Завдання. Для того щоб перейти до вивчення сьогоднішньої теми, ми проведемо з вами міні-дослідження.

Для того щоб перейти до вивчення сьогоднішньої теми, ми проведемо з вами міні-дослідження.

1. Яка подія останнього тижня зумовила вашу підвищену увагу?

2. Чим ця подія зацікавила вас?

3. Як ви оцінюєте роль основних учасників?

4. Чию позицію ви вважаєте правильною? Чому?

5. Які висновки з оцінки цієї події ви вважаєте найбільш важливішими?

6. Що треба для того, щоб краще орієнтуватися в політичній ситуації, вміти давати оцінку політичним подіям, бути активним громадянином свого суспільства.

III. Вивчення нового матеріалу

► ► Політична культура: поняття, структура, функції

Поняття політичної культури стає сьогодні одним із найбільш популярних і актуальних не тільки в політичній науці, але і в повсякденній лексиці. Його вживають і професійні політики, і журналісти, і люди, далекі від політики. Це поняття стало свого роду інтегральною характеристикою політичної свідомості та політичної поведінки окремих націй, народів, суспільства загалом.

У політичній науці немає єдиної концепції політичної культури. Про це свідчать десятки визначень цього явища. Термін «політична культура» запровадив у науковий обіг німецький філософ-просвітитель І. Гердер. У політичну науку його було введено американським політологом Г. Алмондом, його концепція політичної культури на сьогодні визнана базовою, основоположною. У статті «Порівняльні політичні системи», що вийшла 1956 р., Г. Алмонд називає політичною культурою «певний зразок орієнтації на політичні дії, у який вбудована будь-яка політична система». Пізніше у книзі «Громадянська культура» (у співавторстві з С. Вербою) Г. Алмонд уточнює свої уявлення про політичну культуру і розглядає її як сукупність цінностей, думок, звичаїв і традицій. Класичне визначення політичної культури, сформульоване Г. Алмондом і Г. Пауеллом, звучить так:

«Політична культура є сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної політичної системи. Це суб'єктивна сфера, що утворює основу політичних дій і надає їм значення». У цьому визначенні виділяють дві характерні особливості. По-перше, політична культура це сукупність орієнтацій на політичну діяльність. Це ще не сама діяльність, а лише суб'єктивна установка на неї.

По-друге, політична культура постає як структура орієнтації, до якої включено: знання про політичну систему, її функції, рішення і дії; почуття щодо політичної системи та політичних діячів (емоційні орієнтації); судження, думки і уявлення про політичну систему (оцінні орієнтації).

Отже, політична культура — це історично зумовлена сукупність загальноприйнятих способів політичної взаємодії, яка регулює правила і норми, відображає соціальний досвід, традиції та інтереси соціальних суб'єктів у вигляді системи фундаментальних політичних цінностей, установок і моделей поведінки.

Структура політичної культури може бути представлена сукупністю таких елементів:

1. Культура політичної свідомості.

2. Культура політичної поведінки.

3. Культура функціонування політичних інститутів.

4. Культура політичної участі.

5. Культура електорального процесу.

6. Політичні цінності, традиції, звичаї і норми. Культура політичної діяльності.

7. Культура прийняття та реалізації політичних рішень.

8. Політичні установки. Культура сприйняття і регулювання соціально-політичних конфліктів.

Політична культура, як і будь-яка інша, передається від покоління до покоління; визначальним її вираженням є політична поведінка людей. Таким чином, політична культура за структурні елементи обирає культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки, а також культуру функціонування політичних інститутів. До політичної культури включають також політичний досвід, стереотипи, політичні міфи, ідеологія, політичні символи, політичну соціалізацію.

Характерні ознаки політичної культури полягають у тому, що вона:

• фіксує стійкі, повторювані зв'язки, відносини між елементами політичного процесу, закріплює стабільні сторони політичного досвіду;

• є продуктом природно-історичного розвитку суспільства;

• має тотальний характер: політичні відносини пронизані, просякнуті політичною культурою;

• характеризує політичну свідомість і політичну поведінку основної маси населення.

Політична культура виконує в суспільстві певні функції:

• ідентифікації — реалізує потребу людини в приналежності до спільноти, групи;

• орієнтації — пояснює сенс політичних явищ;

• адаптації і соціалізації — через залучення до навичок політичної поведінки;

• інтеграції, спрямованої на збереження цінностей і об'єднання навколо них різних груп;

• комунікації — здійснює взаємодію суб'єктів та інститутів на основі стереотипів, міфів і символів.

► ► Політична соціалізація: сутність, етапи, чинники

Рівень політичної культури визначають у процесі політичного становлення особистості. Практично в слабкому суспільстві індивіди і групи долучаються до певної системи цінностей, прийнятими формами політичної поведінки. Якщо соціалізація взагалі являє собою процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, то політична соціалізація означає залучення членів товариства до його цінностей і до форм громадської діяльності.

Існують різні трактування процесу соціалізації.

• По-перше, це результат міжособистісного спілкування.

• По-друге, це рольове тренування.

• По-третє, це соціальне навчання.

• По-четверте, це процес розвитку особистого контролю.

Найбільш поширено трактування соціалізації як процесу розвитку особистого контролю. Вона розроблена 3. Фрейдом і пов'язана з ідеями класичного психоаналізу. В основі його теорії — положення про те, що індивід завжди перебуває в стані конфлікту з суспільством, яке репресує його біологічні (сексуальні) спонукання, отримані ним від народження. Процес соціалізації полягає у приборкуванні цих руйнівних інстинктів і спонукань. Однак контроль суспільства над природними інстинктами створює напруженість і дискомфорт для існування особистості, яка втрачає свободу самовираження. У зв'язку з цим посилюється потреба особистості в самоконтролі, щоб уникнути ситуацій страху і нервовості.

Модель соціалізації як результат міжособистісного спілкування заснована на теорії символічного інтеракціонізму Ч. X. Кулі і Дж. Г. Міда, згідно з якою особистість формує своє «Я» в результаті різноманітних взаємодій людей з навколишнім світом (інтеракцій). У процесі взаємодії люди реагують передовсім на значення, які вони приписують стимулам, що на них впливають, а не на самі стимули. Особливого значення набуває інтерпретація думок, жестів, почуттів інших людей. Не випадково прихильники даного підходу звернули увагу на ефект групового впливу на особистість, що дозволило виявити значення соціальних установок для соціалізації особистості. Виходячи з цього, вони визначали зрілість індивіда через досягнення ним комфортності в наявній соціальній системі, тобто добровільне підпорядкування особистості настановам і цілям системи.

Переважною моделлю соціалізації в західній науці стала характеристика її як рольового тренування. Теоретичною основою такого розуміння соціалізації є структурний функціоналізм Т. Парсонса. Індивід взаємодіє з іншими людьми завдяки тим соціальним ролям, які він засвоює (роль учителя, дитини, пасажира, чоловіка і т. д.). Соціальна роль передбачає очікувану від індивіда поведінку, що відповідає рольовим розпорядженням. Отже, соціалізація означає включення індивіда в соціальну систему через рольове навчання, постійну адаптацію до панівних у суспільстві цінностей і стандартів поведінки.

Існує досить широкий спектр напрямків, у рамках яких соціалізація розглядається з позицій біхевіоризму як соціальне навчання. Соціалізація описується як процес постійної модифікації людської поведінки за допомогою заохочень і покарань (формула «стимул — реакція»). Біхевіоризм виходить з того, що люди схильні відновлювати такі моделі поведінки, за які їх колись винагороджували в будь-якій формі (грошима, похвалою, захопленням, любов'ю і т. ін.). Вибір тієї або іншої моделі політичної соціалізації продиктовано типом панівної в суспільстві політичної культури. Вона обирає певну модель відносин влади і особистості.

Типи політичної соціалізації

1. Гармонійний тип політичної соціалізації, що передбачає наявність культурно однорідного середовища, зрілих демократичних традицій і громадянського суспільства, які забезпечують поважний діалог індивіда і влади. Вважається, що подібний ступінь культурної однорідності характерний для британо- американської культури. Влада та індивід прихильно ставиться до загальноприйнятих ідеалів, норм і цінностей, що дозволяє новим поколінням безболісно входити в політичне життя.

2. Плюралістичний тип, якому притаманний опосередкований характер взаємодії особистості з владою (переважає в країнах материкової Західної Європи). Наявність значної кількості різнорідних субкультур передбачає первинну політичну соціалізацію індивіда у межах ідеалів і цінностей своєї культурно-етнічної групи. Проте конфесійна культурне різноманіття не заважає досягненню між учасниками політичної взаємодії консенсусу завдяки високому рівню життя більшості соціальних груп, наявності численного середнього класу, існуванню єдиного культурного «коду», представленого цінностями ліберальної цивілізації (свобода, приватна власність, індивідуалізм, права людини, демократія, плюралізм і т. ін.). Консолідована демократія в рамках цього типу політичної соціалізації заснована на динамічній рівновазі трьох начал: розвиненого громадянського суспільства, конституційного обмеження влади та індивідуальної свободи автономної особистості.

3. Конфліктний тип, характерний для суспільств незахідної цивілізації. Бідність переважної більшості населення, жорстке дотримання індивідом цінностей клану, роду, племені ускладнюють досягнення згоди між носіями різних культур і владою. Культурна неоднорідність є основною причиною високого ступеню політичного насильства в цих суспільствах. Засвоєння індивідом цінностей і норм політичного життя завжди здійснювалося у жорсткій боротьбі з носіями інших політичних субкультур.

4. Гегемоністський тип передбачає входження людини в політику виключно на основі цінностей будь-якого класу (наприклад, буржуазії чи пролетаріату), певної релігії (наприклад, ісламу) або політичної ідеології (наприклад, комунізм, лібералізм, фашизм та ін.). Цей тип характерний для закритих політичних систем, які критично ставляться до цінностей інших систем. Такий тип політичної соціалізації існував у Росії за радянських часів, а також у країнах соціалістичної системи.

Треба мати на увазі, що політична соціалізація виконує ряд найважливіших функцій:

Пряма соціалізація — це безпосереднє набуття політичних знань та установок.

Непряма соціалізація — це свого роду «проекція» рис характеру, раннього дитячого досвіду, безпосереднього оточення особистості на формовані політичні установки.

Так, наприклад, установки дитини щодо батька, які формуються в ранні періоди життя, можуть бути в подальшому трансформовані у ставлення до політичних об'єктів (президента, парламенту, суду, партії тощо).

Етапи політичної соціалізації особистості

1-й етап — політизація, під час якого у дітей під впливом оцінок батьків, їхніх стосунків і реакцій формуються перші уявлення про світ політики.

2-й етап — персоналізація. У цей період сприйняття влади персоніфікується. Зразками влади стають, наприклад, фігури президента, прем'єр-міністра або поліцейського.

На 3-му етапі — етапі ідеалізації — найважливішим політичним фігурам приписують певні якості, і на цій основі утворюється стійке емоційне ставлення до політичної системи.

4-й етап, який отримав назву інституціонального, характеризується переходом від персоніфікованого сприйняття політики до більш абстрактного. На цій стадії закладаються уявлення про інститути влади.

► ► Політична еліта

Людське суспільство неоднорідне, у ньому існують природні і соціальні відмінності між людьми. Ці відмінності зумовлюють їхні неоднакові здібності до політичної участі в житті суспільства вплив на політичні та соціальні процеси, управління ними. Носієм найбільш яскраво виражених політико-управлінських якостей є політична еліта.

Запитання

— Що ж таке політична еліта?

«Еліта» в перекладі з французької означає краще, добірне, вибране.

Філософи Стародавньої Греції вважали, що правити суспільством повинні кращі, спеціально призначені для цього люди. Платон і Арістотель виступали проти допущення народу до керування державою, вважаючи демократію найгіршою формою правління.

Керувати суспільством, на їхню думку, повинні філософи, у яких найбільш розвинена розумна частина душі. Арістотель, даючи загальну характеристику правлячої еліти, писав: «... Трьома якостями повинен володіти той, хто має намір обіймати вищі посади: по-перше, співчувати існуючому державному ладу, по-друге, мати здібності до виконання обов'язків, пов'язаних з посадою, по- третє, вирізнятися чеснотою і справедливістю».

Політична еліта — це відносно невелика соціальна група, що концентрує у своїх руках значний обсяг політичної влади, забезпечує інтеграцію, субординацію й відображення в політичних установках інтересів різних верств суспільства і створює механізм втілення політичних задумів.

Характерними ознаками політичної еліти є такі:

• це невелика, досить самостійна соціальна група; високий соціальний статус;

• значний обсяг державної та інформаційної влади; безпосередня участь у здійсненні влади;

• організаторські здібності і талант.

На основі концепції Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса виникли сучасні напрями: макіавеллістська школа, ціннісні концепції еліт, концепція демократичного елітизму, концепція множинності, плюралізму еліт, концепція еліти як авангардної партії робітничого класу.

Макіавеллістська школа еліт має такі ознаки:

1. Визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділ на меншість, що наділена владою, і пасивну більшість.

2. Особливі психологічні якості еліти. Належність до неї пов'язана в першу чергу з природними обдаруваннями і вихованням.

3. Групова згуртованість.

4. Легітимність еліти, більш-менш широке визнання масами її права на політичне керівництво.

5. Структурна сталість еліти, її владних відносин. Формування і зміна еліт відбувається в боротьбі за владу.

6. Формування і зміна еліт відбувається в боротьбі за владу.

Еліта — найбільш цінний елемент суспільства, що має високі здібності.

Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства. Еліта — мотор, а маси — колесо історії, провідник у життя рішень еліт.

Формування еліти — процес природного відбору суспільством найцінніших представників.

Елітарність закономірно випливає з рівності можливостей. Демократія повинна забезпечити приблизно однакові стартові умови. На фініші неминуче будуть визначені соціальні чемпіони та аутсайдери.

Концепції демократичного елітизму мають такі загальні ознаки:

1. Демократію розуміють як конкуренцію між потенційними керівниками за довіру і голоси виборців.

2. Еліта не тільки має необхідні управлінські якості, але й захищає демократичні цінності.

Концепції множинності, плюралізму еліт базуються на таких постулатах:

1. Заперечення еліти як єдиної привілейованої групи. Існує безліч еліт.

2. Еліту можна утримувати під впливом мас.

3. Існує конкуренція еліт, що запобігає складанню єдиної панівної елітарної групи.

4. Відмінності між елітою і масою відносні, умовні і часто доволі розмиті. Доступ до лідерства відкриває не тільки багатство й високий соціальний статус, але перш за все особисті здібності, знання, активність і т. ін.

Концепція політичної еліти як авангардної партії робітничого класу всіх трудящих була розроблена в ученні В. І. Леніна, який, до речі, негативно ставився до елітизму. Її основні ознаки такі:

1. Глобальний месіанський характер політичної еліти, її історичне покликання керувати процесом переходу людства від капіталізму до комунізму.

2. Всеохопний характер політичного керівництва. Комуністична партійно-державна еліта керує всіма сферами суспільства.

3. Походження еліти із соціальних низів — «хто був ніким, той стане всім».

4. Ідеологічність. Володіння єдино правильною ідеологією визначає передові якості еліти, служить найважливішою гарантією успішного керівництва суспільством. Усі інші ідеології — помилкові, вони обслуговують інтереси класового ворога.

5. Жорстка ієрархія політичної еліти. Правляча еліта уподібнюється армійським структурам, ділиться на вождя, «генералів», «офіцерів», «унтер-офіцерів» (Сталін).

Таким чином, еліта — це...

• Особи, які мають вищі показники (результативність) у своїй галузі діяльності. (В. ІІарето)

• Харизматичні особистості. (М. Вебер)

• Особи, які мають інтелектуальні і моральні переваги над масою, незважаючи на свій статус.

• Найбільш активні в політичному плані люди, орієнтовані на владу; організована меншість суспільства. (Г. Моска)

• Люди, що посідають вищі місця у суспільстві завдяки своїм біологічним і генетичним походженням.

• Особи, що мають високе становище у суспільстві і завдяки цьому впливають на соціальний прогрес. (Дюпре)

• Люди, що досягли в суспільстві найбільшого престижу, статусу. (Г. Лассуел)

• Особи, які отримують матеріальні та нематеріальні цінності у максимальному розмірі.

Факти реального життя і численні дослідження доводять, що політична еліта — реальність сьогоднішнього (і, ймовірно, завтрашнього) етапу розвитку суспільства.

Типологізація еліт

1. По відношенню до влади виділяють: правлячу еліту; неправлячу, або контреліту.

2. За рівнем компетенції: вища (загальнонаціональна), середня (регіональна), місцева.

3. За результатами діяльності (ефективності): еліта, псевдоеліта, антиеліти.

4. Крім того, виділяють: «еліту крові», або аристократію; еліту багатства, або плутократію; еліту знань, або меритократію.

В. Парето виділяв два головних типи еліт: «леви» і «лисиці».

Для «левів» характерний консерватизм, грубі силові методи управління. Суспільство, де переважає еліта «левів», зазвичай є застійним.

«Лиси» — майстри обману, політичних комбінацій. Еліта «лисиць» динамічна, вона забезпечує зміни в суспільстві.

► ► Політичне лідерство

Тема політичного лідерства завжди привертала увагу вчених-суспільствознавців. Античні історики Геродот, Плутарх та інші у своїх описах приділяли політичним лідерам головну увагу, вбачаючи в героях, монархах і полководцях справжніх творців історії. Значний внесок у дослідження політичного лідерства зробив Ніколо Макіавеллі (1469-1527). У його трактуванні політичний лідер — це государ, який об'єднує і представляє все суспільство і використовує для збереження свого панування і підтримки громадського порядку будь-які засоби (звідси термін — «макіавеллізм» для визначення політики, що нехтує нормами моралі). У своїй праці «Государ» Макіавеллі розробив практичні поради для правителів, що представляють майстерне поєднання хитрості і сили. Ці поради високо цінували Кромвель і Наполеон, ними користувалися Сталін і Брежнєв, Гітлер і Черчіль та ін.

Концепцію лідерства, що помітно впливає на подальшу політичну думку і практику, розробив Фрідріх Ніцше (1844-1900). У своїх працях «Так говорив Заратустра» (1884) і «Воля і влада» (1889) він намагався обґрунтувати необхідність створення вищого біологічного типу — людини-лідера, надлюдини. Він писав: «Мета людства залежить від його вищих представників... Людство повинно невпинно працювати, щоб народжувати великих людей, — у цьому і ні в чому іншому полягає його завдання».

Безпосередній вплив на сучасні концепції лідерства справила творчість французького соціолога Габріеля Тарда (1843-1904). Він є одним з основоположників теорії соціалізації. Тард намагався довести, що основним законом соціального життя є наслідування послідовників лідера. Більшість населення, на його думку, не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені ініціативними й оригінальними особистостями.

Марксизм, на противагу теоріям, які розглядають лідерів як локомотиви історії, обмежує можливості активності політичних лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає як частина класу, найбільш здібний, свідомий і вмілий виразник волі класу. Тут він відіграє щодо класу допоміжну, службову роль.

І якщо Маркс і Енгельс відзначали можливість виокремлення політичних лідерів з інших класів, то у творчості і в практичній політиці Леніна, а особливо Сталіна ця ідея поступово була зведена нанівець і взяла гору спрощена схема співвідношення мас і політичних лідерів: маси — клас — політична партія — політичний лідер.

«Маси, — писав Ленін, — діляться на класи:... класами керують звичайно політичні партії;... політичними партіями у вигляді загального правила управляють більш-менш стійкі групи найбільш авторитетних, впливових, досвідчених, обираних на найвідповідальніші посади осіб, які називаються вождями».

У сучасному суспільствознавстві існують кілька підходів до визначення політичного лідерства. Виділимо деякі з них.

Політичне лідерство — це постійний пріоритетний вплив з боку певної особи на все суспільство, організацію чи групу.

Особливості політичного лідерства:

• вплив має бути постійним;

• керівний вплив лідера здійснюється на всю групу, організацію, суспільство;

• політичний лідер повинен мати явний пріоритет у впливі.

Політичне лідерство — це управлінський статус, соціальна позиція, це керівна посада.

Політичне лідерство — це особливого роду підприємницька діяльність, здійснювана на політичному ринку. Тут перемагає той потенційний лідер, чий «політичний товар» найбільше ототожнюється з поняттям «загального блага».

Політичний лідер — це символ спільності та зразок політичної поведінки групи. Лідер здатний за допомогою влади реалізувати інтереси групи.

Запитання

— Хто ж він, політичний лідер?

Політичний лідер — це авторитетний член організації, групи, суспільства загалом, особистісний вплив якого дозволяє йому виконувати суттєву роль у політичних процесах і ситуаціях.

Розглядаючи проблеми лідерства, неодмінно ставши питання: чому одні люди стають лідерами, а інші виконують їх волю? Що лежить в основі лідерства, у чому його феномен?

Існують різні класифікації лідерства. Розглянемо деякі з них.

1. Щодо ставлення керівника до підлеглих:

а) авторитарне — одноосібний спрямувальний вплив лідера на нижчих. Воно засноване на загрозі санкцій, застосуванні сили;

б) демократичне — передбачає врахування керівником інтересів і думок усіх членів групи або організації, участь мас в управлінні.

2. За способом легітимації влади (М. Вебер):

а) традиційне — вожді племен, монархи — їх авторитет заснований на звичаї, вірі у святість і незмінність традицій;

б) раціонально-легальне — тут лідерів обирають демократичним шляхом;

в) харизматичне — феномен харизми заснований винятково на особистості лідера, якому приписують божественні здібності. Від мас вимагають цілковиту особисту відданість вождю, який виконує «історичну місію». Як приклад можна навести Юлія Цезаря, Наполеона, Леніна, Гітлера, Муссоліні, Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена, Ф.Кастро.

3. За «масштабами» лідерства: загальнонаціональні; лідери регіональні; лідери соціальних груп, верств.

4. Щодо наявної політичної системи: функціональні; дисфункціональні; конформіст (пристосуванець); неконформіст.

Збірні образи лідера виділив М. Дж. Херманн.

1. Прапороносець, або велика людина. Його вирізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, «мрія», здатна захопити маси (В. І. Ленін, М. Л. Кінг, Хомейні, Ш. де Голль).

2. Служитель. Лідер цього типу завжди прагне виступити в ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців, орієнтується на їх думку і діє від їх імені.

3. Торговець. Лідер цього типу здатний настільки привабливо подати масам свої ідеї та плани, що змушує «купити» ці ідеї і залучає маси до їх виконання.

4. Пожежний тип лідера. Орієнтується на найактуальніші суспільні проблеми, насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією.

У чистому вигляді в реальному житті образи лідерів зазвичай не зустрічаються, а поєднуються у політичних діячів у різних пропорціях.