Обкладинка роботи художника 15 страница

Зібрав карнеолі і з червоного мішочка висипав смарагди, їх було так багато, що стіл став зелений, наче галілейські луки після весняного дощу.

— Піторо! Це берекет — священний камінь роду Леві. Це левітський камінь, камінь жерців Бога живого, Ааронів і Мелхиседеків. Він є найкоштовніший в Урімі й Тумімі. А поганці ідумейці кажуть, що він змножує силу бойовиків, і прикрашують ним держала своїх мечів. Цей перстень буде тобі пригадкою про силу твого танку!

Він вибрав серед прикрас перстень з великим каменем і насадив Піторі на мізинець. Перстень був завеликий, і дів­чина почала приміряти його на інші пальці, а старий уже роз­кладав по столі сафіри.

— А це ось саппір — Іссахарів камінь, або, як ідумейці кажуть, — камінь соромливих і невинних. Ти б не мала ні­чого одержати з них, правда, Піторо? — підсміювався дід. — Але твої очі наче двійко саппірів — синіх і глибоких, наче вечірнє небо. Візьми ці ковтки!

Хоч Пітора не мала вже в ухах місця на дві чудові сині краплини, але взяла їх, кохаючись прозорою синню барви, й завісила на старі ковтки, що звисали їй майже на плечі. Беназар висипав наступний капшук, і стіл укрився наче улам­ками блискучого леду.

— Це — керах, Піторо! Від страшного холоду підне­бесних гір навіки застиглий лід. Візьми його в руки, який він прохолодний! Це є страшний камінь! Дивись, як зрослися в купу ці прозорі криштали! Бо вони живі й росли дуже по­волі, від часу сотворення світу. Вони бачили Єдиного, коли він творив землю. Тому, коли вдивлятися в них, то можна бачити минулість і пізнати майбутність. Але це великий гріх і безчинство перед лицем Єдиного. Геть з ними назад до мішка, Піторо, щоб не спокушували нас!

Він знову позавертав друзи до полотняних ганчірок і всипав усе до капшука. Висипав черговий мішочок. Стіл за­синів ясно-блакитними тюркісами, наче б зацвіли дикі по­льові гіацинти на схилах Гинону:

— А це таршіш, дівчино. Здалека привозять його фі­нікійці і розпродують пустельним народам. Вони вірять, що таршіш охоронятиме їх від розбійничих нападів. Як чудово пасуватиме ця таршішева стяжка до твого волосся!

Беназар обвинув Піторину голову блакитною стяжкою з тюркісів, милуючись хвилинку голубінню каменів у золо­тистому волоссі. Потім узявся за інші капшучки. І перед гля­дачами на дереві та Піторою знов проходили знані камені священного нагрудника первосвящеників, таємного Урім і Тумім. Симонові золотисті топази — пітдаг, Ґадові каламут­ні шебо — опали, агати й халцедони, Беньямінів яшфег — яспіс, Юдів кривавий карбункул — нофек і рубін — кадкод, Завулонів камінь левів шогам — оникс і зелений камінь скромного Манасеєвого роду ахламаг — малахіт. Усіх їх знав Єгоханан. Виблискуючи різнобарвністю променів, сяяли вони перед юрбою з первосвященичого нагрудника при кожному богослуженні. Але, лише бачивши їх тут на столі, чувши їхній сухий цокотливий перекот по широкій площі, слу­хавши до кожного Беназареву оповідь, почав відчувати юнак їхню таємну міць. Так, їх можна було любити, ці застиглі блискучі краплі і промені барв і сяєв. Не дурно ж так тру­сився над ними старий фарисей! Не дурно такими прекрас­ними оживленими й теплими ставали вони, коли займали своє місце десь на теплій істоті Пітори. Вони сяяли з її волосся, блищали з пальців і п’ястей, обвивали шию і звисали з вух. Кожен рух дівчини кидав снопи іскор і барв. А старий не вгавав. Він запалився і виймав із арґазу все дальші й дальші капшучки, висипав дальші і дальші барви й іскри. Єгоханан бачив найтвердіший між усім сущим камінь шамір, що метав полум’ям, наче зелотська ватра опівночі, камінь, з якого зроб­лені підпори Божого трону. Бачив медовозлотний лешем, ка­мінь гіперборейців, що притягує до себе дрібні речі, коли його потерти об вовну, й сипле довкола синенькі тріскотливі іскри. Старий тримав проти світла платівку з лешему, і Єго­ханан добре бачив, що в її середині наче жива причаїлася маленька крилата бабка. Платівка також зависла на Піториній шиї, а перстені зі селенітом проти обпиття і гіацинтом проти злих духів ледь-ледь знайшли місце на перетяжених пальцях дівчини. Чудовий пояс, прикрашений аметистом — гахламаг — каменями некохання, камінням, що палку пристрасть обертає на пристрасну ненависть, Беназар лише показав Піторі і поклав назад до капшучка. Замість цього він обіп’яв навколо її шиї довгий шнур з молочно-лискучих зерен. Це були рамот — перли — найкоштовніші з найкоштовніших са­моцвітів. Коли вони обвили Піторину шию теплими рядами — Єгохананові здалося, що то не неживе каміння, а якась та­ємна, жива сучастка її солодкої істоти. А потім прийшло важке, довге намисто з галузок пенінім — криваво-барвної морської рослини коралу, і пояс, прикрашений каменем гро­му обсідіяном, що, змелений на порох і змішаний з червоним вином і смолистими сльозами ливанського кедру, дає пізнати основу всіх речей — страшне, грішне й безбожне діло, що ним ще й досі займаються поганські греки...

Беназар виймав капшучки, висипав і знов збирав камін­ня, прикрашував Пітору, що без слова, жадібними блискучими очима занурювалася в казковість їхніх сяйв і полисків, і без упину говорив. Тримаючи на долоні або підносячи до світла вибраний камінь чи перстень, він наче сам собі зга­дував все, що знав про нього, все, що було святого і грішно­го, простого й високого. Він читав на незрозумілій мові не­зрозумілі слова, врізані в них, і врочисто звертався до Пітори, наче до другого, такого ж мудрого, вченого й обтяженого досвідом та літами співрозмовця. Вдивляючись і слухаючи, за­були й Натан з Єгохананом про час і місце. Бо бачили лише принадну юнку серед барв і полисків самоцвітів та чули за­ворожливі старечі слова. На столі вже була купа капшуків, великих і маленьких, і, мабуть, в арґазі стало порожньо. Бо старий, не заглядаючи до середини, посунув рукою до гли­бини скрині й витяг чорну плитку. Але ні, це тільки на пер­ший погляд здавалося, що вона чорна. Бо коли від неї від­билося проміння лампад — вона блиснула наче щире золо­то. Але увійшла в тінь — і знов була темна і чорна, як ніч. Відтягаючи від себе руку, щоб краще розібрати різані на ній знаки, читав Беназар урочистим тоном: «Устань і під­неси свій зір до вічного променистого неба!» Він спустив руку з таблицею й замовчав, наче діткнутий далекими дум­ками, наче втративши з очей усе, що було перед ними. По­мовчав і знов заговорив. А Єгохананові почало здаватися, що це вже не старий Беназар — хитрий, пролазливий фарисей-обманець, а мудрий-премудрий старший святого народу, що знає всі Ааронові таємниці і справдив усі Божі накази:

— Глянь, дівчино! Це камінь мертвих, камінь єгипет­ських поганських жерців. Ось сидить їхній бог Амон, щоб судити Ка — душу померлого. Ось важать її злі і добрі вчин­ки, а цей пес — це злий Ваал-Сет, а писар Сехет вичитує справедливі й несправедливі діла підсудної Ка. А ці — ось образки долі — це їхні молитви. Табличку колись купив я в Олександрії від одного старого єгипетського законника. Він мені розказав, що вирізано на ній і що написано. На груди померлим клали цю табличку, Піторо!

