Контрнаступ радянських військ.

Бої радянських військ з військами Врангеля і Петлюри

Наступ врангелівських військ.

Відступаючи під ударами Червоної армії, частина денікінських військ закріпилася в Криму. У лютому 1920 р. кораблі Антанти евакуювали сюди білогвардійські війська з Одеси, а в березні 1920 р. - з Новоросійська.

Кримське угруповання білогвардійців очолив командир Кавказького корпусу барон П. Врангель. Проголосивши себе правонаступником Денікіна, він створив уряд Півдня Росії і розпочав переформування збройних сил. Першочерговим завданням барон вважав захоплення Донбасу, а кінцевим - реставрацію «єдиної і неділимої» Росії.

Врангель чекав початку наступу Червоної армії на польському фронті. Коли радянські війська втягнулися у битву за Київ, він перейшов у наступ. У районі Перекопу, Чонгарських укріплень і Каховки розгорнулися жорстокі бої. Наступ білогвардійців тимчасово захлинувся.

У середині червня англійські військові кораблі перевезли з Кубані в Крим близько 40 тис. денікінців. Завдяки цьому поповненню Врангель знову міг поставити широкі завдання: з одного боку, захопити Донбас, а з другого - вдарити по тилах Південно-Західного фронту. Радянське командування здійснило попереджувальний контрнаступ, який, однак, скоро згас. Наприкінці червня 1920 р. фронт стабілізувався на лінії Херсон-Нікополь-Бердянськ.

Контрнаступ радянських військ.

Одночасна боротьба на польському і врангелівському фронтах змусила радянське командування провести нові мобілізації. Тим часом держави Антанти вимагали від Врангеля розпочати новий наступ і тим самим полегшити ситуацію для польських військ.

У середині серпня 1920 р. Врангель кинув у бій всі наявні сили і захопив Олександрівськ. Розвиваючи наступ, білогвардійці зайняли залізничну станцію Синельникове і створили загрозу Катеринославу, але через відсутність резервів успіх не вдалося закріпити.

Радянське командування прийняло рішення об’єднати війська, що вели бої проти Врангеля, в окремий Південний фронт. Його очолив М. Фрунзе. Головний удар Фрунзе завдав з Каховського плацдарму. Під загрозою оточення війська Врангеля стали швидко відходити до Перекопського перешийка. У полон потрапило близько 20 тис. білогвардійців. Проте радянська кіннота не змогла перешкодити відходу основної частини врангелівських військ під захист Турецького валу.

Турецький вал являв собою штучні укріплення на всю довжину Перекопського перешийка (11 км) заввишки 10 м, з глибиною рову попереду валу до 10 м і трьома лініями дротяних загороджень. Це була перша смуга оборони. На два десятки кілометрів від неї знаходилася друга смуга оборони - Ішунські укріплення: шість ліній окопів з дротяними загородженнями.

Напередодні штурму Перекопу на Південному фронті було зосереджено майже 200 тис. бійців, у тому числі найбільш боєздатні махновські частини. Тривалий час селянська армія «батька» воювала одночасно і з червоноармійцями, і з білогвардійцями. На початку жовтня 1920 р. Махно уклав з Фрунзе угоду про спільні дії проти армій Врангеля.

Кровопролитний штурм укріплень розпочався 7 листопада 1920 р. і тривав п’ять днів. Ціною колосальних жертв бійцям Червоної армії вдалося прорвати оборону й увірватися в Крим. Врангель серйозного опору не чинив, але капітулювати відмовився. Рештки його армій спішно добиралися до найближчого порту й евакуювалися в Туреччину морським шляхом. За кілька днів було евакуйовано близько 150 тис. білогвардійців та біженців.

Доля багатьох тисяч військовослужбовців врангелівської армії, які не бажали їхати на чужину, склалася трагічно. Реввійськрада фронту пообіцяла тим, хто припинить опір, аж до осіб вищого командного складу, «цілковите прощення». Однак у телеграмі, надісланій Реввійськраді Ленін висловив «крайній подив непомірною поступливістю умов» і наголосив: якщо противник їх не прийме, потрібно з ним «розправитися нещадно». Офіцерів, які, повіривши радянській владі, припинили опір і залишилися в Криму, чекала смерть. За розпорядженням колишнього наркома військових і закордонних справ радянської Угорщини Бели Куна чекісти винищили їх до одного. Як правило, це були не професійні військові, а мобілізована в білогвардійську армію молодь з вищою або середньою освітою.