Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Мислення. Форми мислення.
Мислення являє собою процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях. Мислення є одним із провідних пізнавальних процесів, його вважають найвищим ступенем пізнання. Відображення на стадії мислення відрізняється від чуттєвого пізнання на стадії сприймання тим, що мислення відбиває дійсність опосередковано, за допомогою системи засобів, зокрема мисленнєвих операцій, мови й мовлення, знань людини тощо. Мислення як процес відбувається завдяки мисленнєвим діям та операціям. Мисленнєві дії — це дії з об'єктами, що відображені в образах, уявленнях та поняттях. Вони відбиваються " в думці" за допомогою мовлення. Людина не діє безпосередньо з предметами, вона робить це подумки, не вступаючи в контакт із самими предметами і не вносячи реальних змін у їхню будову, розміщення. Серед мисленнєвих операцій найважливішими вважаються аналіз, синтез, порівняння, абстрагування та узагальнення. Можна назвати ще класифікацію і систематизацію. Біхевіоризм заперечував мислення як окремий психічний процес, зводячи мислення до особливого типу поведінки, подібного до поведінки пацюка, який уперше потрапив у лабіринт. 53. Класифікація видів мислення Найпоширенішою класифікацією в сучасній психології є так звана трійка — виділення трьох видів мислення за його формою: наочно-дійове (практично-дійове), образне (наочно-образне) та словесно-логічне (або поняттєве, вербальне, дискурсивне, теоретичне). Наочно-дійове мислення дитини включає, як правило, зовнішні дійові спроби. Воно розвивається у зв'язку з оволодінням предметною діяльністю. Коли дитина нагромаджує досвід практичних дій, її мислення відбувається за допомогою образів. Замість того, щоб здійснювати реальні спроби, вона виконує їх розумове, уявляючи собі можливі дії й результати (процес інтеріоризації). Так виникає наочно-образне мислення. Образне мислення дорослої людини співіснує з наочно-дійовим і вербальним і має досить важливе навантаження в системі інтелекту. Види мислення, виділені на різних засадах
53. Мовлення його функції і особливості. Мовлення – це форма спілкування за допомогою мови. Ця форма склалась історично в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людей. Проблему мовлення в психології зазвичай розглядають в контексті: мислення і мовлення. Дійсно, з мисленням мовлення пов'язане особливо тісно. Слово виражає узагальнення, оскільки є формою існування поняття й думки. Генетично мовлення виникло разом з мисленням в процесі суспільно-трудової практики і поступово закладалося в процесі суспільно-історичного розвитку людства в єдності з мисленням. Однак мовлення все ж виходить за межі співвідношення з мисленням. Виділяються три основні функції мовлення: комунікативна, регулююча і програмуюча. Комунікативна функція забезпечує спілкування між людьми. Мовлення використовується для передавання інформації і спонукання до дії. Завдяки мовленню людина одержує знання про предмети і явища оточуючого світу без безпосереднього контакту з ним. Мовлення розширює можливості пристосування людини до оточуючого середовища, можливості її орієнтації в природному і соціальному світі. Регулююча функція мовлення пов'язана зі свідомими формами психічної діяльності. Мовлення відіграє важливу роль у розвитку і прояві довільної, вольової поведінки. Програмуюча функція мовлення виражається в побудові значеннєвих схем мовленевого висловлення, граматичних структур речень, у переході від задуму до зовнішнього розгорнутого висловлення. В основі цього процесу лежить внутрішнє програмування, що здійснюється за допомогою внутрішнього мовлення. Як показують клінічні дані, воно необхідно не тільки для мовленевого висловлення, а й для побудови різних рухів і дій. Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова, які замінюють безпосередні предмети та їх властивості. 54. Різновиди мовлення. Прояви мовної діяльності неоднорідні. Їх можна поділити та класифікувати на певні різновиди за різними ознаками. Усне мовлення. Це основний різновид мовлення, яке є звучним і сприймається іншими за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне. Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співрозмовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто говорить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник. Монологічне мовлення — це таке мовлення, коли говорить одна особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами монологічного мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчителем нового матеріалу тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлення. Письмове мовлення — це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання та читання написаного у вигляді письмових знаків (слів). Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його ґрунті порівняно з усним має низку специфічно психологічних особливостей. Насамперед воно відбувається поза безпосереднім контактом із співрозмовниками, а тому виключає інтонацію, міміку і жести, сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе значення для усної мови. У письмовому мовленні і зміст, і своє ставлення до нього треба виразити на папері. Тому воно більш розгорнуте, ніж усне монологічне. Усне та письмове мовлення, що може виражатися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням. Різновидом його є внутрішнє мовлення. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірковує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи при цьому з іншими людьми. Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовлюється вголос, хоча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великого напруження думки, що супроводжується виразними емоціями. 55. Емоції. Види емоцій. Різноманітні реакції організму на ситуацію пов'язані з виникненням емоцій. Емоція виникає щоразу, коли задоволення потреби не відбувається, коли дія не досягає цілі. Фізіологу І.П. Павлову належить вчення про динамічний стереотип — сталу систему реакцій-відповідей тварини і людини, яка відповідає певній комбінації зовнішніх сигналів. При порушенні стереотипу з'являються ознаки емоцій. Зокрема, емоція виникає тоді, коли виконання дії пов'язане з перешкодою. Якщо людина може втекти, вона не відчуває емоції страху. Або, навпаки, емоція виникає, коли перешкоди не виявляється там, де вона має бути. Якщо не порушується динамічний стереотип реакцій (відповідність між певним стимулом і комплексом реакцій), виразність емоцій занадто низька. Емоція — це реакція індивіда на ті ситуації, до яких індивід не може водночас адаптуватися, і значення її переважно функціональне. Емоції — це специфічна форма взаємодії людини з навколишнім світом, з середовищем, спрямована на пізнання світу та свого місця в ньому через саму себе. Ця специфічність виявляється в суттєвих якостях позитивного і негативного полюсів емоції. Емоції поділяються на прості і складні. Прості зумовлені безпосередньою дією подразників, пов'язаних із задоволенням первинних потреб. Це рівень афективної чутливості — задоволення, незадоволення на основі органічних потреб. Звичайно такі емоції створюють емоційний тон відчуттів. Складні емоції пов'язані з усвідомленням життєвого значення об'єктів, це — рівень предметних почуттів, вираження в усвідомлених переживаннях ставлення особистості до світу. Власний досвід підказує кожній людині, що саме вона відчуває: щастя, печаль чи страх; вона знає, що вони відрізняються за внутрішніми переживаннями і за зовнішнім виглядом. Водночас емоції взаємодіють одна з одною, а також із перцептивними, когнітивними, моторними процесами і впливають як на них, так і одна на одну. Радість послаблює страх, печаль посилює відчай. Названі особливості виступають характеристиками емоцій. Це якісні характеристики: знак — позитивні чи негативні, модальність — страх, гнів, радість, сором і т.д. І кількісні: сила — слабкість як збудженість та пригніченість, інтенсивність, що визначається через напруженість — розрядку. 56. Емоції та почуття. Спільне та відмінне в емоціях та почуттях. Афективний простір особистості не обмежується потягами й емоціями. До нього входять і складніші афективні утворення — почуття. Однак розглядати емоції як нижчі, а почуття — як вищі прояви афективності було б занадто спрощено. Віддавати емоції тварині, а почуття людині неправомірно. Тільки людині, на думку Ч. Дарвіна, притаманне почуття сорому. Усю розмаїтість людських переживань можна поділити на дві групи: 1. Відображення ситуаційного ставлення людини до певних об'єктів — це емоції. 2. Стійке й узагальнене ставлення до об'єктів — це почуття (Г.С. Костюк). Взаємовідношення між емоціями і почуттями діалектичне. Емоції — фаза виникнення і визрівання почуттів, момент їхнього перебігу. Почуття є фазою розкриття, виявлення і демонстрації емоцій. Емоції — це ті безпосередні переживання, з яких формується ставлення. Почуття ж — це саме ставлення. Емоції й почуття мають, крім загальних, і свої специфічні характеристики. Загальними характеристиками емоцій і почуттів виступають знак (позитивні, негативні, амбівалентні) і модальність (радість, горе, смуток тощо). Це — якісні характеристики емоцій і почуттів. Кількісні характеристики — сила, глибина, інтенсивність і тривалість. Емоції і почуття розрізняються за інтенсивністю (від слабких до афекту), за силою і глибиною (пристрасті), за тривалістю (настрої). 57.Форми переживання емоцій та почуттів. За силою, характером прояву і стійкістю серед емоцій виділяють афекти і настрої. Афект — це сильне й відносно короткочасне емоційне переживання, що супроводжується різко вираженими руховими та вісцеральними проявами. Афект — особливий тип емоційних процесів, що розвиваються в критичних умовах, коли суб'єкт неспроможний знайти адекватний вихід з небезпечних, травмуючих, найчастіше несподівано виникаючих ситуацій. Афект бурхливо протікає, має значну інтенсивність та найбільш очевидні наслідки своїх проявів, що характеризуються дезорганізацією поведінки і порушенням перебігу психічних процесів (зміна виразу обличчя, дезорганізація моторики, відхилення в мисленні, в розподілі та стійкості уваги, порушення свідомого контролю над вибором тієї чи іншої дії); для афекту характерні більш примітивні реакції значної інтенсивності на противагу складнішій і культурно зумовленій поведінці. Афект немовби нав'язує суб'єктові стереотипні дії, що являють собою спосіб " аварійного" виходу з ситуації (втеча, заціпеніння. агресія й т. ін.), який склався у процесі біологічної еволюції й виправдовує себе лише в типових біологічних умовах. Зміст і характер афективних проявів може змінюватися під впливом виховання і самовиховання. Настрій — це загальний емоційний стан, що забарвлює протягом значного часу окремі психічні процеси й поведінку людини. При розрізненні почуттів за силою виділяють пристрасті як складне психічне явище, у якому тісно переплітаються емоційні, вольові та пізнавальні процеси. Пристрасть — це можливість ідеї постійно, упродовж тривалого часу викликати сильну емоційну реакцію. Емоції й почуття становлять два види специфічних проявів афективної сфери особистості, пов'язаних з переживанням ставленням її до навколишнього середовища, інших людей, самої себе. Емоції й почуття мають, крім загальних, і свої специфічні характеристики. 58. Поняття про уяву. Функції уяви. Види уяви. Уява — психічний (інтелектуальний) процес створення образів предметів, ситуацій, обставин шляхом установлення нових зв'язків між відомими образами та знаннями. Уява надає людині можливість виходити за межі реального світу, переміщувати речі та подіїв майбутнє, минуле, в інші світи та простори. Учені вважають, що уява виникла в людини як відповідь на потребу передбачати результат своєї праці і, крім того, пояснити незрозумілі події та явища природи. Розрізняють уяву пасивну й активну. Пасивна уява — це щось на зразок сурогату реальності, її заміни в уяві. Ця уява пов'язана з аутичним мисленням, вона створює образи проірами, які не здійснюються або взагалі є нездійсненними. Пасивна уява може виникати довільно або мимовільно. В активній уяві теж можна виділити два типи — відтворюючу і творчу уяву. Відтворююча уява створює образи на основі опису, який може проводитися в різних знакових системах, скажімо, в словесній, числовій, формульній, графічній, нотній та ін. Коли такий образ відтворюється, людина, по-перше, має розуміти принципи функціонування відповідної знакової системи (мову, ноти, формули та ін,), по-друге, доповнювати цей процес відтворення своїми знаннями та відомими образами. Відтворююча уява наслідує творчу уяву автора художнього або музичного твору, графіки або креслення. І в цьому смислі вона другорядна, не оригінальна. Незаперечне важливою є роль відтворюючої уяви в навчанні. 59. Способи (прийоми) створення образів уяви. Синтез в уяві здійснюється у різних формах, які називаються прийомами уяви. Такими прийомами (операціями) уяви є: гіперболізація, що характеризується збільшенням або зменшенням предмета; схематизація — окремі уявлення зливаються, відмінності стираються, а риси схожості виступають чітко; типізація — виділення суттєвого, яке повторюється в однорідних образах; загострення — підкреслювання окремих ознак. Саме на базі загострення створюються шаржі та карикатури. Дуже поширеним прийомом уяви є а глютинація, тобто " поєднання" різних, звичайно не об'єднуваних якостей, деталей, частин (це джерело багатьох казкових образів — русалка, кентавр та ін.). Дуже важливим прийомом створення творчого образу є аналогія, коли будується образ, чимось схожий на реально існуючу річ, організм, дію. Саме на цьому принципі ґрунтується спеціальна галузь знання біології та інженерної справи —біоніка. 60. Воля. Структура вольової дії. З часів Аристотеля і дотепер воля розглядається як проблема породження реальної, але двома основними шляхами, двома основними лініями. 1. Лінія Аристотеля — поняття волі пов'язується з проблемою народження не всякої дії, але дії на основі розуму, роздумів. 2. Лінія Декарта — воля розглядається у контексті породження будь-якої дії. Тривалий час домінувало саме таке розуміння. Воля — це психічна функція, яка передбачає: регулювання людиною своєї поведінки відповідно до найбільш значущих для неї мотивів; гальмування інших мотивів, спонукань, намагань; організація дій, учинків згідно зі свідомо поставленими цілями. Саме в цих діях і виражається воля. Воля невід'ємна від свідомості, від свідомих дій. визначальними є психологічні механізми, що зумовлюють вольову специфіку регуляції діяльності. Потреби можуть слугувати спонуканням до дії. Але між спонуканням і реальною дією у власне волі присутній момент усвідомлення, рефлексії. Воля являє собою певну структуру, що має початок і кінець. Одиницею вольового процесу є вольовий акт, у якому виділяються чотири фази, що розкривають суть вольової поведінки. Від обмірковування того, як досягти мети, які шляхи до неї ведуть, до прийняття рішення діяти саме так, а не інакше, тобто від виникнення наміру дії і до здійснення рішення, — так розгортається вольова дія. Вона пов'язана з боротьбою мотивів при прийнятті рішення і з вольовим зусиллям. Воля підкоряє поставленій меті всі дії особистості. Здійснення вольового акту залежить від прийняття рішення. Актові рішення передує період обмірковування та пошуку потрібної для даної особистості поведінки, за яку суб'єкт готовий нести відповідальність. Це поведінка, в якій людина виходить із загальних потреб, а не керується імпульсом актуальної потреби.
|