Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ 5 Намісник і король






 

У місті панували непевність і неспокій. З години на годину очікували звісток про поразку; гарна погода і ясне сонце здавалися глузуванням. Правитель міста помер, тіло його згоріло; у залі Цитаделі спочивали останки ярла Рохану, а його спадкоємець пішов воювати з такою страшною силою, що даремними здавалися зусилля навіть найхоробріших витязів. Звісток не було. Після того як ополчення залишило долину Моргулу і пішло далі на північ, до міста не прибували гінці, не доходили ніякі чутки.

За два дні після відходу ополчення Еовіна, Краса Рохану, наполягла, щоб їй принесли одяг, і, не слухаючи умовлянь доглядальниць, піднялася з ліжка. Ретельно одягнена, з рукою на полотняній перев'язі, вона з'явилася до Старшого Опікуна.

‑ Мене мучить тривога, ‑ сказала вона, ‑ я не можу більше лежати тут без діла.

‑ Ти ще не зовсім здорова, ‑ заперечив Опікун. ‑ Мені доручили доглядати за тобою якомога дбайливіше. Тобі слід полежати ще хоча б тиждень, так ми домовилися. Прошу тебе, повернися в ліжко!

‑ Я цілком здорова! У всякому разі, тілом. Рука ще болить, але незабаром мине і це. А якщо я не займуся чим‑ небудь важливим, напевно заслабну знову. Чи немає яких звісток? Жінки нічого не могли сказати мені.

‑ Відомо тільки, що військо увійшло в долину Моргулу, ‑ сказав Опікун. ‑ їх веде, здається, новий воєначальник, що прибув з півночі. Гідна людина і здібний цілитель ‑ це мене особливо дивує. Рука, що уміло володіє зброєю, рідко вміє зціляти! У наш час такого не зустрінеш, хоча колись, кажуть, бувало. Вже багато років ми, цілителі, лише лікували рани, нанесені тими, хто володіє мечем. Щоправда, і без війни в нас було досить турбот. Багато на світі хвороб і лиха ‑ а війна їх ще примножує... [217]

‑ Іноді війни хоче лише один із супротивників, ‑ зауважила Еовіна, ‑ і ті, хто меча не підіймає, часто гинуть від чужих мечів. Невже ти здатний обмежитися збором лікувального зілля, коли Володар Тьми збирає свою рать? Зцілення тіла ‑ це не завжди добре; буває краще загинути в бою, хоча б і болісною смертю... Якби можна було вибирати, я б віддала перевагу такому кінцю.

Цілитель уважно подивився на дівчину. Вона стояла перед ним, бліда, тендітна, очі її блищали, а дивилася вона поверх голови старого у вікно, що виходило на схід. Цілитель зітхнув і похитав головою.

‑ Хіба для мене не знайдеться справи? ‑ згодом запитала Еовіна. ‑ Хто править містом?

‑ Достеменно не знаю, якось не цікавився. У роханців свій головний, у нас, здається, Гурін. Але законним Намісником вважають Фарамира.

‑ Де я можу його знайти?

‑ Тут у нас, пані. Він страждає від тяжких ран, але помалу одужує. Тільки я не знаю...

‑ Проведіть мене до нього, а там подивимося, ‑ твердо сказала Еовіна.

Фарамир походжав на самоті по саду; сонце пригрівало, свіжими силами наливалося його тіло, але на серці було важко, і він не відводив очей зі сходу. В саду і застали його Опікун з Еовіною. Почувши, що його кличуть, Фарамир обернувся і побачив Красу Рохану: бліду, з рукою на перев'язі, з сумом і тривогою в очах.

‑ Володарю, ‑ сказав Опікун, ‑ перед тобою сестра ярла Рохану, Еовіна. Вона боролася пліч‑ о‑ пліч із загиблим ярлом і нині знаходиться тут на лікуванні. Однак їй важко зносити довге неробство і вона хоче звернутися до тебе як до Намісника.

‑ Прошу зрозуміти мене вірно, ‑ сказала Еовіна. ‑ Я не скаржуся на брак турботи і догляду. Ніде не було б краще тому, хто жадає спокою. Але я не терплю безглуздого сидіння в чотирьох стінах. Я шукала смерті в бою, та вона обійшла мене, а війна йде далі...

Фарамир зробив Старшому Опікуну знак вийти і запитав:

‑ Чого хочеш ти від мене? Адже я теж у полоні в лікарів! [218]

Він дивився на неї, і чуйне серце його вразили краса і сум дівчини. Еовіна зростала серед воїнів і розуміла, що Фарамиру не знайшлося б рівних мужністю серед роханців, але в його серйозному погляді вона вловила м'якість.

‑ Чого ти чекаєш від мене? ‑ повторив Фарамир. ‑ Усе, що в моїх силах, я зроблю.

‑ Накажи Опікуну відпустити мене, ‑ сказала вона; і хоча слова звучали гордо, Еовіна вперше в житті відчула невпевненість: цьому чоловіку, такому серйозному і ласкавому, її бажання могло здатися примхою вередливої дитини, що не має досить витримки, щоб довести нудну, хоча й потрібну справу до кінця.

‑ Я сам поки що підкоряюсь цілителям, ‑ сказав Фарамир, ‑ і справами правління ще не займався. Але навіть якби я правив давно, не став би опиратися порадам цілителів у питанні, яке вони знають краще за мене, без крайньої потреби.

‑ Я не прагну видужати, ‑ заперечила Еовіна. ‑ Мені треба піти на війну, як мій брат Еомер, і загинути, як брат моєї матері Теоден, здобувши і славу, і заспокоєння.

‑ Вже пізно, ‑ сказав Фарамир. ‑ Ополчення тепер не наздогнати і здоровому. А смерть у бою може знайти нас і тут, шукаємо ми її чи ні. Якщо ти цілком відновиш сили, вони тобі знадобляться. Ми обоє мусимо терпляче чекати...

Вона не відповіла, але йому здалося, що погляд її пом'якшав, немов міцна крига піддалася першому подиху весни. Сльоза блиснула на її віях і сповзла по щоці, переливаючись, мов крапля роси. Горда голова трохи схилилася. Еовіна вимовила спокійно, скоріше до себе, ніж до Фарамира:

‑ Лікарі мають намір протримати мене в ліжку ще тиждень. А з мого вікна сходу не видно.

Голос її пролунав по‑ дівочому смутно. Фарамир усміхнувся, хоча серце його стисла жалість:

‑ Ну, це легко виправити. Я можу попрохати Опікуна. Якщо ти погодишся залишитись тут, ніхто не заборонить тобі гуляти в саду і дивитися на схід, де жевріють зараз усі твої надії. Я теж часто приходжу сюди... Ти розрадиш мою тугу, якщо не відмовишся терпіти мою присутність і розмовляти зі мною. [219]

Вона підвела голову і глянула йому прямо в обличчя; легкий рум'янець вкрив її щоки.

‑ Як же я можу розрадити тебе? Розмовляти з живими мене не тягне...

‑ Чи дозволиш висловитися відверто?

‑ Так, ‑ сказала Еовіна.

‑ Тоді слухай. Прекрасні квіти наших гірських долин, прекрасніші за квіти наші дівчата. Але жодна квітка, жодна дівчина, що я їх бачив досі, не зрівняються з тобою, Красо Рохану. Ти й сумуючи чарівна. Хтозна, може, нам залишилося жити кілька днів, і Тьма навіки затягне наше небо; я сподіваюся не зламатися в лиху годину, але якщо я встигну надивитися на тебе, поки сонце світить... мені буде легше. Нас зачепило одне й те саме чорне крило і до життя повернула одна рука!

‑ На жаль, Тінь не відпускає мене. Не чекай розради: я звикла до меча і щита, рука моя тверда. Але я вдячна тобі, що зможу тепер залишати осоружні палати. З дозволу Намісника я гулятиму в саду!

Вона відійшла з чемним уклоном. Фарамир довго ще блукав серед квітників на самоті, і погляд його частіше звертався до вікон Дому Цілителів, ніж до східних стін міста.

Повернувшись до своєї кімнати, Фарамир покликав Опікуна і попросив розповісти усе, що той знав про Еовіну.

‑ Я впевнений, ‑ сказав Опікун наприкінці, ‑ що більше за мене знає той напіврослик, який також знаходиться в нас: адже він прибув з Теоденом і, як кажуть, супроводжував пані в битві.

Так довелося і Меррі з'явитися перед Фарамиром. Вони говорили до вечора, і молодий Намісник довідався багато чого, навіть більше, ніж Меррі міг висловити, і багато чого зрозумів. Увечері вони з Меррі вдвох знову вийшли в сад, але Еовіна не прийшла.

Зате вранці Фарамир побачив її білу сукню на стінах. Він позвав Еовіну, вона спустилася в сад, і вони разом ходили по траві і відпочивали в тіні дерев, то розмовляючи, то мовчки. Ці прогулянки стали щоденними. Опікун поглядав на них з вікна задоволено: старого лікаря втішало, що ці двоє, доручені його нагляду, на відміну від інших [220] мешканців міста, не піддаються гнітючому страху, а навпаки, ‑ щодня набираються сил і впевненості.

Так минуло п'ять днів. На шостий, як і щоранку, Еовіна з Фарамиром піднялися на міську стіну. Звісток, як і раніше, не було, люди втрачали надію з кожною годиною. Погода теж зіпсувалася. Стало холодно. Вночі піднявся північний вітер, вдень він посилився, поля Пеленнору лежали сірі і сумовиті.

 

 

Фарамир і Еовіна загорнулися в теплі плащі. Плащ для Еовіни, темно‑ синій, як небо вночі влітку, Фарамир велів доставити в Дім Цілителів і сам накинув їй на плечі. Колись цей плащ належав його рано померлій матері, Фіндуїлас з Амроту; пам'ятка веселого дитинства і першого великого горя, він здався Фарамиру придатним для чарівної і печальної Еовіни. Дійсно, Краса Рохану стала в цьому вбранні ще гарніша і величніша.

І все ж таки крізь теплу тканину проникав вітер; Еовіна тремтіла, дивлячись в далечину, туди, де чисте небо суворо синіло над обрієм.

‑ Що ти побачила, Еовіно? ‑ запитав Фарамир.

‑ Чорна Брама лежить прямо перед нами, чи не так? ‑ сказала вона. ‑ Вони вже напевно там. Адже минув цілий тиждень!

‑ Так, тиждень... Зізнаюся, цей тиждень приніс мені і біль, і радість, яких я ніколи не знав. Не подумай про мене погано! Радість ‑ від зустрічей з тобою; біль ‑ від того, що страх і напруга не минають. Не хотілося б мені, Еовіно, дожити до кінця світу і втратити відразу все, що так неочікувано знайшов!

‑ Все втратити? ‑ вона глянула йому в очі зі стриманою ласкою. ‑ Що міг ти знайти в дні втрат? Не будемо говорити про це, друже мій. Не будемо говорити ні про що! Я стою на якійсь жахливій межі: попереду непроглядна пітьма, а чи є світло за спиною ‑ не знаю, не можу поки що озирнутися. Я чекаю миті здійснення долі.

‑ Ми всі її ждемо...

Більше вони не вимовили ані слова. І вітер вщух, і сонце світило тьмаво. Завчасно споночіло. Завмер шум у місті і на полях, не шурхотіло листя. Мовчали люди і птахи, навіть серця стали стукотіли тихіше. Час зупинився.

Самі того не помітивши, Фарамир і Еовіна міцно взялися за руки і застигли в чеканні, не знаючи, чого ждуть. [221]

У якусь мить їм здалося, що над віддаленою гірською грядою виросла ще одна, пронизана блискавками, немов хвиля над вутлим човником. Потім земля зітхнула так, що здригнулися стіни, і серця їх знову забилися сильніше.

‑ Так було в Нуменорі, ‑ сказав Фарамир, з подивом прислухаючись до власного голосу.

‑ В Нуменорі? ‑ перепитала Еовіна.

‑ Нині його немає. Він лежав далеко на заході. Величезна чорна хвиля здійнялася над зеленими полями і горами Нуменору і поглинула їх, затопивши все. Мені це часто сниться.

‑ Отже, ти вважаєш, наближається Тьма? Невідворотна Тьма? ‑ Еовіна мимоволі пригорнулася до нього.

‑ Ні, ‑ дивлячись у її ясні очі, відповів він, ‑ це лише гра уяви. Не знаю, що відбувається. Тверезий розум каже: трапилося зле, а серце повниться радістю. Еовіно, Еовіно, я не вірю, що ми бачили перемогу Тьми!

І, схилившись до неї, він поцілував її в чоло.

Вони все стояли на стіні, раптом сильний вітер підхопив і переплів у повітрі їхнє волосся, чорне і золоте. Хмари розвіялися, світло залило землю. Води Андуїну блиснули живим сріблом, і по всьому місту люди заспівали, відчувши несвідому радість.

 

 

Сонце ледь перейшло зеніт, коли зі сходу прилетів чудовий орел зі звістками від вождів ополчення, звістками радісними понад усякі сподівання.

Радо співайте, о люди Арнору!

 

Впала навік Сауронова влада!

Світлом зруйнована Темна твердиня!

Нині радій, о сторожа недремна,

‑ Пильність бо ваша була недаремна!

Брама ворожа упала під ноги!

Хід короля вам несе перемогу!

Піснею славте, о Заходу діти,

Звістку, принесену крилами вітру!

З вами король ваш пребуде вовіки!

Древо зів'яле відродиться пишно

І зацвіте на Арнорських узвишшях,

Благословляючи край!

Радуйтесь, люди! [222]

 

Такі пісні бриніли на вулицях Мінас‑ Тіріту.

Настали погожі дні, весна в союзі з літом прикрасили землі Гондору. Примчали на баских конях гінці з новинами, і в місті закипіли приготування. Меріадока на чолі обозу з провіантом відправили до Кайр‑ Аддросу, де вантаж мали перенести на барки і відправити в Осгіліат. Фарамир, цілком одужавши, зайняв посаду Намісника ‑ ненадовго, бо він готувався, згідно зі звичаєм, передати владу королю.

Еовіна залишилася в Мінас‑ Тіріті, хоч брат і покликав її до себе на луги Кормаллан. її рішення здивувало Фарамира. Зайнятий безліччю невідкладних справ, він рідко бачився з нею в ці дні; Еовіна самотньо гуляла по саду Дому Цілителів і знову зблідла. В усьому місті, мабуть, вона одна залишалася сумною.

Коли Фарамир знайшов час, щоб відвідати її, вони знов піднялися вдвох на міську стіну.

‑ Еовіно, чому ти не їдеш у табір за Кайр‑ Андросом, де мають бути урочистості і де чекає на тебе брат? ‑ запитав Фарамир.

‑ А ти не розумієш?

‑ Я припускаю дві причини. Яка з них справжня?

‑ Мені зараз не до загадок. Кажи прямо, Фарамире!

‑ Скажу, якщо хочеш. Ти не поспішаєш туди, тому що тебе покликав тільки Еомер, а свято Арагорна, спадкоємця Еленділа, не дало б тобі радості. А може, ти залишилася тому, що не поїхав я? Чи обидві причини змішані і ти сама не знаєш, яка вагоміша? Чи любиш ти, чи бажаєш полюбити, Еовіно?

‑ Я бажала, щоб мене полюбив... інший. Жалості ж мені нічиєї не треба!

‑ Я знаю. Арагорн прекрасний, могутній, а ти жадала слави, пошани, піднесення над жалюгідними, безкрилими нікчемами. Він засліпив і захопив тебе, як великий полководець юного ратника, тому що з нинішних володарів він гідний найбільшої пошани. Але, відчувши лише розуміння і співчуття, ти відмовилася від своїх мрій і не бажала вже нічого, крім славної загибелі. Подивися ж мені у вічі, Еовіно!

Вона підвела голову і глянула на нього безтрепетно. [223]

‑ Не зневажай жалість, ‑ вів далі Фарамир, ‑ якщо її дарує чесне серце! Але я не жалість тобі пропоную. Ти належиш до високого роду, і ти гідна його, ти завоювала славу, нечувану серед жінок, і ти прекрасніша за найпрекрасніші ельфійські співи. Жалість пройняла мою душу спочатку, тому що ти сумувала. Нині я люблю і буду любити, навіть якщо ти забудеш тривоги й тугу, навіть якби ти, радіючи, зійшла на престол відродженого королівства! А ти ‑ чи можеш ти полюбити мене, Еовіно?

За туманом горя людина часом не бачить, як у душі проростають сходи нових надій. Так трапилося і з Еовіною. Палка промова Фарамира відкрила їй істину. Серце її стрепенулося, і вона сказала:

‑ Зі стіни Мінас‑ Тіріту бачу я мирні простори. Тінь повалена. Не потрібні мені більше зброя, походи, бойові гімни. Я хотіла б стати цілителькою. Відтепер мені любе усе, що росте і плодоносить, ‑ вона знову глянула на Фарамира і усміхнулася. ‑ Та й королівська корона мені більш ні до чого!

‑ Чудово! ‑ сміючись, відповів Фарамир. ‑ Адже я короною не володію! Але чоловіком Краси Рохану, дочки Еомунда, стану, якщо їй буде завгодно. Залишимо Білий Замок, поїдемо в зарічні Ітіліенські землі ‑ нехай там росте і квітне усе, що радує душу!

‑ Але як я залишу свій народ? Твої гордовиті одноплемінники скажуть: «Наш шляхетний лицар узяв за дружину дикунку з півночі. Невже не знайшлося б йому пари серед дівчат нуменорської крові?»

‑ А нехай собі кажуть! ‑ заперечив Фарамир і обережно пригорнув її до себе. І вона поцілувала його під ясним небом, не звертаючи уваги, чи хтось їх бачить. І багато хто справді бачив, тоді і пізніше, коли вони, щасливі, йшли, тримаючись за руки, у Дім Цілителів.

‑ Еовіна, дочка і сестра ярлів Рохану, зцілилася, ‑ сказав Фарамир Опікуну.

‑ Бачу і готовий відпустити, ‑ відповів цілитель. ‑ Хай не доведеться їй страждати від поранень та хвороб! Довіряю її Наміснику до повернення брата.

‑ Ніщо тепер не утримує мене, ‑ сказала Еовіна, ‑ а хотілося б ще пожити тут. Цей дім став мені милішим за всі домівки на світі! [224]

І вона прожила в Домі Цілителів аж до повернення короля.

Все було готове; звістка про перемогу розлетілася від Мін‑ Риммону до Піннат‑ Геліну і далеких узбереж. Усі, хто міг, поспішали до столиці; зібралася незліченна сила люду. Знову з'явилися на вулицях та подвір'ях жінки й діти: вони поверталися додому з оберемками гірських і лугових квітів. З Дол‑ Амроту прибули арфісти ‑ незрівнянні майстри, перші в Гондорі; збиралися і ті, хто грав на віолах та флейтах, і ріжечники, і дзвінкоголосі співаки з Лебенніну.

І от якось надвечір зі стін помітили розкинуті в полі намети; мешканці цілу ніч не гасили світло ‑ чекали ранг ку. Сонце піднялося над безпечними відтепер горами сходу, ясне і тепле. Задзеленчали дзвони, пружні вимпели затріпотіли на вітрі, а над Білою Вежею востаннє здійнявся прапор Намісників, без гербів і девізів, граючи білосніжним полотнищем. Воєначальники повели полки до міста, а городяни висипали на стіни і милувалися, як вони наближаються, ряд за рядом, лисніючи у промінні вечірньої зорі. Не доходячи кілька десятків кроків до Головної Брами, війська зупинилися. Ворота ще не встигли відбудувати, тільки поставили ґратчастий бар'єр поперек проїзду; по боках його завмерли гвардійці з мечами наголо.

За бар'єром ждали Фарамир, Намісник Гондору, Гу‑ рін, Хранитель ключів, Еовіна ‑ Краса Рохану, маркграф Ельфхельм і найкращі з роханських витязів. За ними щільно, але не штовхаючись, стояли городяни й гості ‑ різнобарвна ошатна юрба з вінками і гірляндами.

Перед бар'єром залишалося вільне місце. Настала цілковита тиша, коли з рядів виступили дунадани в сірих зі сріблом плащах. Першим йшов Арагорн, у чорній кольчузі зі срібним поясом, у білому переливчастому плащі з блискучим зеленим самоцвітом на комірі. За Арагорном ішли його соратники: Еомер, ярл Рохану, Імраель, Гандальф, весь у білому, і чотири низькорослих чоловічки.

‑ Ні, голубе, це не діти, ‑ пояснювала шановна Іорет землячці з Імлот‑ Мелуї. ‑ Це періани з далекої країни, або напіврослики. У себе вдома вони шляхетні князі. Я це добре знаю, сама доглядала за одним у нашому Домі. Маленькі, але хоробрі неймовірно! Уяви собі, хтось із них [225] удвох зі зброєносцем без всякого війська прийшов до Країни Тьми, побив Чорного Володаря і підпалив його замок! Бачиш, саме той, що йде відразу за Елессаром ‑ Скарбом Ельфів? Кажуть, вони всі ‑ друзі короля. А король у нас чудовий буде! Може, не зовсім чемний, але серце золоте ‑ усі так кажуть. А руки його зціляють! Я так їм і сказала: рука короля зціляє. Тоді всі збагнули, що до чого. І Мітрандір сказав: «Іорет, люди довго будуть пам'ятати твої пророцькі слова!» Отож...

Іорет довелося перервати розповідь: заспівала сурма. Всі відразу замовкли. З брами вийшов Фарамир, його супроводжував тільки Гурін. За ними четверо воїнів у високих шоломах несли велику скриньку з чорного дерева ле‑ бетрон, окуту сріблом.

Фарамир і Арагорн зійшлися посередині вільного простору. Фарамир опустився на одне коліно і сказав:

‑ Останній Намісник Гондору просить тебе зняти з нього тягар обов'язків!

Він подав королю білий жезл, але Арагорн негайно повернув його:

‑ Твоя справа ще не довершена. Ти й надалі збережеш своє звання, а після тебе ‑ твої нащадки, доки не згасне мій рід. А тепер чини те, що слід!

Фарамир підвівся і дзвінким голосом проголосив:

‑ Народе Гондору, слухай слово Намісника! Прибув справжній король, щоб вступити у володіння законною спадщиною. Він перед вами ‑ Арагорн, син Арахорна, перший серед арнорських дунаданів, проводир воїнства Заходу, витязь Зірки Півночі, що володіє відродженим мечем, Елессар з роду Валанділа, рука його переможна і цілюща. Чи бажаєте ви мати його своїм володарем? Чи бажаєте, щоб він увійшов до міста й навіки став правителем усіх земель Гондору?

Війська і народ одностайно закричали: «Бажаємо!» Іорет пояснила землячці:

‑ Бачиш, такий у нас звичай, але король уже бував тут, у місті, і розмовляв зі мною...

Однак її знову перервали.

‑ Мешканці Гондору! ‑ вів далі Фарамир. ‑ Мудреці стверджують, що відповідно до звичаю король одержував корону від свого батька; якщо ж це виявлялося неможливим, [226] він сам брав корону з рук батька, що спочивав на ложі смерті. Однак нині я своєю владою розсудив інакше. Я сам приніс з Рат‑ Дінен, Оселі Мовчання, корону Еарнура, останнього короля, що правив за життя наших прабатьків.

Четверо воїнів піднесли скриньку, і Фарамир дістав з неї древню корону. Вона нагадувала шоломи стражів Білої Вежі, але була ще вища, уся біла; з боків були прикріплені посипані перлами пластини на зразок крил чайки ‑ птаха, що служив гербом королів, які прибули колись через море. Сім діамантів сяяли на обручі, а один, найчудовіший, жаром горів на верхівці шолома.

Арагорн узяв корону з рук Фарамира, підняв над головою і вигукнув:

‑ Ет Еарелло ендоренна отолієн. Синоме марван ар Хільдін'яр тену Андор метта!

То були слова, сказані Еленділом, коли вітер приніс його до нового узбережжя: «Через Море Велике прибув я в Середзем'я. Тут я й залишуся, і тут зостануться мої нащадки до віку».

На превеликий подив глядачів, Арагорн не став надівати корону, а повернув її Фарамиру зі словами:

‑ Спадщина повернулася до мене стараннями й мужністю багатьох соратників. На знак вдячності я хотів би, щоб корону подав Хранитель Персня, а Мітрандір, якщо згодиться, хай покладе її. Адже він був душею нашої справи, і йому належить перемога, що ми нині її святкуємо!

Фарамир подав корону Фродо, той передав Гандальфу. Арагорн опустився на коліна, і Гандальф поклав корону на його голову.

 

 

‑ Відтепер настають дні короля, нехай же вони минають щасливо, поки не похитнуться престоли Валар!

Арагорн підвівся оновлений. Стрункий і ставний, на голову вищий свого почту, він здавався і зрілим чоловіком, і квітучим юнаком. Мудрістю були позначені його риси, сильні були його руки, що вміють зціляти, і весь він немов світився.

‑ Ось наш король! ‑ вигукнув Фарамир.

Заграли сурми, Гурін‑ скарбничий відсунув бар'єр, і король Елессар вступив на всіяні квітами вулиці під музику арф, віол і флейт, під спів чистих і радісних голосів. Він [227] піднявся до Цитаделі, переступив поріг Білої Вежі, і на шпилі підняли прапор Білого Дерева й Семи Зірок. Так почалося правління Елессара, оспіване в тисячах пісень.

Мінас‑ Тіріт став при ньому прекрасніший, ніж будь‑ коли, прекрасніший, ніж у роки колишнього панування. З'явилися зелень і фонтани, арки з мітрілу, що не іржавіють, та вулиці, бруковані білим мармуром; гноми, мешканці надр, допомагали будувати, ельфи, жителі лісів, охоче відвідували відроджену столицю. Все зруйноване було відновлено, усякий збиток відшкодований; заселені знову будинки задзвеніли дитячими голосами, зникли сліпі вікна й зарослі двори. А коли Третя Епоха підійшла до кінця, пам'ять про великі діяння перейшла до нових поколінь.

Кілька днів по коронації король розглядав невідкладні справи і виносив рішення, сидячи на троні у Великому залі Білої Вежі. Він приймав посольства зі сходу і півдня, з Чорнолісся і західних земель. Східних варварів, що віддалися на милість переможця, він відпустив по хатах, уклав мир також і з Харадом. Він забезпечив усім необхідним звільнених невільників Саурона і віддав їм для поселення береги озера Нурнен, колишнього Озера Сліз. Воїни, що особливо відзначилися, одержали з його рук нагороду і подяку за мужність. Нарешті начальник гвардії привів до нього на суд Берегонда.

‑ Ти пролив кров у священному місці, де не можна навіть торкатися зброї, ‑ сказав йому король. ‑ Крім того, ти покинув без дозволу свій пост. Старі закони вимагають за такі провини смертної кари. Я мушу винести тобі вирок. Отже, слухай! Усі провини я тобі прощаю за відвагу в бою, а також за врятування Фарамира. Але гвардію і місто тобі доведеться залишити.

Кров відхлинула від обличчя Берегонда, серце защеміло, він похмуро опустив голову. А король додав:

‑ Тобі доведеться залишити нас, оскільки ти призначений начальником гвардії Фарамира, правителя Ітіліену, і житимеш там у пошані і спокої. Служи Фарамиру ‑ адже саме заради нього ти ризикував життям і честю!

Не відразу збагнув Берегонд зміст вироку, але, осягнувши його точність і справедливість, гвардієць просяяв і, відсалютувавши королю мечем, пішов, щасливий до глибини [228] душі. Арагорн віддав Фарамиру Ітіліен як удільне князівство і порадив оселитися в горах Емін‑ Арнен, у межах видимості з Білої Вежі.

‑ Мінас‑ Ітіль доведеться зруйнувати, ‑ сказав Арагорн, ‑ і хоча згодом долина Моргулу очиститься від лиха, нікому не варто селитися там ще багато років.

Останнім викликав король до себе Еомера, обійняв його і сказав:

‑ Між нами не потрібні ані слова, ані нагороди ‑ ми стали братами. У щасливий день з'явився сюди Еорл Юний! Світ не знав союзу міцнішого, ніж союз Гондору й Рохану: жодного разу жодна зі сторін не підводила іншу і не підведе. Якщо не заперечуєш, ми поховаємо Теодена Славного в усипальниці гондорських королів. Але якщо бажаєш, щоб його останки знайшли спокій у землі Рохану, ми проведемо його з великою пошаною.

‑ З тієї хвилини, як ти вперше виріс переді мною з трави на пагорбі, я полюбив тебе, ‑ відповів Еомер. ‑ І я тебе ніколи не залишу. Але зараз на мене чекають вдома термінові справи. А коли все буде приготоване, я повернуся за тілом славетного ярла.

Еовіна сказала Фарамиру:

‑ І мені треба побувати на батьківщині, попрощатися з нею, допомогти братові. Коли ж мій названий батько ляже в рідну землю, я повернусь до тебе.

Настав час зяйнятися справами. Роханські вершники виїхали Північним Трактом; від воріт столиці до стін Пеленнору вони їхали між щільними рядами гондорців, що прийшли провести вірних друзів. Усі, хто прибув у Гондор здалеку, з легким серцем роз'їжджалися додому. А в місті вирувала робота, і багато знаходилося бажаючих докласти рук: лагодити, відбудовувати, заліковувати сліди війни й виганяти пам'ять про навалу Тьми.

Гобіти залишилися в Мінас‑ Тіріті разом з Леголасом і Гімлі. Арагорну важко було розстатися з друзями‑ хранителями.

‑ Всьому настає кінець, ‑ казав він, ‑ але ви заждіть ще трохи, щоб побачити завершення історії, яку ви самі так відважно створили. Наближається день, про який я мріяв довгі роки, з часів моєї юності, і коли він наступить, цей день, я хотів би бачити поряд вас, друзі мої! [229]

Однак про який день йдеться, Арагорн не пояснював. Колишні Хранителі разом з Гандальфом оселилися в красивому і затишному будинку і проводили дні, гуляючи по місту.

‑ Ти не знаєш, на що натякає Арагорн? ‑ запитав якось Фродо в Гандальфа. ‑ Нам тут добре, і їхати не тягне, але час іде, Більбо жде, і мій дім стоїть порожній у Гобітанії.

‑ Щодо Більбо, ‑ відповів маг, ‑ він чекає того ж самого дня і знає, чому ви затримуєтесь. Час, звичайно, йде, але зараз лише травень, до розпалу літа далеко. Це тільки нам здається, нібито світ перевернувся, але дерева й трави пам'ятають, що з того дня, як ти вийшов з дому, круговорот року ще не завершився.

‑ Послухай‑ но, Піне, ‑ зауважив Фродо, ‑ чи ти й справді вважаєш, що Гандальф став не такий потайний? Це в нього, мабуть, було від утоми. А тепер він, схоже, отямився!

‑ Дехто любить заздалегідь знати, чим його почастують, ‑ пирскнув Гандальф, ‑ але ті, хто готує бенкет, воліють зберігати секрет: чим більша несподіванка, тим голосніші похвали. І потім, Арагорн теж чекає умовного знаку...

Одного чудового вечора Гандальф зник, і друзі марно гадали, що б це значило. А старий маг з Арагорном вийшли з міста до південних відрогів Міндоллуїну і там відшукали початок стежки* прокладеної багато сторіч тому. Ніхто не зважувався ходити по ній, бо вона вела до вершини, куди дозволялося підійматись лише королям. Вони вдвох підіймались по кручі, поки не зупинилися неподалік від засніженого піка, на увалі над прірвою, між відрогами Міндоллуїну. Вже світало, з гори можна було розрізнити лани й місто, що розкинулося прямо під ногами, долину Андуїну і далекі Імлисті Гори в золотавому серпанку. З одного боку виднілися сірі хребти Прирічного узгір'я і водоспади Раурос, з другого примхливо вилася Велика Ріка аж до Пеларгіра, а ще далі світла крайка, злита з небокраєм, нагадувала про Море.

‑ Ось усі твої володіння, зародок прийдешнього, ще більшого королівства, ‑ сказав Гандальф. ‑ Третя Епоха кінчається. Ти маєш стати зачинателем і зберегти все, гідне [230] збереження. Правда, багато чому відтепер кінець. Зникла сила Трьох Перснів. Усі землі, видимі звідси і сховані за обрієм, стануть землями людей. Настала їхня доба. Плем'я Першонароджених зів'яне чи відійде.

‑ Знаю, друже мій. І все ж таки я хотів би й надалі користуватися твоїми порадами.

‑ Недовго вже, ‑ відгукнувся Гандальф. ‑ Я був Ворогом Саурона, я виконав те, для чого посланий. Незабаром я піду. Тоді весь тягар ляже на тебе і твій народ.

‑ Але ж я смертний! Нехай у жилах моїх тече кров нуменорців і я проживу значно довше звичайного віку ‑ все одно часу не так уже й багато. Коли ті, хто ще не народився, змужніють і зістаріють, зістарію також і я. Якщо моя мрія не здійсниться, хто правитиме Гондором і всіма народами нашого союзу? Дерево в Цитаделі, як і раніше, мертве. Де ж ознаки надії?

‑ Відвернися від квітучого світу, стань обличчям до вічної зими!

Арагорн обернувся і подивився на схил, що опадав зморшками униз від межі снігів. Там, серед голого каміння, виднілася тоненька, як прутик, жива рослинка. Арагорн піднявся ближче. На самій межі снігу й каменю молоденьке, десь на три фути, деревце випустило свіжі листочки, округлі, темні зверху, знизу зі сріблястим пушком; на верхівці розкрилася китиця сніжно‑ білих квіток, що відбивали сонце.

‑ Егєйє! Утвеніє! ‑ вигукнув Арагорн. ‑ Тут проросло найдавніше з дерев! Йому немає й семи років! Звідки воно тут?

Гандальф підійшов, оглянув деревце і сказав:

‑ Так, це Німлот‑ Прекрасна з насіння Галатіліону, із плодів Тельперіону Багатойменного, найстарішого з рослин світу. Саме тут і саме сьогодні! Вершина ця здавна заповітна. Хто ж устиг посіяти тут насіння ще до того, як загинув останній король і Біле Дерево зів'яло? Кажуть, що плоди його визрівають рідко, але насіння здатне дрімати багато років, і не можна угадати, коли воно оживе. Пам'ятай про це. Щойно дерево дасть стиглий плід, потрібно посіяти насіння, щоб рід його не згас. Рід Німлот‑ Білосніжної старший від твого, Елессаре! А це насіння дожило до наших днів, укрите в пустельних горах, як і нащадки Еленділа на пустищах півночі... [231]

Арагорн дбайливо торкнувся тонкого стовбура, і деревце відразу ж немов саме пішло йому в руки: корені ледь трималися в тонкому шарі грунту і, неушкоджені, легко відокремилися. Король загорнув саджанець і відніс у місто. Сухий стовбур викорчували, але не спалили, а поклали на спокій у тиші вулиці Мовчання. Арагорн сам посадив нове деревце над водоймищем в Цитаделі, воно швидко й міцно вкоренилося, дало сильні паростки і до червня усе покрилося квітами.

‑ Ось і знамення, ‑ сказав Арагорн. ‑ День наближається.

І він велів виставити на стінах спостережні пости.

Напередодні найдовшого дня року до міста примчали‑ ся гінці з Амон‑ Діну і повідомили, що з півночі до стін Пеленнору наближається чудовий кортеж.

‑ Нарешті! ‑ сказав король. ‑ Готуйтеся зустрічати гостей!

І ось напередодні Маківки літа, коли небо стало синє, мов сапфіри, і білі зірки заблищали на сході, а захід ще рум'янило вечірнє сонце, Північним Трактом до воріт Мінас‑ Тіріту наблизилися дивні вершники: Елладан і Ерлоїр, за ними Глорфіндель, Ерестор і всі ельфи Рівенделлу, за ними Володарка Галадріель і Келеборн на білих конях та безліч ельфів Лоріену в сірих плащах з коштовними аграфами, нарешті з'явився Елронд, шанований і людьми, і ельфами, з жезлом Анумінасу в руці. Дочка Елронда Арвен їхала поруч на сірому коні. Фродо з захопленням дивився, як вона наближалася, Вечірня Зірка свого племені, ясніючи в літніх сутінках, і зірки блищали над її чолом.

‑ Ось тепер ясно, чого ми чекали, ‑ сказав Фродо Гандальфу. ‑ Тепер наша історія гарно скінчиться. І дні будуть нам милі, і ночі солодкі та безпечні!

Король вийшов назустріч гостям, коли вони спішилися. Елронд передав Арагорну жезл і з'єднав руку своєї дочки з рукою короля. І вони усі разом вирушили наверх, до Білої Вежі Мінас‑ Тіріту, під небом, що сяяло одвічними зірками. Арагорн‑ Елессар одружився з Арвен Андоміель, і зіграли весілля в столиці в день літнього сонцестояння.

І на тому прийшов кінець довгим рокам чекання і смутку. [232]

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.024 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал