Обкладинка роботи художника 6 страница

Та досвід виховав у тобі обачність: мине років десять, і ти навчишся, як ока свого, стерегти талон ч. 277, чи будь-яке інше, що йому припаде честь символізувати собою тепло, ґарантоване ви­робами шкір- або ґумтресту. Щодня ти будеш пе­стити його, оглядати, щодня впевнятися, що не зник він — промінезбірне скло твоїх мрій і надій — передчасно, лишивши по собі, мов діру у житті, порожній чотирикутник...

ЧЕРГА БЕЗ НАЗВИ

Хлібна черга виховує характер і гартує дух. Черга мануфактурна, показуючи життя з трагі­комічного боку і вносячи над випадковостями марноти щоденної з її хвилевими розчаруваннями, помагає нам налагодити контакт з вічністю. Але жахом справжнього трагізму, позбавленого всякої мелодрами і комедії, сповняє нам душі одна ніч, перебута в черзі, що їй я досі не підібрав назви. Не кожен уходив у ланцюг цеї черги, а тільки той, у кого хтось із близьких родичів, батько, син або чоловік, сидів, або сидить у державній в’язниці ҐПУ.

Черга ця зароджується о другій чи третій годині вночі, і життя її кінчається опівдні. Отже, нор­мальна тривалість його дев’ять-десять годин. Скла­дається вона з осіб з “судками”, що приносять ув’язненим обід. Невтаємниченому може видатися незрозумілим, чому саме життя цеї черги є таке довге. Чи не могло б воно обмежитися двома чи трьома годинами? Але ж солдат у уніформі ҐПУ приймає обіди через маленьке віконце тільки од одинадцятої до дванадцятої. Рівно о дванадцятій віконце зачиняється, і хвіст черги відмирає, роз­падається на суглоби й суглобики. Хто став у чергу о годині п’ятій, шостій, не встигне своєчасно опинитися коло віконця, до якого спрямовані всі прагнення черги. Ця черга так само, як і хлібна, з астрономічною закономірністю виникає щоночі, але є принципова різниця поміж нею та іншими чергами. Інші черги прагнуть щось дістати, здо­бути, — черга без назви прагне віддати те, що має. Склад її рухливий. Міняється він не раз протягом однієї ночі. Стомлені, здеревілі суглоби цеї черги викришуються, випадають, як із щелепи хворі, розхитані зуби, і раз-у-раз заміщаються новими. Брат заступає сестру, мати доньку. Тут саможертва жіноча досягає розміру леґендарного. Тут від сусідки, що стоїть за тобою, почуєш, чим дихає і горить її розпластане серце; тут третя, що стоїть попереду, розгорне величний фільм життя свого, повний посвяти, недолі і мук; тут дівчина розкаже про свого нареченого, у глухій в’язничній камері омріяного її снами і самотнього, як коштовна пер­лина у темній мушлі, занурена у гидку і слизьку протоплазму. Тут навернеться на очі маленька дівчинка, що після розстрілу батька й матері ли­шилася круглою сиріткою, і Черга її приголубила, покохала всім різноманітним і різнобарвним скла­дом своїм, усією безліччю знедолених сердець своїх, — так само, як колись великого сенбернара з сумними телячими очима... Як би існувала ця маленька дівчинка, коли б не Черга, що її годує і що сама знов-таки існує завдяки тільки тому, що крізь державні в’язниці ҐПУ, немов масло, що змазує коліщата величезного механізму, протікає ненастанно струмінь тих, що роковані на смерть і вигнання?.. Тут шестилітнє хлопча, що принесло батькові обід, простими словами розкаже, що нема кому, як тільки йому, дбати про батька, бо мати збожеволіла з горя, а страву варять з милосердя сусіди, — хто ж як не син понесе її до віконця?

Тут під тихим спокійним сузір’ям Кассіопеї, під струмистим, хвилястим світлом Молочного Шляху відіграється справжня трагедія, з справжнім, а не театральним плачем, з справжнім, а не удаваним розпачем. Але ж кожна трагедія, як написано у підручнику драматичної теорії, має свій кульміна­ційний пункт. Цей кульмінаційний пункт настає, коли жінка, підійшовши з посудом до вікна і на­звавши ім’я якесь, почує звідти відповідь: “Такого нема вже! ”.

Це “нема вже” може мати різні і незгідливі між собою тлумачення: або носія щойно виголошеного прізвища вислано цеї ночі в Сибір, на Соловки, чи куди інде, або його розстріляно в одну з тих годин, коли жінка з обідом для нього, деревеніючи, сто­яла у черзі, або його цеї ж таки ночі пустили на волю, і він удома нетерпляче дожидається пово­роту дружини.

Може, якраз ця, третя (чуєш, жінко: не перша, не друга, а третя) можливість відповідає правди­вому стану речей! Але жінка, напевно не знаючи і трьома різними здогадами шарпана, б’ється по­між ними, як поміж трьома скривавленими стов­пами, кидаючись від одного до другого і нестямно стукаючись об них черепом.

Мимоволі згадується страшна дитяча казка про людину, що всю ніч блукає між трьома соснами в зачарованому крузі і не вміє з нього вийти...

О Черго, що нема тобі назви! Звичайним фактом існування свого ти доводиш нам, що в житті є ще великий трагізм; ти даєш нам чисту квінтесенцію його, пахощами якої ні один великий трагік не зва­житься напоїти твір свій.

Черго без назви! Ти, видираючи людину з буденного кола її буття, включаєш її у свій ланцюг, щоб широко розчинилась душа її вихору ненависті, гніву, розпачу і несамовитої жаги. Це ти нам нагадуєш про одвічний закон відплати і бу­диш прадавній пригаслий інстинкт помсти, що вже починає палахкотіти ватрою невгамовною.

У безіменності твоїй є щось для розуму не­збагненне, неосяжне і страшне, як у темних про­валлях простороні, де рояться у хаосі сувої мли, що з їхнього безладного руху в екстатичному танці має зродитися зоря.

Черги, що сіттю нерозривних ниток обплутуєте наше існування, черги, що золотими пекучими жилами рідкого вогню перехрещуєте і перетинаєте наше життя! Я вірю, що колись прийде поет, який оспіває вас, як давні мандрівки народів, бучні бенкети предків і славетні бої, що в них гинули герої...

ПРИГОДИ АРХАНГЕЛА РАФАЇЛА

Тьмяним весняним вечором, насиченим подихом далекої грози, бузковими пахощами і запахом озону, в білій хмарі, лебединим плавом по землі простували архангели Рафаїл і Михаїл. “Просту­вали» не значить, що вони переступали ногами, бо п’яти їхні ледве-ледве торкалися трави й до­рожнього пороху, а хмару, яка їх обкутувала, немовби вітром несло ген-ген.

Так прямуючи, вони розмовляли між собою, та не були то слова, що ними вони перекидалися і що їх десятками треба нанизувати, щоб віддати думку якусь. В одну мить, коротку, як мигтіння блискавиці, перелітала від одного до одного думка, що осявала чоло когось із них, і так само швидко мигтіла відповідь на неї. Від того обміну думками світляні спалахи грали на небі, і спалахи ті були їхні думки, що беззвучно займалися, на мить розсвітлювали околицю і згасали в насичених перед­гроззям просторах. Отже, віддати їхню бесіду - значить переложити її на нужденну людську мову, проміння на звуки, фарби на слова і витра­тити довгі хвилини на те, що “сказано” в один блискавичний момент. Спалахи Михаїлових думок мали багряну відтінь, тоді як у Рафаїлових була прозора голубінь, і випадкові перехожі, спостері­гаючи ту гру зірниць, милувалися на феєрію невиданих кольорів.

Передана нашим нужденним способом вислов­лення, розмова їхня мала приблизно такий зміст:

РАФАЇЛ. Дивний той рід людський, замкнутий в межі простору і часу.

МИХАЇЛ. Дивний і не подібний до нас, первозданих, улюбленців Господніх, створених у добу досвітню.

РАФАЇЛ. До нас, Його любов’ю розпещених.

МИХАЇЛ. До нас, що сяємо, мов снігами короно­вані гір шпилі у першім промінні ранкової зорі.

РАФАЇЛ. Що сонмами і світоносними шерегами вилискуємо, мов туманами обкурені ланцюги гірські.

МИХАЇЛ. Що сонцесяйними крилами, мов щитами, оточуємо трон Господній.

РАФАЇЛ. Що є раменами Його, які, мов білим цвітом укрите галуззя черешень, простягаємось у простір.

МИХАЇЛ. Що є великими свічадами озер, які від­дзеркалюють славу Його, наче сонця блиск нестерпучий.

РАФАЇЛ. Свічадами, які відбите нами сяйво знову вбирають у себе, бо назад воно відбивається склепінням небесним.

МИХАЇЛ. Якими ж іншими, відмінними від нас є люди!

РАФАЇЛ. Мов дим від багаття, що здіймається в височінь і розпливається в простори.

МИХАЇЛ. Мов фанфара суремна, що завмирає, прокотившись над полем бою.

РАФАЇЛ. Мов пахощі кущів бузкових і жасми­нових, що відцвітають за весну і літо.

МИХАЇЛ. І невже промені дій їхніх не вплітають­ся в симфонію світла, що, від склепіння відбив­шись, до нас повертається?

РАФАЇЛ. Невже ті промені, розчинившись, не тремтять у свічадах, якими є істоти наші?

МИХАЇЛ. Тремтять, може, так кволо, що тремтіння їхнього ми не помічаємо?

РАФАЇЛ. Якби так, то причетні люди були б до блаженства нашого.

МИХАЇЛ. Не докінчені, не довершені, вічно мін­ливі, то поривом у височінь недосяжну знесені, то виром падіння у безодню втягнуті, мчать вони у потоці ненастанному ставання.

РАФАЇЛ. Не так, як ми, довершені, докінчені, які перебуваємо не в потоці ставання, а в бутті немінливому, в сяйві незгасному.

МИХАЇЛ. Якого їхні очі не знесли б, бо осліпли б, і від дотику якого тіла їхні спопеліли б.

РАФАЇЛ. Тому й невільно нам, янголам, ставати перед очі їхні.

МИХАЇЛ. Але чи ж не являвся ти, Рафаїле, Товієві і чи не відбув з ним цілу подорож?

РАФАЇЛ. Так, але створив я собі для цього оболонку з густого астрального етеру, поволокою млистою спасав свою постать і от, подібний до людей, в оболонці не з плоті людської, став його супутником, його охоронцем в дорозі.

МИХАЇЛ. Таж і Гавриїл явився Марії, коли приніс їй звістку, що має вона породити Спасителя.

РАФАЇЛ. Так, та голова його була обкутана хма­рою, крізь яку ледве пробивалося проміння лиця його, мла обдавала постать його, і так, у хмарі світляній, він став їй перед очі. Чи не закривав Мойсей лице своє покривалом, стаючи по розмові з Господом перед народом, бо після перебування його на Сінаї сяяло воно так, що очі людські того блиску знести не могли? І чи не онімів зі страху Захарія, коли, трьома тільки димами обкутаний, явився йому у храмі янгол?

МИХАЇЛ. Якби не ці оболоки, то на місці вмерла б людина, побачивши одного із безсмертних.

РАФАЇЛ. Невже ми такі страшні?

МИХАЇЛ. Ми прекрасні. Але людина красу здатна перенести тільки в певній мірі. Краса над міру її вбиває.

РАФАЇЛ. Отож є певна грань, за яку переступив­ши, краса переходить у жах.

МИХАЇЛ. І нема органів у людини, що ту красу надмірну сприйняти могли б. Так само понад міру міцний гук розриває їй вуха, і понад міру яскраве світло сліпотою очі вражає. Чи ж не сліпнуть вони вже назавжди від снігу, коли день перебуде людина серед сонцем залитих по­лярних пустель?

А що ж, коли око її вхопить край блискучої архангелової шати?

РАФАЇЛ. І дивна то нездатність нічого не бачити поза межами, тісно закресленими, часу і просторіні.

МИХАЇЛ. Для нас існує тільки позачасовість. Ми­нуле, сучасне і майбутнє завжди перед нашими очима, і ми їх не відрізняємо одне від одного. Люди ж, охоплені мінливим потоком ставання, пропускають усе крізь отвір сучасного — бу­яють між двома небуттями. Вони бачать тільки тримірний простір, тримірними самі будучи.

