Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Адлер і Юнґ: два дисиденти
|
|
Адлер (1870 — 1937 pp.)
Усе протиставляло Фройда й Адлера — і їхні погляди на світ були теж різні. «Фройд, у песимістичній традиції філософів зразка Шопенгауера, бачив у хворому на невроз жертву Грандіозної і трагічної ілюзії людства. Адлер, будучи оптимістом у дусі Лейбніца, дивився на невротика як на індивіда, гідного жалю, який удається до надто прозорих хитрощів, щоб ухилитися від накладених життям зобов’язань». /138/ Альфред Адлер, австрійський лікар і психолог, народився у Відні в 1870 р. Будучи спочатку учнем Фройда, він у 1911 р. відходить від психоаналітичного гуртка, але ще задовго до остаточного розриву перестає поділяти доктрину свого вчителя: вже в його першому значному творі «Студіі про недорозвиненість органів» (1907 р.) ідеться про компенсаційні механізми, якими людина надолужує недорозвиненість тих чи тих своїх органів; так — як засвідчує відомий історичний приклад — Демосфен, який був заїкою, став знаменитим оратором. Отже, починаючи з 1907 p., Альфред Адлер описує цю людську волю до всемогутності, завдяки якій розвиваються процеси надкомпенсації, причому відчуття неповноцінності, спричинене наявністю недорозвиненого органа, утворює, в цій перспективі, перманентний фактор психічного розвитку. Ця ідея знайде своє завершення в праці «Нервовий темперамент» (1912 p.).
Відтепер сексуальна етіологія неврозів, головна складова фройдизму, поступається місцем аналізу хитрощів і вивертів волі до всемогутності, звідки бере своє джерело вся людська активність. Стан невротика значно більшою мірою спричиняється його прагненням до вищості (невдоволеним), аніж патогенним пригніченням інстинктів. Приречений на «комплекс неповноцінності», він прагне якось надолужити загрозливу видимість власного краху, але ніколи не має в цьому успіху. Незважаючи на свою простоту, ця доктрина може осяяти яскравим світлом пружини людської душі. Хоча вираз «комплекс неповноцінності» й перетворився на банальний вираз, у доктрині Адлера він є точним визначенням і робить значний внесок у вивчення індивідуальної психіки. Він визначає, за словами того ж таки Адлера, віру особи в її спроможність розв’язувати проблеми життя, віру, породжену недосконалістю її органів, а також усякого роду вадами та кривдами. Отже, бути людиною означає відчувати себе в чомусь неповноцінним і прагнути подолати всілякі вади, накинуті нам нашим природним станом; але цей порив і ці зусилля, будучи в собі знаками трансцендентності, можуть спричиняти «комплекс нижчості», профілактика якого або одужання набирають, таким чином, вирішального значення
Тобто, Адлер головну увагу приділяє цьому почуттю неповноцінності, яке впливає на людські вчинки: запобігти виникненню неврозу означає постійно розтлумачувати значущість цього пориву, найглибшої пружини всієї активності й усього життя. /139/ За цим аналізом угадується вплив великого песиміста Шопенгауера, але також і вплив Ніцше. З цього погляду, конфлікт між Адлером і Фройдом відкриває всю свою глибоку значущість, і зауваження Юнґа, висловлені в його творі «Моє життя», видаються надзвичайно проникливими. Ерос (Фройд) і Воля до всемогутності (Ніцше й Адлер) — хіба не діють вони як двоє братів-ворогів? «Фройд проти Адлера», за своєю суттю, означає «Фройд проти Ніцше» (див. Jung «Ma vie», Gallimard, p. 180).
Наводимо короткий уривок, узятий з «Нервового темпераменту». Які ж рецепти пропонує автор для лікування неврозів? Висловивши чимало критичних закидів на адресу фройдизму, Адлер підкреслює, що усвідомлення своїх вад спонукає невротика до «політики» психічної компенсації.
ПСИХІЧНА КОМПЕНСАЦІЙНА СУПЕРСТРУКТУРА
«Як виникають невротичні явища? Чому хворий на невроз прагне бути великою людиною і безперервно шукає доказів своєї вищості? Звідки виникає в нього інтенсивна потреба прославляти свою персону? Чому вдається він до тих чи тих дій і докладає стількох зусиль, щоб ґарантувати свою безпеку? Всі ці факти, на нашу думку, пояснюються дуже просто: вихідну точку еволюції неврозу визначає не що інше, як загрозливе відчуття небезпеки та неповноцінності, відчуття, яке породжує невтримне бажання знайти дорогу, яка привела б до стерпного життя, давши йому напрямок, джерело спокою і безпеки. Бо, з нашого погляду, сутність неврозу полягає в безперервному і надмірному використанні психічних засобів, які має у своєму розпорядженні суб’єкт. Серед цих психічних засобів головні складаються з допоміжних, конвенціональних конструкцій, які утворюють думка, бажання, дія».
Альфред АДЛЕР. «Нервовий темперамент» (Alfred ADLER. «Le temperament nerveux», Petite Bibliothè que Payot, 1912 — 1970, p. 16).
Юнґ (1875 — 1961 pp.)
В особі Карла Густава Юнґа, швейцарського психіатра й психолога, чия наукова творчість стала предметом палких суперечок, нам відкриваються інші аспекти фройдівського диси- /140/ дентства: тут ідеться про шлях, який веде до колективного несвідомого та до стародавніх архетипів.
Починаючи з 1906 p., Юнґ — психіатр і головний лікар однієї з клінік — відкриває для себе багатства фройдизму, але пояснює пригнічення інстинктів не лише сексуальною етіологією неврозу. Ось як він пише про це у своїй автобіографії: «Причину пригнічення інстинктів [...] Фройд вбачав у сексуальній травмі, й це видалося мені непереконливим. Мій практичний досвід засвідчував численні випадки неврозів, у розвитку яких сексуальність відігравала лише другорядну роль, тоді як інші фактори посідали провідне місце: проблема соціальної адаптації, пригніченість трагічними обставинами життя, вимоги престижу тощо» 1.
1 CG. JUNG. «Ma vie», NRF-Callimard, p. 174.
Незважаючи на цей передчасний розкол, зустріч двох мислителів у 1907 p., здається, привела до тісної співпраці й тривалої дружби. Юнґ очолює (з 1911 р.) «Міжнародну асоціацію психоаналізу», і Фройд бачить у ньому свого принца-наступника. Лише в 1912 — 1913 pp. стає очевидною різниця їхніх поглядів на роль лібідо в становленні неврозу й відбувається розрив (1913 p.).
З погляду Юнґа, лібідо аж ніяк не можна вважати явищем виключно сексуальним; це, радше, вияв універсальної вітальної енергії, первісної сили індивіда, яка може бути спрямована в двох різних напрямках — на зовнішній або власний внутрішній світ, звідки виникають два фундаментальні психологічні типи: тип екстраверта, чиє лібідо зорієнтоване на зовнішній світ і на зовнішні речі, й тип інтраверта, чиє лібідо спрямоване на власний внутрішній світ. Принаймні таку тезу автор розвиває в «Психологічних типах».
Але ориґінальність Юнґової доктрини проявляється також у концепції колективного несвідомого, яке означає сукупність архетипів та інстинктів, що передаються в спадок і мають універсальний зміст. Тотожне саме собі в усіх людях, будучи психологічною основою надперсональної природи, це колективне несвідоме являє собою підґрунтя, на якому стоїть усе людство, духовну спадщину людського роду, що оживає в кожній свідомості. Структуроване у вигляді архетипів, предківських несвідомих образів, які виявляють себе повсюди і повсякчас, будучи природженими і незмінними формами, колективне несвідоме виражає себе через міфи, витвори мистецтва, релігійні вірування, через усю багату сукупність символічних утворень. У такий спосіб наша душа /141/ відкриває сліди свого предківського минулого. У сфері психіки колективне несвідоме — це ніби рештки будівлі стародавньої людської пам’яті.
Серед згадуваних архетипів особливо важливу роль відіграють animus і anima, вони реґулюють усю нашу поведінку й утворюють дві впливові структури, організуючи стосунки між чоловіками та жінками. Тоді як anima означає персоніфікацію жіночої природи чоловічого несвідомого, animus втілює чоловічий аспект жіночого несвідомого. Кожен чоловік носить у собі anima, образ жінки певного типу, і те саме відбувається з жінкою, яка носить у собі animus. Але існують і багато інших архетипів — скажімо, архетипи батьків, дракона, архетип Старого Мудреця тощо.
Таким чином, наукові дослідження Юнґа, цього теоретика несвідомого та архетипів, мають на меті детально вивчити спільну основу, що утворилася в нас унаслідок багаторазової спадкової передачі та послідовного накопичення всіляких ознак, основи, яка об’єднує індивіда з усім людським родом. Анрі Корбен (див. нижче, с. 618) та багато інших учених визнають, що наукова діяльність Юнга справила на них вирішальний вплив.
Щоб читач міг краще ознайомитися з цією юнґівською психологією глибин людської душі, подаємо один із текстів Юнґа, де йдеться про предківський образ матері й батька. У «Проблемах сучасної душі» психолог із Цюриха спрямовує свою увагу на ті архетипи, які належать спільній основі людства. Текст являє собою уривок із доповіді, виголошеної на конґресі Вільного Філософського товариства в Дармштадті, — 1927 р.
БАТЬКО Й МАТИ — БЕЗПОСЕРЕДНІ АРХЕТИПИ НЕСВІДОМОГО
«Ми поставили таке запитання: які з архетипів є найбезпосереднішими? Найближчим архетипом, мабуть, можна вважати матір, адже вона в усіх відношеннях є найріднішим і найвпливовішим явищем, і вона діє в ту пору, коли людина тільки формується і найбільш піддатлива. А оскільки свідомість у дитинстві розвинена ще дуже слабко, то там і мови не може бути про індивідуальний досвід: навпаки, мати являє собою досвід архетипічний; з нею набувають досвід у більш або менш свідомому стані не в тому розумінні, що вона постає як індивідуальна й чітко означена жіноча особистість, а в розумінні, що вона — мати, архетип, значення якого може нескінченно варіюватися. В процесі /142/ розвитку життя первісний образ блідне й поступається місцем образу свідомому, відносно індивідуальному, що стає в уяві людини єдиним образом матері, яким вона володіє. Навпаки, у підсвідомості мати залишається, як і раніше, могутнім первісним образом, який забарвлює і навіть визначає, в процесі свідомого індивідуального життя, взаємини, що їх ми маємо з жінкою, із суспільством, визначає наші почуття і наше ставлення до всього навколишнього світу, але в такий витончений спосіб, що свідомість здебільшого нічого не помічає. Ми думаємо, що йдеться просто про метафори. Одначе, є цілком очевидним фактом, що чоловік бере собі за дружину жінку, керуючись лише однією причиною: тим, що вона схожа або не схожа на його матір. «Мати Німеччина» для німця, «люба Франція» для француза становлять те заднє тло політики, нехтувати яке зміг би хіба тільки інтелектуал, який ніколи не жив у світі. Всесвітнє лоно матері-церкви — теж не що інше, як метафора, утворена за зразком материнської землі, матері-природи і, загалом, матерії.
Найближчим архетипом для дитини є, безперечно, архетип матері. Та з розвитком її свідомості батько теж виходить на її обрій, оживляючи архетип, чия природа, з багатьох поглядів, протилежна природі материнського архетипу. Якщо материнський архетип відповідає визначенню китайського інь, то батьківський тип — це ян. Він детермінує стосунки з людьми, законом і Державою, розуміння, дух і динаміку природи. «Батьківщина» означає межі, тобто чітко означену локалізацію, тоді як рідний ґрунт — це материнська земля, мирна й родюча. Райн — батько, як Ніл, як вітер, як ураган, як грім і блискавка. Батько — це діяч і авторитет, а отже, закон і Держава. Він — те, що рухається у світі, як вітер, він — той, хто творить і диригує музикою неподільних летючих ідей-образів. Він — той подмух, з якого утворюється вітер — рпешпа, spiritus, â tman, espsrit *.
Отже, й батько — це могутній архетип, який живе в душі дитини».
Карл Густав ЮНҐ. «Проблеми сучасної душі» (Cari Gustav JUNG. «Problè mes de l’â me moderne», Buchet/Chastel, 1927 — 1960, pp. 46 sq.).
* Слова, які різними мовами (давньогрецькою, латиною, французькою) виражають ідею «повіву», «подмуху», а отже й «духу». /143/