І знову, немов замислившись, підніс Беназар до світиль­ника таємничу табличку, його уста ворушилися, але слів не було чути. І знову видався він Єгохананові безмежно старим і мудрим. Пітора поруч простягла догори руки і хруснула суглобами, випростовуючи заніміле тіло й солодко позіх­нувши. І її позіх наче розвіяв зачаклування. Натан ухопив Єгоханана за плече й показав до кімнати. Справді, все скла­далося якнайкраще. Самоцвіти були на столі і не треба було за ними обшукувати цілого дому. Навіщо чекати! Ураз, за­глушуючи якісь думки, що виринали у свідомості, Єгоханан скочив пруживим скоком із гілляки на дах. Він підбіг до две­рей кімнати і з розгону вдарив об них плечем. Тріснув лег­кий засув, і двері розлетілися. На їхній грюкіт з перестра­шеним зойком обернулося до Єгоханана злякане дівоче об­личчя й вирячені жахом старечі очі. Але не встигла Пітора закричати другий раз, як уже Єгохананова рука затулила їй рота, а друга стиснула за плечі. Вона не пручалася. Лише широкими очима дивилася, як за Єгохананом з’явився в кім­наті Натан. У його руці був меч.

Беназарові від несподіванки зап’яло дух. Хотів кричати — не було голосу, хотів устати — не було сили. Присутність Натана, нічного сторожа, ще більше сплутала його думки. Але коли побачив, як Натан кинувся до купи капшучків — зрозумів усе. Це був кінець його скарбу, його збірки, його життя! Кричати! Але звідки прийде поміч? Хто, як не зрад­ник Натан мав хоронити його! Зрадник! Скарб, його скарб прийшли вкрасти йому! Обидва скарби! Насильно, з роз­боєм... А колись якийсь божевільний юнак радив йому роз­дати збірку бідним!.. І мовчки, страшним зусиллям він під­нісся із ослона. Натан вистромив напроти нього меча, й Беназар знов сів, важко дишучи. Але зараз же зірвався знов. Розпростерши руки, наче для обіймів, без крику, без ше­лесту, але з люттю медведиці, що захищає своїх малих, ки­нувся на купу капшучків і прикрив їх цілим своїм тілом. На­тан шарпнув його за плече. Але старечі руки втялися в стіл ще міцніше. Натан рвонув сильніше. Столик, скринька, Бе-назар покотилися на підлогу. Важкі капшучки з самоцвітами розторохтілися навколо. Важко дишучи, нахилився Натан над старим із мечем на поготівлі. Ось-ось вдарить! — поду­мав Єгоханан. Але Натан нарівнявся й поманив Єгоханана до себе. Залишивши Пітору, ступив Єгоханан ближче:

— Що сталося? — зашепотів до Натана.

— Старий помер від розриву серця, — відповів пошепки Натан, застромлюючи під пахву меча. — Менше турбот ма­тимемо. Долі є ще дорогоцінні потіри. Я скочу за ними, а ти позбирай капшучки.

Він зник за дверима на сходах. Єгоханан залишився над старим. Фарисей лежав з відкритими очима, що наче грізно дивилися в простір. Краплини поту виблискували йому на чолі. Розкуйовджену бороду на нерухомих грудях притис­кала табличка мертвих. Легка рука торкнулася Єгохананових пліч. Мовчки спиралася на нього Пітора, дивлячись на мер­твого. Вона тремтіла й нараз розпачливо притиснулася до Єгоханана. Пах ароматів і жіночого тіла запаморочили голо­ву. Все сплуталося. Цей мертвий, що враз так жахливо го­стро нагадав Давида на гебронській межі, ці аромати, види­ва, ніч і тиша безлюдного дому. Але Єгоханан відштовхнув її усім зусиллям своєї волі. З легким бряжчанням своїх на­мист, поясів і ковтків Пітора впала зомліла на подушки ослону...

Знов була дорога до зелотського табору. Спереду йшов за провідника Симон, за ним Натан зі шкіряним міхом на плечах, що часом бряжчав глухим металевим бряз­котом, коли Натан спотикався, ззаду Єгоханан. Ішли мов­чки й із поспіхом. Коли зійшлися зі Симоном біля Беназарового дому, було вже за північ, і Симон наглив. Він навіть не розпитувався багато, коли побачив шкіряний мішок зі скарбом. Лише поважив його на руці й рушив допереду. По­дорожі й мовчанці був Єгоханан із глибини серця радий. Розмова його страхала. Бо все, що сталося за останній день, наповнило його істоту почуттями не для розмови. Про них не хотілося говорити нікому, а особливо не Симонові. Ні, в жадному випадку не Симонові. Це були таємниці лише його власні. Від менту, як з висоти рожкового дерева глянув до кімнати й побачив там дівчину з невиданим золотистим во­лоссям, почув спів гебронської межі, дивився на памороч­ливий танок й пестощі на ослоні, роздивлявся блискотли­ву барвистість самоцвітів, — аж до нерухомо простягнутого Беназарового тіла з таблицею мертвих на грудях й зомління вродливої Пітори.

Коли Натан повернувся з долини із оберемком срібних потірів, світильників і тац, і він помагав йому складати скар­би до великого шкіряного міха, — ані разу не подивився на Пітору. Тільки як Натан приступив був до ослону, щоб зня­ти з Пітори її прикраси, — спинив його. Вони не грабують жінок! Здивовано подивився на нього Натан, але не сказав нічого. А Єгоханан бачив стулену між подушками, загорнену в серіконовий завій постать, таку дрібну, малу й безпомічну, що серце йому захлинулося непізнаною досі ніжністю. Вона мовчала, але її широкі очі, ще глибші від тіней кутка й чор­ного підводу, поглядали на нього глибокими, темносиніми безоднями.

Так і залишили цю кімнату. Ясне світло світильників, мертвий Беназар на підлозі зі скуйовдженою бородою — Натан забрав і таблицю — позсувані килими й порозкидувані подушки, а серед них зв’язану жіночу постать. Натан робив це з видимим задоволенням, аж Єгоханан мусів відвернутися. Але дівчина й далі мовчала, покірна чи байдужа в грубих руках галілейця. Лише її очі, відчував Єгоханан, стежили кожен його рух.

На денній заставці Єгоханан прикидався ще більше утом­леним, ніж був у дійсності, щоб не мусіти багато розмовляти з Симоном. Але й той не мав чомусь охоти до розмови. Натан коротко розказав йому перебіг усієї справи. Симон слухав мовчки, обертаючи в руках один із потірів, прикрашений різьбою. Єгоханан бачив, що це поганський потір: під га­луззям виноградної лози танцювали рогаті, хвостаті півлюди, півцапи і тонкі, вродливі дівчата. Але Симон дивився на різьбу байдужим зором і лише, як почув про Беназарову смерть, гостро глянув на Єгоханана. Але не сказав нічого. Ще витяг із мішка кілька потірів: з різьбою і без прикрас, із самоцвітами і гладко-блискучих. Висипав на долоню мішочок саппірів, покохався грою їхніх фарб у соняшних проме­нях ранку й задоволено віддав усе Натанові:

— На місці оглянемо все докладно. Але я бачу, що скарб таки справді має безмежну ціну. Вождь буде задово­лений. А найбільше з того, що всі ці дорогоцінності підуть на користь храму й закону, а не будуть поховані в скарбниці фарисейського скупаря. Ви обидва заслужили собі вождевої хвали. Гадаю, що він захоче з вами говорити після того, як ви очиститеся від дотику до мертвого тіла. А тепер спати. Особливо ти, Єгоханане, потребуєш спочинку!

Поклавши мішок з важким і торохтливим вантажем між собою, — всі вмостилися на спочинок. Єгоханан заснув швид­ко. Але його сон був повен видив минулої ночі. Вона, вона дивилася на нього із кутка ослону, вона виглядала з олеан­дрових кущів, під якими вона спала, вона ховалася за пово­ротами скелястої дороги й у темноті зелотських печер. І з усіх усюдів простягала до нього руки...

До зелотського табору вони прийшли під ранок. І ця ніч була як попередня. Але біля дівчини частіше виринала Беназарова постать, й від того ставало Єгохананові ніяково. Мертвий фарисей дивився на нього мудрим поглядом остан­ніх хвилин, тим поглядом, яким він роздивляв таблицю мер­твих, і Єгохананові чувся його врочистий тон: «Устань із небуття, о ти, що до небуття був відійшов!»

У дні очищення Єгохананові аж роїлося від думок і об­разів. Думав, що піст і молитва відженуть їх, але даремно. Все ті ж, ті самі, що й за дороги до табору. Тому дуже зрадів, коли Симон прийшов за ним, щоб іти до вождя. Тепер, сто­ячи серед печери, перед велетенським столом і могутньою постаттю у троновому майже кріслі, відчув себе наче притис­нутим цілою величчю оточення, й від думок останнього ча­су не залишилося і сліду. Такими дрібненькими і незначними здалися вони йому в цей мент. І його привіт «Слава законові і храмові» прозвучав упевнено і ясно.

Перед вождем знаходився на столі цілий Беназарів скарб. Окремими барвистими купками лежали променисті самоцвіти, виблискувало золото перстенів, срібло ковтків й електрум печатей. Окремо стояли чаші. Лише тепер, на денному світ­лі, бачив Єгоханан, який це був великий скарб. Вождь три­мав у руці довгого шнура червоних галузковитих коралів, що наче ретязь застиглих кров’яних бризків струмив із його руки долі. Він гостро глянув на Єгоханана, аж той не ви­тримав і на мент спустив очі. Але почув ласкавий голос:

— Ти заслуговуєш моєї хвали, Єгоханане. Від Симона я чув про все, що ти виконав. Добре виконав, юначе! Хай не тривожить тебе сумління. У скарбниці жадібного закон­ника ці скарби лежали мертвими. Вони не належали йому. Бувши сином народу, Божого народу, Єгоханане, Беназар мав обов’язок віддати скарб на храм. Бо через храм і народ він був придбав його. Замість того скарб служив йому для втіхи. Зелотам він дасть мечі і списи, що їх вони використа­ють краще, ніж такі скупарі свої скарби. Хай не тривожить тебе сумління. Ти не украв, а тільки повернув народові і хра­мові те, що йому належить. Ти чистий перед законом, Єгоха­нане! А в нагороду за твою розважність й успіх дарую тобі цього меча.

Вождь поклав на стіл коралевий шнур й узяв зелотську сіку, що лежала поруч, та простягнув Єгохананові. Вона бу­ла в цяцькованій тонкими срібними візерунками піхві. Дер­жак закінчувала гостродзьоба голова сокола з твердого, бли­скучого чорного дерева. Жовті очі з якогось каменя дивилися наче живі. Єгоханан витяг меча з піхви. Лезо було синясто-лискуче, чисте, як нове дзеркало з гладкого срібла, студене й гостре. Якісь злотні знаки бігли від держака до середини леза. Єгоханан не бачив ще такого меча. І його серце за­тремтіло радістю й відданістю. «Меч, меч із піхви йде! Меч, що забиває»... — пригадалося йому раптом. І він сам не спа­м’ятався, як підніс догори меча й вигукнув щиро і перекон­ливо: «Слава законові і храмові!» Потім ступив ближче до вождевого крісла і схилився майже до землі, торкаючись то­рочок його одягу. Його серце було повне.

Вождь засміявся і махнув рукою, щоб Єгоханан залишив­ся біля стола. Тепер він брав до рук ковтки, намиста й перстені, підносив їх до світла, кохався грою їхніх барв і ва­жив на руці їхній тягар. Так само розглядав і Симон всі скар­би, й обидва почали радитися, що і як треба продати. Най­перше важкі чаші, їх швидко розкуплять у Дамаску. Тільки не спішитися з продажем. Дрібні речі підуть до зелотської скарбниці. Й вони знов перебирали чаші, шнури намист, по­яси й перстені. Єгоханан стояв поруч, придивлявся і слухав. І чим більше розумів, тим далі відступали тіні видив остан­нього часу й тільки одне єдине не хотіло відійти в забуття: солодке видиво серед подушок широкого ослону. Аж з пруд­ким натиском застромив дарованого меча до піхви, щоб одігнати й цю решту негідних зелота марінь.

По кількох днях Єгоханан вертався назад до Єрусалиму. Натан, що вертався також із ним, ніс частину скарбу. Ще перед Єрусалимом вони мали віддати його на призначенім місці. Харашімська вуличка знову чекала на Єгоханана.

Барвароба, головний храмовий митник над усі­ма єрусалимськими храмовими митниками, покликав до себе Закхія, митаря біля Гипікової брами, — Закхій не здивувався. Останнім часом все важче ставало йому проби­ватися між юрбою прихожих до міста, щоб нікого не про­пустити без храмового мита. Траплялося вже не раз, що спритні молодики прослизували йому попід руки, а ще сприт­ніші й головно нахабніші підсовували замість справжніх хра­мових мідяків якийсь підроблений непотріб облесливих гре­ків. Тому, стаючи тепер перед Барваробою, він добре знав, чому його зверхник не спішиться розпочинати розмову, а дивиться задумливо понад його голову кудись у далечінь, наче відтягаючи невідкличний рішенець. Покірно схилившись, наче у тривалім поклоні, відчував старий Закхій, що вже жодна покора не віддалить і не змінить того, що мусить ста­тися: старий віл не годиться до важкої мажі.

— Останнім часом трапляється серед твоїх грошей ба­гато фальшивих асів, Закхіє, — почав нарешті Барвароба.

— Греки чим далі, тим зручніше наподоблюють наші гроші, чесний Барваробо!

— Або твої очі не такі вже бистрі, щоб їх розпізнавати?

Закхій мовчав. Не було чого й відповідати, бо це була таки правда. Треба залишати митарство. Лише питання — коли. А ще більше — як.

— Чув я також, що користаючи з твого віку, Закхіє, багато мандрівників встигає пройти до міста, не заплативши мита.

— Це остання босота, Барваробо, що на неї треба б було вояцьких прутів.

— Колись ти з тою босотою давав собі раду й без вояків!

Закхій похнюпився ще більше. Зайво було вже очіку­вати чогось іншого, ніж того, що мало прийти, невідклично прийти. Треба було відважитися самому на цей останній удар.

— Маєш правду, шановний Барваробо, я знаю, що я вже застарий і не маю того сприту, що вимагається від ми­тарів біля брами. Бачу, що мушу відступити зі свого місця для молодшого!

Барваробі стало легше, що не він сам мусів висловити старому цю гірку правду. Старий Закхій був одним із най­старших храмових митарів. Усі знали й поважали його за працьовитість і чесність. Тепер Барвароба бажав навіть дати йому і малий дар за довголітню працю для храму. Храмова рада безперечно погодиться на такий дарунок. А Закхій, ви­словивши сам те, чого боявся, вирішив зараз таки докінчи­ти вже започату справу. Було храмовим звичаєм, що коли з храмової служби відходив хтось із старих слуг, то на його місце брали звичайно когось із його родини: сина, брата, небожа або внука. Може, б Закхій і сам подався ще раніше на відпочинок, якби мав кого дати на своє місце. Але синів у нього не було, а померлий зять, ганчар із Пномської до­лини, залишив на нього вдову Міріам з кодлом дрібних уну­ків, із яких Матанові, найстаршому, треба ще було довчитися гончарського ремества, щоб могти допомагати цілій родині. Тому Закхій був радий, що не може й не мусить залишати свого місця біля брами, чекаючи, що внук прийде до літ і може замінить свою гончарську шкіряну запаску на митарську палицю. Закхій кашлянув і переступив з ноги на ногу. Барвароба запитливо подивився на старого.

— Шановний Барваробо! Ти знаєш, що храмовим зви­чаєм може бути за мене митарем хтось із моєї родини. Я маю внука Матана, спритного і розумного молодика. Замолодий він ще, це правда, але він би побув у мене в науці якийсь час, а опісля був би з нього найліпший митар. Молодий, здоро­вий, спритний!

У Закхієвім голосі бриніла прохальна переконливість, і Барваробі ставало від того ще неприємніше. Саме цього він найбільше й боявся. Бо учора Каяфа йому виразно сказав, що на Закхієве місце мусить прийти один молодик із збідні­лої садукейської родини. І тепер ось треба було сказати Закхієві ні. Він мовчав, і від його мовчанки Закхієві ставало гаряче. Якщо на його місце не приймуть Натана — зле їм прийдеться! З чого будуть жити цілою родиною? Зарібків у місті є обмаль і для молодих рук, не те що для старого. Біда й голод прийде до хати! І Закхієві аж потемніло в очах від такого передбачення.

— Але чому ж ти раніше не згадував про це, Закхіє? — нарешті змігся на запит головний митар. Бо Закхієве про­хання було справді справедливим проханням і лише збіль­шувало гіркість приготованої відмови.

— Мій унук був ще замолодий, а я почувався настільки в силі, що не відважувався передчасно турбувати тебе, ша­новний Барваробо.

— Що робить тепер твій унук?

— Вчиться гончарства. Гончарем був його батько, мій зять.

— То лише вчиться?

— Я казав уже, шановний Барваробо, що він ще трохи замолодий і тому...

— Ось бачиш, Закхіє, — з поспіхом полегші перебив його Барвароба, якому стало вільніше, бо сам Закхій підказував йому тепер вихід, — ти про це не говорив нікому, а ми вже тут знайшли тобі й заступника. Сам найдостойніший Каяфа знайшов, Закхіє, й нічого вже проти того не вдієш. Та й твій унук, кажеш ти, ще замолодий, щоб бути митарем коло міської брами...

І тільки по тому, як Закхій нараз наліг на свою палицю, пізнав головний митар, яким ударом були його слова для ста­рого. Йому стало його ще більше шкода, й він замовк, нія­ково тереблячи бороду. Але що можна було робити? Що? Він лише співчутливо розвів руками:

— Шкода, Закхіє! Велика шкода! Але на цім, на жаль, уже мусить і залишитися. Проти постанови найдостойнішого Каяфи не вдієш нічого. Тепер, коли буде твоя черга, я прийду до брами з твоїм заступником, і ти цілий місяць будеш привчати його до праці. Можливо, що я так зроблю, щоб це було два місяці. Ну, добре! Напевно, зроблю! Але на більше вже не можу, Закхіє. Справді не можу! Та ще хочу тебе пораду­вати, що при відході ти дістанеш від храму дар за свою дов­гу і чесну працю. А тепер уже можеш іти. Мир із тобою, Закхіє!

Але Закхій стояв і не ворушився, наче й не чув Барваробових слів. Він наче закам’янів, спершись на палицю, і ли­ше борода злегка тремтіла. Барвароба відвів очі на бік, щоб не бачити цієї постаті нещастя! Ах, як радо б він поміг йому! Але чим і як? Чим і як? І він лише ще більше злагіднив свій голос, коли перепитав Закхія:

— Чув ти, Закхіє, що я тобі казав?

Закхій немов прокинувся. Так, він чув, усе чув! Але що він мав би відповісти? Ні, не варто було говорити нічого! А до того ще така затерплість оп’яла його істоту, що якби він і хотів, то не міг би нічого відповісти. Коли б не ця за­терплість, що зв’язала йому руки, ноги і язика — який би крик обурення і зненависті видерся з його горла! Як підне­слася б зараз оця палиця, щоб упасти на голову... Чию го­лову? Барваробину? Він лише трохи більший слуга, ніж Зак­хій. На голову Каяфи, на голову його друзів з храмової ради, на голову первосвящеників! На голови тих, для яких він пра­цював ціле життя! Працював вірним й відданим псом, сте­режучи їхнього добра, сам наражаючись на гріх і погорду, на зненависть і посміх! Лише щоб панам було затишно спо­живати ті добра, що їх нагромаджувала і стерегла його пся­ча вірність!.. Але ця думка налетіла гарячим, осмалюючим подувом і зникла. Бо ж ціле своє життя, довге і працівне жит­тя, привчав себе до інших думок, серед яких покора була найголовнішою. Чи ж не навчив він себе й інших, що покора велика охороняє перед гріхами. А тепер ось покора навчила і його бути покірним. І він тільки покірно схилився перед Барварабою — мир із тобою! — і вийшов із прохолоди скар­бничого підстрішку до розпеченого храмового подвір’я.

Він повільно простував до свого дому, і йому пригадався його давній приятель — гебронський священик Захарій. Той Захарій, із Абієвої черги, що його були побили римляни. Як він тоді обурювався, проклинав і нарікав! На цій самій ву­лиці. А він, Закхій, як умовляв його, як втихомирював таки­ми мудрими, але такими, — тепер лише відчув, — покірними й безсилими словами про велику покору.

Після полудня передсуботи до храмо­вої скарбниці, щоб подати Каяфі звіт про стан тиж­невого митного збору біля брами, — Барвороба згадав під кінець і про Закхія. Він розказав Каяфі про свою розмову з Закхієм, не забув підкреслити його довгу й вірну службу, його теперішню скруту, але не відважився сказати про Закхієве бажання бачити на своєму місці Матана. Навпаки, ствер­див, що Каяфів ставленик Єла може з нового місяця почати привчатися до митної праці.