РАФАЇЛ. Чи ж не дивно, що одна тільки людина з усіх Господом створених істот знає, що суди­лося їй вмерти, що їй одній притаманне стремління мінятися, вдосконалюватися, з падінь і злетів творячи життя своє, та ще з роду в рід передаючи стремління до ще вищого злету, до ще глибших падінь?

МИХАЇЛ. Ми цього не знаємо, бо одразу створив нас Господь довершеними. У цьому ми споріднені зі звірми, бо й вони вийшли з рук Господніх до­кінченими, не закладено в них стремління стати чимсь іншим, стремління вдосконалитися. Буття їхнє, як і наше, сферичне, а життя людини — лінія, що йде в безконечність.

РАФАЇЛ. Отже, й поступу людському краю не покладено.

МИХАЇЛ. Чи не значить те, що людина може стати довершенішою за нас, янголів?

РАФАЇЛ. Або, йдучи в інший бік, стати огиднішою за демонів.

МИХАЇЛ. В жодному з тих напрямків грані Гос­подь їй не поклав.

РАФАЇЛ. Людина оспівує і дерево, і квітку, і небо, і море, і демона, і тварину, і янгола, і землю, і сонце, і зорі, які теж є живими істотами, що летом прошивають небесні простори. Але чому всі замовчують людину? Про неї не склали ані пісню, ані казку тварина, ні небо, ні море, ні сонце, ні дерево, ні квітка.

МИХАЇЛ. Це тому, що всім їм соромно за людину, соромно за ту хитку і мінливу істоту, яка без потреби вбиває і нищить, яка потворить обличчя землі, не доходячи ніколи рівноваги і стійкої, тривалої форми. Як у родині соромно буває за невдалого сина, що пішов невірною стежкою розпусти, і про нього не говорять, існування його замовчують.

РАФАЇЛ. А чи не мовчать небо, море і квіти, і зорі, і сонце тому, що людина втілює найкращу їхню надію, і всі вони, віддих затамувавши, стежать, як та надія росте, набирає форми, розцвітає квітом багряним і голубим. Так у родині з три­вогою і надією дивляться на химерну дитину, що є відмінна від усіх інших дітей, і потай себе питають, чи не є оті риси відмінності рисами, що виказують майбутнього генія, який стане гордістю світу?

МИХАЇЛ. Дві дороги відкриті людині: стати гань­бою всесвіту, або виправдати його потаємну надію.

РАФАЇЛ. Може, вклав Господь у людину свою найпалкішу мрію.

МИХАЇЛ. Аби та мрія не зрадила...

РАФАЇЛ. Як одного разу вже зрадила...

МИХАЇЛ. Ти згадав Люцифера...

РАФАЇЛ. Чи ж не дивно, що янгол пішов шляхом людських стремлінь, людських падінь і злетів...

МИХАЇЛ. А це тому, що Люцифера створено напівянголом, напівлюдиною, заложено в нього стремління до найвищого і до найнижчого. Ство­рено безсмертним, якому дана була змога дорів­няти Богові або впасти на дно безодні.

РАФАЇЛ. Нам, усім іншим янголам, те стремління невідоме. Незмінними й остаточно сформленими вийшли ми з рук Господніх. Ми, улюбленці Його первоздані.

МИХАЇЛ. А чи не кохав Бог більше людину, ніж нас, відкривши їй, кволій і безсилій, шлях, яким простуючи вона може перевищити янголів і до­рівняти Творцеві, бо не нам накреслив Він границю, якої не переступити.

РАФАЇЛ. Людям подарував Він Сина свого задля спасіння їхнього від гріха.

МИХАЇЛ. Чи ж можна собі уявити, що його ро­зіп’ято задля спасіння янголів?

РАФАЇЛ. Ні, бо янголи не здатні грішити.

МИХАЇЛ. Чи можна собі уявити, що Його розіп’ято задля спасіння звірів?

РАФАЇЛ. Ні, бо звірі гріха не знають, навіть коли вони нищать інші живі істоти.

МИХАЇЛ. Чи ж не любить тоді, дійсно, Господь людину більше, ніж нас?

РАФАЇЛ. Як наймолодша в родині дитина завжди є улюбленцем батька.

МИХАЇЛ. Може, тому, що вона найбезпорадніша з усіх.

РАФАЇЛ. Не для людини, а для нас провів Господь межу, вище якої не злетіти.

РАФАЇЛ. Але за це подарував нам спокій і вічне блаженство.

МИХАЇЛ. А людині тривогу, неспокій, стремління...

РАФАЇЛ. Ми — ясні озера, що віддзеркалюють славу Господню.

МИХАЇЛ. А людина — потік, що мчить понад ка­міння, піною беручися, і в бігові своєму відриває брили підбережні і в брижах проміння тієї слави, спотворюючи, по-своєму переломлює.

Якби людина якась, простуючи поруч архангелів, була обдарована їхнім зором, їхньою спроможністю бачити речі, для звичайного ока невидимі, то була б вона дуже здивована, побачивши на площах ве­ликих міст, по сусідству з відомими їй вежами, церквами і ратушами такі будови, що ніколи там не стояли і цілком міняли зовнішній вигляд того міста, яке жило в їхній пам’яті. Ті будови відріз­нялися від інших якоюсь прозорістю, вони немов пропускали крізь себе світло, наче були спору­джені зі скла або сформовані зі згущеного туману, що відсвічував фосфоричним блиском.

То були споруди, ніколи не збудовані, але ство­рені фантазією архітектів, що хотіли ними при­красити місто, — нездійснені проекти, силою геніальної думки матеріалізовані, але не перетворені в камінь і крицю. Поруч інших таких дотикальних у своїй реальній речевості будов вони здавалися фантастичними спорудами з мережива і сну. По­гляд архангелів довше спинявся на них, ніж на чомусь іншому. Коли вони простували голим сте­пом, навколо них раптом виросло ціле місто таких прозоро-мережаних будівель — ніколи не здійсне­ний план якогось будівничого, до найменших деталей опрацьований.

— Дивись, — мовив Михаїл, — оті прекрасні химери свідчать про одвічне стремління людське. Навіть те, що створено не руками, а тільки уявою людини, існує як реальне, незрушне і віщує Богові про її тугу, змагання і порив у неосяжне. Чи чуєш ти пісні, які ніколи не зродилися, бо були надто прекрасні? Чи чуєш музику, що ніколи не була записана, а тільки жила у душі творця її, як безсмертна мелодія? Наша перевага над людьми, що ми все те бачимо і чуємо, а їхнє око і вухо спроможне сприймати тільки надто грубі коли­вання матеріальної енергії.

— О, як би то цікаво було втілитися на кілька днів у людину, жити її стремліннями, не відчувати за собою ланцюг подій минулих, ані бачити картин майбутніх, на коротку мить обійняти короткий відтинок життя і вкласти в нього тугу за вічністю, відчути, чим є людське страждання і туга, про яку говориться в піснях, пізнати нарешті, чим є таке почуття, як ненависть, зовсім невідома нам.

—Або жах, помста, прагнення до саможертви і тисяча інших речей, — з усміхом додав Михаїл.

—Чому не ввійти тобі в людське тіло і на короткий час не пережити все те?

— Людське тіло, яке я створив собі з астральної матерії, коли відвідав був Товія, не було справж­нім тілом з плоті і крові, — мовив Рафаїл. — Воно було тільки машкарою, що прикривала мою янголь­ську суть. Отже, не могло відчувати те, що від­чуває народжений від жінки.

— Тоді позич собі чуже тіло, — вкинув Михаїл.

— Я не можу позбавити людину життя, бо то було б душогубство, я тоді пограбував би в неї тіло, яке дано їй на те, щоб виконати певне зав­дання на світі. Не можу я ним заволодіти й під час сну, бо душа в тому стані ще занадто зв’язана з ним і не поступиться місцем. Що ж до мертвого тіла, то воно вже не надається для експерименту.

Саме в цей час архангели проходили передмістям Києва, а саме краєм Куренівки, і під розсохатим деревом побачили людину, що напівсиділа, напівлежала, трохи зсунувшись у рівчак. На голові в неї була засохла кров. Була вона, очевидно, без пам’яті; тхнуло від неї горілкою.

— Бачиш, — мовив Михаїл, — ось тобі людина, що, зайве хильнувши, забрела сюди, впала, голо­вою вдарившись об камінь, не жива, але й не мертва, а десь на грані отих двох станів. Невідомо, чи повернеться вона до тверезого стану людини живої, душа її ще не відділилась від тіла, але десь далеко від нього блукає чи літає, довгим шнурком пуповини тільки ледве-ледве з ним зв’язана. Вона тобі спротиву не чинитиме, увійди в те тіло і силою волі приведи його до свідомості.

Проект припав до смаку Рафаїлові. Він тільки на мить замислився, чи зорієнтується в нових об­ставинах. Він знав, що людину звуть Андроном Лукичем Вертопрахом, знав, що їй тридцять два роки, що є вона рахівником державного банку і що нежоната. Але чи зможе він, заволодівши її тілом, виконувати всі функції урядовця і громадя­нина, бути свідомим усіх обов’язків, які чекають на нього? Тепер перед його янгольським зором все є ясним, відкритим і безсумнівним, але як воно буде, коли він увійде в тіло, обмежене тісними обріями сірої буденщини, позбудеться своєї тепе­рішньої всезнавчої проникливості і не матиме найпотрібнішого для буденних справ досвіду?

Але зразу він сказав собі, що, коли надто довго обмірковуватиме всі наслідки свого вчинку, то ніколи на чин не зважиться, бо рефлексія паралі­зує дію і гамлетизує життя.

Тому підійшов до людини, глянув у її брудне, патьоками засохлої крові покрите обличчя, глянув у вічі, що в нерухомості своїй закотилися під лоб, по якому розсипалися чорні пасма волосся, на рот, наполовину розкритий і, швидко здецидувавшись, припав усією своєю істотою до того тіла, мов наліг на двері замкненої хати, яку господар покинув, пішовши хтозна-куди. Двері під натиском тим подалися, затріщали, розчахлися, і гість не ввій­шов, а впав до сіней, а тоді опинився в теплому, затхлому покої, де мав, не чекаючи хазяїна, почати господарювання своє.

Перше почуття Рафаїла-Вертопраха, коли він підняв голову, було почуття болю, усвідомлення того, що людською мовою зветься стражданням. У голові ще гуло від удару і від хмелю. Спираючись на дерево, він підвівся з землі, попробував був стояти самостійно, зробити кілька кроків, але за­точився і мало не впав. Тоді постояв лицем проти вітру, аж у голові трохи поясніло і мозок запрацю­вав. Він ще виразно почував себе Рафаїлом, якого немов би зашили в тісний мішок, лишивши в ньому прорізи для вух і очей, щоб через них сприймати враження зовнішнього світу. Ще чітко в пам’яті стояв образ Михаїла, грізного архангела-побратима з полум’ястим мечем і білими крилами, що вилискували багрянцем, і ще миготіли в ній спалахи думок його. Але вже від мозку у єство його просякали якісь струмочки, які несли спо­гади з життя Вертопрахового, насамперед вражен­ня від останньої пиятики, потім від зустрічей з жінками, від розмов з начальством, і образ Михаї­ла заступила постать дебелого шефа канцелярії з орденом червоного прапора на грудях.

Архангел, що прийняв на себе оболоку людську, ясно відчував, що стоїть тепер на тій точці прямої лінії, від якої простісіньке, як шнур, простяглося продовження її в майбутнє, а коли глянути назад, то ця лінія роздвоювалась, одна віть того розгалу­ження вела в безконечність до емпіреїв, де хори блаженних стояли навколо трону Саваофового, а друга, відбігаючи також у минуле, вела крізь нужденне і неохайне життя Вертопрахове, майже аж до колиски його, і там уривалась: далі спогади не сягали.

Все ще поточуючись, Рафаїл попростував до міста. Не мав він великих труднощів знайти ву­лицю і відшукати дім, де на третьому поверсі містилося приміщення рахівника банку. Тут по­магало притаманне янголові всезнавче усвідомлен­ня всього, що є на світі, яке ще не загасло в ньому, а з другого боку — автоматична робота мозку, що був власністю Андрона Лукича і з непомильністю інстинкту вів його вулицями, де й поночі знаходив дорогу. Отож, увійшовши в дім і піднявшися схо­дами нагору, намацав у кишені Вертопрахового френча ключ, сунув у замок, повернув, увійшов до покою, повернув вимикач; спалахнула електрич­на лампа на столі і зеленавим світлом залила роз­кидані на ньому папери. В горлі пекло. Налив з карафки склянку води й одним духом осушив. Освіжив чоло рушником, у холодну воду намоче­ним. Все це були звички Андрона Лукича, що їх механічно, цілком автоматично наслідував Рафаїл, не здаючи собі справи з того, що робить. У голові все ще гуло, і думки плутались — так що про якусь роботу сьогодні годі було думати. Тому ліг у ліжко й загасив світло. Приголомшений двома годинами перебування в тілі, очманілий від болю, сподівався, що вві сні, покинувши свою земну в’язницю, злине в емпіреї, щоб там відпочити, але сновиддя були якісь плутані, складалися з вра­жень Вертопрахового досвіду і не відсвіжували духу.

О пів до восьмої ранку задеренчало будило на столику в головах, і Рафаїл зірвався з ліжка. Досвід Андрона Лукича казав йому, що пора на службу. Швидко проковтнувши принесений йому до покою морквяний чай без цукру і пару скибок чорного, як земля, хліба (“совєтського пряника”, як його жартома називали), Рафаїл, перевіривши зміст портфеля, сунув його під пахву, надяг кепку і попрямував до банку.

Проходячи залею, де було багато столиків, здо­ровкався з товаришами-урядовцями. Деякі, погля­даючи на синяки над лобом, поблажливо або іро­нічно всміхались, але не розпитували, з досвіду, мабуть, знаючи, якого ті відзнаки походження. Коли минав стіл Варвари Митрофанівни, що ві­дала грошовими переказами за кордон, вона зро­била йому очко, але Рафаїл, не звернувши уваги, коротко вклонився і попрямував до свого столика, після чого Варвара Митрофанівна образилась і закопилила нижню губу.

Не міг ввесь час позбутися почуття двоїстості своєї особи: з одного боку, знав, що він архангел, який ще вчора буяв у небесних просторах, з другого боку, все виразніше починав усвідомлювати свою тотожність з Андроном Лукичем Вертопрахом, викресаючи з пам’яті факти його минулого. Дух, що жив своїми власними спогадами, був у дивній суперечці з мозком, що накопичив роками свої враження, залежно від яких автоматизував роботу тіла. Канцелярська праця була справжньою мукою для Рафаїла. Він, що звик одним, так мовити, ду­хом вбирати в себе всю мудрість, яка може вмісти­тися у творах Канта, у складних вичисленнях ціложиттєвої праці Ньютона, всю красу, що ридає і від радості шаліє у музичних творах Бетховена (бо все це далеко не дорівнювало мудрості серафи­мів і нірванній екстазі херувимів), він, що, погли­наючи, схоплював це за одну блискавичну мить, мусів тепер годинами сидіти над обрахунками, по кілька разів перевіряючи, чи непомильно підсумо­вані довгі стовпці цифер на шпальтах його рахів­ничої книги. Куди ділася його здібність з блиска­вичною швидкістю схоплювати все! Якби не меха­нізація мозкової праці Андрона Лукича, безпо­радно потонув би він у цьому морі дрібничкового мотлоху. Він незабаром переконався, що й чере­вики не потрапив би собі зашнурувати, якби не підсвідома автоматичність у рухах пальців, яку завдячував досвідові Вертопраха. Але ж той Вертопрах вимагав і нагороду за те, що передав свій досвід новому хазяїнові свого тіла: за підрахунка­ми Рафаїл відчув, що думка якось млявіше почи­нає працювати, ніби чогось їй бракує. Рука авто­матично сягнула до кишені і витягла звідти ко­робку цигарок. Легені вимагали нікотину, мозок треба було підстьобнути отрутою, як ледачого коня.

То були концесії, які архангел мусив робити організмові людини. За два-три дні Рафаїл зовсім уже звик був до роботи, та іноді, сидячи за канце­лярським столом, раптом згадував своє буяння в просторі і розмови з побратимами, і тоді болюче стискалось його людське серце, немов і воно ту­жило за тим, за чим тужив дух його. Але поволі ті спогади пригасали, затьмарювалися, так немов покривалися туманною поволокою, і робилися схо­жі на сновидіння, що їх уранці ще з подробицями пригадуєш, та протягом дня вони бліднуть, втра­чають виразність контурів і випадають з пам’яті, витіснені звідти подіями навколишнього життя.

Трагічним було, що він не пригадував подій всього Вертопрахового життя, а мав невиразне про них уявлення. Пам’ять його добре функціонувала тільки з того моменту, як заволодів він його тілом. Швидко перейняв він від нього те, що стосувалось автоматизованої реакції на повсякденні явища, але діяв так, як діє, наприклад, тварина, загрібаючи по собі послід, або зозуля, кладучи яйце у чуже гніздо, себто цілком інстинктово. Мозок говорив йому, що були у нього роки дитинства і юнацтва, але коли б йому довелося заповнити анкету, то він спромігся б тільки написати про буяння у гор­ніх сферах, в яких лунала гармонія світів і хори безсмертних. Але ж і ті спогади за деякий час зблякли. Для архангела життя всього світу було як на долоні, воно лежало навіть поза межами часу, а для людини, якою він став, було воно мов книга за сімома печатями. Весь майже досвід потойбічний лишився за муром, що чим далі вище зростав, немов навіки відділивши його від усього, що не пов’язано з земним життям. Жоден звук з по той бік муру не добувався до нього.

Тому в минулому у Рафаїла утворювалась по­рожнеча, яку не знав, чим заповнити, а незнання найістотніших фактів Вертопрахового життя за­грожувало несподіванками і небезпеками. Про те минуле нагадували йому тільки сни. Коли під час фізичного знечулення дух Рафаїла відділявся від тіла і летів невідомо куди (бо не зберігав того в пам’яті), у те тіло повертався, немов у стару, по­кинуту домівку, тонким шнуром пуповини ще зв’язаний з ним дух Вертопраха і, за старою звич­кою, починав у тій домівці хазяйнувати; нишпорив по всіх закамарках, витягав з закутів запліснілі спогади, смакував їх, як смакує скупердяга або кацетник шкоринки черствого, забутого хліба, що десь завалявся, і по уривках тих снів, що, мов реп’яхи, чіплялися пам’яті, можна було в невиразних обрисах визначити образ того минулого, як учені на підставі дослідів над кількома знайде­ними кістками відтворюють кістяк передпотопової потвори. Не раз у тих снах фігурували пиятики, переховування якихось грошей, догани начальства за спізнення і недоліки в роботі. Бозна який мот­лох витягував із закутків минулого Вертопрах, коли ночами навідувався в покинуту домівку, — дрібниці, над якими Рафаїл ніколи не задумувався під час свого робочого дня і що їх ранком, як сміття, вимітав із своєї свідомості. Інколи в тих снах маячіли якісь жінки. Андрон Лукич обережно відслоняв їхні плечі, груди, хихотів і збурював кров у сплячому тілі.

Якими небезпеками загрожувало незнання фак­тів Вертопрахової біографії, показав Рафаїлові такий випадок.

Якось пізнім вечором до нього постукали в двері, і на порозі з’явилася Варвара Митрофанівна. Шпурнувши капелюха на канапу, вона впала на стілець і зайшлася плачем. Коли збентежений Рафаїл підійшов, щоб розпитати і потішити її, вона люто відштовхнула його й закричала:

— І доки це буде тривати, отака ваша поведінка! По всіх наших зустрічах, гулянках і вкупі прове­дених ночах ти поводишся так, ніби мене й не існує на світі. Вже три тижні, минаючи стіл мій, ледве узгіднюєш мене поглядом. А щоб підійти й обмінятися словом, про те й мови нема. А чим я на це заслужила?! Отакі всі ви! Пограєтеся, доб’є­теся, чого треба, а тоді кидаєте жінку!

Даремно Рафаїл намагався заспокоїти Варвару Митрофанівну. Чим більше старався, тим більшою зливою слів вона його затопляла, вичитувала йому всі його провини; і так він чимало дізнався з Вертопрахової біографії, всі ті невідомі факти но­туючи у своїй пам’яті.

Коли він вичерпав усі доводи, марно намагаю­чися втихомирити Варвару Митрофанівну, вона закінчила свою докірливу промову так: