Право та судочинство Арабського Халіфату.

Невід’ємною частиною ісламу є шаріат (“шлях правед-ного життя”) – сукупність норм мусульманського права, релі-гійних та обрядових настанов і правил, що покликані регла-ментувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного й особистого життя, а також його думки і почуття. Першим і найголовнішим джерелом мусульманського права є

Коран (з арабської – “читання”) – вічна і незмінна книга мусульман, у якій містяться проповіді Мухаммеда, що були навіяні йому безпосередньо Аллахом, древні легенди і навчання, подані у переказах, низка полемічних виступів про-ти християнства та іудейства. Коран виник як усний твір. Основна частина тексту передавалась по пам’яті. Ще за життя Мухаммеда багато з текстів, створених ним, були об’єднані в спеціальні розділи – сури (окремі одкровення Мухаммеда чи їх частина). Таким чином, Коран складається із 114 сур, кожна з яких має свою назву. Сура дослівно означає “ряд каменів, ряд цеглин у стіні”. Сури розбиті на дрібніші фрагменти – айяти (в одній сурі 6204 айятів), кожен з яких складається із 77934 слів. Другим джерелом мусульманського права є сунна – кни-га, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Мухаммеда, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсяк-денному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлю-вання Мухаммеда були зафіксовані не самим пророком, який був неписьменним, а його найближчими соратниками і послі-довниками. Сунна складається із 1200 хадісів (оповідей).Третім за значенням джерелом мусульманського права є іджма, – це збірка одностайних рішень докторів ісламу (му-джатахідів) щодо вирішення питань, не врегульованих Кора-ном та сунною, які запроваджували нові загальнообов’язкові правила поведінки.Серед джерел мусульманського права певне місце займає кіяс – висновок за аналогією.

Суд Спочатку Мухаммед, а потім і правителі окремих областей особисто розглядали судові справи. Судова влада стала вважатись важливою прерогативою правителя будь-якого рангу. Пізніше право вершити суд делегувалось знавцям шаріату, які склали впливову групу професійних суддів – кадіїв. Вони формально підпорядковувались тільки халіфу. Найчастіше це була заможна людина, яка виконувала свої обов’язки безкош-товно. Як правило, вирок судді вважався остаточним, його міг скасувати тільки він сам або халіф. Кадій також мав інші обов’язки: контролював, як виконуються заповіти, стежив за розподілом майна, встановлював опікування, спостерігав за станом громадських будівель, доріг і в’язниць, видавав заміж самотніх жінок, які не мали піклувальників і т. д.

25. Державний устрій Османської імперії (XV-XVII ст.)

Державний апарат, як і вся система адміністрації, вся внутрішня структура імперії, був дуже близький до класичного еталону, який відповідає генеральну схему командно - адміністративної структури традиційного Сходу, включаючи інститути влади - власності та централізованої редістрібуціі (перерозподілу). Всі землі імперії вважалися державними, а розпоряджався ними від імені султана апарат влади. На завойованих територіях форми землеволодіння частково змінювалися відповідно до османськими стандартами, частково залишалися незмінними, але при цьому все ж таки приводилися у відповідність з тими порядками, які були прийняті в імперії. Хоча султан і був верховним монархом, він мав безліч радників і міністрів. Найбільш могутніми серед них були візири й Диван (по суті - уряд), що підкоряються Великому візира. Диван представляв собою раду, на якому візири обговорювали політику імперії. Обов'язком Великого візира було повідомляти султанові думку Дивану. Диван складався від 3 візирів в 14 столітті до 11 - в 17 столітті. Діяльність уряду регламентувалася прийнятим за Мехмеда II (1444-1481) зведенням законів Переддень-наме, а також ісламським правом, шаріатом. Організаційно центральний апарат влади складався з трьох основних систем - військово-адміністративної, фінансової та судово-релігійної. Кожна з них була представлена ​ ​ як у центрі, так і на місцях. Очолювана самим Великим візиром військово-адміністративна система являла собою кістяк усієї структури імперії. Країна до XVI ст. була розділена на 16 великих областей-еялету, очолюваних губернаторами-бейлербея, підлеглими Великому візиру і відповідали за стан справ у своїх областях - перш за все за боєздатність тих частин, які завжди повинна була бути готовою виставити та чи інша область. Бейлербея, у свою чергу, підпорядковувалися повітові воєначальники-управителі санджакбеі (повітів-санджаків в країні було близько 250), адміністративно відповідальні за свої повіти. У повітах влада санджакбея була дуже сильна, хоча формально вона регулювалася повітовими Переддень-наме, які згодом були створені для кожного санджаку. І, нарешті, на нижчому рівні влади вся військово-адміністративна система спиралася на тімаріотов, підпорядкованих санджакбеям і відповідали перед ними як за боєздатність та екіпіровку виставляються від свого тімару-землеволодіння воїнів-Сипахи, так і за збереження адміністративного порядку серед місцевого населення.
У функції фінансового відомства, очолюваного візиром-дефтердарів і представленого на обласному та повітовому рівнях спеціальними чиновниками з підлеглими їм писарів, входило вести суворий облік ресурсів і доходів скарбниці, визначати розміри податків і податків, різного роду повинностей. Мабуть, саме чиновники цього відомства повинні були строго контролювати суму податків з кожного тімару, включаючи ту її частку, яка діставалася тімаріоти, та перевищувати яку він не мав права. Система податків в імперії була досить складною, особливо якщо врахувати, що знаходилися на напівавтономному положенні деякі віддалені провінції мали свої традиційні типи податків. Однак у цілому система була стрункою і жорстко обов'язковою. Вона розділена на дві основні частини - законні податки (тобто відповідали шаріату - десятина-ушр з мусульман, харадж і подушна подати Джізі з немусульман, закят з заможних і відповідні більш важкі мита з немусульман, особливо з багатих городян, і т. п.) та додаткові побори, до числа яких належали різні місцеві та надзвичайні податки, мита, податі. Від податків, крім служивих, було звільнено мусульманське духовенство, як служилої (судді-каді та ін), так і неслужілое (улеми).

На частку судово-релігійної системи в рамках загальної адміністративно-політичної структури імперії припадала функція контролю над способом життя і поведінкою населення. Очолювана на рівні центрального уряду шейх-уль-ісламом і представлена ​ ​ на рівні губернаторств декількома (спочатку лише двома) каді-Аскеров, ця система на повітовому рівні замикалася мусульманськими суддями-каді та їх помічниками. Судді-каді були, перш за все, суддями, решавшими від імені ісламу та за дорученням властей всі судові справи, що стосувалися мусульман. Але це була лише частина їх функцій, хоч і основна, найважливіша. Крім того, каді виступали у функції нотаріусів, що фіксували документи і угоди, а також посередників дозволяли торгові, фінансові та інші спори, контролерів, які стежили за регламентацією доходів і порядком збору податків, за встановленням цін, за порядком і характером суспільних робіт і т.п. Словом, у типових для ісламських структур умовах неподільності політики і релігії, що складалися на адміністративній службі каді були і духівниками, і чиновниками. У тому, що стосувалося інших, немусульманських верств населення, аналогічні функції були покладені на керівників відповідних релігійних громад-Міллет - грецько-православною, вірмено-григоріанської, іудейської, отримали для цього широкі повноваження.