Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ четвертий






Скраєчку, неподалік від заповненого людьми ринка, стояла недбало склепана з дощок ятка, в якій хазяйнувала древня бабуся в солом’яному капелюшку, кругленька і рум’яна, ніби добра ворожка з казки. Над головою бабусі виднівся напис: «Щастя й радість – тільки у мене. Огірок – у подарунок». Геральт зупинився, висипав з кишені мідяки.

- Налий, бабуню, - промовив понуро, - пів-пінти щастя.

Глибоко вдихнув, випив одним духом, видихнув. Витер сльози, що виступили на очах від сивухи.

Був вільний. І злий.

Про те, що його відпустили, довідався від особи, яку дивним чином вже знав. Вірніше, бачив. Був то акурат той самий передчасно облисілий юнак, якого спустили зі сходів остерії „Natura Rerum” на очах у Геральта. Як виявилось, працював трибунальським клерком.

- Ти вільний. – сповістив облисілий юнак, нервово перебираючи худими, поплямованими чорнилом пальцями. – Внесено заставу.

- Хто вніс?

Інформація виявилась конфіденційною, облисілий юнак навідріз відмовився її надавати. Також відмовився, доволі грубо, повернути конфісковані при арешті речі Геральта. Які, з-поміж іншого, містили готівку та банківські чеки. Вся рухома власність відьмака, повідомив клерк жовчно, залишається у конфіскованій власності як cautio pro expensis, аванс на рахунок оплати судових витрат і штрафів. Сперечатись не було жодного сенсу. Геральт мав радіти, що на виході йому повернули хоча б ті речі, які під час арешту мав у кишенях. Особисті пожитки й жменю дрібних грошей. Настільки дрібних, що ні в кого не виникло бажання їх вкрасти.

Перелічив залишок мідяків. Всміхнувся старенькій.

- Ще пів-пінти радості, будь-ласка. Дякую за огірок.

Після бабчиної сивухи світ став набагато привабливішим. Геральт розумів, що це відчуття швидко минеться, тому пришвидшив ходу. Мав владнати деякі справи.

Плотва, його кобила, якимсь дивом уникла уваги суду й не потрапила до списку рахунків cautio pro expensis. Була там, де її залишив, у стайні, доглянута і нагодована. Відьмак не міг залишити подібний факт без винагородження, незалежно від власного фінансового становища. Зі жмені срібних монет, які вціліли завдяки тому, що були вшиті в схованку під сідлом, декілька одразу віддав конюхові. Якому від такої щедрості аж дух забило.

Горизонт над морем темнішав. Геральтові здавалось, що помічає там іскорки блискавиць.

Перед тим, як увійти до кордегардії заздалегідь набрав повні груди свіжого повітря. Не допомогло. Панянки з варти цього дня, здавалось, з'їли квасолі більше від звичайного. Набагато, набагато більше. Хто знає, може була неділя.

Одна частина, як завжди, їла. Інша була зайнята грою в кості. Побачивши його, встали з-за столу. І оточили.

- Дивіться, відьмак, - сказала комендантка, підходячи впритул. – Взяв і припхався.

- Покидаю місто. Прийшов забрати свою власність.

- Це, якщо ми дозволимо. – Друга стражниця штовхонула його ліктем, ніби ненавмисно. – Що нам за це буде? Треба відкупитись, братику, відкупитись! Га, дівулі? Що накажемо йому зробити?

- Нехай кожну в голий зад поцілує!

- Ще й язиком вилиже!

- Та ну! Може, він заразний!

- Але, як не крути, - третя притисла його бюстом, твердим, наче скеля, - а мусиш нам якусь приємність зробити, нє?

- Пісеньку хай нам заспіває, - наступна голосно випустила гази. – А мелодію най під мій тон підбере!

- Або під мій! – інша бздонула ще голосніше. – Мій дзвінкіший!

Решта жінок хапалися за животи від реготу.

Геральт прокладав собі дорогу між ними, намагаючись не застосовувати сили. Тієї ж миті двері сховища відчинились, на порозі з'явився чоловічок в брунатній бурці та береті. Комірник Гоношорек. Побачивши Геральта, широко відкрив рот.

- Ви? - забелькотів. – Як же так? Ваші мечі…

- Саме так. Мої мечі. Прошу їх повернути.

- П… п… - Гоношорек почав заїкатись, вхопився за груди, з трудом хапаючи повітря. – П… проте у мене ваших мечів нема!

- Тобто?

- Нема… - Обличчя Гоношорка почервоніло. І скорчилось, ніби в пароксизмі болю. – Їх забрали…

- Що? – Геральт раптом відчув, як його охоплює крижана лють.

- Забра…ли…

- Як це, забрали? – Вхопив комірника за петельки. – Хто, в біса, їх забрав? Що це все, трясця твоїй матері, означає?

- Квитанція…

- Саме так! – Відчув на плечі важку руку. Комендантка відіпхнула його від тремтячого Гоношорка.

- Дійсно! Показуй квитанцію!

Квитанції відьмак не мав. Розписка на повернення зброї лишилась у торбі. В тій самій торбі, яку було конфісковано судом. В якості авансу на рахунок оплати судових витрат і штрафів.

- Квитанція!

- У мене її нема. Але…

- Нема квитанції – нема депозиту, - не дозволила йому договорити комендантка. – Мечі забрали, не чув? Певно, сам їх і забрав. А тепер удаєш тут із себе ягнятко? Хочеш ще чогось вициганити? Не вийде. Забирайся звідси.

- Не піду, поки…

Комендантка, не послаблюючи хватки, відтягла Геральта в бік, розвернула. Обличчям до дверей.

- Вимітайся.

Геральта завжди аж сіпало від думки, що жінку можна вдарити. Проте, не мав жодних упереджень щодо когось, хто мав плечі як у борця, живіт як м'ясний рулет і литки як у дискобола. А на додачу пердів, наче мул.

Відштовхнув комендантку і з усієї сили вдарив її у щелепу. Своїм улюбленим правим хуком.

Решта завмерла. Лише на мить. Ще до того, як комендантка впала на стіл, розбризкуючи довкола квасолю і перцевий соус, вони вже кинулись на нього. Одній без вагань розквасив ніс, другій зацідив так, що аж хруснули зуби. Двох інших почастував Знаком Аард, - наче ляльки відлетіли на підставку з алебардами, розкидаючи все з пекельним шумом та гуркотом.

Отримав у вухо від обляпаної соусом комендантки. Друга стражниця, та що з твердим бюстом, вхопила його ззаду мертвою хваткою. Дзиґнув її ліктем, аж завила. Комендантку звалив на стіл, уперіщив розмашистим хуком. Тій, з розквашеним носом, припечатав просто у сонячне сплетіння, повалив на землю, почув, що її знудило. Інша, вдарена у скроню, гепнулась стриженою потилицею об балку, обм'якла, очі її затуманились. Але на ногах тримались ще четверо. І тут настав гаплик його перевазі. Дістав у потилицю, і одразу за цим – у вухо. А потім у хрестець. Одна зі стражниць підтяла йому ноги, а коли упав, вони вдвох звалились на нього, притисли до землі, гамселячи кулаками. Решта не шкодували копняків.

Різким ударом чола в обличчя вирубив ту, що притискала його зверху, але на її місце одразу навалилась інша. Комендантка, впізнав по стікаючому з неї соусу. Хуком зверху двинула йому по зубах. Плюнув кров'ю їй просто у вічі.

- Ніж! – заверещала, мотаючи обстриженою головою. – Дайте мені ніж! Я йому яйця відріжу!

- Навіщо ніж! – волала інша. – Я йому їх зараз сама відгризу!

- Ні з місця! Відставити! Що це все означає? Відставити, кому кажу!

Потужний гучний голос, що змушував до послуху, пролунав крізь шум бійки, отямлюючи стражниць. Випустили Геральта. Насилу підвівся, скривився від болю. Побіжний огляд поля битви трохи покращив його настрій. Не без задоволення дивився на свої досягнення. Вартова, яка лежала під стіною, вже розплющила очі, але й досі не мала змоги навіть сісти. Друга, зігнувшись навпіл, випльовувала кров, мацаючи пальцем по зубах. Третя, з розквашеним носом, намагалась підвестись, але щоразу знов падала, ковзаючи у калюжі власного квасолевого блювотиння. З усіх шістьох лишень половина трималась на ногах. Тож, результат був доволі непоганий. Враховуючи навіть той факт, що сам дістав би серйозних втрат і не відомо, чи зміг би взагалі підвестись на ноги самотужки, якби не це раптове втручання.

Особою, яка власне втрутилась, виявився багато одягнутий, випромінюючий авторитет чоловік зі шляхетними рисами обличчя. Геральт його не знав. Натомість прекрасно знав його супутника. Красунчика у фантазійному капелюшку з пером чаплі, з білявим волоссям, яке завитими кучерями спадало на плечі. Носив дублет кольору червоного вина і сорочку з мереживним жабо. При ньому також була незмінна лютня і зухвала посмішка на устах.

- Привіт, відьмак! Ну й вигляд у тебе! З цією розбитою фізіономією! Зараз лусну зі сміху!

- Привіт, Лютик! Також радий тебе бачити.

- Що тут сталось? – Чоловік зі шляхетними рисами обличчя впер руки в боки. – Ну? Що з вами? Звітувати! Швидко!

- Це все він! – Комендантка витрусила з вуха рештки соусу і тицьнула пальцем у Геральта.

- Він винуватий, вельмишановний пане прокуратор! Вчинив скандал і галас, а потім розв’язав бійку. І все через дурні мечі з депозиту, на яких навіть квитанції не мав. Гоношорек може підтвердити… Гей, Гоношорек, ти чого там скулився у кутку? Обісрався, чи що? Підіймай свій зад, вставай і відповідай вельмишановному панові прокуратору. Ну ж бо! Гоношорек? Та що з тобою?

Не потрібно було довго придивлятись, аби зрозуміти, що сталось з Гоношорком. Не мало сенсу перевіряти пульс, вистачило просто подивитись на біле, як крейда, обличчя. Гоношорек помер. Просто і звичайно взяв і помер.

 

*

- Розпочнемо слідство, пане з Рівії, - повідомив Феррант де Леттенхоф, прокуратор королівського трибуналу. – У тому разі, якщо ви надаєте формальну скаргу й позов, ми вимушені порушити справу, як того вимагає закон. Проведемо допит усіх, хто під час арешту і судового процесу мав доступ до ваших речей. Візьмемо під варту підозрюваних…

- Тих, що і зазвичай?

- Тобто?

- Та ні, нічого.

- Так от. Справа обов’язково буде розкрита, а винуваті у крадіжці мечів будуть притягнуті до відповідальності. Якщо це була крадіжка. Я гарантую, що питання вирішиться і вся правда вийде назовні. Рано чи пізно.

- Хотів би, щоб рано, - відьмаку не надто подобався тон прокуратора. – Мої мечі – це мій хліб, я не можу без них працювати. Розумію, що моя професія багатьом здається огидною, і на мене падає тінь негативного ставлення. Яке базується на упереджених поглядах, забобонах та ксенофобії. Сподіваюсь, що цей факт ніяк не впливатиме на хід слідства.

- Не впливатиме. – Сухо відповів Феррант де Леттенхоф. – Адже тут панує справедливість.

Коли помічники винесли тіло померлого Гоношорка, за наказом прокуратора була проведена ревізія сховища зброї і всієї комірчини. Як легко було здогадатись, від відьмацьких мечів там не лишилось і сліду. А комендантка, криво дивлячись на Геральта, вказала стражникам на підставку зі шпилькою, на яку покійний настромлював використані квитанції. Серед них знайшлась саме та, яку видали відьмаку. Комендантка відкрила реєстрову книгу, аби за мить ткнути їх в неї носом.

- Ну ось, - промовила тріумфально, - як самі бачите, розписка про видачу. Підпис: Герланд із Риблі. Я ж казала, що він тут був і сам свої мечі забрав. А тепер бреше, щоб компенсацію собі відхопити! Через нього Гоношорек врізав дуба! З переляку захлинувся жовчю і грець його вхопив.

Щоправда, ні вона, ні жодна інша стражниця так і не змогли підтвердити, що хтось із них на власні очі бачив, як Геральт забирав свою зброю. Обґрунтували це фактом, що в кордегардії завжди хтось під ногами крутиться, а вони були зайняті, бо їли.

Над дахом будівлі суду з пронизливим вереском кружляли чайки. Вітер відніс грозову хмару з-над моря подалі на південь. Визирнуло сонце.

- Одразу хочу застережити, - сказав Геральт, - на мої мечі накладено сильне закляття. Тільки відьмаки можуть їх торкатись, якщо це зробить хтось інший – то вони відбиратимуть у нього життєву силу. Йдеться, головним чином, про втрату чоловічої сили. Імпотенцію, тобто. Цілковиту і невиліковну.

- Матимемо це на увазі, - кивнув прокуратор. – Однак, я попрошу вас деякий час не покидати місто. Я маю намір закрити очі на випадок у кордегардії, зрештою, там що не день, трапляються подібні випадки, бо вартові панянки аж надто легко піддаються емоціям. І оскільки Юліан… Тобто пан Лютик поручився за вас, я певен, що і ваша справа в суді буде благополучно розкрита.

- Моя справа, - примружив очі відьмак, - то ніщо інше, як утиск. Переслідування, яке бере початок з упередженого ставлення та небажання…

- Докази будуть вивчені, - відрізав прокуратор. – І на їх підставі будуватиметься слідство. Як того вимагає правосуддя. Те саме правосуддя, завдяки якому ви зараз перебуваєте на свободі. Завдяки виплаченій заставі. Тобто умовно. І ці умови, пане Геральте із Рівії, вам не слід порушувати.

- Хто вніс заставу?

Феррант де Леттенхоф прохолодно відмовився назвати ім'я Геральтового благодійника, розпрощався і попрямував до приміщення суду в супроводі двох помічників. Лютик тільки на це і чекав. Щойно оминули ринок і завернули у тихий провулок, виклав все, що йому було відомо.

- Ціла низка невдалих обставин, друже Геральте. І прикрих інцидентів. А якщо хочеш цікавишся заставою, то внесла її за тебе така собі Літта Нейд, серед своїх відома як Корал, через колір улюбленої помади. Чародійка, яка прислуговується Білогунові, місцевому корольку. Ніхто не втямить, чому вона це зробила. Адже, саме вона, а не хтось інший, і засадила тебе за ґрати.

- Що?

- Кажу ж тобі. Це Корал донесла на тебе. Власне, нікого такий вчинок не здивував, адже всім відомо, що чародії на тебе зуби гострять. А тут ба, сенсація: чародійка ні сіло ні впало вносить заставу і визволяє тебе з буцегарні, куди сама й запроторила. Ціле місто…

- Всім відомо? Ціле місто? Що ти верзеш, Лютику?

- Вживаю метафори і перифрази. Не вдавай, що не розумієш, ти ж мене знаєш. Ясна річ, що не «ціле місто», а виключно деякі добре проінформовані особи серед числа наближених до владних кіл.

- Виходить, ти також серед наближених?

- Правильно розумієш. Феррант – мій кузин, син брата мого батька. Приїхав до нього в гості як до родича. І дізнався про твою аферу. Одразу ж вступився за тебе, навіть не сумнівайся. Поручився, що ти порядна людина. Розповів про Йеннефер…

- Красно дякую.

- Залиш сарказм при собі. Мусив про неї розповісти, аби кузин усвідомив, що місцева магічка зводить наклеп і намагається тебе очорнити через ревнощі та заздрість. Що вся ця справа фальшива, що ти ніколи опустився би до фінансових махінацій. Результатом мого заступництва є те, що Феррант де Леттенхоф, королівський прокуратор, найвпливовіший слуга правосуддя, переконаний у твоїй непричетності до цього бруду.

- У мене склалось інше враження, - сказав Геральт. – Гадаю, що все навпаки. Відчуваю, що він не довіряє мені. Ані у справі про так зване розкрадання, ані у справі про зникнення мечів. Чув, що говорив про докази? Докази – то його фетиш. Доказом шахрайства є донесення, а доказом містифікації з поцупленими мечами стане підпис Герланда з Риблі в реєстровій книзі. На додачу, ота його міна, коли попереджав мене не покидати місто…

- Ти упереджено до нього ставишся, - відповів Лютик. – Я знаю його краще, ніж ти. Той факт, що я ручаюсь за тебе, для нього вартує більше ніж ціла дюжина роздутих доказів. А попереджав він доречно. Для чого, як гадаєш, обидва, він і я, подались до кордегардії? Аби тебе утримати від ламання дров. Говориш, хтось намагається тебе підставити, фабрикує липові докази? Тож не давай цьому комусь приводу дістати доказів неспростовних. І таким безперечно стала би втеча з міста.

- Можливо, маєш рацію, - погодився Геральт. – Але інстинкт говорить мені інше. Мусив би дати деру звідси, поки мене остаточно не оточили. Спочатку арешт, потім застава, тепер мечі… Що далі? Дідько, без меча відчуваю себе, як… Як равлик без черепашки.

- Я вважаю, ти занадто переймаєшся. Врешті-решт, чи тут мало магазинів? Махни рукою на ті мечі й купи собі нові.

- А якби хтось поцупив твою лютню? Як пам’ятаю, здобув її через доволі драматичні обставини? Також би не переймався? Махнув би рукою? І пішов купив собі нову в магазині за рогом?

Лютик рефлекторно стиснув долоні на лютні і переляканого озирнувся довкола. Ніхто з перехожих на потенціального викрадача музичних інструментів схожим не виявився і, взагалі, жодного інтересу його унікальна лютня не викликала.

- Твоя правда, - зітхнув. – Розумію. Так само як моя лютня, твої мечі також єдині та неповторні. На додачу… як ти казав? Зачаровані? Магічним чином викликають імпотенцію… Чорт забирай, Геральте! І ти тільки зараз про це сказав? Я надто часто бував у твоїй компанії, на відстані витягнутої руки від цих мечів! А інколи навіть ближче! Тепер все стає на свої місця, тепер розумію… Останнім часом, холера, мав певні труднощі з…

- Заспокойся. То все байки про імпотенцію. Вигадав щойно, сподіваючись, що плітки розійдуться. Що злодій злякається і…

- Якщо він злякається, то втопить твої мечі у вигрібній ямі, - тверезо констатував бард, хоча трохи й зблід. – І тоді їх в житті не знайдеш. Покладись краще на мого кузина Ферранта. Він вже багато років на посаді прокуратора, має цілу армію шерифів, агентів та шпигунів. Відшукають крадія швидко, що не встигнеш і оком моргнути. От побачиш.

- Це якщо мечі досі в місті, - зціпив зуби відьмак. – Злодій міг втекти, поки я сидів у темній. Як говориш, ім'я тієї чародійки, завдячуючи якій туди потрапив?

- Літта Нейд, на прізвисько Корал. Здогадуюсь, що в тебе на думці, друже. Але не знаю, чи то хороша ідея. Вона чародійка. Чаклунка і жінка в одному флаконі, словом, створіння загадкове, непідвладне раціональному пізнанню, створіння, яке функціонує за незрозумілими для звичних чоловіків законами і принципами. Та про що, зрештою, я тобі тут розповідаю. Сам добре це знаєш. У цій сфері маєш багатий досвід… Що там за галас?

Блукаючи вулицями, вони вийшли на невелику площадку, з якої долунав безупинний стукіт молотків. Тут працювала, як виявилось, бондарська майстерня. Просто серед вулиці, під навісом, громадились рівні ряди просушених дерев'яних клепок. Звідти босі підлітки переносили клепки на столи, де ремісники кріпили їх на спеціальних козлах і обробляли стругами. Далі клепки передавались іншим майстрам, які завершували обробку на довгих стругальних лавах, стоячи над клепками по кісточки у стружці. Готові клепки потрапляли в руки бондарів, які складали їх до купи. Деякий час Геральт споглядав, як під натиском хитромудрих лещат і скріплених гвинтами конструкцій, постає основа бочки, що її одразу закріплюють за допомогою набитих на виріб сталевих обручів. Високо вгору бухала пара з велетенських котлів, в яких бочки ошпарювали. З глибини майстерні, з подвір'я, доносився запах обсмаленої деревини – там бочки гартувались у вогні для подальшої обробки.

- Кожен раз, коли помічаю бочку, - оголосив Лютик, - мені одразу хочеться пива. Пішли. Тут за рогом знаю один добрий шинок.

- Йди один. Я відвідаю чародійку. Гадаю, мені відомо, про кого йдеться, вже раз її бачив. Де можу її знайти? Не треба строїти міни, Лютику. Здається мені, саме вона є першоджерелом і першопричиною моїх проблем. Не буду чекати на розвиток сюжету, піду і запитаю просто в очі. Не можу стирчати в цьому містечку. Хоча б тому, що з грошима зараз у мене скрутно.

- Проти цього, - гордо промовив трубадур, - знайдеться у мене засіб. Допоможу тобі з фінансами… Геральт? Що коїться?

- Вертайся до майстерні й принеси мені клепку.

- Що?

- Принеси мені клепку. Швидко.

Вуличку перегородили троє здорованів з огидними, щетинистими й брудними мордами. Один, плечистий, аж квадратний, тримав у руці окуту залізом палицю, товсту наче держак кабестану. Другий, в кожусі шерстю навиворіт, ніс тесак, а за поясом мав абордажний топірець. Третій, смаглявий як моряк, був озброєний довгим і паскудним на вигляд ножем.

- Гей, ти, рівський смердюк! – Почав квадратний. – Як почуваєшся без мечів за плечима? Як з голою сракою на вітру, га?

Геральт розмову не підтримав. Чекав. Чув, як Лютик сперечається з бондарями через клепку.

- Втратив свої ікла, виродку, отруйна ти відьмацька гадюко, - тягнув своє квадратний, з усієї трійці ймовірно найбільш вправний в ораторському мистецтві. – А гада без іклів ніхто не боїться! Бо він як той глистяк або який інший хробак глистуватий. Ми таку мерзоту башмаками в жижу розчавлюємо. Щоб більше не сміла по наших містах лазити, ходити поміж чесних людей. Не будеш, стерво, наших вулиць своїм слизом паскудити! Бий його, хлопці!

- Геральт! Хапай!

На льоту впіймав клепку, відскочив від удару палицею, вперіщив квадратному по голові, закрутився, вдарив бандюгу в кожусі під лікоть, той крикнув і випустив тесак із рук. Відьмак копнув його під коліно і звалив на землю, розвернувся і з розмаху зацідив клепкою у скроню. Не чекаючи, поки бугай впаде, і не перериваючи руху, знов ухилився від палиці квадратного, врізав йому по пальцях, стиснутих на держалі. Квадратний заричав від болю і впустив палицю, Геральт по черзі ударив його у вухо, по ребрах і в друге вухо. Потім копнув у промежину, з розмаху. Квадратний упав і скулився, згортаючись, корчачись і торкаючись чолом землі.

Смаглявий, найспритніший і найшвидший з усієї трійці, затанцював навколо відьмака. Зграбно перекидаючи ніж з однієї руки в іншу, пішов у наступ на підігнутих ногах, махаючи ножем хрест-навхрест. Геральт легко ухилявся від ударів, відступав, чекав, поки той не подовжить крок. Як тільки це сталось, розмашистим ударом клепки відбив ніж, піруетом обійшов нападника і вдарив у потилицю. Головоріз упав на коліна, відьмак лупонув його клепкою трохи нижче вуха, у нерв. Відомий медикам як сплетення привушне.

- Ой-ой, - промовив, дивлячись зверху, як той звивався, задихався й давився від крику. – То мусило бути боляче.

Бугай в кожусі витяг з-за пояса топірець, але не підводився з колін, не певний, що робити далі. Геральт розвіяв його сумніви, приложивши клепкою по шиї.

Вулицею, розштовхуючи натовп зівак, збігалась міські охоронці правопорядку. Лютик заспокоював їх, спираючись на свої владні зв’язки, гарячково пояснював, хто був нападником, а хто чинив самозахист. Відьмак жестом підізвав барда.

- Простеж, - научав, - аби їх взяли під варту. Попроси кузина прокуратора притиснути їх як треба. Або самі причетні до крадіжки мечів, або хтось їх винайняв. Знали, що я неозброєний, тому відважились напасти. Клепку поверни бондарям.

- Був змушений цю клепку купити, - зізнався Лютик. – І добре вчинив. Незле, як бачив, володієш дощечкою. Маєш носити при собі постійно.

- Іду до чародійки. В гості. Мушу йти з клепкою?

- До чародійки, - скривився бард, - краще було б взяти щось більш вагоме. Наприклад, оглоблю. Як говорив один мій знайомий філософ: йдучи до жінки, не забудь взяти з собою…

- Лютику.

- Добре, добре, я розповім, де знайти магічку. Але, спочатку, дозволь дати пораду…

- Ну?

- Відвідай спочатку лазню. І цирульника.

 

Стережіться розчарувань, бо зовнішність оманлива. Такими, як видаються, речі бувають вкрай рідко. А жінки – ніколи.

Лютик, Півсторіччя поезії


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.02 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал