Срібляста гавань

Дійсно, роботи виявилося багато, однак впоралися швидше, ніж очікував Сем. Ранком після битви Фродо поїхав до Гобітону звільняти в'язнів з Підвалів. Там знайшов він Фредегара Бульбера, якого тепер ніхто не назвав би Череванчиком. Разом з кількома друзями він намагався укритися в Крутоярах, але прислужники Губернатора викурили їх і схопили...

- Ех, краще б ти з нами пішов! - сказав Пін, коли Бульбера винесли з Підвалів - бідолаха був виснажений і сам іти не міг.

Фредегар розплющив очі і через силу посміхнувся:

- Що це за велетень з таким гучним голосом? Невже то наш маленький Пін? Ти який розмір капелюха тепер носиш?

Звільнили і Геранію. її знайшли в темному і тісному прикомірку; стара, змарніла, вона все ж таки побажала вийти сама, і коли з'явилася, спираючись на руку Фродо, стискаючи свою незмінну парасольку, гобіти не поскупилися на оплески, «ура!» і «браво!». Вперше в житті випало їй загальне співчуття. Звістка про загибель Лотто приголомшила Геранію. Вона нізащо не хотіла повертатися до Тор-би-на-Кручі, садибу віддала Фродо, а сама оселилася в домі рідних, Булкінсів із Каверну.

Навесні наступного року Геранія померла - адже їй було вже за сто! - і залишила Фродо все майно, своє і Лотто, із проханням використовувати його для допомоги потерпілим під час смути. Так несподівано закінчилася стара сімейна чвара.

Поважний Уїлл Шерстопал просидів у Підвалах довше за всіх; і хоча з багатьма там поводилися гірше, йому довелося довго від'їдатися, щоб повернути колишню огрядність, що личить бургомістрові головного міста Гобітанії. Поки він набирав вагу, його заміщав Фродо. За час свого керування він провів лише єдину важливу реформу: втроє [285] скоротив численність шерифів і стражників і обмежив їх обов'язки тільки наведенням порядку на вулицях, як це і було колись. Очистити ліси від залишків розгромленої банди доручили Меррі і Піну, вони впоралися із завданням без особливих зусиль. Приблудні жителі півдня, почувши про розгром у Заріччі, заквапилися самі забратися з Гобітанії. Ще до кінця року останні лиходії були оточені в лісах і спроваджені за межі.

Тим часом щосили йшли відбудовні роботи. Гобіти, коли потрібно і коли хочуть, вміють працювати копітко, мов мурахи; і тепер не бракувало робочих рук, - від ніжних, але спритних дитячих рученят до вузлуватих, натруджених рук бабусь та дідусів. Ще не настало зимове сонцестояння, а від усіх новобудов Шаркі не залишилося каменя на камені. Цеглу, втім, не викинули, а використали - виклали зсередини старі нірки, щоб у них стало сухіше, тепліше й затишніше. На складах і в коморах відшукалися гори всілякого добра, провіанту і пива. У підвалах Гобітону теж знайшли й мішки з товарами, й барила з пивом, так що Новий рік пощастило відсвяткувати весело, з розмахом.

Розібрали по цеглинці і новий млин Піскомана; однак насамперед узялися наводити порядок на Кручі. Ями, де добували пісок і щебінь, засипали, навезли з лісу родючої землі і по схилах насадили новий сад; з південного боку вирили нові нірки, місткі, з цегляними стінами. Сем перевіз батька у відбудований номер третій, і тепер Гемджи-старший повторював усякому, кому не ліньки було слухати:

- Лихо не без добра! Виходить, добре все, що добре закінчується!

Посперечалися, як назвати нову вуличку. Одні голосували за «Сад битви», інші - за «Пречудові обителі». Зрештою переміг здоровий глузд, і назвали просто: «Нова». В околишніх же селищах її влучно охрестили «Могилою Шаркі».

Найвідчутнішою втратою були порубки - Шаркі наказав знищувати дерева по всій Гобітанії. Це мучило Сема більше за інші руйнування: сад - не будинок, за рік не виростиш. Тільки правнуки, мабуть, зможуть побачити Гобітанію такою, якою вона має бути...

Серед трудів і клопотів Сем рідко згадував про похід, але одного разу він дістав заповітну скриньку, дарунокn [286] Галадріелі, і поніс показати друзям-подорожанам (так їх прозвали).

- А я все чекав, коли ти згадаєш, - сказав Фродо. - Ну, відкривай.

Всередині вони побачили сірий пил, м'який і дрібнозернистий, а в ньому - насіння, схоже на горіх у сріблисто-сірій шкаралупі.

- І що з цим робити? - здивовано запитав Сем.

- Вийди в поле, розвій за вітром і ні про що не турбуйся, - порадив Пін.

- І що вийде?

- А ти вибери клаптик землі і перевір, - запропонував Меррі, - посади що-небудь.

- Володарка не схвалить, якщо я пущу усе на власний сад, коли навкруги стільки садів пропало!

- Ти послухайся свого розуму і досвіду, - сказав Фродо. - Скринька маленька, але, мабуть, кожна порошина багато чого варта!

Сем вирішив висадити саджанці насамперед усюди, де загинули найкрасивіші і найшанованіші дерева, і під коріння кожного саджанця кидав по дрібку лоріенської землі. Він невтомно сходив увесь край уздовж і впоперек, але дбайливіше за все плекав сади Гобітону та Заріччя - за що на нього, зрозуміло, ніхто не ображався. Коли ж залишилася в скриньці лише щіпка чудодійної землі, він вирушив до Каменя Трьох чвертей, що стояв майже точно в центрі Гобітанії, і розвіяв залишок на всі чотири сторони світу. А сріблистий горішок Сем посадив на газоні в Торбі-на-Кручі, там, де колись шумів прощальний бенкет Більбо. Що виросте з горішка? На превелику силу він виждав зиму, хоча так і кортіло часом розкопати сніг і глянути, чи не проклюнувся паросток.

Весна перевершила найсміливіші його мрії. Саджанці дружно випустили пагінці і росли так стрімко, начебто час для них прискорив свій плин. А перед будинком Фродо піднялося чудове деревце: кора матово-сріблиста, листя довгасте; у квітні воно вкрилося золотими квітами. У Торбі-на-Кручі не щоднини, а щогодини ріс справжній меллорн, лоріенський ясен; помилуватися на нього сходилися з усіх усюд. Через кілька років, досягши повної зрілості, [287] меллорн прославився на всю Гобітанію. Тепер бажаючі його побачити прибували навіть здалеку: це був єдиний меллорн на захід від Гір і на схід від Моря, а прекраснішого не знайшлося б і в самому Лоріені.

Рік 1420-й взагалі запам'ятався гобітам як винятково врожайний. Сонце світило, але не палило, дощі випадали вчасно і в міру, а в повітрі віяли свіжі, підбадьорливі пахощі; сяйво, раніше не відоме смертним, опромінило Серед-зем'я. Діти, що народилися того року - а їх народилося багато, усі здорові і красиві, - були геть усі золотоволосими, що раніше у гобітів траплялося дуже рідко. Фрукти вродилися рясно; гобітенята буквально купалися в полуниці з вершками, а пізніше цілими днями просиджували в траві під сливами і не заспокоювалися, поки кожний не складе з кісточок пірамідки на зразок тих, що в старовину споруджували переможці з ворожих голів. І ні в кого не болів живіт, і всі були задоволені, крім косарів, що косили траву під сливами.

У Південній чверті виноградні лози знемагали від грон, тютюнового листя запасли неймовірну кількість, а зерно по жнивах не вміщалося в комори. В Північній чверті буйно уродив ячмінь; довго потім славилося пиво 1420 року і навіть увійшло в приказку. Протягом багатьох поколінь можна було почути в корчмах, як старі, прикладаючись до чесно заслуженого кухлика, блаженно зітхають: «Незле! Майже як у чотириста двадцятому році!»

Спочатку Сем разом із Фродо жив у Вовнерів, але, коли відбудували Нову вулицю, переселився туди зі своїм Старим. Крім інших справ, він взяв на себе ремонт і благоустрій Торби-на-Кручі, а ще йому раз у раз доводилося виїжджати - саджати дерева і доглядати за посадками по всій Гобітанії. Тому його не було вдома в першій половині березня; тринадцятого березня старий Вовнер застав Фродо в ліжку - він стискав у руці білий камінчик, який носив, не знімаючи, на ланцюжку, і, здавалося, говорив сам із собою:

- Пропало, пропало навіки... Як темно, як порожньо...

Приступ пройшов швидко - двадцять п'ятого Сем повернувся, і Фродо був зовсім здоровий; сам він про свою хворобу нічого другові не сказав. Тим часом садиба була повністю оновлена, Меррі і Пін перевезли зі Струмкової [288] Яруги старі меблі і начиння, і все виглядало, як колись. Коли все було готове, Фродо запитав Сема:

- Ну, чи переїдеш знову до мене? Сем злегка зніяковів.

- Я тебе не кваплю, - додав Фродо. - Адже твій Старий буде в нас під боком, а вдова Рийлі забезпечить йому повний догляд.

- Та я не про це, пане, - червоніючи, промимрив Сем.

- Тоді в чому ж справа?

- Справа? Справа, пане, у Трояндочці. Розумієте, вона убивалася, бідна, коли я відправився з вами, але змовчала, я тоді і не підозрював, і не говорив з нею ні про що таке. І тепер усе відкладав - думав спершу зі справами впоратися. Ну от, а нещодавно ми порозумілися. Рік, каже, ти вже витратив даремно, куди ще тягти? А я кажу: «Як то даремно! Тут я з тобою не згоджуся!» Але, взагалі, я зрозумів, на що вона натякає. От я, пане, можна сказати, і рвуся надвоє...

- Зрозуміло, - сказав Фродо. - Ти хочеш оженитися і не хочеш залишати Кручу. Семе, любий, нічого немає простіше! Женися і переїжджай до мене з Трояндочкою. Місця вистачить на всіх, навіть на цілу купу малюків!

Так і зробили. Сем Гемджи з Трояндочкою побрались навесні 1420 року (цей рік, між іншим, прославився і численними весіллями). Молоді оселилися в Торбі-на-Кручі. Це було справжнім щастям і для Сема, і тим більше для Фродо: у всіх чотирьох чвертях не знайшлося б гобіта, про якого б краще піклувалися. Коли плани відновлення були складені і всі роботи налагоджені, Фродо міг цілком віддатися давно задуманій справі - узявся переглядати всі зібрані нотатки і записи. У переддень Маківки літа, під час Вільного Ярмарку, він склав із себе обов'язки бургомістра, і відтоді протягом семи років на щорічних банкетах головував Уїлл Шерстопал.

Меррі і Пін якийсь час жили у Струмковій Ярузі, і між Забоччям і Гобітоном встановився жвавий рух. Уся Гобі-танія дивувалася двом молодшим Мандрівникам, їхнім пісням, розповідям, їхній чемності й елегантності. їх прозвали «принцами», але без заздрощів: будь-яке серце раділо, дивлячись, як вони сідають на коней, одягнені в блискучі [289] кольчуги, з красивими гербами на щитах, усміхнені, готові співати пісень з далеких країн. їхній зріст і постава вражали всіх, але в усьому іншому вони анітрохи не змінилися, хіба красномовства набралися, а веселощів і любові до забав у них ще прибуло. Щодо Фродо й Сема, то вони повернулися до звичного одягу, тільки зрідка накидали сірі плащі з напрочуд тонкої тканини, з вишуканими пряжками біля коміра. І Фродо завжди носив ланцюжок з білим камінчиком і часто торкався його пальцями.

Все йшло прекрасно, і повинно було піти ще краще; у Сема було і праці, і радощів, скільки душі гобіта може бути завгодно. Ніщо не бентежило його, крім неясних побоювань за улюбленого друга і хазяїна: Фродо помаленьку усувався від усіх справ. Сем з болем бачив, як мало почестей дісталося на долю найзаслуженішого з гобітів у рідному краї. Лише дехто 'знав чи бажав знати про його подвиги; вся слава, вся пошана дісталися Меррі, Піну і самому Сему; хоча він цього зовсім не помічав. До того ж восени на них упала тінь колишніх негод.

Якось увечері, увійшовши до кабінету, Сем знайшов Фродо в дивному стані; блідий, з нерухомими очима, він начебто придивлявся до чогось далекого.

- Що з вами, пане? - стривожився Сем.

- Я поранений, - відповів Фродо. - Ця рана ніколи не загоїться...

Втім, він змусив себе опам'ятатися, пішов вечеряти; хвилина слабкості - вранці усе пішло зовсім нормально. Лише пізніше Сем зміркував: трапилося це шостого жовтня, у другу річницю ночі на Вітровії, де вони вперше зіткнулися із Тьмою.

Час минав. Настав 1421 рік. У березні Фродо знову стало погано, але зусиллям волі він приховав це, щоб не відволікати Сема: двадцять п'ятого березня Трояндочка народила первістка.

- Ми, пане, трохи розгубилися, - сказав Сем. - Збиралися назвати хлопця на вашу честь, а народилася дочка. Правда, дівчатко що треба, красою, на щастя, в маму, а не в батька, але як же бути з ім'ям?

- А навіщо порушувати старі звичаї? Візьми назву квітки, хоча б і троянду. Половина дівчат Гобітанії має такі імена! [290]

- Може, це й слушно... У далеких країнах я чув чимало красивих імен, та всі вони, так би мовити, занадто гарні для повсякденного життя. Мій Старий каже: назви по-коротше, щоб не довелося для зручності скорочувати наполовину. Але якщо брати квіткове ім'я, довжина мені не завадить. Потрібна тільки квітка найкрасивіша, бо маля, відверто кажучи, гарненьке, а виросте - ще кращим стане!

Фродо подумав недовго і запропонував:

- «Еланор» підійде? Це значить «сонячна зірочка», пам'ятаєш, такі маленькі золотаві квіточки на галявинах Лоріену?

- Це саме те, що треба! - зрадів Сем. - Ви, пане, завжди знаєте, що треба!

Малій Еланор було вже шість місяців, і рік хилився до осені, коли якось Фродо покликав Сема до себе в кабінет.

- У четвер буде день народження Більбо, - сказав він. - Сто тридцять перший рік, не жарт! Він перегнав Старого Тука.

- Молодець! - усміхнувся Сем. - Пан Більбо - непересічна особа!

- Отож, Семе, запитай у Трояндочки, чи обійдеться вона недовго без тебе. Я хотів з'їздити з тобою куди-небудь. Шкода, що ти тепер не можеш покидати дім надовго...

- Так, пане, це зараз було б важкувато, - зітхнув Сем.

- Розумію... Та я й не прошу. Проведеш недалеко - і добре. Скажи Трояндочці, що їдеш тижнів на два і повернешся здоровий і неушкоджений.

- Я, пане, охоче доїхав би з вами до самого Рівендел-лу, побачив би старого пана Більбо. Але, слово честі, жити мені хочеться в одному-єдиному місці: тут, вдома. Знову я, пане, рвуся навпіл...

- Бідний Семе! Я знав, що так трапиться. Але ти незабаром заспокоїшся. Ти, голубе, вирізаний з суцільного дерева, цілісним і залишишся!

Два дні Фродо і Сем переглядали записи і нотатки про похід; потім Фродо вручив Сему ключі і найголовніше: товсту книгу, переплетену в червоний сап'ян. Майже уся вона була вкрита рядками - спочатку трохи нерівним почерком Більбо, потім - енергійною рукою Фродо. Усього [291] було вісімдесят розділів, тільки в останньому залишилося кілька чистих аркушів. На першій сторінці було акуратно виведено: «Мій щоденник'. Туди й назад. Що було потім». Далі йшло: «Пригоди п'яти гобітів», «Історія Великого Персня, написана Більбо Торбинсом за власними спостереженнями і розповідями друзів».

Далі стояло рукою Фродо: «Падіння Володаря Перснів і повернення короля (як ці події видалися очевидцям). За записами Більбо і Фродо з Гобітанії, доповнено розповідями друзів і відомостями мудреців», а також «Виписки з Книг Мудрості, перекладені Більбо в Рівенделлі».

- Ого! Та ви вже закінчили! - вигукнув Сем. - Мушу визнати, пане, працювали ви ретельно.

- Так, я скінчив, - кивнув Фродо. - Останні сторінки залишаю тобі.

Двадцять першого вересня вони виїхали з дому: Фродо на поні, якого йому подарували в Мінас-Тіріті, Сем - на своєму улюбленці Біллі. Ранок був погожий, сонячний; про мету поїздки Сем здогадувався і нічого не запитував.

Спустившись з Кручі, вони рушили у бік Лісової Межі, дозволяючи своїм поні бігти неспішним підтюпцем. Переночували на Заячих Пагорбах; опівдні двадцять другого вересня вони вже спускалися розложистим схилом до узлісся.

- Он, здається, за тим деревом, пане, ви ховалися, коли вперше побачили Чорного Вершника, - сказав Сем, указуючи вліво. - Ех, та чи не наснилося нам усе це?..

Настав вечір, яскраві зірки висипали на небо, коли вони минали повалений дуб біля стежки, що звивалася серед густої ліщини. Сем мовчав, занурений у спогади. Фродо тихенько наспівував стародавню дорожню пісеньку; прислухавшись, Сем розібрав нові слова:

...А може, поряд, вже за крок

- Стежини сонця і зірок.

Ти їх сьогодні проминеш,

Та завтра знов сюди дійдеш...

І раптом, начебто у відповідь йому, в глибині лісу продзвеніло:

А Елберет Гілтоніель!

Сіліврен пенна міріель [292]

О менель аглар еленате

Гілтоніель а Елберет!

Несуть в серцях крізь плин віків

Блукальці в сутінках лісів

Нетлінних зір одвічний спів

За даллю Західних морів.

Фродо і Сем, не кажучи ані слова, спішилися, і, присівши в легкій тіні, чекали, коли блискучий кортеж порівняється з ними. Вони здаля впізнали Гілдора і ще багатьох прекрасних ельфів, а потім, на подив Сема, з'явилися Елронд і Галадріель. На плечах Елронда лежав сірий плащ, на чолі сяяв обруч із зіркою; він тримав срібну арфу, і на пальці його блищав блакитний камінь у золотому Персні - Велья, найсильніший з Трьох. Галадріель їхала на білому коні, її біле вбрання мерехтіло, як легкі хмари навколо місяця. На її руці іскрився крижаною-зіркою мітріло-вий Перстень з білим каменем - Ненья. За ними неквапно, клюючи носом, немов уві сні, трусив на сивому конику Більбо Торбинс. Елронд привітався з подорожанами подружньому, сердечно, а Галадріель ласкаво усміх^нулася.

- Я чула, ти успішно застосував мій.подарунок, Семе Гемджи, - сказала вона. - Відтепер бути Гобітанії благословенним краєм.

Сем поклонився, не знайшовши слів для відповіді. Він уже встиг призабути, яка Володарка Лоріену, і тепер був заново осліплений. Раптом Більбо, прокинувшись, розплющив очі:

- Ти ба! Привіт, Фродо! Як поживаєш? Бачиш, я обійшов Старого Тука, турбуватися тепер нема про що, і я готовий до нових мандрівок. Ти поїдеш з нами?

- Так, - сказав Фродо. - Усі Хранителі повинні залишити Середзем'я разом.

- Пане! - зойкнув Сем. - Куди це ви зібралися? Він тільки зараз утямив, що діється.

- Я вирушаю у Сріблясту гавань, Семе.

- А я не можу поїхати з вами!

- Не можеш, Семе, поки ще не можеш - навіть до Пристані. Але й ти був Хранителем Персня, нехай зовсім недовго - може, настане колись і твій час. Не засмучуйся, Семе. Ти не можеш жити, розриваючись надвоє - отож [293] наберись з духу і живи, спокійно живи багато років! Тебе чекає стільки роботи, стільки радощів!

- А я ж мріяв... мріяв, що ви будете жити з нами, насолоджуючись спокоєм після ваших подвигів! - промурмотів Сем крізь сльози.

- І я мріяв... Але поранення мої занадто глибокі. Я хотів урятувати Гобітанію - і врятував, та не для себе. Так часто буває, Семе: щоб зберегти заповітне для усіх, хтось повинен від нього відректися... Усе моє майно тепер твоє. І потім, у тебе є Троянда, Еланор, а прийдуть ще Фродо-малий, і Трояндочка, і Меррі, і Пін, і Золотинка. А може, й інші - я поки що не бачу. І усім знадобляться твої руки, і твій розум, і твоє серце Ти станеш бургомістром і будеш ним, поки не набридне, та найкращим садівником Гобіта-нії. А ще будеш вивчати Червону Книгу і навчатимеш го-бітів, щоб, пам'ятаючи Страшну Небезпеку, ще дужче цінували і берегли свою землю. Тобі судилося мати повною мірою і турбот, і щастя - твій розділ у книзі буде веселим до останнього рядка! А тепер мені час їхати. Можеш мене провести...

Елронд і Галадріель залишали Середзем'я назавжди. Скінчилася Третя Епоха, час Перснів минув. Йшли й інші ельфи - їм не хотілося більше залишатися по цей бік Моря. -Разом з ними, повні світлого смутку, їхали Сем, Фродо і Більбо; ельфи ставились до них із глибокою повагою.

Весь вечір і ніч безперервно їхали вони по Гобітанії, але ніхто не бачив їх, крім звірів лісових і польових; може, якомусь спізнілому подорожанину і ввижалися відблиски вогнів - але їх легко було прийняти за світло місяця, що плив по ясному небу. І ось уже потягнулися Білі Пагорби, Гобітанія скінчилася, ось проїхали повз Далеке узгір'я і піднялися на Баштове - а з нього вже відкрилося далеке Море. Проїхали по вузьких, вигнутих серпом берегах затоки Лун і прибули, нарешті, до Останньої Пристані.

Кірдан Корабел вийшов назустріч їм з воріт. Він був високий на зріст, з бородою до пояса, і здавався дуже старим, але очі його зоряно сяяли. Вклонившись гостям, він сказав усього два слова:

- Усе приготовано.

Кірдан провів їх до причалу, де погойдувався на хвилях білий корабель. На причалі чекав їх хтось, одягнений в усе [294] біле. Наблизившись, Фродо впізнав Гандальфа. На пальці мага блищав Третій Перстень, Нарья, з каменем червоним, як живе полум'я. І всі, хто відпливав, зраділи, що Гандальф буде з ними.

Тільки Сем, стоячи на березі, не міг подолати тугу. Гірка буде розлука,, але ще гірше самотній шлях додому. Кінчалися останні приготування, і ельфи вже піднімалися на борт, аж раптом розлігся квапливий стукіт копит: Меррі і Пін вилетіли на причал і, осадивши своїх скакунів, зістрибнули на землю біля самого корабля. Пін сміявся, хоча сльози так і текли по його круглих щоках.

- Ти вже одного разу намагався вислизнути крадькома, і тобі це не удалося, Фродо! Ми і цього разу наздогнали! Знаєш, хто тебе виказав? Сам Гандальф!

- Так, - зізнався Гандальф, - мені не хотілося, щоб Сем повертався один. Утрьох вам буде краще. Сьогодні, зараз, на цьому причалі, кінець нашому товариству. Залишайтеся з миром! Не кажу вам: не плачте, тому що сльози часом - це добре.

Фродо поцілував Меррі, Піна, потім Сема і зійшов на борт. Підняли вітрила, повіяв вітер, і перлисто-сірі хвилі понесли корабель до виходу із затоки. У руці Фродо блиснув вогник - фіал Галадріелі, - блиснув і згас.

Корабель вийшов у відкрите море і повернув на захід. І одного разу, дощової ночі, Фродо вловив у повітрі ніжні пахощі і тихий наспів. Йому здалося, як колись уві сні в домі Бомбадила, що сіра завіса дощу перетворюється на сріблясте скло і тане, відкриваючи біле узбережжя, а ще далі - зелені ліси, освітлені вранішнім сонцем.

Але для Сема в той вечір, коли він стояв один на опустілій пристані, настала темна ніч, і на сірому просторі Моря він не бачив нічого, крім легкої тіні, що тане на заході. Довго стояв він, слухаючи гомін та зітхання хвиль, що билися в береги Середзем'я, і голос Моря глибоко запав у його душу.

Поруч мовчки стояли Меррі і Пін.

Нарешті троє друзів знайшли в собі сили відвернутися і, не оглядаючись більше, вирушили в зворотний шлях. Вони не обмінялися жодним словом, поки не перетнули кордон Гобітанії, але кожного на цьому довгому, невеселому шляху тішила присутність друзів. [295]

Коли викали, нарешті, на Східний Тракт, Меррі і Пін попрямували до себе в Забоччя і їхали, вже співаючи, знайомими місцями. Сем дістався до Заріччя надвечір. Ще здаля він помітив на Кручі жовтий вогник і відблиски каміна. Вечеря чекала його на столі, як він і сподівався. Трояндочка завела його за руку до будинку, посадила в крісло і принесла з ліжечка маленьку Еланор. Сем взяв дочку на руки і сказав, глибоко зітхнувши:

- Ну, ось я і повернувся!

© Aerius, 2004