Європейське Відродження та українська культура ХІV–ХVІ ст.

Відродження (Ренесанс) – термін італійського походження. Відроджувачами називали себе італійські гуманісти, які хотіли відмежуватися від середньовічної культури й відродити ідеали Античності. Отже, Відродження – це епоха в історії культури країн Західної й Центральної Європи, перехідна від культури Середньовіччя до Нового часу.

Новий світогляд пропонував людині нове уявлення про час, простір, людину, про прекрасне і потворне. Стає популярною геліоцентрична модель світу, уявлення про рай і пекло переосмислюються й переносяться в душу людини. Відтепер пекельні муки – це докори сумління людини, яка вела грішний спосіб життя; рай асоціюється тепер із відчуттям радості, щастя в реальному житті. Люди більше уваги приділяють земному життю, яке тепер цінне саме по собі, а не тільки як час підготування до вічного життя, як вважалося в Середньовіччі. Відроджується античний антропоцентризм – уявлення про людину як найвищу цінність, проголошується гуманізм – повага до людини, її розуму й почуттів. Тепер людина має право насолоджуватися земним життям, милуватися красою природи й красою тіла, гріховність якого тепер заперечується. Земні, повсякденні бажання людини тепер не вважаються гріховними, усе природне проголошується прекрасним. Людина стала більше себе поважати, в ній прокинулася гордість. Виникає явище титанізму – прагнення людини зробити за життя більше, ніж це під силу простому смертному. Формується універсальна особистість – людина, яка прагне максимально реалізувати себе в різних сферах діяльності (зокрема – в науці й різних видах мистецтва). У цей час мистецтво прославляє людину, а митець прирівнюється до Бога-творця.

Якщо в Середньовіччі ідеалом краси вважався вищий, духовний світ, то в епоху Відродження людина починає звертати більше уваги на той реальний світ, який оточував її в повсякденному житті. Знов, як за часів Античності, людина милується красою природи й людського тіла. Оскільки в цю епоху посилюється інтерес до людини, її внутрішнього світу, виникає портретний жанр. Кожен такий твір досліджує людину як особистість, її неповторний характер. По-новому зображують художники Богоматір з Ісусом (майже кожен художник цієї епохи звертався до образу Богоматері). Тепер вона виглядає як земна прекрасна жінка, і кожна молода мати чимось схожа на неї. Тобто, ці твори прославляють не тільки Діву Марію, а саму ідею материнства. Приклади – роботи Рафаеля «Сикстинська Мадонна», «Мадонна Конестабілé» та інші; Ленардо да Вінчі «Мадонна Літта», «Мадонна Бенуа». Ці твори не можна назвати іконами, адже художники вийшли далеко за межі іконописного канону. Такі образи виникли не одразу. Відхід від іконописних традицій відбувався поступово.

Аналізуючи тематику творів доби Відродження, можна простежити значний інтерес митців до біблійних сюжетів, однак мета митця тепер інша – не розповідь про священні події, не повчання, не створення символічного зображення, орієнтованого на домислювання. Тепер митці прославляють своїми творами людину, її гідність, розум, красу. Так, по-новому зображаються християнські мученики