Каяфа знуджено вислухував Барваробу, як завше в та­ких випадках розглядаючи свої пещені нігті. Опісля лише кивнув головою:

— Добре, Барваробо! Коли тепер Єла з’явиться до тебе, піди з ним до брами, де стоїть Закхій, і припоручи його ста­рому. За місяць Єла буде митарем. Все вже, Барваробо?

— Якщо дозволиш, найдостойніший, завважити, то я б сказав, що одного місяця буде для запрацювання мало.

Каяфа глянув на Барваробу і посміхнувся:

— Ну, добре! Якщо один місяць поможе Закхієві, то хай Єла привчається два. Задоволений? А тепер я мушу по­спішати. Мир із тобою!

Каяфа піднісся із кріселка, але Барвароба не вступався з дороги. Легка й швидка згода Каяфи на двомісячний тер­мін підказала йому нову думку. Бо від побачення зі Закхієм Барвароба почував легке незадоволення і внутрішній неспо­кій. Неприємна настирливість бриніла в душі і псувала на­стрій. Намагався відігнати її, намагався думати про щось ін­шого, але перед очима була покірно зігнена постать старо­го митаря й у душі ворушилося щось такого неприємного, як оскома після нестиглих гранатових яблук за часів дитин­ства. І Барвароба знов уклонився перед Каяфою:

— Пробач, найдостойніший, але я маю ще одну справу.

— Що сталося? — здивовано глянув Каяфа на митаря й знов опустився у крісло. І те, як він так вигідно вмостився на сидінні, піддало Барваробі відваги:

— Закхій, коли я говорив із ним про звільнення, просив за свого онука, що мав би заступити його.

— Що з того? — знизав плечима Каяфа. — Місце вже обіцяне Єлі й одержить його Єла.

— Я так і сказав Закхієві, і він не перечив.

— То в чім же справа?

— Я знаю, що Закхій утримує велику родину свого по­мерлого зятя. Його внук працював в гончарів, але його за­робітку не вистачить для цілої родини. Буде мусіти йти в жебри.

— Хіба ж він нічого не заощадив за час своєї праці. Якщо ні — тим гірше для нього. Я знаю — інші митарі ма­ють чималі маєтки. А Закхій дістане ще від храму якийсь дар на відхідне. Чого йому ще треба?

— Я гадаю, достойніший Каяфо, що всього цього для нього замало.

— Замало! Чи він первосвященик, що потребує ще біль­ше? Чого він ще хоче?

— Він нічого не хоче...

— То тим і краще! Значить усе в порядку!

— Пробач мені, найдостойніший, але смію обтяжити твою увагу ще трохи. Не має Закхій жодних заощаджень, бо дуже чесний. Йому вже напевно нічого не прилипло до рук, як багатьом іншим, спритнішим митарям. Ти сам знаєш про це дуже добре. А, крім того, родинні нещастя вичерпували завжди його зарібки. Та найголовніше, найдостойніший, що було б дуже негарно для храму, якби його слуга, хоч би й митар, опинився серед жебраків. І не лише він, але і його рідня. Те, що він при останній розмові нічого не казав, але мовчки прийняв до відома своє звільнення, — мені зовсім не спо­добалося. Краще б він був кричав, лементував, нарікав. Пси, що не гавкають, завжди кусливі.

— Що нам може шкодити такий старий Закхій, навіть і кусливий, як ти кажеш?

— Сам Закхій, безперечно, ні, найдостойніший. Але всі ті, що належать до його роду. Сам знаєш, що голодна зграя шакалів є найнебезпечніша.

Каяфа задумався. І не тому, що Барвароба відкрив йому новий погляд на справу. Ні, садукеї ніколи не ставили руба ані своїх симпатій, ані антипатій: завжди оберігалися викли­кати будь-яке незадоволення з дрібних причин. Він лише думав, як би тепер можна було задовольнити відпущеного митаря. Думав і нічого не міг придумати. А Барвароба стояв, учтиво схилившись.