «самогубство», а встановити категорію об’єктів, які вона й далі іменує цим словом, причому встановити об’єктивно, себто як таку, що відповідає усталеній природі речей.

Отже, з-поміж різних видів людської смерті спостерігаються такі, специфічною ознакою яких є те, що до них спричиняється сама жертва, себто акт убивства здійснює сам потерпілий; з другого боку, слід зазначити, що специфіка цієї смерті закладена ще в самому намірі, з чого і починається самогубство. Втім внутрішня природа процесів, які призводять до самогубства, нас мало цікавить. Хоча загалом самогубство вважають за свідомий і цілеспрямований акт, який потребує певного напруження фізичних сил, до такого ж результату може призвести й негативна манера поведінки або навіть абстиненція. Можна завдати собі смерть свідомо від їжі, так само як і перерізавши горло чи кинувшись у вогонь. Не має значення навіть, чи потягнув акт, ініційований жертвою, наслідок у вигляді негайної смерті; причинний зв’язок може бути непрямим, природа феномена від цього не змінюється. Іконоборець, який, намагаючись завоювати лаври мученика, чинить святотатство, а по тому гине в руках ката, теж винен у своїй смерті, тому що завдав він її собі власними діями; принаймні немає жодних підстав класифікувати ці два різновиди добровільної смерті як цілком різні явища, бо різниця полягає лише в реалізації задуму. Отже, свій перший висновок ми сформулюємо таким чином: самогубством називається смерть, яка наступає раніше або пізніше унаслідок позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою.

Однак ця дефініція неповна; в ній відсутнє розмежування між двома різновидами смерті. Не можна розглядати в одному ряду й трактувати однаковим чином смерть психічно хворого, який під впливом галюцинацій приймає високо розташоване вікно за двері, зі смертю розумово повноцінної людини, котра викидається з вікна, усвідомлюючи що саме вона чинить. Можна сказати навіть, що в певному розумінні немає таких смертних випадків, які так чи інакше не були б наслідком певних дій з боку жертви. Причина смерті криється, скоріш, поза нами, аніж в нас самих, й виступає вона лише тоді, коли ми починаємо діяти в полі її засягу.

Чи можна стверджувати, що самогубство – це смертний акт, який жертва здійснює з огляду на його ймовірний результат? А чи жертва завдає собі смерть лише для того, щоб померти, й таким чином самогубство є навмисне вбивство самого себе? Втім, хоч би якою цікавою й важливою не була ця характеристика, а самогубство за нею визначити неможливо, адже вона не надається до розпізнання, оскільки відсутні умови її спостереження. Як дізнатись, що ж саме викликало потяг до самогубства, а якщо індивід поклав собі це зробити, то якою була його мета – смерть чи щось інше? Мотиви мають дуже втаємничений характер, і сторонній спостерігач може оцінити їх дуже приблизно. Мало того, вони не надаються навіть до внутрішнього розпізнання. Як часто сумніваємося ми в істинності тих чи інших мотивів нашої діяльності! Адже зазвичай наші вчинки, продиктовані банальними пристрастями та сліпою рутиною, ми пояснюємо високими почуттями та шляхетними міркуваннями.

Втім, у загальному розумінні дія не може визначатися результатом, до якого прагне індивід, оскільки такий підхід міг би застосовуватися для тлумачення будь-яких цілей, незалежно від їхньої природи. І справді, якщо самогубство – це прагнення заподіяти собі смерть, то чи не слід було б з обсягу цього терміна вилучити випадки, котрі, незважаючи на деяку позірну несхожість, по суті ідентичні тим, які повсюдно іменуються самогубством і які не можна назвати інакше не ризикуючи позбавити цей термін ужитку. Солдат, який іде назустріч явній загибелі, аби врятувати свій відділок, не хоче помирати і все таки свідомо завдає собі смерть, – чи не подібний він до підприємця чи комерсанта, котрі накладають на себе руки, щоб уникнути ганебного банкрутства? Те ж саме можна сказати й про мученика, який вмирає за віру, чи про матір, яка жертвує собою заради дитини. Чи то смерть мислиться гідною жалю, але необхідною умовою для осягнення мети, чи то її прагнуть цілим серцем задля неї самої, а результат один: індивід і в тому і в тому випадку відмовляється від життя, і різні способи реалізації цього наміру становлять лише явища одного ряду. Між ними стільки спільних рис, що їх не можна не об’єднати під спільною назвою за умови, що вони будуть розмежовані як видові явища одного й того ж роду. Звичайно, побутове мислення розглядає самогубство передовсім як самовбивчий акт, здійснений людиною, котра перебуває у відчаї й не хоче більше жити. Насправді ж, якщо людина в цей момент прив’язана до життя, то їй не так легко його покинути; і між усіма актами, які здійснює жива істота щоб позбутися найдорожчого свого дару, можна знайти спільні риси, що видаються нам основними ознаками цього чину. І навпаки, неоднорідність рушійних сил, які призводять до такого рішення, може породити лише вторинні відмінності. Отже, коли самозречення сягає такого рівня, що індивід жертвує своїм життям, цей вчинок можна кваліфікувати лише як самогубство, й пізніше ми розглянемо, до якого виду він належить.

Спільним для всіх форм цього самозречення є те, що самогубний акт здійснюється цілковитим усвідомленням його наслідків; у момент свого вчинку людина знає, що з цього вийде, але певні міркування змушують її вчинити саме так, а не інакше. Сукупність фактів, яким притаманна ця специфічна характеристика, чітко відмежовується за цими ознаками від інших випадків, коли індивід або не є причиною своєї смерті, або ж несвідомий свого вчинку. А розмежовуються вони за мотивами, які надаються до розпізнання, – адже немає жодних труднощів у тому, щоб визначити: міг знати індивід чи ні про природні наслідки свого вчинку. Отож, вони утворюють усталену, однорідну, відмежовану групу, а значить, можуть бути позначені спеціальним терміном. Оскільки найбільш підходить для неї слово „самогубство”, то немає жодної потреби створювати нове слово; абсолютну більшість у цій групі становлять факти, які в повсякденній мові позначаються саме цим словом. Тому, остаточно наше визначення звучатиме так: самогубством називається будь-який смертний випадок, який прямим чи непрямим чином походить від позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою, котра наперед знала про можливі наслідки свого вчинку. Спроба самогубства кваліфікується так же само, різниця лише в тім, що самовбивчий акт припиняється перш ніж наступає смерть.

Індивідуальні стани, які дають підстави a priori вважати, що самогубство залежить саме від них, поділяються на два види. Передовсім це зовнішня ситуація, в котру потрапляє агент. Самогубці то зазнають родинних негараздів чи потерпають від ображеного самолюбства, а то страждають від бідності чи хвороби, то мучаться від докорів совісті тощо. Однак ми вже переконались, що цими індивідуальними виявами неможливо пояснити суспільний показник суїциду; адже його коливання відбуваються в досить значних пропорціях, тоді як оці відмінні між собою комбінації обставин, котрі таким чином безпосередньо передують кожному окремому самогубству, відзначаються майже однаковою відносною частотою. Отже, вони можуть бути чинниками, котрі зумовлюють цей акт, хоча й передують йому. Значна роль, котру вони часом відіграють у прийнятті фатального рішення, ще не є доказом їхньої ефективності. Відомо, що людські рішення – принаймні ті, на котрі здатна мисляча свідомість, і в силу причин, котрі свідомість не може збагнути, всього лиш підтверджують уже раніше прийняте рішення.

Втім, існує безконечна кількість обставин, котрі можуть вважатися чинниками самогубства, оскільки вони досить часто супроводжують цей акт. Один завдає собі смерть, будучи заможною людиною, а інший щойно розлучився з дружиною, котра зробила його нещасливим. В одному випадку солдат відмовляється від життя, бо його покарали за недогляд, у котрому насправді не було його провини; в іншому – накладає на себе руки злочинець, якого не покарали за його злочин. У житті відбуваються найрізноматніші й найсуперечливіші події, котрі однаковою мірою можуть послужити приводом для самогубства. Так що жодну з них не можна розглядати як специфічний чинник самогубства. А чи варто визнавати оцю причинність, принаймні за основними характеристиками, які спільні для всіх цих подій? Чи це й справді так? Так само можна сказати, що вони загалом полягають у суперечностях, у різних клопотах, не маючи жодних підстав зробити висновок, якої ж саме інтенсивності повинні сягнути ті чи інші страждання, щоб призвести до цього трагічного наслідку. Немає таких прикрощів, які б незначні вони не були, про які заздалегідь можна було б сказати, що вони в жодному випадку не зроблять життя цілком і повністю нестерпним; так само не можна зробити висновок і про те, що вони безумовно призведуть до такого ефекту. Ми знаємо, що одні суб’єкти можуть ставити чоло найстрашнішому лихові, а другі накладають на себе руки від найдрібніших прикрощів. Втім, як ми вже переконалися, той хто зазнає найтяжчих злигоднів, не може бути тим, хто завдає собі смерть. Найбільшим ворогом для людини стає дуже велика заможність. Найчастіше приходять до самогубства саме в тих суспільних класах, які не відчувають значних життєвих труднощів, і в ті епохи, коли живеться без особливих клопотів. Якщо навіть і буває так, що особиста ситуація жертви виступає дійсною причиною цього трагічного рішення, то такі випадки слід визнати дуже рідкісними, а значить, і такими, що не пояснюють суспільного показника суїциду.

Так само ці чинники, котрим приписується найдужчий вплив на індивідуальні стани, вбачали більше не в зовнішніх інцидентах, а в природі, властивій суб’єктові, себто в його біологічній конституції та фізичних ознаках, од котрих вони походять. Таким чином, суїцид розглядався як продукт певного темпераменту, як один із епізодів неврастенії, котрий підлягає дії тих же факторів, що й вона сама. Одначе ми не виявили жодного безпосереднього й послідовного зв’язку між неврастенією й суспільним показником суїциду. Буває навіть так, що ці два явища розвиваються в зворотній пропорції одне до одного і якесь із них сягає свого мінімуму саме в той момент і в тій місцевості, коли друге сягає вершини. Тим більше не знайшли ми якогось вираженого зв’язку між розвитком самогубства й станами фізичного середовища, які начебто чинять найдужчий вплив на нервову систему, таким, як раса, клімат, температура. А тому якщо невропат за певних умов і виявляє якусь схильність до суїциду, то це ніяк не означає, що він безумовно приречений на самогубство; дій космічних факторів також недостатньо, щоб спрямувати у цьому конкретному напрямі найзагальніші тенденції його природи.

Зовсім іншу картину дають нам результати, яких ми досягли, коли полишили осторонь індивіда і якраз у природі суспільних структур стали шукати причини тієї схильності, якою кожна з них відзначається щодо самогубства. І наскільки сумнівним та двозначним був зв’язок із явищами біологічного та фізичного порядку, настільки ж він виявився сталим та безпосереднім із певними станами суспільного середовища. Цього разу нам пощастило виявити істинні закономірності, які дозволили нам перевірити методичну класифікацію суїциду. Соціологічні чинники, які ми отаким чином визначили, дали нам навіть можливість з’ясувати явище всіляких збігів, які часто вважалися наслідками впливу матеріальних чинників і наводились як докази цього впливу. Якщо жінка схильна скоріше завдати собі смерть, ніж чоловік, то причина в тому, що вона значно меншою мірою залучена до колективного життя; а отже, й набагато меншою мірою зазнає його негативної чи позитивної дії. Те ж саме спостерігається й у людей похилого віку та дітей, хоча й з інших причин. І нарешті, якщо суїцид зростає з січня по червень, а відтак починає падати, то таке явище зумовлюється коливанням суспільної активності, котра підлягає таким же сезонним змінам. Тому цілком природно, що наслідки, які вона зумовлює, підлягають тому ж таки ритму, а отже, й відзначаються вищими показниками саме в перший з цих двох періодів, – а одним з таких наслідків і є коливання показників суїциду.

Сукупність цих фактів дає підстави зробити висновок, що суспільний показник суїциду можна визначити лише з допомогою соціологічної методи. Адже саме моральна конституція суспільства зумовлює на кожному конкретному відрізку часу контингент самогубств. Отже, у кожного народу є колективна сила, якась конкретна енергія, котра штовхає людину на самогубство. Душевні порухи кожної жертви, які неначебто виражають усього лиш її особистий темперамент, насправді є продовженням і наслідком того суспільного стану, котрий вони виражають у зовнішніх формах.

Таким чином, знаходить своє розв’язання і та проблема, котру ми поставили на початку нашої праці. Аж ніяк не слід вважати метафорою твердження про те, що всяке людське суспільство відзначається більш чи менш вираженою схильністю до самогубства, – адже цей вислів ґрунтується на самісінькій природі речей. На практиці кожна суспільна група дійсно відзначається властивою тільки їй схильністю до цього акту, й індивідуальні нахили походять від цієї схильності, а не навпаки. Основу її становлять такі складники, як егоїзм, альтруїзм та аномія, котрі розвиваються в певному суспільстві з тенденцією до немічної меланхолії, чи активного самозречення, чи розпачливої відрази, які є наслідками цих станів. От саме ці колективні тенденції проникають у свідомість індивідів і штовхають їх на самогубство. Що ж стосується випадків приватного життя, котрі повсюдно вважаються найбільш вірогідними причинами самогубства, то їхній вплив є ні чим іншим, як впливом певних моральних схильностей жертви, котрі, в свою чергу, є відлунням певного морального стану суспільства. Аби пояснити свою відірваність від життя, суб’єкт звинувачує безпосередні обставини, в яких він перебуває; життя він знаходить сумним лише тому, що він почуває сум та журбу. Немає жодного сумніву, що, в певному розумінні, його печаль походить від зовнішнього світу, але зумовлює її не той чи інший інцидент його особистої кар’єри, а суспільна група, до котрої він належить. Ось чому немає таких дрібниць, які не могли б послужити випадковим чинником самогубства. Все залежить від інтенсивності, з якою впливають на індивіда суїцидогенні фактори.

Немає такого морального ідеалу, котрий не включав би в себе, – залежно від суспільства, в різних і неоднакових пропорціях, – егоїзму, альтруїзму й, певною мірою, аномії. Адже суспільне життя одночасно передбачає, що індивід характеризується певною особистістю, що він може пожертвувати нею, якщо того вимагатиме спільнота, й нарешті, що він почасти відкритий ідеям прогресу. Ось чому немає такого народу, де не співіснували б усі три настрої, котрі спрямовують індивіда одночасно в трьох дуже відмінних і навіть суперечливих напрямах. Якщо вони взаємно гамуються, то моральний агент перебуває в стані рівноваги, котрий відвертає його від самої думки про самогубство. Але нехай-но один з них переросте певний ступінь інтенсивності, за котрим почне розвиватися на шкоду іншим, – і в силу попередньо викладених причин він, індивідуалізувавшись, набуде суїцидогенного характеру.

Цілком природно, що величина його потуги зумовлює й відповідну кількість суб’єктів, котрих він вражає достатньо глибоко, щоб штовхнути на самогубство, й навпаки. Однак сама ця інтенсивність може залежати лише від трьох видів причин: 1) природи індивідів, з котрих складається суспільство; 2) способу об’єднання їх, себто від природи суспільної організації; 3) тимчасових подій, котрі збурюють функціонування колективного життя, не зачіпаючи його анатомічної конституції, себто національних, економічних і подібних криз. Що ж стосується індивідуальних властивостей, то таку роль можуть відігравати лише ті, що притаманні всім індивідам. Адже властивості, котрі відзначаються вузько особистим характером або притаманні дуже невеликим меншостям, просто-напросто губляться в загальній масі властивостей; більш того, оскільки вони дуже відмінні між собою, то взаємно нейтралізуються й зникають у процесі утворення колективного явища. Так що спричинитися до якогось ефекту можуть лише загальні характеристики людської істоти. А вони відзначаються майже незмінним характером; принаймні і для того, щоб вони зазнавали якихось змін, недостатньо кількох сторіч, протягом яких живе нація. А значить, одні лише суспільні умови, що впливають на величину показника суїциду, становлять те явище, залежно від якого відбуваються й коливання величини цього показника; адже лише вони характеризуються здатністю зазнавати змін. Ось чому показник суїциду залишається незмінним, якщо жодних змін не зазнає й суспільство. І ця постійність походить не від того, що таке джерело суїциду, як певний психічний стан за якоюсь химерною випадковістю виявляється притаманним певному числу окремих осіб, котрі бозна з яких причин передають його такому ж числу імітаторів. Джерелом і рушієм його розвитку виступають одні й ті ж імперсональні чинники. Це означає, що спричинитися до якихось змін не може ні спосіб, згідно з яким об’єднуються в групу суспільні одиниці, ані природа їхнього consensus. Отже, дія й протидія, котрими вони обмінюються між собою, залишаються ідентичними; а значить, думки й почуття, які внаслідок цього виникають, відзначаються незмінним характером.

Одначе дуже рідко, а то майже й ніколи не буває так, щоб якийсь із цих настроїв чинив аж такий переважний вплив на всі сфери суспільства. Цього ступеня енергії він може сягати лише в обмежених середовищах, де витворюються винятково сприятливі умови для його розвитку. Він може розвиватися в тих суспільних умовах, у тому професійному середовищі, в тій релігійній конфесії, котрі особливим чином його стимулюють. Саме цим пояснюється подвійний характер суїциду. Якщо судити про це явище за суто зовнішніми виявами, то воно бачиться видимим зв’язком. А однак сукупність усіх цих окремих, але зведених докупи, випадків відзначається власною цілісністю й індивідуальністю, оскільки суспільний показник суїциду становить собою відмінну рису кожної колективної особистості. Адже хоча всі ці окремі середовища, де суїцид дістає особливо сприятливі умови для розвитку, й відрізняються між собою в силу того, що вони розкидані по всій території певного краю, насправді дуже тісно пов’язані; адже всі вони становлять собою частини одного цілого й можуть розглядатися як органи одного суспільного організму. Отже, стан кожного з них зумовлюється загальним станом суспільства; існує дуже тісна залежність між ступенем гостроти, якого сягає та чи інша тенденція, й інтенсивністю, якою вона відзначається загалом у всьому суспільному організмі. Розвиток альтруїзму в армійському середовищі залежить від його інтенсивності серед цивільного населення; інтелектуальний індивідуалізм у протестантському середовищі відзначається тим сильнішим розвитком і породжує тим більшу кількість самогубств, чим гостріше вираженим виявляється він для нації загалом тощо. Одним словом, усе пов’язано.

Але якщо поза психічними хворобами немає таких індивідуальних станів, котрі мали б розглядатись як визначальний фактор самогубства, то видається цілком закономірним, що колективне почуття аж ніяк не може вражати індивідів, якщо їм притаманна абсолютна відпорність до такого роду впливів. Отже, попереднє тлумачення може видаватися неповним, оскільки ми не з’ясували, яким саме чином суїцидогенні настрої у сприятливих для себе середовищах і якраз у найсприятливіший момент свого розвитку зустрічаються з достатньо значною кількістю суб’єктів, котрі стають доступними їхньому впливу.

Але коли взяти за основу, що сприятливі умови виступають як необхідні чинники і в першому, і в другому випадках, а колективні тенденції не здатні поширюватися на окремих суб’єктів без попередньої схильності останніх до такого роду впливів, то ця гармонія буде цілком виправданою; адже причини, котрі зумовлюють розвиток суспільних настроїв, одночасно впливають і на індивідів, ставлячи їх у такі умови, що вони виявляються здатними брати участь у колективних процесах. Між цими двома видами чинників існує причинна спорідненість, зумовлювана тим, що обидва вони походять від одної й тої ж причини і становлять її безпосередні вияви; ось чому вони характеризуються здатністю до взаємного узгодження й адаптації. Породивши аномічні та егоїстичні тенденції, гіперцивілізація спричинилася й до такого явища, як витонченість нервової системи, зробила її понад міру делікатною; і вже в силу цього менш здатними в достатньо постійній мірі прилучатися до якогось визначеного об’єкта, більш нестерпними до всякої дисципліни, більш доступними як жорсткому озлобленню, так і впливові надмірної депресії. І навпаки, прямолінійна й груба культура, яка зумовлює надмірний альтруїзм первісних суспільств, розвиває нечулість, що значно полегшує зречення будь-якого роду. Одним словом, суспільство через свій значний вплив на індивіда формує його за своїм образом і подобою. І сировини йому не бракує, адже воно виготовляє її, так би мовити, власними руками.

Тепер існує можливість скласти собі точне уявлення про ту роль, яку відіграють у походженні самогубства індивідуальні чинники. Якщо в певному моральному середовищі, або в одному й тому ж армійському корпусі, в одному й тому ж професійному середовищі якийсь один індивід виявляється схильним до суїциду, а другий ні, то немає жодного сумніву, що принаймні в загальних масштабах причиною цього явища виступає ментальна конституція першого індивіда, котра внаслідок дії закономірних і випадкових чинників відзначається меншою відпорністю до суїцидогенних настроїв. Але якщо ці умови і впливають на окремих суб’єктів у згаданому розумінні, то ні визначальні характеристики, ані інтенсивність самогубства від них не залежить. Якщо в певній групі щорічно налічується певна кількість самогубств, то причина цього явища аж ніяк не може полягати в тому, що серед членів цієї групи є певна кількість невропатів. Неврастенія спричиняється лише до того, що в одній групі накладають на себе руки частіше, аніж в іншій. І саме тут криється різниця між поглядом на це явище клініциста й соціолога. Перший має справу лише з окремими, ізольованими один від одного випадками. Отже, він і констатує, що найчастіше жертва була невропатом чи алкоголіком, і причини самогубного акту вбачає в оцих психопатичних станах. У певному розумінні, він має рацію; адже якщо суб’єкт був схильний до самогубства більшою мірою, ніж його сусід, то найчастіше причина полягала в уже згаданих мотивах. Але аж ніяк не можна пояснити згаданими мотивами наявність людей, котрі завдають собі смерть у загальних масштабах, а особливо те, що в кожному суспільстві протягом визначеного періоду завдає собі смерть цілком визначена кількість суб’єктів. Рушійні чинники цього явища виявляються, безумовно, недоступними для дослідника, який займається лише індивідуальними випадками. Адже вони лежать поза індивідуальною сферою. Для того щоб їх розпізнати, потрібно піднятися над окремими випадками самогубства і розглядати самогубство як цілісне явище. Нам заперечать, що суспільні чинники не призведуть до властивих їм наслідків, якщо не існуватиме достатньої кількості неврастеніків. Однак немає такого суспільства, де нервова патологія не спричинилася б до безкінечного примноження кандидатів на самогубство. І все ж, якщо можна так висловитися, вибраними виявляються лише декотрі з них. Ними стають лише ті суб’єкти, котрі внаслідок обставин опинилися в сфері песимістичних настроїв. А отже, й повною мірою зазнають на собі їхній вплив.

Однак залишається розв’язати останню проблему. Щорічно спостерігається однакова кількість самогубств, і причина цього явища полягає в тому, що суїцидні настрої не спроможні охопити відразу всіх суб’єктів, котрих вони могли б і повинні були б охопити за один і той же відрізок часу. Суб’єкти, котрі ввійдуть у статистику суїциду наступного року існують вже сьогодні; а значить, вже сьогодні вони в більшості своїй прилучені для колективного життя й зазнають на собі його вплив. То чому ж на цей момент самогубство обходить їх стороною? Немає жодного сумніву, що для реалізації його дії в повній мірі потрібна така одиниця часу, як рік; адже оскільки умови суспільної активності міняються залежно від сезону, то залежно від пір року міняється й інтенсивність та напрямок суїциду. І лише протягом усього річного періоду спостерігаються всі оті комбінації обставин, залежно від яких здійснюються коливання показника суїциду. А якщо зробити гіпотетичне припущення, що наступний рік буде лише повторенням попереднього й призведе до такої ж комбінації обставин, то виникає запитання, чому ж для цього недостатньо було попереднього року? Чому ж, висловлюючись властивими термінами, суспільство сплачує свій борг не відразу, а окремими послідовними виплатами?

На нашу думку, оця темпоралізованість суїциду пояснюється способом впливу часового фактора на суїцидну тенденцію. Це допоміжний і тим не менш дуже важливий чинник. Адже ми знаємо, що схильність до самогубства зростає безперервно з молодих літ аж до дорослого віку[14] й що наприкінці життя часом сягає вдесятеро вищого показника, ніж на початку. Отже, колективна сила, котра штовхає людину до самогубства, відзначається поступовим впливом. Якщо індивід стає більш доступним цій силі в міру того, як проходить свій життєвий шлях, то не має сумніву, що це явище зумовлюється набутим досвідом, котрий не раз засвідчив порожнечу егоїстичного існування й марноту необмежених амбіцій. Ось чому приходить до свого реченця, лише переживши кілька вікових періодів.

 

IV

 

Підсумовуючи сказане, можна з певністю виснувати, що оскільки суїцид не зумовлюється прикрощами, котрих людина може зазнавати впродовж свого життя, остільки й зростання його неможливо зупинити простісінько тим, що життєві перегони стануть легшими, а життя заможним. Якщо на сьогодні накладає на себе руки більше людей, ніж у минулу епоху, то причина криється не в тому, що для підтримування своєї життєдіяльності нам потрібно докладати набагато тяжчих зусиль, ані в тому, що наші законні потреби задовольняються меншою мірою, а в тому, що ми більше не знаємо, на якій межі має зупинитися розвиток наших законних потреб і не бачимо сенсу своїх зусиль. Певна річ, з дня на день пожвавлюється й конкуренція, адже бурхливий розвиток комунікацій зумовив і зростання кількості конкурентів. Але, з другого боку, досконаліший характер поділу праці й набагато складніший характер кооперації, котра його супроводжує, призводить до нескінченного збільшення та урізноманітнення занять, де людина може бути корисною для людей, а значить, розширює й засоби до існування, котрі опиняються в засягу значно більшої кількості категорій населення. Своє застосування тут можуть знайти навіть найпростіші здібності. Водночас зростання інтенсивності виробництва, зумовлене вправнішою кооперацією, збільшує кількість ресурсів, що є в розпорядженні людства, і гарантує кожному виконавцеві набагато щедріше відшкодування за його працю й таким чином підтримує рівновагу між значно вищою кількістю життєвих сил, які витрачаються в процесі виконання якоїсь функції, і їхнім поповненням. І справді, з певністю можна сказати, що середній рівень добробуту зріс на всіх щаблях суспільної ієрархії, хоча це зростання далеко не завжди протікало у справедливій пропорції. Отже, наша суспільна недуга зумовлюється не зростанням кількості чи інтенсивності об’єктивних чинників цього лиха; вона свідчить не про збільшення суто економічної незаможності, а про таке тривожне явище, як зростання моральної бідності.

При цьому не треба плутати значення слів. Коли йдеться про індивідуальну чи суспільну недугу, котра має цілковито моральний характер, то зазвичай розуміють, що вона не підлягає жодному ефективному зціленню і може бути вилікувана лише постійними умовляннями, методичними докорами, коротше, шляхом словесного впливу. Оці міркування немовби передбачають, що система ідей існує відрубно від загальної системи світобудови, а значить для того, щоб її усунути чи реформувати, достатньо проголошувати певним чином якісь визначені формулювання. Прихильники отаких розумувань не бачать, що таким чином вони прикладають до реалій духовного життя всі ті вірування й методи, які дикун прикладав до реалій фізичного світу. Як вірив дикун в існування магічних слів, котрі можуть обернути одну істоту на іншу, так і ми підсвідомо, не розуміючи примітивності цієї концепції, припускаємо, що властиві слова здатні змінити розум і характер людини. Подібно до дикуна, котрий, спостерігаючи те чи інше космічне явище, переймається твердою впевненістю в ефективності своїх вольових зусиль, бо вірить, що цей космічний процес зумовлений магічною дією його заклинань, так і ми вважаємо, що тільки-но висловимо гаряче бажання тих чи інших змін, то вони відразу ж і відбудуться. Насправді ж ментальна система народу становить собою систему цілком визначених сил, котру неможливо дезорганізувати чи реорганізувати шляхом виголошення команд. Адже вона залежить від способу групування й організації суспільних елементів. Будучи сформованим з певної кількості індивідів, котрі відзначаються подібними схильностями, всякий народ породжує визначену оцими схильностями сукупність ідей і колективних звичаїв, які залишаються незмінними доти, доки умови, від яких вони залежать, зберігатимуть свою ідентичність. Природа колективної істоти, а значить, і спосіб її мислення та діяльності зазнають обов’язкових змін залежно від зростання чи зменшення кількості її складників і розташування їх у тому чи іншому порядку; однак спосіб мислення та діяльності можна змінити, лише змінивши саму природу колективної істоти, а вона, в свою чергу, міняється лише внаслідок модифікації в її анатомічній конституції. Отже, погодившись із тим, що лихо, симптомом якого виступає аномальне зростання кількості самогубств, відзначається моральним характером, ми хочемо звести його до поверхневої недуги бозна-якого походження, котру можна приспати лагідними умовляннями. Насправді ж виходить цілком навпаки: порушення морального темпераменту, які виявляють себе таким чином, свідчать про глибинні порушення нашої суспільної структури. Тож, аби зцілити темперамент, потрібно реформувати суспільну структуру.

Ми вже з’ясували, в чому ж, на нашу думку, має полягати оця реформа. Одначе останнім доказом невідкладності такої реформи виступає той факт, що необхідність її зумовлюється не лише сучасним станом суїциду, а й усією сукупністю нашого історичного розвитку.

І справді, адже характерною рисою нашого розвитку можна вважати те, що він послідовним чином дощенту знищив усі старі суспільні форми. Одні занепали з плином часу, інші – внаслідок великих збурень, так чи інакше, але нові форми на зміну їм не прийшли. На початку своєї еволюції суспільство базувалося шляхом об’єднання певної кількості дрібних осередків і кланів, де всі члени були або вважалися пов’язані певними кровними узами. Отака організація, мабуть, недовго протривала в своєму первісному вигляді. Дуже швидко сім’я перестала бути критерієм політичного розмежування й стала осередком приватного життя. На зміну групуванню за родинними ознаками прийшло об’єднання за територіальним принципом. Індивіди, котрі мешкали на спільній території, з плином часу й незалежно від кровної спорідненості виробляли ідеї та звичаї, котрі були спільні для них, але не були такими, принаймні в однаковій мірі, для їхніх віддалених сусідів. Таким чином утворилися невеликі союзи, які не мали іншої матеріальної бази, окрім сусідства й стосунків, котрі з нього випливають, одначе кожен зі складників такого союзу відзначався своїм власним обличчям; такими складниками були села й значно більшою мірою міста з прилеглими до них теренами. Певна річ, найчастіше вони аж ніяк не залишалися в суворій ізоляції. Вони об’єднувалися, вступали в стосунки, форми яких постійно мінялися. І утворювали таким чином складніші суспільні структури, в яких вони, однак, зберігали свою специфіку. Вони становили собою елементарні частки суспільного організму; повноцінне суспільство є лише стократ побільшеною копією отакої частки. Одначе крок за кроком, у міру того як ці союзи набували тіснішого характеру територіальні кордони стали змішуватися між собою і втрачати свою колишню моральну індивідуальність. Відмінності стали стиратися як між кордонами міст, так і між границями округів[15]. Величезний суспільний струс, яким була французька революція, підняв оце зоднаковіння до незнаного дотоді рівня. Це аж ніяк не означає, що воно набуло характеру імпровізації; навпаки, воно було підготовлено довгим періодом отієї прогресивної централізації, якої зазнавав старий режим. І остаточно воно оформилося законодавчою відміною старих провінцій і створенням нових територіальних одиниць, котрі були суто номінальними й штучними утвореннями. Розвиток шляхів сполучення призвів до перемішування населення й дощенту ліквідував колишній стан речей. А оскільки водночас було знищено і все, що зосталося від професійної організації, то всі другорядні органи суспільного життя виявилися ліквідованими теж.

І тільки одна колективна сила перетерпіла цю бурю – держава. За логікою речей, вона мусила поглинути усі форми діяльності, які мали суспільний характер. Отже, в її засягу лишилася тільки неорганізована маса індивідів. Але в такому разі вона мусила, за тією ж логікою, перебрати на себе функції, котрі їй не властиві і які вона не здатна виконувати. Як уже помічено, держава однаковою мірою характеризується як схильністю до експансії, так і безсиллям. Вона здійснює хворобливі зусилля, щоб поширити свій вплив на всі види явищ, які ще не перебувають під її опікою або які вона може взяти під свою опіку лише з допомогою насилля. Звідси й походить оця надмірна витрата сил, якою їй часто дорікають і яка насправді не відповідає досягнутим результатам. З другого боку, людські суб’єкти не можуть уникати впливу якогось іншого колективного чинника, оскільки держава становить собою єдину організовану колективну силу. Лише держава дає їм нагоду відчути феномен суспільства та їхню залежність од цього феномена. Та оскільки держава далека від індивідів, то вона чинить на них дуже віддалений і перервний вплив; ось чому це відчуття не відзначається в них ні послідовністю, ані необхідною потугою. Протягом більшої частини життя довкруг них немає жодної сили, котра вивела б їх з-поза меж їхнього «я» й наклала на них якісь обмеження. За таких умов індивіди неодмінно переймаються егоїзмом або зазнають безладу. Людина не може стреміти до цілей, котрі стоять вище від її власних інтересів, чи узгоджувати свою діяльність із якимись приписами, якщо вона не бачить поза собою нічого, з чим вона була б солідарна. Увільнити людину від усякого тиску – значить, полишити її саму на себе й таким чином деморалізувати. Оце такі дві характерні риси нашого морального становища. Тоді як держава поширює свій вплив і набуває гіпертрофованих параметрів, аби узяти індивіда під свою залежність, однак не досягає цієї мети, індивіди, не будучи нічим пов’язані між собою, рухаються в безладі неначе молекули рідини, не зустрічаючи якогось центру тяжіння, котрий затримав би їх, зібрав докупи й відповідним чином організував.

Час від часу з метою запобігти цьому лихові дехто пропонує повернути локальним угрупованням частину їхньої колишньої автономії; це те, що на сьогодні прийнято називати децентралізацією. Одначе справжню користь принесе лише та децентралізація, котра водночас призведе до щонайбільшої концентрації суспільних сил. Жодним чином не послаблюючи зв’язки, які поєднують кожну частину суспільства з державою, потрібно створити осередки моральної потуги, котрі чинили б на індивідів той вплив, якого не може мати держава. А на сьогоднішній час ні комуна, ні департамент, ні провінція не користуються достатнім авторитетом, щоб чинити на нас отакий вплив; вони є ні чим іншим, як більш-менш підходящими назвами, котрі позбавлені всякого значення. Звичайно, люди загалом полюбляють жити в тих місцях, де вони народилися й виросли. Одначе епоха малої батьківщини пройшла й більш не вернеться. Остаточно набувши уніфікованого характеру, загальне життя країн органічно не сприймає отакого способу розмежування. За минулим можна шкодувати; однак це почуття марне. Неможливо штучно відродити дух відрубності, котрий не має жодних підстав до існування. На сьогодні шляхом хитромудрих комбінацій можна значно полегшити функціонування державного організму; одначе таким чином аж ніяк не можна змінити моральне обличчя суспільства. Децентралізація розвантажить міністерства, завалені зайвою роботою, трохи розширить діяльність регіональних властей; однак від цього регіони ніколи не стануть високоморальними середовищами. Адже окрім того, що адміністративних заходів далеко не досить, щоб осягнути такі результати, сама по собі ця мета не може бути ні можливою, ані бажаною.

Єдина децентралізація, котра, не порушуючи національної цілісності, дозволить збільшити кількість осередків колективного життя, це професійна децентралізація. Адже оскільки кожен з них буде осередком обмеженої й спеціальної діяльності, то вони будуть невіддільними один від другого, а значить, індивід зможе прилучитися до них не втрачаючи своєї солідарності з усією цілісністю суспільного організму. Суспільне життя, залишаючись водночас цілісним явищем, зазнаватиме поділу лише за умови, що одиницями такого поділу будуть виступати суспільні функції. І це давно вже зрозуміли дослідники й ще більшою мірою державні діячі, котрі хотіли зробити професійну групу основою нашої суспільної організації, себто виборчі округи організувати не за територіальними ознаками, а за професійними корпораціями. От тільки передовсім для цього слід реорганізувати саму корпорацію. Потрібно, щоб вона стала чимось іншим, аніж сукупністю індивідів, котрі зібралися в день виборів, не маючи між собою нічого спільного. Свою роль вона зможе виконати лиш тоді, коли перестане бути умовною істотою й перетвориться в цілком визначений суспільний інститут, колективну особистість, котра має свої звичаї й традиції, права та обов’язки а також відзначається цілісністю. Найбільші труднощі полягають не в тому, щоб визначити в декретному порядку компетенцію й кількість представників від кожної професії, а в тому, щоб кожна корпорація стала моральною індивідуальністю. Інакше кажучи, ці заходи нададуть зовнішньої й геть неприродної форми існуючому явищу замість того, щоб цілком його замінити.

Таким чином, наша монографія про самогубство має значення, котре виходить за межі того специфічного ряду фактів, яке вона покликана спеціально розглядати. Питання, котрі вона порушує, тісно пов’язані з найгострішими проблемами практичного характеру, які постають на сьогодні перед суспільством. Аномальне зростання суїциду й ота загальна недуга, від котрої страждає сучасне суспільство, зумовлюються одними й тими ж причинами. Винятково висока кількість самогубств свідчить про стан глибокого збурення, в якому перебуває цивілізоване суспільство, й виступає показником гостроти цього стану. Можна сказати навіть, що в зростанні самогубства ця гострота виявила себе особливим чином. Коли про цю суспільну недугу заводить мову теоретик, можна подумати, що він перебільшує її величину або ж трактує це явище невластивим чином. Одначе на матеріалі статистичних даних, котрі свідчать про зростання самогубств, її існування виступає аж надто очевидним фактом, не полишаючи жодних підстав для суб’єктивних оцінок. Тож, програмувати ці настрої колективної меланхолії можна буде лише тоді, коли ми принаймні підступимося до причин колективної недуги щодо якої суїцид є результантою і водночас виявом суто зовнішнього характеру. Ми вже довели, що для осягнення цієї мети не треба вдаватися ні до штучного відродження старих суспільних форм, яким за сучасних умов пощастить надати хіба що позірних ознак життя, ані всіма способами витворювати цілком нові форми, котрі не мають жодних аналогів у історії. Все, що потрібно зробити, – це знайти в минулому зародки нового життя й усіма силами сприяти прискоренню його розвитку.

Що ж стосується точнішого визначення тих конкретних форм, в яких мають розвиватися оці зародки в майбутньому, себто якою ж достеменно має бути професійна організація, котрої ми так потребуємо на сьогодні, то ця проблема виходить за межі нашого дослідження. Уточнити попередні висновки цієї праці можна лише після того, як буде здійснено спеціальне дослідження корпоративної системи та законів її еволюції. А поки що не варто перебільшувати значення тих дуже конкретних програм, якими так захоплюються новочасні філософи від політики. Все це ні що інше, як гра уяви, котра надто вже далека від розуміння всієї складності фактів, щоб приносити практичну користь; суспільна дійсність не настільки проста і дуже мало вивчена, щоб можна було нав’язувати їй якісь детальні моделі розвитку. Лише прямий контакт з речами може надати науковим доктринам отієї визначеності, якої так їм бракує. Якщо встановлено сам факт недуги, в чому він полягає й від чого залежить, а значить, якщо в загальних рисах відомо спосіб лікування й напрям, в якому воно має здійснюватися, то головне завдання полягає навіть не в складанні абстрактного плану, котрий передбачатиме навіть найдрібніші деталі, а в тому, щоб якомога рішуче взятися до роботи.



Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал