ВЕЖА НАД КІРІТ-УНГОЛОМ

Розплющивши очі, Сем не відразу згадав, де знаходиться, але невдовзі все стало на свої місця: він біля підземного ходу до фортеці орків; він грюкав у зачинені двері, знепритомнів і впав. Тоді його обдавало жаром відчаю й люті, тепер тіпало від холоду... Сем підповз до дверей, приклав вухо. За дверима пролунали і змовкли схвильовані голоси.

Голова у Семд боліла, перед очима спалахували зорі, ясно йому було лише одне: пройти крізь цей вхід не можна. Хтозна, коли його знов відчинять! А зараз кожна хвилина на вагу мітрілу... Він повинен врятувати Фродо, хоча б і ціною власного життя. «Ну, за загибеллю діло не стане», - подумав він сумно, сховав Жало в піхви і відійшов від оббитих бронзою дверей.

Вирішивши поберегти фіал Галадріелі, Сем поплентався назад у пітьмі, потроху згадуючи події останніх днів, після Роздоріжжя... Визначити час він не міг: день чи ніч, яке число? В цьому царстві темряви час пропадав, як і все інше.

«Цікаво, чи пам'ятають ще про нас? - гадав Сем. - Що там у них робиться, на білому світі?» Він невиразно помахав рукою вперед, хоча тунель Шелоби вів на південь, а не на захід. Між тим, на білому світі сонце стояло майже в зеніті, було 14 березня за гобітанським календарем; Арагорн плив по Андуїну з Пеларгіру, Меррі із рохан-цями пробирався по долині Кам'яних Возів, а в палаючому Мінас-Тіріті Пін із жахом стежив, як Денетор поринає в безодню божевілля.

Серед усіх поневірянь друзі постійно пам'ятали про Фродо і Сема, але допомогти нічим не могли. Сем, син Хемфаста, залишився сам на сам з долею. [157] Дійшовши до кам'яної перепони, що перетинала вхід до фортеці, він не знайшов ані замка, ані засува; довелося знову залізти наверх і скочити вниз, а там - бігти до виходу, де ще колихалися павутинні нитки. Після задухи підземелля Сема пройняло холодом, він трохи підбадьорився. Вибравшись на світ, Сем тишком повернувся до перевалу.

Навкруги панувала недобра тиша. Було напівтемно, як надвечір непогожого дня. Величезні клуби пари пропливали низько над головою Сема на захід, покриваючи все небо, а знизу їх підсвітлювали багрові вогні з долин.

Закинувши голову, Сем подивився на вежу. З вузького вікна вдарив червоний промінь. Умовний сигнал? До кого? Страх, що був примовк, знову ожив. Втім, Семові нічого не залишалося, як шукати головний вхід у фортецю, але коліна його підгинались і проймала огидна дрож. Та все ж, чуйно дослухаючись і вдивляючись у темряву, він потроху посувався до мети. Ось уже позаду місце, де лежав Фродо, де ще тхне гидким запахом отрути, ось Сем на східцях, де вперше надів Перстень. Йти далі не було сили. Сем сів на камінь і важко замислився. Перейшовши верхню точку перевалу, він потрапить уже до меж Мордору, і вороття не буде. Не усвідомлюючи навіщо, Сем знов надів Персня і відчув тягар ще гірший, ніж раніше: лютий нетерпець Ворога зростав, Око Мордору наполегливо обшарювало землю, але Тьма, створена для прикриття, застилала і зір Саурона...

Слух Сема знов загострився, а предмети бачилися слабко і нечітко, навіть поблизу; але з-під землі долітало скигління злощасної Шелоби, а брязкіт сталі і сердиті крики, здавалось, лунають зовсім поруч. Сем на всяк випадок притиснувся до скелі і тут зрозумів, що звуки йдуть з фортеці: її лівий кут припадав якраз над перевалом. Там безперечно відбувалося щось недобре. Може, орки порушили наказ, піддалися спокусі і зараз катують Фродо, рвуть на шматки? Сем прислухався і заспокоївся: орки бились між собою, хлопці Шаграта з хлопцями Горбата. Це давало надію, крихітну, але її вистачило, щоб Сем зміг діяти. Забувши про все, він голосно гукнув: «Іду! Іду, пане Фродо!», бігцем досяг останньої сходинки і перейшов кордон Мордору. [158]

Дорога від перевалу завертала ліворуч і йшла круто вниз. Підкорившись неусвідомленому почуттю загрози, Сем відразу ж зняв Перстень, але вирішив, що бажає лише краще бачити. «Навіть найгіршій правді краще дивитися в очі. Нема сенсу блукати в тумані!»

Сумна й непривітна картина відкрилася перед його очима. З-під ніг до темного провалля збігав схил Горілих Гір, за ним підіймався наступний, нижчий, вкритий щетиною чорних скель: похмурий хребет Моргаї, внутрішнє захисне коло Мордору. Здавалося, ніби земля тут у хвилину гніву наморщила свою кору, мов дикий звір шкіру, та так і захолола. Майже прямо перед гобітом, але ще далі, бив у небо ярий вогонь і стовпи густого диму, чорні вгорі, там, де вони зливалися із завісою пітьми, розтягнутої над Мордором.

Так Сем уперше побачив Ородруїн, Згубну Гору. Вічне, невичерпне джерело вогню, поховане під кряжами попелу, раз у раз оживало, плавилися гірські породи, і вогняні потоки з грізним гулом виривалися з тріщин і щілин на уривистих схилах. Одні сповзали широкими жолобами до Барад-Дуру, інші прокладали собі шлях по кам'яній рівнині, застигаючи вигадливими закрутами. Зловісне джерело Ородруїну, закрите кручами Ефель-Дуату від тих, хто підіймався із заходу, по цей бік перевалу заливало все навколо, і скелі здавалися покривавленими.

Сем, засліплений, блимаючи очима, побачив вежу Кі-ріт-Унгол у всій її красі. Над перевалом стирчала лише верхівка зі шпилем, а зі сходу відкрилися всі три яруси. Вміло складені бастіони упирались у широкий гірський карниз і поступово звужувались нагорі. На двісті футів нижче Сема перший ярус оточував товстий мур, який створював вузький двір. Брама виходила на північний схід; до неї вела широка дорога, що нависала над прірвою, - нижче вона зиґзаґами звертала на південь, у темну долину, де зливалася з дорогою від перевалу Моргул; а далі - по дну каньйону Моргаї, через долину Горгорот до самого Барад-Дуру. Вузька стежка, де стояв Сем, вела до дороги вздовж стіни.

Сем зрозумів: ця фортеця призначена не відбивати ворога ззовні, а перекривати вихід із Мордору. Споруджена [159] гондорцями як найдальший форпост на сході, після укладення Останнього Союзу, ця фортеця допомагала стерегти межі земель Саурона, де сховалися його поплічники. Але разом з Нархостом і Кархостом, Зубами Мордору, вона стала жертвою недбалості і зради. Зрадник відкрив Кіріт-Унгол вождю Дев'ятки; Саурон, повернувшись у Мордор, визнав стару фортецю корисною: адже в нього було набагато більше невільників, яких стримував страх, ніж відданих слуг. Тому й зараз втекти Кіріт-Унголом було неможливо. На всяк випадок тут цілодобово вартували орки.

Сем зрозумів й інше: йому не пройти непомітно понад муром. Орки краще бачать вночі, ніж удень. Вони його побачать і в тіні. Браму ж напевно постійно тримають під прицілом. А йому потрібно не проскочити мимо, не бігти далі, а увійти, увійти одному у ворожу фортецю.

Сем згадав про Перстень, але ще більше перелякався. Відчувши близькість рідного вогню, Перстень набрав сили, і ставати проти нього могла лише дуже сильна воля. Сем зняв його з пальця, повісив на ланцюжок, та все одно відчував, як він росте, яким стає непереможно могутнім. Устояти перед спокусою - значить виснажитися, виморитися, піддатися - оволодіти грізною силою... Перстень підштовхував Сема, трощив волю, затьмарював розум. У голові мерехтіли фантастичні примари: ось він, Сем Могутній, великий герой, на чолі армії, що піднялась на перший його заклик, з вогняним мечем, уривається в Барад-Дур. І хмари тануть, і сонце сяє над світом, і долина Горгорот за помахом переможця перетворюється на квітучий сад. Надінь Перстень, надінь, і все здійсниться...

І пропав би Сем назавжди, якби не любов до Фродо і не глибоко вкорінений, живий та ясний здоровий глузд. «Безсоромна брехня, картинки ці, - міркував Сем. - Та й будь вони правдою, не доріс я до геройських вчинків. Куди мені ціле королівство? Вистачить і великого саду. Я своїми руками хочу працювати, а не розпоряджатися плодами чужих рук. І взагалі усе це підлі каверзи. Я і зойкнути не встигну, як Той мене заграбастає. Так, становищах безнадійне, як мороз у квітні. Саме зараз так гарно б стати невидимкою - і не можна! А в глибині Мордору [160] Перстень буде ще сильніше тиснути і катувати. Ох, що ж робити?»

Він ще питав, але відповідь уже склалася: не зупиняючись більше, спуститись і увійти. Сем потягнувся, розправив плечі й поволі рушив униз, відчуваючи, як зменшуються в розмірах і тіло його, і душа. Невдовзі він знову став колишнім маленьким, переляканим гобітом. Між тим, брама наближалася, і шум бійки було чути знадвору вже без допомоги Персня.

Залишалося менше половини відстані до брами, коли з неї вискочили двоє орків і побігли не до Сема, а геть, до великої дороги; раптом вони один за одним спіткнулися, впали і заклякли. Сем не встиг помітити, але зрозумів, що в орків влучили стріли, пущені з муру або з-під піддашшя брами. Далі Сем пішов, притулившись лівим боком до муру. Дертися по ньому догори годі було й думати: гладка кладка без жодної щілинки чи тріщини підіймалася на тридцять футів над похилим палісадом. Увійти можна було тільки крізь браму.

Прямуючи нишком вперед, Сем міркував: скільки орків у Шаграта, скільки - у Горбага, і чому ці браві ватажки посварилися? У Шаграта десь чотири десятки, у Горбага - вдвічі більше, а ще у фортеці залишалося декілька, коли ті ходили на чати... А що їх призвело до сварки? Фродо і його майно? Сем навіть зупинився: кольчуга з мітрілу! Судячи з розмови в тунелі, Горбага брала хіть її привласнити. Наказ Чорного Замку - оце й весь захист Фродо. Хтось наважиться його порушити, і кінець!

- Такі діла, а ти плентаєшся, наче черепаха! - дорікав собі Сем, потім витяг Жало з піхов і побіг, уперто нахиливши голову, до відкритої брами. Але під темною аркою пружний удар зупинив його. Ні, не павутиння Шелоби - невидима, нездоланна перепона не пускала його. Сем придивився і в темряві під аркою побачив двох дивних вартових.

Чи то велетні, чи то статуї, вони сиділи на високих постаментах, у кожного по три тулуби, що ніби склеїлися в один, по три голови, звернутих до двору, до брами і дороги. Голови були совині, і пальці рук, що лежали на [161] колінах, кінчалися совиними пазурами. Ці вартові були вічно насторожі. Таємна, дивна чутливість дозволяла їм впізнати ворога. Видимий або невидимий, ніхто чужий не міг увійти непомітно - і вийти теж.

Розлютившись, Сем розбігся, кинувся на перепону - і знову сильний поштовх у груди й голову відкинув його. Тоді Сем вихопив із-за пазухи фіал Галадріелі. В яскравому світлі жахливі вартові виявилися ще страшнішими. З їхніх блискучих чорних зіниць випромінювався заряд такої ворожої сили, що Сем ледве не знепритомнів, але згодом відчув, як сила ця слабне і гасне. Єдиним стрибком проскочив Сем повз Вартових, але як тільки сховав фіал, страховиська прокинулись, і браму знов закрила перепона, надійніша за сталеві ґрати. Вартові порозкривали вуста, пролунав високий, деренькучий крик. Десь нагорі вежі відгукнувся самотній, охриплий удар дзвонів.

«У парадні двері я вже подзвонив, - подумав Сем. - Тепер час відрекомендуватися хазяям...»

- Гей, хто там! - гукнув він. - Брамнику! Скажи-но своєму Шаграту: великий воїн з'явився з візитом, при ель-' фійськім мечі!

Відповіді не було. Сем побіг по двору. Жало в його руці мерехтіло блакитним сяйвом, висвітлюючи завали трупів на кам'яних плитах. Сем перечепився через тіла двох лучників. Між лопатками в обох стирчали ножі. Дедалі їх ставало все більше: деякі лежали поодинці, як впали, настигнуті стрілами, інші заціпеніли парами, треті - купами, в найдикіших позах, задушені, загризені, затоптані. Плити були слизькими від крові.

Сем розрізнив на одязі вбитих знаки Кривавого Ока та Мертвого Місяця, але роздивлятися не став. Він добіг до вежі-донжона - з розчинених дверей текло червоне світло, на порозі мішком валявся величезний орк. Сем перестрибнув через нього і зупинився. Нагору вів лункий коридор. Його слабко освітлювали смолоскипи, встромлені в завіси на стінах, але глибина губилася в темряві. Ряди дверей, і ніде нікого, самі трупи. Сем пригадав підслухане: Фродо, живий чи мертвий, скоріше за все, замкнений нагорі, під самим дахом донжона - та тут можна блукати добу, доки зрозумієш, куди йти... [162]

- Мабуть, вхід десь у глибині, - вголос сказав Сем. - З того боку на вежі, здається, є виступ. Піду краще туди, де є світло...

Йшов він дуже поволі: його знов охопив страх. У глухій тиші його кроки гриміли, неначе якийсь велетень ляскав долонями по камінню. Трупи, пустка, вологі, ніби залиті кров'ю стіни, жах раптової небезпеки, що, може, чаїлася за дверима або в темному закутку, невсипні і невблаганні вартові за спиною - забагато на одного гобіта! Сем віддав би перевагу нерівній бійці перед цією тяжкою невідомістю - аби тільки не з усією зграєю відразу. Намагаючись думати тільки про Фродо - як він лежить, змучений, а може, і мертвий там, десь у цих непривітних стінах, - Сем стійко йшов уперед. Освітлений відрізок коридора залишився позаду, вже з'явилися великі двері, втиснуті в товщу стіни, - мабуть, саме ті, біля яких Сем лежав у підземеллі. І тут зверху долинув неясний, придушений зойк. Сем завмер; хтось із тупотінням нісся униз по сходах.

Боротьба зі страхом вичерпала мужність Сема, і рука його сама потяглася до Персня. Він уже тримав його в кулаці, але не надів: з темного ходу праворуч прямо на нього вистрибнув орк. Сем почув часте дихання, побачив сполох налитих кров'ю очей. Орк здригнувся і вкляк, наче вмерз: перед ним стояв не малюк-гобіт, який ледве тримав меч у тремтячій руці, а висока, мовчазна сіра тінь, зі зброєю, сяйво якої різало йому очі, і з чимось дуже грізним на грудях.

Орк зігнувся, завив і, круто розвернувшись, утік туди, звідки прийшов. Жоден мисливський пес відчувши здобич, не приходив у такий азарт, як Сем від такої несподіваної перемоги.

- Ага! - кричав він на бігу. - Стережись! Покажи дорогу непереможному ельфові, якщо не бажаєш розлучитися зі шкурою, мерзотнику!

Однак орк біг знайомою дорогою, він був ситий і спритний, а Сем голодний і втомлений. Сходи підіймалися круто, східці були високі; гобіт незабаром захекався і відстав. Орк утік, від його тупоту залишилися лише відгуки, а згодом і вони розтанули. [163]

Сем бігти не міг, але відчував, що натрапив на вірний шлях, і підбадьорився. Відпустив Перстень, підтягнув пояс. «Живемо! - подумав він. - Я дуже не сподобався оркам, а Жало тим більш. Може, ще мине? Схоже, Шаграт з Гор-багом зробили за мене левову пайку роботи. Цей, кого я злякав, мабуть, останній...»

Він охнув і зупинився: останній? Чий же тоді смертний крик чувся там, нагорі?

- Фродо, Фродо! - простогнав Сем. - Зараз я дійду, дійду до самого верху, я повинен дізнатися всю правду...

На сходах було темно, тільки подекуди на закрутах траплялися чадні смолоскипи. Сем спробував полічити східці, налічив двісті і збився. Тепер він намагався йти безшумно: зверху лунала розмова, значить, сполоханий орк не був останнім... Коли ноги в нього зомліли і стали підламуватись, а дихання перехопило, сходи несподівано скінчилися круглою надбудовою з банею і двома дверима, на схід і захід, посеред відкритого майданчика шириною кроків з двадцять. Сем досяг даху донжона. На сході, над темними долинами Мордору, дихав вогнем Ородруїн. Язики свіжої лави палали так жарко, що навіть сюди, в далеке прикордоння, сягали червоні відблиски. Краєвид на заході заступав цоколь височезного шпиля, з вузьким вікном і відчиненими дверима; з вікна падало світло, а за дверима в темряві були чутні роздратовані голоси.

Нишком визирнувши зі східних дверей, Сем озирнувся на майданчику. Його вистилали тіла, цілі й порубані, руки, ноги, голови. Побоїще вже відгонило тлінням. Раптом пролунав хрипкий гуркіт, гнівні вигуки. Сем відсахнувся: він упізнав грубий і холодний голос Шаграта.

- Гей, Снагу, чи ти так і не спустишся? Підлий боягузе! Вважаєш, у мене забракне снаги розправитися з тобою? Ану, підійди-но! Я тобі баньки повибиваю, як щойно Рабугу, а коли прийде зміна, накажу кинути тебе на харч Шелобі!

- Не прийде зміна, та й не доживеш ти, - зухвало відповів Снаг. - Я ж казав, ця падлюка Горбаг перший добіг до брами, й ніхто з наших не втік! Лагдуф і Лузгаш вискочили, так їх зараз же й підстрелили. Я бачив з вікна. Вони були останні з наших. [164]

- Тоді саме тобі йти. А я залишуся, бо я ж поранений. Щоб Чорна Безодня поглинула Горбага! Мерзенний бунтівник! - тут Шаграт вибухнув залпом брутальної лайки. - Я дав йому більше, ніж узяв собі, а цей мерзотник порснув мене ножем! І я не встиг його придушити... Йди, якщо не бажаєш, щоб я тобі глотку перегриз. Треба мерщій доповісти в Лугбурц, не то ми обидва в Чорну Безодню потрапимо. Так-так, і ти теж! Не сподівайся викрутитися, якщо будеш тут топтатися, боягузе!

- По сходах не піду, - буркнув Снаг. - Хоч би дюжина ватажків наказувала. Кинь ножа, бо я тобі заб'ю стрілу в черево! Коли в Лугбурці дізнаються, що тут скоїлось, тобі комендантом не бути! Я що, я робив своє діло, бився з моргульськими пацюками, захищав фортецю, а хто, власне, заварив кашу? Ви, старшина, здобич не поділили!

- Пельку стули! - обірвав його Шаграт. - Я додержувався наказу. Це Горбаг перший почав, на ту кольчугу зазіхнув.

- Але ж ти його своєю похвальбою і знадив! І взагалі він розумніший за тебе: він казав, що головний шпигун залишився на волі, а ти не вірив. А тут і справді блукає великий воїн, клятий ельф або тарк. Я тобі кажу, він гнався за мною! Чув дзвони? Він пройшов повз Вартових, а кому це під силу? Тільки таркам! Він на сходах. І доки не забереться, я вниз не піду, хоч би ти був назгулом!

- Балачки! - вибухнув Шаграт. - Це зроблю, того не зроблю! А якщо той нагряне сюди, втечеш і залишиш мене одного? Не дочекаєшся! Я тобі раніше кишки вийму!

З-під шпиля вистрибнув низенький орк, за ним Шаграт - великий, довгорукий. Одна рука висіла нерухомо, з неї капала кров, ліктем другої він притискав клунок, загорнений в чорну ряднину. Сем присів за хвірткою; в отворі промайнула гидка, спотворена люттю пика, подряпана і заляпана кров'ю; між ощиреними зубами пінилася слина, в горлянці клекотів звірячий рик.

Шаграт ганяв Снага по даху, доки той не втік назад під шпиль. Шаграт втомився; важко дихаючи, він зупинився біля парапету, опустив вузол на землю, щоб здоровою рукою вихопити ножа з-за халяви. Поплювавши на лезо, він перегнувся через парапет, гукнув раз, другий - ніхто не відповів. Доки він стояв так - спиною до майданчика, [165] одне з тіл раптом заворушилось, і жадібні пальці потяглись до чорного вузла. «Ще один живий!» - зі страхом подумав Сем, який дивився в шпарину між муром і дверцятами. Поранений, хитаючись, підвівся на ноги, підняв над головою уламок дротика з широким вістрям. Він цілив у спину Шаграта, але засичав від болю, а може, і від люті; Шаграт зі спритністю ящірки відскочив, обернувся і встромив ножа у груди супротивника:

- Тобі ще мало, Горбагу? То одержуй за все відразу!

Він скочив на мертве вже тіло і топтав його, і толочив, і колов ножем ще і ще. Наситившись помстою, він закинув голову і, тріумфуючи, хрипко, страшно закричав. Потім, облизнувши ніж, взяв його в зуби, підхопив клунок і побіг до сходів у надбудові.

Роздумувати не було часу. Сем міг би вискочити через інші двері, але його помітили б, і недовго гралися б у хованки гобіт з двома орками. Залишалося єдине: вибігти з гучним криком навперейми Шагратові. І хоча Сем навіть не торкався Персня, близькість його переповнювала жахом прислужників Саурона, а з меча линуло згубне світло, безжалісне сяйво зірок з жахливої країни ельфів, від одної згадки про яку застигала чорна кров орків. Шаграт не зміг прийняти бій, не випустивши цінної здобичі. Він зупинився, загрозливо буркочучи і ощиривши зуби, а коли Сем пішов на нього, різко відстрибнув убік і кинув свій вузол з розмаху йому в обличчя. Сем устояв, але похитнувся; Шаграт стрімголов пронісся повз нього і скотився вниз по сходах. Сем, лаючись, припустив було наздогін, але зупинився. Передусім - рятувати Фродо! Біля шпиля ще залишився Снаг. Знову треба було вибирати, і до того ж швидко. Якщо дати Шаграту піти, він приведе сюди нових бійців. Але якщо погнатись за ним, Снаг може тим часом заподіяти щось непоправне... Та ще невідомо, чи наздожене Сем Шаграта і чи вийде живим з двобою. Отож, треба спочатку пошукати тут, вирішив Сем.

- Може, я знову помиляюся, тільки Фродо самого залишати більше не можна!

Так Шаграту вдалося без перешкод спуститись, перетнути двір і покинути фортецю, несучи під пахвою важкий чорний вузол. Коли б Сем міг передбачати наслідки! [166]

Але Сема поглинуло головне завдання: здолати останні кроки, що відокремлювали його від полоненого друга.

Сем бігцем перетнув майданчик, перестрибнув поріг вежі. Проліт сходів був ледве освітлений. Кам'яні східці гвинтом вились попід муром; високо вгорі блимав самотній смолоскип. Сем піднявся східцями, намагаючись не шуміти, і незабаром був уже біля смолоскипа. Ліворуч від нього виявилася вузька бійниця, що виходила на захід, - світло з неї вони бачили, вийшовши з тунелю. Сем поквапився попрямув далі. Наступне вікно виходило на схід, над ним теж горів смолоскип, освітлюючи короткий поперечний коридор. З іншого кінця пробивалися крізь бійницю відблиски заграви. Тут сходи кінчалися. Сем проскочив до коридора і побачив обабіч нього низькі дверцята, замкнуті засувами. «Глухий кут, - зрозумів Сем. - Варто було дертися так високо! Невже далі нікуди йти?»

Він повернувся до першого майданчика і поторгав двері - вони не зрушили з місця. Знову побіг нагору. Піт заливав очі. Дорогоцінні хвилини спливали одна за одною в безплідних спробах. Йому було тепер наплювати на Шаграта, Снага і усіх орків Мордору. Він бажав лише знайти Фродо, зазирнути в очі, торкнутися його руки.

Нарешті, вкінець стомлений, він опустився на верхню сходинку і затулив обличчя руками. Його оточувала тиша, ворожа тиша. Смолоскип догорів, засичав тихо і згас. Темрява холодною хвилею залила гобіта. І раптом, сидячи ось так після довгих і марних зусиль, сам собі дивуючись, Сем заспівав давню гобітанську пісеньку.

Голос його лунав слабко і непевно в темряві вежі - жоден орк, що має вуха, не сприйняв би цю пісеньку за переможний спів величного воїна-ельфа. Сем виводив знайомі з дитинства наспіви, щось із віршів Більбо, і згадував про далеку рідну країну. Мало-помалу він ожив, голос зміцнів, а на просту мелодію самі собою лягли слова:

Можливо, в Західних краях

У променях ясних

Бринить під небом на вітрах

Духмяний квіт весни.

У чистім дзеркалі струмків

Гойдаються ліси, [167]

Вплітаючи у шум вітрів

Пташині голоси.

Там самоцвітами зірок

Палають небеса, їх світ крізь плетиво гілок

Спливає, мов роса.

Хай згинули мої сліди

У темній глибині,

- Твердиням Тіні і біди

Не загасить вогні

Ельфійських зір у далині,

Де сяє Вічний край!

Ще вернуться веселі дні,

- Тому ні сонцю, ні весні

Я не кажу «прощай»!

- Я не кажу «прощай», - повторив він і змовк. Йому раптом почулася слабка відповідь. Але марно він напружував слух: він вловив тільки кроки, кроки, що наближалися. Хтось відчинив двері до верхнього коридора - застогнали завіси. Сем насторожився. Двері глухо стукнули, і орк хрипко рикнув:

- Гей ти, клятий пацюк у клітці! Годі пищати, бо прийду і навчу тебе розуму. Втямив?

Йому ніхто не відповів.

- Не бажаєш говорити? Гаразд! - буркнув Снаг. - Зараз подивлюсь, що ти там поробляєш!

Знову скрипнули завіси. Сем підвівся і побачив темну фігуру орка з драбиною на плечі. Сем зрозумів: до камери під шпилем можна потрапити лише через люк у стелі коридора. Снаг приставив драбину, зіп'явся по ній нагору, брязнув засувом і знову заговорив:

- Лежи спокійно, або я тебе заспокою! Тобі не довго вже чекати на розвагу! Якщо не бажаєш, щоб вона почалася передчасно, не чіпай дверей! А щоб ти краще засвоїв, ось тобі завдаток!

Свиснув батіг. Сем здригнувся, підскочив і по-котячому м'яко зліз на драбину. Просунувши голову в люк, він побачив велику круглу камеру. З її стелі звисав червоний ліхтар, на підлозі під вікном лежав в'язень, над ним розкарячився Снаг з батогом. Але вдарити вдруге йому не довелося. [168]

Сем з несамовитим криком кинувся на орка. Той швидко обернувся, але ще швидше Сем щосили опустив меч на лапу, що тримала батіг. Виючи від болю і жаху, орк пішов на Сема, нагнувши голову, мов бугай. Другий удар Сема влучив у повітря, він втратив рівновагу і впав горілиць, вчепившись в орка, але той вирвався. Сем не встиг підвестись на ноги, як навколо загуркотіло: утікаючи в сліпій панщі, Снаг перечепився за перекладину драбини, яка стирчала з люка, і провалився в отвір. Сем не цікавився, що з ним сталося. Він підбіг до в'язня, що лежав на підлозі. Це був Фродо.

Він лежав, зовсім роздягнений, на купі брудного шмаття, затуляючи рукою лице; на його боці набрякав свіжий рубець.

- Фродо, любий! - плачучи, загукав Сем. - Це я, Сем, прийшов за вами!

Він підхопив Фродо, притиснув до грудей. Фродо розплющив очі.

- Я сплю? - прошепотів він. - Але минулі сни були жахливіші...

- Ні, пане, ви не спите! Я й справді тут, я прийшов і розмовляю з вами!

- Ох, не вірю! - сказав Фродо, схопивши Сема за руки. - Ось лише орк з батогом, і раптом - Сем! Отож, пісня теж була? Я спробував відповісти... Це ти співав?

- Я, панеу звісно, я. Не міг вас знайти і заспівав з жалю...

- І все ж таки ти знайшов мене, Семе, дорогий мій, - сказав Фродо, обіймаючи Сема, і завмер, замружившись, як дитина.

Сем охоче блаженствував би в його обіймах до кінця днів своїх, але він пам'ятав: зроблено тільки півсправи. Ще потрібно вийти з фортеці...

- Прокидайтесь, пане, пора вставати, - сказав він, пригадавши той благодушний тон, яким він будив хазаїна, відхиляючи фіранки на вікнах літнім ранком у Торбі-на-Кручі.

Фродо випрямився, зітхнувши:

- Де ж ми зараз? І як я сюди потрапив? [169]

- Доки ми звідси не виберемось, пояснювати ніколи. Ми на даху вежі, яку бачили знизу, від печери. А коли це було - й не скажу. Приблизно добу тому.

- Та й тільки? Я гадав, два-три тижні! Добре, при нагоді розповіси все докладно. Мене стукнули по голові, так? Я неначе провалився в багно, а коли очуняв... Орки обступили мене, влили в горло якусь пекучу мерзоту, в голові посвітлішало, але все боліло і сили зовсім ніякої. Вони мене обдерли, як липку, та посварились, здається, коли почали ділити речі. Я лежав тут, і мені було дуже страшно. А потім стало так тихо - страшніше, ніж під час бійки...

- Так, вони зчинили бійку, - кивнув Сем. - їх тут було сотні дві, щиро кажучи, забагато на одного Сема Гем-джи. Але вони мені допомогли: самі понищили одне одного... Ну, історія занадто довга, усього не перекажеш. Що далі робитмемо? Адже не можна ж вам гольцем мандрувати!

- Вони все позабирали, - розвів руками Фродо. - Все, що в мене було. Ти розумієш, Семе? ВСЕ!

Він обхопив голову руками і впав на підлогу, неначе притиснутий важкою поразкою.

- Ми програли, Семе. Ну, вийдемо ми звідси - куди бігти? І вдома ніщо не врятує... Виживуть тільки ельфи. Вони попливуть за Море, але, може, Чорна Тінь доповзе і туди!

- Ні, пане, вони у вас не все забрали, - сказав Сем. - Перстень у мене. Я його зняв і сховав. Ох, і тисне він! - Сем показав ланцюжок з-під коміра куртки. - Отож, забирайте його скоріше!

Однак, кажучи по правді, йому, як не дивно, не дуже кортіло якнайшвидше позбавитися цього тягаря...

- Він у тебе? - зойкнув Фродо. - Тут? Семе, ти - золото!

Раптом голос його захрип.

- Віддай мені його, - сказав він, простягаючи тремтячу руку. - Зараз же віддай, тобі не можна його тримати!

- Будь ласка, вже віддаю, - сказав Сем, трохи ображений. - Беріть, пане! - Він помалу витяг Перстень з-за пазухи і стягнув ланцюжок.

- Тільки майте на увазі, пане: ми вже в Мордорі. Як вийдемо, побачите і Вогняну Гору, й інше. Перстень поважчав [170] і заворушився... Вам важко буде, пане. Хіба мені не можна допомогти вам?

- Ні в якому разі! - різко обірвал Фродо, висмикнувши ланцюжок з Перснем із рук Сема. - Ти не отримаєш його, злодію!

Він так і упився в Сема очима, розширеними від тривоги і люті. Раптом, стиснувши Перстень в кулаці, він завмер нерухомо; потім мутний погляд посвітлішав, він потер лоба, поворушив плечима. Дія павучої отрути ще не зовсім минула, і страшенна мара здалась йому реальністю: Сем перетворився на орка, що тягне до скарбу жадібні лапи, - в огидну потвору зі слинявою пащею! Але мара швидко згинула, і знову перед ним сидів на підлозі його Сем, а по щоках його текли сльози.

- Семе, ти що! - перелякався Фродо. - Я щось погане сказав? Вибач, я не хотів! Після всього, що ти зробив... Це Перстень, злий Перстень глузує над нами! Краще б його ніхто і ніколи не знаходив! Не сердься, Семе. Я повинен донести свій тягар до кінця. Тут ніщо не допоможе. Долю не зміниш...

- Добре, добре, пане Фродо, - погодився Сем, втираючи сльози рукавом. - Я все зрозумів. Але допомогти я все ж таки можу. Я вас виведу звідси! А поки що треба знайти одіж, зброю і харчі. Перше найлегше. Якщо ми вже у Мордорі, одягнемося орками за місцевою модою - і ви, і я. Коли мандруєш удвох, треба виглядати достойно. А поки що вгорніться!

Він скинув свій сірий плащ і вдягнув його на Фродо. Потім витяг з піхов Жало. Клинок світився слабко, ледве помітно.

- Я й забув, пане, адже ви мені позичили свій меч - пам'ятаєте? - і фіал Галадріелі. Ось перше, а от і друге. Але я їх трохи пізніше поверну, добре? Я піду на пошуки, а ви почекайте. Я швиденько!

- Обережніше! І не зволікай. Може, тут недобитки по кутках ховаються...

- Нічого не поробиш, маємо ризикнути, - сказав Сем і поповз по драбині. За хвилину голова його знов з'явилася в люку - він кинув на підлогу довгий ніж.

- Знадобиться, - сказав Сем. - Той орк, що вас ударив, дуже поспішав і шию скрутив. Ви, пане, втягніть драбину, [171] якщо зможете, і не спускайте, доки я не назву пароль: «Елберет». Це слово ельфійське, його жоден орк не вимовить.

Фродо посидів трохи, вгамовуючи дрож та відганяючи паморочні, страшні думки. Потім загорнувся в плащ, підвівся і почав ходити сюди-туди, зазираючи в усі кутки своєї в'язниці.

Хвилини тягнулись наче години, але нарешті пролунало: «Елберет! Елберет!», і Фродо спустив драбину. Сем з'явився, важко дихаючи і тримаючи на голові чималий оберемок речей, який відразу кинув на підлогу:

- Тепер, пане, треба поспішати. Довелося попобігати, доки знайшлися речі, хоч трохи схожі на ваш розмір. Нікого немає, все тихо, але мені щось не подобається. Немовби хтось стежить за цим місцем. На жаль не можу пояснити, але чую - десь поблизу вештається один з цих... Може, на небі... хтось з крилатих.

Сем розв'язав оберемок. Фродо дивився на його здобич з відразою, але подітися не було куди: або чимчикувати гольцем, або натягати це огидне дрантя. Фродо натягнув довгі волохаті штани і засмальцьовану шкіряну куртку, а поверх ще й кольчугу, коротку для гобліна, але задовгу і важку для гобіта. Кольчугу перетягли поясом, до якого був причеплений широкий ніж. Сем приніс і декілька шоломів на вибір. Один з них сяк-так згодився Фродо - чорна шапка з залізним околишем, з обтягненим шкірою налобником; гострий, як дзьоб, виступ прикривав перенісся, а над ним знак Кривавого Ока.

- Речі моргульські, з солдатів Горбага, - менші і чистіші, - сказав Сем, - але після сьогоднішнього хизуватися в них необачно. Тепер дайте-но подивитися на вас! Справжнісінький орк, прошу вибачити, коли б іще маску надягти, руки витягнути, а нога вивернути... На всяк випадок загорніться ще в оце, - додав він, простягаючи йому цупкий чорний плащ. - Тепер гаразд! По дорозі підберемо ще де-небудь щит.

- А ти, Семе? Ти ж збирався теж перевдягнутися?

- Знаєте, я поміркував і передумав. Залишати тут мої речі не можна, а спалити або ще якось знищити неможливо. [172]

Кольчугу на все це не натягнеш, я лише прикриюся чим-небудь.

Він старанно згорнув свій сірий плащ - пакунок вийшов на подив маленький, - поклав у торбу, закинув її за плече, натягнув орчий шолом і накинув чорний плащ.

- Гаразд! - оглянувши себе, сказав він. - Тепер.ми більш-менш подібно до них. Ходімо, пане!

- Мене надовго не вистачить, - сумно посміхнувся Фродо. - Сподіваюсь, ти розпитав, де тут найкращі трактири? Чи забув, що нам пити-їсти треба?

- А, щоб мене розірвало, забув, пане! - схаменувся Сем. - Оце ви нагадали, так у мене відразу і живіт затяг-ло, і в горлі пересохло! Вже й не пам'ятаю, коли ми останній раз щось у роті тримали... Доки я вас шукав, у мене все з голови вилетіло! Ну, поміркуємо... На мене самого хлібців і Фарамирових запасів вистачило б на пару тижнів, якщо розтягнути. Отож на двох і ще менше. А води у флязі - краплина, і двох ковтків не буде. Пошукати тут? Хіба орки не п'ють, не їдять? Чи вони живляться тільки смердючим повітрям і отрутою?

- Зовсім ні, - сказав Фродо. - Той, хто їх створив, уміє лише наслідувати і передражнювати; нового він створити не може. Орки, як і все живе, повинні їсти. їм годиться і багниста вода, і тухлятина, але отрути вони не перенесли б. Мене ж тут годували, так що я навіть ситіший за тебе. Напевно тут є якісь комори...

- Так, тільки шукати ніколи!

- Не все ще так погано. Поки ти ходив, я зробив маленьке відкриття. Он бачиш ганчір'я, що лежить жужмом у кутку? Під ним знайшлась моя торба. Вони її, звичайно, перетрусили, все розкидали, частину потоптали, але вигляд і запах ельфійських хлібців їм ще миліший, ніж Гор-луму. Отож і я не без харчів. А ось гондорські припаси відібрали і фляжку розчавили....

- Ну, тоді і турбуватися нема про що. їжа на перший час є, з водою, щоправда, трохи гірше. Ходімо. Якщо забаримось, нам ніяка вода не допоможе...

- Спершу попоїси, - сказав Фродо, - інакше я і з місця не рушу. Ось тобі шматочок хлібця, і запий, скільки там залишилося. Справи наші безнадійні, нічого турбуватися про завтрашній день... [173]

Нарешті вони вирушили у дорогу. Злізли по драбині (Сем стягнув її і поклав у коридорі поруч із скорченим тілом Снага). До вежі прокралась темрява, але плаский дах ще трохи освітлювала заграва від Ородруїну; підібравши два щити, вони увійшли під баню надбудови.

Довго і тяжко спускалися вони нескінченними сходами. Камера під шпилем тепер здавалася їм затишним сховищем. А тут вони знову були на видноті, затиснуті вогкими, чужими стінами. Усе наче повмирало у фортеці над Кіріт-Унголом, та залишилися страх і ворожість.

Перед тим, як вийти надвір, вони затрималися. Навіть тут, за товстими стінами донжона, відбивалися люті чари невсипних Вартових. їхні чорні, нерухомі постаті було ледве видно під ворітьми. Кожен крок по двору, устеленому тілами орків, давався друзям важко. Пружна сила остаточно зупинила їх за десять кроків від арки. Просунутися ще хоча б на п'ядь значило зазнати нестерпного болю у всьому тілі, до краю напружувати волю. Фродо безпорадно повалився на холодні плити.

- Не можу більше, Семе, - прошепотів він. - Я, здається, зараз знепритомнію... Ох, не знаю, що зі мною...

- Але я знаю, пане. Тримайтеся! Це все та брама. На ній якесь пекельне закляття. Але пройшов же я сюди, отож вийдемо й звідси. Навряд чи це більш небезпечно!

Він витяг фіал Галадріелі. Ніби винагороджуючи за мужність і твердість руки, що здійснила стільки вражаю-ливих вчинків, кришталева посудинка спалахнула відразу на повну силу, полилося світло, подібне до блискавки.

- О Елберет Гілтоніель! - вигукнув Сем. Чогось перед очима у нього постали ельфи, які колись зустрічалися їм у Лісовій межі Гобітанії, і залунала пісня, що налякала Чорного Вершника...

Сила Вартових зламалася зненацька, як рветься занадто натягнута струна; Фродо і Сем пішли, а потім і побігли, промайнули під аркою, повз обидві жахливі постаті з палаючими очима, а лише ступили на дорогу - за їхніми спинами склепіння надломилось, і брама фортеці впала, розпадаючись купою трісок і щебеню. Задеренчав дзвін. Вартові пронизливо, верескливо застогнали. З пітьми, що клубочіла в небі, їм відгукнулось волання, сповнене лютої злості. З чорного неба, як снаряд, зірвався крилатий наз-гул, роздираючи своїм воланням густу хмарову завісу. [174]