Annotation

Що є життя? Що є смерть? Чи варто скніти, доживати, відчуваючи старіння духу і плоті, чи все ж таки жити як дихати — у вічному пошуку, долаючи перешкоди, перемагаючи, до самої смерті, — на ці питання намагається знайти відповідь молодий археолог Клод Ваннек, головний герой повісті Андре Мальро «Королівська дорога».
Авантюрист, політичний діяч, науковець, Андре Мальро (1901–1976) став одним із визнаних майстрів французької літератури XX століття (романи «Завойовники» (1928), «Доля людська» (1933), «Надія» (1937), повість «Королівська дорога» (1930) та ін).

АВАНТЮРИСТ, ПИСЬМЕННИК, ВОЇН І НАУКОВЕЦЬ — АНДРЕ МАЛЬРО

Андре МальроЧАСТИНА ПЕРШАІIIIIIIVЧАСТИНА ДРУГАІIIЧАСТИНА ТРЕТЯІIIIIVVЧАСТИНА ЧЕТВЕРТАІIIIIVПРИМІТКИГлосарій

Друкується за виданням: Мальро А. Королівський шлях // Всесвіт. — 1993. — № 7–8. Переклад з французької Л. Колодинської та О. Чернія Передмова та примітки Ю. В. Покальчука
АВАНТЮРИСТ, ПИСЬМЕННИК, ВОЇН І НАУКОВЕЦЬ — АНДРЕ МАЛЬРО

«Не бійтесь ворогів, не бійтесь друзів! Бійтеся байдужих! Саме з їхньої мовчазної згоди стаються на землі злочини і вбивства!» Автором цього відомого вислову Бруно Ясенського міг би повною мірою бути Андре Мальро. Усе його життя було яскравим прикладом небайдужості до того, що коїться на землі, навіть у її найвіддаленіших куточках. Життя Мальро — це, насамперед, пристрасть, захоплення, безстрашність, віра і невтомний пошук істини і боротьба — за правду, за справедливість, пошук сенсу життя для себе і обстоювання права на життя і свободу для інших — слабкіших і знедоленіших. І в його творах — пристрасть і війна, густа еротика і неймовірні психологічні і моральні конфлікти особистості, політична спрямованість і глибокий гуманізм у ставленні до людей, людства як цілого. Те саме і в житті Андре Мальро. Життя, як велика авантюра, як неймовірна пригода особистості, яку можна сміливо називати Людиною з великої букви. Життєвий шлях кожного письменника цілком особливий, так само, врешті, як і в кожної людини. Кажуть, що написати один роман може кожна людина — про своє життя, бо воно особливе, неповторне і ціннісне саме своєю неповторністю у всіх нюансах переживань, думок і сподівань. Але щоби написати ще щось вартісне, потрібні вже здібності спостерігача і аналітика, одне слово — талант, письменницьке бачення. Ще один відомий вислів — кожен письменник насправді пише одну велику книгу про себе, яка складається з усіх його творів. І тому, коли Флобера спитали, як він міг так глибоко проникнути в жіночу психологію в романі «Пані Боварі», письменник відповів зітхнувши: «Мадам Боварі — це я!». Треба було все пережити самому, щоби написати таку книгу, треба фактично перевтілитися в іншу людину, зуміти стати нею, щоби осягнути мотивації її вчинків і почуттів. Андре Мальро належить до тих нечисленних письменників, кому не треба було чужого досвіду, аби торкнутись таїн життя. Він усе переживав сам. Для мене Мальро — один з тих літературних героїв, з кого я в певному сенсі брав приклад. Поряд з Джеком Лондоном і Гемінгвесм. Людина дії і інтелекту водночас. Андре Мальро — авантюрист високого класу, тобто шукач пригод, відважний мандрівник, безстрашний боєць і водночас письменник зі світовою славою, енциклопедично освічений самоук-вчеиий, громадський діяч, історик культури і міністр. Він поєднав у собі практику власного життєвого досвіду і пошук істини, вищої за буденну, безстрашність бійця-антифашиста, наукові дослідження і міністерські пости. Але спершу все ж таки — хто такий Андре Мальро? Він народився в Парижі 3 листопада 1901 року. Його батьки розлучились, коли Андре був ще дитиною. Виховували його мама і тітка у маленькій квартирі над кондитерською крамничкою на околиці Парижа. Його батько, Фернан Мальро, банківський працівник, 1930 року покінчив самогубством. Андре Мальро вчився в Есоlе des Langues Orietales (Школі східних мов), але не закінчив її. Молодий дослідник азійських культур (ось що мене ще з ним ріднить), закоханий у Південно-Східну Азію, Андре Мальро у двадцять один рік, щойно одружившись, разом з молодою дружиною Кларою вирушає в Камбоджу ніби в археологічну експедицію на розкопки давніх культових споруд. Андре Мальро і Клара Гольдшмідт одружилися 1921 року (розійшлися 1946-го) і мали доньку на ім`я Флоранс, яка потім стала дружиною відомого кінорежисера Алена Рене. Невдовзі після приїзду до Камбоджі Мальро заарештовують за спробу вивезти до Франції археологічні цінності. Певний час він перебуває під арештом, із загрозою тюремного ув`язнення, аж поки під тиском французьких інтелектуалів на чолі з Андре Жідом його звільняють. У результаті цього життєвого досвіду і з’являється серед інших творів повість «Королівська дорога» (1930), яка приносить молодому авторові перше письменницьке визнання. Критики називали Андре Мальро людиною нізвідки, вискочкою з неясним минулим, який, однак, на подив швидко підкорив своїм чарам літературний і артистичний світ столиці й упевнено продовжував свій шлях. Пробувши в Парижі всього пару місяців, Мальро разом із Кларою знову подався до Сайгону, де береться за здійснення нового плану — видання газети, яка спочатку називалася «Індокитай», а потім — «Індокитай в оковах». На її сторінках публікувалися гострі, уїдливі репортажі, шо розповідали про утиски колоніальної адміністрації і її справжнє ставлення до корінного населення. Як визначали численні дослідники життя письменника, Мальро виявився проникливим спостерігачем і аналітиком, причому його критичне відношення до колоніальної влади грунтувалося не на якій-небудь вираженій ідеології, а на симпатії до місцевих жителів. Він був не стільки супротивником колоніалізму, скільки суворим суддею колонізаторів. Цього разу Мальро провів в Індокитаї цілий рік, а потім повернувся в Париж і відновив заняття літературою. У новому творі Мальро подає листування молодого француза і молодого китайця. Це давало можливість авторові зіставляти форми мислення, властиві Сходові і Заходові, і стало сюжетною основою його книги «Спокуса Заходу» (La Tentation de l`Occident, 1926). Після цього був написаний роман «Завойовники» (1928) і вже потім повість «Королівська дорога» (1930), яка стала певною віхою у творчості молодого письменника. Дія повісті «Королівська дорога» відбувається в Південно-Східній Азії (на території Таїланду, Південного В’єтнаму і Камбоджі) через кілька років після першої світової війни. Молодий француз Клод Ваннек їде в Сіам (так називався Таїланд до 1939 р. — Ю. Я) на пошуки стародавніх кхмерських барельєфів. У Європі виник попит на азіатські раритети, і Клод сподівається розбагатіти. На кораблі він знайомиться з Перкеном — цей німець або датчанин належить до тих європейців, які готові поставити на карту життя задля слави і влади. У Перкена великий досвід спілкування з тубільцями — існували чутки, що він зумів навіть упокорити одне з місцевих племен. Клода дуже приваблює Перкен, він бачить, що значно старший друг дуже на нього схожий, бо вони обоє прагнуть наповнити змістом своє існування. Сенс життя, як це доводить письменник, однак, виявляється не в результаті дії, а в процесі самої дії. Просто діяти — це і є сенс життя. Клод відкриває Перкену свій план: пройти по колишній Королівській дорозі, що колись з`єднувала Ангкор (велетенська система храмів і палаців, споруджених у IX–XIII ст. — Ю. Я) з дельтою ріки Мінам і Бангкоком. Там лишилися мертві міста і напівзруйновані, давно розграбовані храми. Але історичні археологічні пам`ятки лишилися. Перкен погоджується брати участь в експедиції. У Бангкоку представник французької колоніальної адміністрації радить Клоду не зв’язуватися з таким небезпечним типом, як Перкен. Перкен пояснює Клодові, що його заповітна мета — відгородити дружні йому місцеві племена від навали європейців. Ступивши на Королівську дорогу, Клод і Перкен опиняються перед лицем вічності. Вони потрапляють в різні пригоди, знаходять у стародавньому храмі цікаві барельєфи. Але їх зраджують і лишають напризволяще у джунглях наймані помічники з тубільців. Стає очевидним, що барельєфи доведеться кинути. Треба якось діставатися до цивілізації. Перкен пропонує добиратися до Бангкока через землі нескорених племен — маючи два термоси зі спиртним і намисто, можна ризикнути. У маленькому гірському селі мандрівники знаходять нового провідника. Тубілець запевняє, начебто серед них живе білий, і Перкен не сумнівається, що мова йде про його приятеля Грабо, людину рідкісної відваги, що посідає своєрідну примітивну велич. Джунглі виглядають усе більш ворожими і небезпечними. На шляху до головного місцевого села мандрівники починають тривожитися: провідник не завжди нагадує їм про отруєні бойові стріли і колючки — тільки досвід Перкена дозволяє їм уникнути пасток. Жахлива правда відкривається тільки на місці: тубільці, осліпивши й оскопивши Грабо, перетворили його на жалюгідного раба — майже тварину. Перкенові і Клодові загрожує така сама доля. Молодий археолог готовий вже пустити собі кулю в лоба, але Перкен відкидає цей легкодухий вихід і йде на переговори, прекрасно усвідомлюючи, що його чекає у випадку провалу. Перечепившись за щось, втомлений від напруги, Перкен потрапляє коліном на ввіткнуту в землю бойову стрілу. Однак йому вдається зробити неможливе: тубільці погоджуються випустити їх із села за певних умов. Лише після цього Перкен змазує йодом своє розпухле коліно. У нього починається найсильніший жар. За п`ять днів мандрівники дістаються сіамського селища. Заїжджий лікар-англієць не залишає Перкену жодних надій: із гнійним артритом поранений проживе не більше двох тижнів. Влада негайно висилає каральний загін проти тих, хто скалічив Грабо. Перкен з Клодом вирушають туди. Перкена везуть на возі — пересуватися самостійно він уже не здатний. Клод їде з ним, немов би зачарований подихом смерті. Дарма Перкен закликає своїх тубільних друзів боротися з цивілізацією, що впритул підступила до них. Бо якщо горці пропустять військову колону, слідом за нею тут простягнеться залізниця. Але Перкена не чують, він вже для них чужий і хворий, безсилий, його відштовхують, і він вмирає. Клод, переповнений почуттями, намагається передати другові хоч дещицю братерського співчуття, але коли він обіймає Перкена, той дивиться на нього вже як на істоту з іншого світу. — Я ніколи не боявся смерті… Старості — так. Особливо, якщо ти відчужений од інших. Виродження. Мене гнітить — як би це пояснити — моя людська поведінка… Хай я старішаю, а це жахливо. Час роз’їдає мене, мов рак… Час — володар життя, — говорить Перкен. І десь у цих словах і полягає головна тема повісті «Королівська дорога». Що таке життя? Що таке смерть? Чи варто скніти, доживаючи по-рабськи, плазуючи перед своїм тілом і відчуваючи старіння духу і плоті у будь-яких формах, чи все ж таки жити, як дихати, даючи виклик усім життєвим загрозам, жити — воюючи і перемагаючи. До самої смерті! Власне виклик смерті, питання про сенс людського буття і віднайдення в собі глибинного сенсу існування власного «я» зближує творчість Мальро з екзистенціалістами, зокрема з Камю і Сартром, у творах яких ці питання поставали часто у формі конкретних філософських міфологем. Мальро ж відштовхується від реалій самого життя і власного досвіду. Абсурдність життя, невелика його ціна перед вічністю, зустріч з людьми, для яких життя і смерть існували завжди поруч і яким не важило, що хтось із них може відразу померти, глибоко вразили Мальро. Перебуваючи віч-на-віч з марністю людського буття, мовчазний хворий уособлював своєю смертю невблаганне звинувачення навколишнього світу. «Могутніша за джунглі та небо смерть схопила обличчя Перкена й силоміць повернула його просто до одвічної його боротьби. «Скільки ще людей не спить у цю мить біля таких же хворих тіл?» Майже всі ці тіла — чи то в Європі, чи то в Азії, — теж були сповнені марністю свого життя і ненависті до тих, хто прокинеться вранці, тішилися божествами. Ах! Він існував, аби мати змогу — навіть ціною вічних мук — скиглити, мов ті собаки (ніяка божественна думка, ніяка майбутня винагорода — ніщо не могло виправдати те, що людина перестає існувати, аби позбутися марного скиглення серед абсолютної тиші дня, позбутися цих заплющених очей, цих закривавлених зубів, які далі терзали плоть! Позбутися цієї спустошеної голови, цієї жахливої поразки! Вуста Перкена розтулилися: — Смерті… нема… є лише… Я… Зведений судомою палець уп’явся в стегно. — …Я… помираю… Клод з відразою пригадав фразу зі свого дитинства: «Боже, будь присутній при нашій смерті…» Якщо не словами, то руками й очима висловити розпачливе братерство, яке раптом заполонило його душу! Він обняв товариша за плечі. Перкен дивився на цього дивного свідка, мов на істоту з іншого світу». У повісті «Королівська дорога», як і в багатьох інших творах Мальро, виразно важливою проступає і тема еротики, сексуального життя людини і його сенсу і зв`язку еротики із загальним сенсом існування людини. «Клод чув про походи проти непокірних племен, які Перкен здійснював у Таїланді, про створену ним Шанську область та вилазки на територію Лаосу, про дивні відносини з урядом Бангкока, які то поліпшувались, то погіршувались, про муки, яких він нібито зазнав зовсім недавно через своє дике непогамоване владолюбство — бо не терпів навіть найменшого контролю, про його чималий вік і про еротизм; навіть на цьому кораблі він оточив себе жінками. «Так, ніби шукав захисту», — подумав Клод. — Молодь погано розуміє… як ви це називаєте? …еротизм. До сорока років люди часто помиляються і не знають, як потім позбутися того кохання. Чоловік, який думає про жінку не як про додаток до сексу, а навпаки, про секс як про додаток до жінки, визрів для кохання. Тим гірше для нього. Але є речі ще гірші. Наприклад, пора, коли секс повністю полонить думки підлітків. Підігрітий усілякого роду спогадами… — Одного разу, в Парижі, я потрапив у маленький непоказний бордель. У салоні була одна-єдина жінка, прив`язана мотузками до мольберта і з задертою спідницею… — Спереду чи ззаду? — Ззаду. Навколо неї — шість чи сім типів: дрібні буржуа в краватках та вовняних піджаках (це було влітку, але спека стояла не така, як тут…), очі дивляться вгору, щоки — пашать; вони переконували себе, ніби хочуть потішитися! Вони по черзі підходили до жінки, шмагали її — кожен по одному разу, — платили гроші і йшли або геть, або на другий поверх… — І це все? — Все. Мало хто з них піднімався догори — більшість ішли геть. Якими були думки цих добродіїв, що відходили, одягнувши канотьє та ховаючи обличчя у піднятих вилогах сво'їх піджаків… — Зовсім невибагливі… Перкен підняв праву руку, ніби хотів підсилити свої слова жестом, але йому на думку спало щось інше: — Головне — це не знати партнершу. Хоч би яка вона була — аби інша стать. — Тільки б вона не була створінням, що має приватне життя. Чи не так? — Особливо це стосується мазохістів. Вони завжди борються самі з собою… Завдяки уяві людина може здобути те, на що вона спроможна, а не те, чого хоче. Навіть найдурніші повії знають: чоловік, який мучить їх або якого мучать вони, дуже далекий від них самих. Знаєте, як вони називають ненормальних? Розумники… Не відриваючи погляду від цього напруженого обличчя, Клод подумав: «Я, мабуть, також ненормальний… Чи він не переслідує, бува, цією розмовою якусь мету?» — Розумники, — повторив Перкен. — А вони мають рацію. Існує лише одне, як вважають дурні, «сексуальне збочення» — надмірність уяви та неспроможність отримати задоволення. У Бангкоку, наприклад, я знав чоловіка, якого жінка голого мусила зв`язувати у темній кімнаті, де він сидів годину… — А далі? — Цього йому було цілком достатньо. Оце справжнє «збочення»…» Цитоване вище дозволяє писати окреме дослідження про еротику і її бачення і сприймання автором і його героями. Головне ж — Мальро розглядає людину як цілісність, як сукупність усього психічного, розумового і фізичного, в тому числі й еротичного. При всій політизації багатьох своїх творів Мальро завжди показує людину у всіх її вимірах. І одним з них, як обов`язковий, виступає еротичний. Людина — завжди ще й Ношо eroticus, хоче вона це визнавати чи ні. Хоч після усіх попередніх пригод в Камбоджі і Таїланді Мальро і далі вабила Південно-Східна Азія, він розумів, що в цей час значно важливіші політичні події відбувалися північніше, у самому Китаї. І Мальро з властивою йому енергією і напористістю добивається свого призначення на посаду старшого радника китайської національної партії (Гоміньдана). У порівнянні зі звичайними колоніальними безладдями війна, розв’язана гоміньданівцями і комуністами проти уряду Китаю і європейських держав, що стояли за ним, була подією геополітичного масштабу і не могла не викликати в Мальро самого жвавого інтересу. Саме ця війна описується в двох його найважливіших романах — «Завойовники» (1928) і «Доля людська» (1933). Перший, дія якого відбувається в Кантоні, був написаний ще до того, як Мальро побував у Китаї, — йому цілком вистачило побаченого в Гонконгу і Сайгоні, щоб надати своєму доробкові вражаючого місцевого колориту. У романі «Доля людська» дія переміщається на північ, у Шанхай. Над цим романом Мальро працював під час своєї тривалої подорожі разом із Кларою по містах Азії. При цьому він на якийсь час зупинявся в Шанхаї і Пекіні. Політичні події в обох романах відсунуті на задній план і творять фактично лише тло для діючих осіб. За роман «Доля людська» Андре Мальро був удостоєний Гонкурівської премії. I саме цей роман приніс йому світову письменницьку славу. У «Завойовниках» і «Долі людській» увага письменника зосереджена не стільки на китайцях, ідеально придатних для зображення анонімного колективного начала, скільки на шукачах пригод з європейських країн — французах, німцях, італійцях, росіянах, шо знаходять себе в революції і далі неухильно йдуть обраним шляхом разом з місцевими мешканцями. У багатьох творах Мальро герой — інтелектуал, що став людиною дії, причому ця дія є для нього самоціллю. В них досить докладно зображуються жахи війни, але Мальро пропонує доволі романтичну відповідь на питання, чи може людина знайти в цьому, по суті, безглуздому світі хоч якусь мету, заради як варто було б жити. Настрій, близький до екзистенціалістського, висловлює один з героїв Мальро, хворий начальник пропагандного відомства Гарін з роману «Завойовники»: «Те, що я роблю, — це боротьба з абсурдністю людського існування». У цьому контексті «людська доля» китайського пролетаріату виглядає вже не такою й безнадійно сумною, адже і доля навчених досвідом іноземців, що відважно борються за те, щоб вирвати його з убогості, на загал доволі схожа. Ідея багатьох творів Мальро така сама. Сенс людського існування — в дії, навіть якщо вона здасться абсурдною. Ще один роман Мальро цього часу «Роки презирства» (1935) — про наступ фашизму у Німеччині. Цей твір, однак, дуже прихильно сприйнятий лівими силами в багатьох країнах, не став через свою надмірну політизованість якоюсь особливою віхою у творчості Мальро. Наступним став ще один роман Мальро про війну — «Надія» (1937). У 30-х роках разом із Луї Арагоном Мальро організовує Міжнародну Асоціацію Письменників на захист культури, а також Світову лігу проти Антисемітизму. З початком громадянської війни в Іспанії Мальро їде туди (1936–1939) і організовує ескадрилью іноземних льотчиків-добровольців в Інтербригаді, з якою і сам брав участь в бойових польотах і був двічі поранений. Головна відмінність «Надії» від китайських романів Мальро полягає в тому, що тут автор відновлює в пам`яті те, що особисто пережив під час громадянської війни в Іспанії. Роман «Надія» базується на іспанських враженнях, міцно прив’язаний до місцевих умов і соціальної дійсності. Минуле зображених у ньому льотчиків — і найманців, і добровольців — набагато більш прозаїчне, ніж долі романтичних персонажів усіх попередніх книг Мальро; між собою його нові герої розмовляють, як правило, не про філософські матерії, а про справи земні, загальнозрозумілі і хвилюючі читача — про практику пілотажу, технічне обслуговуванні літаків. Але найвагоміше, що автор спромігся виразити в «Надії», — це почуття братерства, що зв`язує групу людей, які ризикують життям заради загальної мети. Саме це почуття уявлялося Мальро вищим і найбільш бажаним ідеалом. Свого роду «кінематографічність» прози спричиняла до того, що його книги легко можна було трансформувати в кіносценарії. 1934 року, під час своєї поїздки в Москву, Мальро обговорював з Ейзенштейном можливість екранізації «Долі людської». Цей план не вдалося реалізувати: очевидно, Ейзенштейн побоювався, що при точному відтворенні першоджерела фільм може бути сприйнятий як виступ проти Сталіна. А от «Надія» була екранізована, причому зробив це сам автор. Свій фільм Мальро знімав в Іспанії, за дуже важких умов, коли республіканці раз за разом зазнавали поразки, і багато критиків визнавали, що епізод бомбардування, під час якого злітно-посадкова смуга аеродрому висвітлюється автомобільними фарами, — одна з кращих сторінок світової кінематографії, присвячених війні. Коли німці напали на Францію, Мальро вступив до французької армії, у травні 1940 року опинився в полоні, з якого втік і пробився в неокуповану зону на півдні країни, і згодом приєднався до французького Руху Опору. У 1944 році Мальро схопило гестапо, але йому вдалося уникнути розстрілу, і через деякий час він був звільнений групою партизанів Руху Опору. Після цього він організовує танкову бригаду Ельзас-Лотарингія і воює в ній до кінця війни в чині полковника. У 1944 році під час бомбардування німцями Франції загинула друга дружина Мальро Жозет Клотіс. В цей час Андре Мальро воював в Ельзасі. У нього з Клотіс було двоє синів — П’єр-Готьє (1940–1961) і Ван-сан (1943–1961), обидва вони загинули в автомобільній катастрофі у 1961 році. Попри всі нещастя життя Мальро ніколи не полишала мужність. Під час війни він працював над романом «Війна проти ангела», рукопис якого пропав, коли Мальро у 1944 році схопило гестапо. Вціліла частина цього роману була надрукована після війни під назвою «Ліщина Альтенбсрга». В цей період він зустрічається і знайомиться з генералом де Голлем, і перше враження від нього у Мальро відоме. «Оце людина! — казав Мальро. — Нарешті я бачу людину!» Він майже повторив слова давньогрецького філософа Діогена, який серед дня ходив містом, тримаючи в руках ліхтар. І коли його спитали, що він шукає, він відповів — людину. Але ж довкола люди! — Ні! — відповів Діоген. — Я шукаю Людину. А це просто живі істоти. Знайомство з де Голлем стало для Мальро ключовим моментом в його подальшій долі. Саме таким мужнім, старшим і впевненим у своїй особливій життєвій долі постає перед нами Перкен у повісті «Королівська дорога». Якщо спробувати провести умовну аналогію, то двадцятишестирічний археолог Клод, головний герой «Королівської дороги», зустрівши Перкена, захоплюється його чоловічою мужністю, його волею і безстрашністю, його силою і розумом. І водночас бачить усі його слабкості, як-от боротьба з Часом, страх перед старінням і вперте намагання не здаватися рокам і обставинам, що йдуть проти нього. Майже через двадцять років після написання цього роману Мальро зустрічає де Голля, і цей їхній тандем у чомусь таки нагадує героїв «Королівської дороги». Саме взаємопритягання молодшого і старшого, сили й інтелекту є в певному сенсі головним у романі, бо протилежності приваблюють і доповнюють одна одну. Кожен з героїв хотів би мати частку від іншого, і це їх тримає разом до останньої драматичної хвилини — смерті Перкена. Можливо, одвічна конфронтація самого Андре Мальро зі смертю, його безстрашність у реальному житті, як і багатьох героїв його художніх творів, спричинялася ще й тим, що він прожив і надзвичайно трагічне особисте життя. Під час війни загинули в Русі Опору двоє його зведених братів. Особисте життя знову йому не вдається. У 1948 році він одружується зі своєю кузиною, знаною піаністкою Марі-Мадлен Ліу, вдовою свого зведеного брата Роллана Мальро. Але й цей шлюб тривав лише до 1966 року. У 1971 році Мальро зробив останню спробу повернутись до свого авантюрного військового життя, запропонувавши свої послуги молодій республіці Бангладеш, яка страждала від шаленого наступу на неї з боку Пакистану. Однак до Бангладеш Мальро не дістався. Серед інших творів він ще написав книгу про Пікассо, якого добре знав особисто, а також про генерала де Голля. Усі роки Мальро не полишає наукової і творчої праці. Його власне бачення історії світової культури знайшло відбиття у книгах «Голоси тиші» (1951), «Метаморфози богів» (1960), тритомній праці «Музей світової скульптури» (1953–1954), «Чорний трикутник» (дослідження про Гойю, Лакло і Сен-Жюста, 1970) і багатьох інших. Його перу належать численні есеї з питань культури і мистецтва, а поза тим широко відома книга «Антимемуари» (1967), в якій Мальро вдається до аналізу власних художніх творів з позиції автора, що давно від них відійшов і згадує різного роду обставини, асоціації і людей, які спричинили до створення тих чи інших образів у його художніх творах. 1968 року в США було створене «Міжнародне товариство Мальро». Наприкінці свого життя Андре Мальро жив із письменницею Луїзою Лсвек де Вільмолрін. Уже важко хворий, він написав автобіографічну повість, пов’язану зі своєю хворобою, — «Лазарус» (1975). Андре Мальро помер у Парижі 23 листопада 1976 року. Життя Мальро не має потреби в прикрасах. Він справді не раз ризикував головою і попадав у такі ситуації, які іншим письменникам не могли привидітися навіть у самих зухвалих мріях, — так було й у дні його молодості в Індокитаї, і в роки громадянської війни в Іспанії, куди він подався добровольцем, і в роки німецької окупації, коли він воював у рядах бійців Опору, і, нарешті, після війни, коли він став довіреною особою французького президента, яка виконувала його особисті доручення в самих різних країнах світу. Чоловіча гідність і честь попри самотність кожного перед лицем смерті — це найвищі цінності, — стверджує Мальро у своїх творах. І серед сірого натовпу, серед байдужних і зневірених, народження почуття братської солідарності однодумців, високе піднесення духу дає людині віру і надію знайти в собі глибинний сенс такого буття. Завжди знаходяться ті, хто в душі слабкий і неталановитий у життєдіяльності, не може знести існування образу героя будь-якого і будь-де. І намагається деміфологізувати образ, звести його до буденного, до звичайного, до такого, як всі. А всередині це означає — до такого, як я. Я завжди із здивуванням читав якісь матеріали, де намагалися звести до максимально буденного образ Че Гевари, чи Гемінгвея, чи Джека Лондона та інших, демонструючи їхні людські слабкості, їхні помилки і майже радісно підсумовуючи — не такий-то він і герой! Знайшовся і в Мальро новий біограф — Олів’є Тодд, який намагається «розвінчати» міф про героя-авантюриста і вченого, воїна і письменника Андре Мальро. Але як би не намагалися такі критики знищити «міфологію» особистості, правда лишається. Факти говорять самі про себе. Так, хочете чи ні, але Мальро мандрував-таки цілим світом, він зробив себе сам з нікого, він був на війні і в Іспанії, і у Франції, і був двічі поранений, і нагороджений багатьма військовими орденами. І його любив і поважав цілий світ. І поважає його пам`ять і зараз. Лише винятково мужня і сильна людина, що так рідко трапляється і про яку кажуть «справжній чоловік», могла витримати такі жорстокі удари долі і не скоритися їм. Ніколи. Мальро міг загинути сотні разів за своє життя, він не боявся смерті. Смерть боялась його. І косила його рідних. Але він не здавався. Ніколи. Через двадцять років по смерті прах Андре Мальро з усіма високими почестями був перенесений у Французький Пантеон в центрі Парижа, де спочивають серед багатьох інших останки Вольтера і Дюма, Мопассана і Флобера, Адре Ж ід а, Жана-Поля Сартра і генерала Шарля де Голля. Це й була його власна «королівська дорога» — до безсмертя. Юрко Покальчук Андре Мальро
КОРОЛІВСЬКА ДОРОГА

Хто довго милується мріями, той уподібнюється власній тіні. Індійська приказка

ЧАСТИНА ПЕРША

І

Нарешті Клодові вдалося одігнати ту настирливу думку, і він почав пильно вдивлятися в чоловіка, який сидів спиною до ліхтаря; він намагався розгледіти в тьмяному світлі вираз його обличчя. Воно було таке саме невиразне, як і сомалійський берег, де в місячному сяйві мерехтіли солончаки… Голос чоловіка, в якому бриніла наполеглива іронія, також, здавалося, губився в африканській пітьмі, щоб полинути навздогін легенді. Навколо цієї невиразної постаті вешталися пасажири, ласі на плітки й до гри в карти, схильні до балаканини, до романів і всіляких нісенітниць, бо та легенда — постійний супутник білих людей, які вплуталися в життя незалежних азіатських країн. — Молодь погано розуміє… як ви це називаєте?.. еротизм. До сорока років люди часто помиляються і не знають, як потім позбутися того кохання. Чоловік, який думає про жінку не як про додаток до сексу, а навпаки про секс як про додаток до жінки, визрів для кохання. Тим гірше для нього. Але є речі ще гірші. Наприклад, пора, коли секс повністю полонить думки підлітків. Підігрітий усілякого роду спогадами… Вдихаючи запах пилу, коноплі й овець, яким просяк його одяг, Клод знову побачив, що портьєра, зроблена з мішків, трохи піднялася, і в ту ж мить чиясь рука показала на ще зовсім юне чорне голе дівча; на високих грудях — сліпуча сонячна пляма; обриси її повік, обрамлених густими віями, виказували просто маніакальну потребу еротизму, «потребу напружити всі свої нерви», — як казав Перкен… — …Спогади міняються, — продовжував він. — Яка все-таки надзвичайна річ — уява. Дивна вже сама по собі… Уява… Вона завжди компенсує… Його чітко окреслене обличчя ледь виднілося в напівтемряві — лише світло від цигарки раз у раз ковзало по вустах. Клод відчував: те, що він думав, поволі наближається до слів промовляючого, так ніби човен, який ледь-ледь пливе, корабельні вогні мерехтять на витягнутих паралельно руках веслярів. — Що ви хочете цим сказати? — запитав він. — Рано чи пізно ви самі зрозумієте… Сомалійські борделі повні несподіванок… Клод знав цю їдку іронію, до якої чоловіки вдаються лише тоді, коли йдеться про них самих і про їхню долю. — Повні несподіванок, — повторив Перкен. «Яких?» — запитав себе подумки Клод. Він знову став розглядати обліплені комахами плями гасових ліхтарів, дівчат із прямими носами, яких кликали просто — «негритянка»; лише білки очей ясніли на тлі темної шкіри; у такт флейті сліпого музиканта вони рухались по колу, причому кожна дівчина міцно і з люттю штовхала ту, що була попереду. Одночасно з мелодією, що раптово втихла, коло їхнє розірвалося. Підтримуючи голосом хтиву ноту, дівчата зупинилися — голови й плечі завмерли, очі заплющені. За мить, вийшовши з заціпеніння, вони затрусили своїми тугими стегнами й високими грудьми; при світлі гасового ліхтаря піт увиразнював це дрижання… Хазяйка підштовхнула до Перкена зовсім юне дівча, яке всміхалося. — Ні, — сказав він. — Іншу — он тамту. Вона принаймні не виглядає веселою. «Садист?» — запитав тепер Клод себе. Він чув про походи проти непокірних племен, які Перкен здійснював у Таїланді, про створену ним Шанську область та вилазки на територію Лаосу, про дивні відносини з урядом Бангкока, які то поліпшувались, то погіршувались, про муки, яких він нібито зазнав зовсім недавно через своє дике непогамоване владолюбство — бо не терпів навіть найменшого контролю, про його чималий вік і про еротизм; навіть на цьому кораблі він оточив себе жінками. «Так, ніби шукав захисту, — подумав Клод. — Щось тут не так, але це не садизм…» Перкен відкинув голову на спинку шезлонга — яскраве світло впало на його обличчя: звіряча маска з чорними тінями замість очей і носа. Дим від цигарки йшов просто догори і губився в нічній пітьмі. Слово «садизм», засівши в мозку Клода, змусило вдатися до споминів. — Одного разу, в Парижі, я потрапив у маленький непоказний бордель. У салоні була одна-єдина жінка, прив’язана мотузками до мольберта і з задертою спідницею… — Спереду чи ззаду? — Ззаду. Навколо неї — шість чи сім типів: дрібні буржуа в краватках та вовняних піджаках (це було влітку, але спека стояла не така, як тут…), очі дивляться вгору, щоки — пашать; вони переконували себе, ніби хочуть потішитися!.. Вони по черзі підходили до жінки, шмагали її — кожен по одному разу, — платили гроші і йшли або геть, або на другий поверх… — І це все? — Все. Мало хто з них піднімався догори — більшість ішли геть. Якими були думки цих добродіїв, що відходили, одягнувши канотьє та ховаючи обличчя у піднятих вилогах своїх піджаків… — Зовсім невибагливі… Перкен підняв праву руку, ніби хотів підсилити свої слова жестом, але йому на думку спало щось інше: — Головне — це НЕ ЗНАТИ партнершу. Хоч би яка вона була — аби інша стать. — Тільки б вона не була створінням, що має приватне життя. Чи не так? — Особливо це стосується мазохістів. Вони завжди боряться самі з собою… Завдяки уяві людина може здобути те, на що вона спроможна, а не те, чого хоче. Навіть найдурніші повії знають: чоловік, який мучить їх або якого мучать вони, дуже далекий від них самих. Знаєте, як вони називають ненормальних? Розумники… Не відриваючи погляду від цього напруженого обличчя, Клод подумав: «Я, мабуть, також ненормальний… Чи він не переслідує, бува, цією розмовою якусь мету?» — Розумники, — повторив Перкен. — А вони мають рацію. Існує лише одне, як вважають дурні, «сексуальне збочення» — надмірність уяви та неспроможність отримати задоволення. У Бангкоці, наприклад, я знав чоловіка, якого жінка голого мусила зв’язувати у темній кімнаті, де він сидів годину… — А далі? — Цього йому було цілком достатньо. Оце справжнє «збочення»… Перкен підвівся. «Мабуть, іде спати і слід припиняти розмову…» — подумав Клод. Розтинаючи дим, що піднімався догори, Перкен віддалявся, переступаючи через негритянських дітей, що міцно спали з відкритими ротами серед кошиків. Тепер лише тінь Клода пролягла на палубі. Його випнуте підборіддя було на ній таким самим масивним, як і в Перкена. Ліхтар ворухнувся, і тінь також затремтіла. Що залишиться від цієї тіні й від його тіла через два місяці? Форма без очей, без рішучого й тривожного погляду, цього вечора прояснювала йому набагато більше, ніж цей чоловічий обрис, по якому ступав корабельний кіт. Він простягнув руку — кіт утік. Його знову заполонила настирлива думка. І ще півмісяця жадоби, півмісяця чекання на кораблі й відчуття страху наркомана, позбавленого наркотика. Вже вкотре Клод діставав археологічну карту Сіаму та Камбоджі, яку знав краще, ніж власне обличчя. Він був зачарований великими голубими плямами, якими позначив мертві міста пунктирною лінією — давню Королівську дорогу і погрозливим попередженням: «Пролягає крізь сіамські джунглі». «Принаймні один шанс із двох здохнути там…» — подумав він. Ледь помітні місця стоянок із кістяками малих тварин, залишених біля згаслих вогнищ, — такий кінець останньої експедиції в область, де жили джараї; білий вождь Одендаль, заколотий уночі рогатина ми людьми Садета під шум поламаних пальм, які свідчили про наближення стада слонів… Скільки ночей доведеться йому не спати, знемагати від утоми й москітів або ж заснути, довірившись пильності якогось провідника?.. Шансів практично нема. Перкен знав цю країну, але нічого не розповідав. Клода одразу зачарував його голос — це була на кораблі єдина людина, яка слово «енергія» промовляла звичайним тоном. Клод відчував: цей чоловік із майже зовсім посивілим волоссям любив те саме, що й він. Уперше він почув його в Єгипті. Стоячи перед великою червоною стіною, той розповідав цікавим і неприязним людям про два кістяки, знайдені (грабіжниками могил — ясна річ) під час останніх розкопок Долини Царів у підземній залі, звідки ведуть галереї з безліччю мумій священних котів. На власному скромному досвіді Клод переконався, що серед шукачів пригод також не бракує дурнів, але цей чоловік чимось заінтригував його. Потім він слухав його розповідь про Майрену — недовговічного короля седангів: — Гадаю, то був чоловік, який конче прагнув фати свою біографію, так само, як автор грає роль. Ви ж бо, французи, любите чоловіків, які приділяють більше уваги… саме так, тому, щоб ДОБРЕ ЗІГРАТИ РОЛЬ, а не виграти. (Клод пригадав свого батька, який кілька годин тому написав у Марні: «Мій дорогий друже, зараз використовують право, цивілізацію і навіть відрізані руки дітей. За своє життя я був свідком двох чи трьох випадків справжнього безглуздя. Справа Дрейфуса¹ не тільки належить до них, але й значно їх перевищує». Це означало: холоднокровно дати себе вбити при виконанні службових обов`язків.) — Така поведінка, — продовжував Перкен, — звеличує мужність, яка також є частиною ролі… Майрена був дуже мужній чоловік… Він провіз на спині слона труп своєї низькорослої коханки-чамки через майже непрохідні джунглі, аби поховати її як належиться чамській принцесі, бо місіонери відмовились ховати на своєму кладовищі… Чи ви знаєте, що він став королем, перемігши двох вождів седангів у поєдинку на шаблях, і якийсь час тримав під своєю владою область джараїв? А це вже щось та значить… — Ви знаєте людей, які жили серед джараїв? — Особисто я — вісім годин. — Небагато, — сказав Клод, посміхаючись. Перкен вийняв із кишені ліву руку і розчепірив пальці перед очима Клода — через три більших пальці пролягла глибока спіралевидна борозна, яка нагадувала коркотяг. — Якщо врахувати це, то досить довго. Знітившись, Клод замовк, а Перкен знову почав про Майрену: — Зрештою, він скінчив життя досить непогано — як майже всі чоловіки… Клод уявив собі цю агонію в солом’яній хижі десь у нетрях малайського архіпелагу, коли людина зогниває від нездійсненних надій, як від пухлини, і жахається власного голосу, який відлунюють величезні дерева… — Непогано… — Самогубців я зневажаю. — Чому? — Хто вбиває себе, рятуючись від витворів власної уяви, той убиває себе лише для того, щоб ІСНУВАТИ. Я не люблю, коли Бог обдурює. З кожним днем їхня схожість, яку передчував Клод, ставала дедалі очевиднішою; вона проявлялась у модуляції голосу Перкена, його манері казати «вони», коли він вів мову про пасажирів і, не виключено, про чоловіків; він мовби відокремлювався від них нехтуванням свого соціального «я». У голосі Перкена Клод відчував багатий, хоча й, можливо, дещо вичерпаний, життєвий досвід; той голос чудово пасував до його погляду — важкого, проникливого і характерно рішучого, коли під час розмови на мить напружувались стомлені м’язи його обличчя. На палубі не було майже нікого. Все одно він не засне. Помріяти чи почитати? А може, всоте погортати «ІНВЕНТАР», ще раз пробитися своєю уявою — як головою пробивають мур — у те царство пилу, ліан і башт із обличчями колишніх зруйнованих столиць, які зараз були під блакитними плямами мертвих міст? Хоча вперта віра додавала йому снаги, але як віднайти ці перешкоди, що з жахливою постійністю роздирали його мрію в одному й тому самому місці? Баб-ель-Мандебська протока — Ворота Смерті. Після кожної розмови з Перкеном його натяки на минуле, якого Клод не знав, дратували його. Панібратські стосунки, що зав’язалися під час їхньої зустрічі в Джібуті (коли Перкен зайшов у цей дім, — саме в цей, а не в якийсь інший, — із цією закутаною в червоно-чорне покривало дебелою негритянкою, яка зовні трохи скидалася на Перкена), не гамували боязкої цікавості, яка вабила його до Перкена, — він ніби знав, що йому судилося долею, — до чоловіка, який, незважаючи на вік і самотність, все ж таки боровся, бо не хотів жити в людському суспільстві. Літній вірменин, який ішов поруч із Перкеном, знав його, мабуть, здавна, але дуже мало розповідав про нього, бо, скоріше всього, боявся, адже бути в панібратських стосунках з Перкеном ще не означало бути його товаришем. Оглушлива, наче гуркіт двигуна, думка про джунглі та про храми настирливо поверталася знову й знову, полонила, ятрила свідомість Клода. В напівсні йому марилось, ніби Азія знайшла в особі цієї людини могутнього спільника. Ця думка породила в його уяві цілий ряд картин: серед ночі, наповненої сюрчанням цикад, ладнається в дорогу військо; хмари москітів кружляють над кіньми; перекличка при переходах через теплі броди; рябе від метеликів небо забарвило в голубий колір мілину, де кишіла риба, — посланці зупинились, вражені таким видивом, старі королі, порубані дружинами; і ще одна причеплива картина не полишала його: храми, порослі мохом камінні боги, в одного з них жаба на плечі, а її обгризена голова лежить поряд… Легенда про Перкена тепер ширилася кораблем, снувала від одного шезлонга до іншого, ніби страх або сподівання, ніби гіркота людини, що залишила свій рідний край. Легенда ця була неконкретна: в ній було більше загадковості, ніж фактів. Люди шепотіли, прикривши рота долонею: «Знаєте, це дивний суб’єкт. Дивний!», але ніхто нічого не знав достеменно. Перкен жив серед тубільців і порядкував ними, причому в таких закутках, де багато його попередників були вбиті, — певна річ, вплутавшися в незаконні справи. Ото й усе, що було відомо. «Своєю славою, — думав Клод, — він, мабуть, завдячує не стільки своїм пригодам, скільки своїй рішучості, витримці, військовим здібностям та гострому розуму, який здатний збагнути людей, що відрізняються від нього». Він ніколи не вбачав у цьому романтичну забаганку чиновників, які в такий спосіб намагаються наситити свої власні мрії; це скоріше страх перед можливістю пошитися в дурні або небажання визнати існування світу, не схожого на їхній. Ці люди погоджувались із легендою про Майрену, якого вже не було в живих, і, можливо, з легендою про ще живого Перкена, коли той був далеко; тут вони боронилися від його мовчанки, підозрілі й охочі до помсти, що проявлялась у формі зневаги за його прагнення до самотності, чого, зрештою, він і сам не приховував. Спочатку Клод запитував себе, чому Перкен вибрав саме його товариство? Мабуть, тому, що він був єдиний, хто захоплювався ним і, можливо, розумів, ні про що не питаючи. Він намагався краще зрозуміти Перкена, але так і не зумів поєднати кілька почутих романтичних історій з тим, що відчував до цього чоловіка, не схильного до гри у свою біографію та захоплення власними вчинками, зате наділеного несхитною волею, яку Клод часто відчував майже фізично. Навіть капітан відчував її. «Кожний авантюрист родиться міфоманом», — казав він Клодові, проте навіть його вражала чітка поведінка Перкена, його організаторські здібності та небажання розповідати про себе. «Він нагадує мені високопоставлених працівників Інтеллід-женс сервіс, яких Англія використовує і водночас не визнає. Однак Перкен не закінчить свою кар’єру керівником відділу контррозвідки в Лондоні, бо він німець…» — Німець чи датчанин? — Датчанин, оскільки за Версальським мирним договором Шлезвіг знову відійшов до Данії. Це влаштовує власті Таїланду, де датчани служать у війську та поліції. Гайматльос…<sup>2</sup> Ні, я не думаю, щоб він хотів сидіти в службовому кабінеті, бо, як бачите, знову повертається в Азію… — Щоб служити таїландському урядові? — Як завше, і так, і ні… Він хоче знайти якогось дивака, який би залишився в цій нескореній країні. Залишився й пропав. Ніби так… Але є ще одна дивна річ: зараз його цікавлять гроші… Це вже щось нове… Виявився дивний зв’язок. Клод міркував про це, як тільки-но його мозок діставав можливість трохи перепочити від настирливої думки — Перкен народився у сім’ї, родині, де переважали чоловіки, — до таких родин дід Клода, що його виховав, відчував симпатію. Певна схожість, звичайно, є: та сама ворожість, якщо взяти до уваги усталені цінності; той же потяг до амбітних вчинків, і така ж — чи не найголовніша — непокора. Картини зі свого майбутнього, які Клод уявляв неясно, чергувалися з його спогадами, і ця при- сутність видавалася йому подвійною погрозою, паралельним свідченням одного й того самого пророцтва. У розмовах з Перкеном, судження якого засновувались на власному життєвому досвіді та спогадах, він використовував лише свою начитаність. Отож Клод розповідав про діда так само, як Перкен про своє життя, намагаючись протиставляти світ, зображений у книжках, реальному, і мати користь з того інтересу, який Перкен виявляв до людського буття. Перкен розповідав про себе, а Клод раптом пригадав сиву еспаньйолку діда, його відразу до світу, розповіді про тяжку молодість. Дід пишався і своїми предками-корсарами, життя яких зрослося з легендами, і своїм дідом — розвантажувальником кораблів, пишався і тим, що міг тупнути ногою на палубі власного корабля, наче селянин, який поплескує свою худобину. Свою молодість він віддав створенню фірми «Ваннек», на яку покладав великі надії. Одружився у віці тридцяти п’яти років, але вже через два тижні по весіллі жінка повернулася до своїх батьків. Батько не хотів її бачити, а мати розпачливо мовила: «Бідна моя дитино, так буде до тих пір, поки не народиш дітей…» Вона підшукала й купила для доньки старий готель із високими ворітьми й величезним подвір’ям, де сушилися вітрила. Донька зняла портрети чоловікових батьків, жбурнула під ліжко і почепила замість них маленьке розп’яття. Чоловік промовчав, і впродовж кількох днів вони не розмовляли. По тому почалося подружнє життя. Успадкувавши потяг до праці, вони не визнавали ніякої романтики. Взаємна неприязнь, що була причиною першого розриву, проявлялась не у сварках, а в мовчазній ворожості, яка, мов хронічна хвороба, стала постійним супутником їхнього життя. І він, і вона були неспроможні висловити свої почуття, натомість вони повністю віддавалися праці, в якій знаходили розраду і якою тамували затаєну пристрасть. Поява дітей ще більше поглибила їхню давню ворожнечу. Підрахунки прибутків завжди спричинялися до нових скандалів: коли матроси, юнги або просто робітники проходили пізнього вечора повз готель, на подвір’ї якого сушилися брунатні вітрила, то дуже часто бачили, як хтось із подружжя, вихилившись із вікна і побачивши світло в іншому вікні, знеможений, все-таки брався за якусь нову роботу. Вона не звертала уваги на свої сухоти, а він з кожним роком працював усе більше й більше, аби лише його лампа гасла не раніше, як у дружини — світло у неї горіло до пізньої ночі.
Одного разу він помітив, шо розп’яття також лежить під ліжком, поряд із портретами його батьків… Вимучений стражданням, якого завдала смерть не лише дорогих йому людей, а й нелюбої дружини, він зустрів її кончину просто-таки відразливим спокоєм. Він терпляче ставився до дружини, бо знав, як вона страждає. Минали дні, і саме його втома, а не ця смерть, була причиною занепаду фірми. Коли десь біля Ньюфаундленда потонули майже всі його кораблі і страхові компанії відмовилися платити, а йому довелося роздавати вдовам пачки банкнот, він, відчуваючи до грошей страшенну огиду, не схотів цього робити. Почалась безконечна судова тяганина. Сповнений неприязні до своїх сусідів, самовдоволених міщан, старий дозволив виступати на своєму подвір’ї цирковим трупам, до яких муніципалітет ставився не дуже прихильно; стара покоївка мусила відчиняти для слона ворота, через які упродовж років не в’їжджав жоден автомобіль. Дід самітньо сидів у великій обідній залі, сьорбав своє найкраще вино і, гортаючи сторінки бухгалтерських книг, поринав у спогади… Коли дітям виповнювалося двадцять років, вони залишали дім, який ставав усе тихішим, аж поки війна привела сюди Клода. Його батько загинув, а мати, яка давно покинула чоловіка й жила одна, приїхала побачитись із сином. Старий Ваннек прийняв її. Він настільки звик зневажати будь-які вчинки людей, що завжди ставився до них з однаковою злостивою поблажливістю. Проте одного вечора він вибухнув, обурений тим, як вона, його невістка, може жити в готелі і в ЙОГО місті. З власного досвіду він знав: гостинність і злість — речі не сумісні. Вони довго розмовляли того вечора, вірніше говорила вона, безпорадна жінка, яка панічно боялася старості і дивилась на життя з безнадійною байдужістю. Йому потрібен був хоч хто-небудь, із ким він міг би доживати віку… Вона ж була спустошена й нещасна. Він зовсім не любив її, але відчув, що у них було щось спільне — вона також була поза людським суспільством, яке нав’язувало стільки безглуздих умовностей. (Нині господарство сяк-так вела його підстаркувата кузина…) Ваннек запропонував їй залишитись, і жінка погодилась. Пригнічена самотністю, портретами колишніх власників і особливо великими шибками, від яких вона боронилася, запнувши їх портьєрами і перебуваючи в напівтемряві, та жінка, ніби її страх був пророчий, померла від передчасного клімаксу. Смерть невістки свекор сприйняв із похмурим схваленням: «У мої роки не міняють одну релігію на іншу… Нарешті доля скінчила безглузде плетиво її життя. Тим краще для неї». Відтоді він поринув у похмуру мовчанку, яку порушував лише задля Клода. Повний витонченого старечого егоїзму, він майже завжди доручав карати дитину старій кузині, матері або вчителям, так що в Дюнкерку (і навіть пізніше, коли підліток, навчаючись у Парижі, познайомився зі своїми дядьками) його спосіб мислення завжди видавався Клодові своєрідно ліберальним. Цей старий чоловік, звеличений оточуваними його покійниками і трагічним відблиском, яким море забарвлювало життя тих, хто був йому близький, не читав Біблії і не боявся Бога. Слова, які дід вживав, розповідаючи про своє тяжке життя, лунали для Клода, мов пронизливий скрегіт малих дверей готелю, що самітньо стояв на порожній вулиці, а ввечері відгороджував його від цілого світу. Коли по обіді дід, торкаючись кінчиком бороди своїх грудей, заводив мову, його обмірковані слова завжди хвилювали Клода. Хлопцеві здавалося, що вони долинали сюди крізь віки або долітали понад морською гладінню з тих країв, де живуть люди, які краще від інших знають тягар, гіркоту і незбагненний сенс життя. «Пам’ять, друже мій, — казав він, — це священний родинний склеп! Я живу тут радше з мертвими, аніж із живими… Я добре знаю нашу рідню: всі ми — і ти в тому числі — маємо однакову вдачу. Чи знаєш ти, що є краби, які з материнською добротою випестують паразитів, які їх поїдають?.. Носити прізвище Ваннек — це вже щось значить — як з хорошого, так і з поганого боку…» Коли Клод поїхав до Парижа, де продовжував навчання, старий узяв собі за звичку ходити кожного дня до стіни, де були викарбувані імена матросів, що не повернулися з моря; він заздрив їхній смерті, і його старість радо вживалася з тим небуттям. Одного дня йому закортіло показати молодому, надто неповороткому робітникові, як за його часів розколювали деревину, призначену для носової частини; махаючи в запалі двосічною сокирою, він розкраяв собі череп. Клод, як і Перкен, знову й знову відчував симпатію, ворожість та палку прихильність до цього сімдесятип’ятирічного старого чоловіка, що не хотів забувати свою колишню майстерність, і тому помер смертю старого вікінга у порожньому домі. А як закінчать своє життя він і Перкен? Якось Перкен відповів йому: «На мою думку, ваш дід був не такий значущий, як ви це собі уявляєте, а от ви… ви значушіший». Висловлюючись алегорично і прикриваючись спогадами, вони ставали один одному ближчими. Корабель оповив смугастий, перемішаний із дощем туман. Довгий трикутник маяка з Коломбо прорізав темряву, під ним рівною лінією тяглися вогні доків. Пасажири юрмились на палубі і розглядали їхні мерехтливі плями. Біля Клода опасистий чоловік допомагав вірменинові пакувати валізи; вірменин спекулював коштовним камінням — купував на Цейлоні сапфіри й перепродував їх у Шанхаї. Трохи далі Перкен розмовляв з капітаном; коли він усміхався, його обличчя ставало добрішим. — Подивитесь на його фізіономію у Шані, — промовив товстун. — Зараз він схожий на сміливця… — Як ви сказали? — Шан. Так кажуть таїландці. Це означає «слон». Не приручений, а дикий. Фізично він, скоріше всього, почуває себе погано, зате морально — добре… По них черконув промінь маяка. На якусь мить яскрава пляма засліпила їх, потім знову розчинилась у пітьмі: краплі дощу, закружлявши у вихорі, зблискували то тут, то там у світлі корабельних ліхтарів; поруч самотньо бовванів у темряві силует арабського вітрильника з високими бортами. Перкен рушив трохи вперед — товстун інстинктивно стишив голос. Клод посміхнувся. — О, та я зовсім не боюся його! Я провів у колонії двадцять сім років. Так! Проте він чомусь, сам того не знаю, наганяє на мене страх. А на вас? — Добре, звичайно, було б начхати на це, — напівголосно відповів вірменин, — але так буде не завжди… — Ви дуже добре володієте французькою… Безумовно, він мстив за своє приниження. Невже заради цього він уже збирався зійти з корабля? В його голосі, без будь-якої іронії, відчувалася злість. Перкен відійшов убік. — За час відпустки я побував у Константинополі й на Монмартрі… Ні, пане, так буде не завжди… Товстун обернувся до Клода: — Вам також швидко, як і всім іншим, він набридне… Та що він зробив!.. Якби він тільки розумівся на техніці — я підкреслюю: техніці, — то в його становищі, коли він тримав у своїх руках цілий край і зберіг його для Таїланду, яку він міг би зробити кар’єру… просто-таки карколомну кар’єру… Обома руками він накреслив у повітрі коло, затуливши на мить численні вогні порту, які зараз були ближче, проте стали розпливчастішими; здавалось, вони, наче губка, також просякли вологою. — Подумайте: на таїландських базарах — а це десять — п`ятнадцять днів ходу від нескорених сіл — ви шукаєте коштовні рубіни, звичайно, якщо розумієтесь на торгівлі ними й належите до спритних людей!.. Зараз ви не можете усвідомити цього, бо ніколи не займалися таким ділом… Але це все одно краще, ніж обмінювати вже шліфоване каміння на важкі золоті коштовності!.. Навіть маючи двадцять три роки! До речі, організатором цієї афери був не він — її започаткував ще п’ятдесят років тому якийсь європеєць разом із таїландським королем. Він конче хотів іти до них. Дивно, як до цих пір вони не вколошкали його. Він завжди хотів бути шефом. Як я вам уже казав, бували дні, коли його справи йшли не кращим чином, отож йому довелося навіть подивитися Європу. Двісті тисяч франків! Знайти двісті тисяч франків — то вже не така проста річ, як удавати з себе пана! Проте не можна сказати, що він обдурює тубільців… — Йому потрібні гроші? — Так. Але ясно не на прожиття… До корабля причалювали навантажені фруктами шлюпки індійців, які викручували свої мокрі чалми. Вірменин пішов слідом за готельним посильним. — Йому потрібні гроші… — повторив про себе Клод. — Це не те життя, яке коштує дорого, — мовив товстун. — Ви працюєте лісником? — Ні. Начальником пошти. І Клода, мов приступ лихоманки, знову заполонила настирлива думка: він-бо міг розпитати цього чоловіка про ту страшну гру, у яку надумав зіграти. — Чи вам доводилось подорожувати на візках? — Звичайно. Більш того — я сам ними правив! — Який вантаж вони можуть перевозити? — В усякому разі, не дуже важкі речі… — Ну, наприклад, каміння… — Допустима вага — до шістдесяти кілограмів. «Оскільки така вага визначена колоніальним законом, хоча той існує, по суті, лише на папері, доведеться відмовитись від візків, — міркував Клод, якого вже переслідував страх перед незнайомими джунглями. — І жодній людині не під силу нести на собі протягом місяця двохсоткілограмовий блок. Хіба що зможуть слони?» — Кажете, слони, юначе. Я вам ось що скажу — це досить хитромудре питання. Люди вважають, що слон тендітний. Але це не так: слон зовсім не тендітний. Трудність полягає в тому, що тварина не любить ні нош, ні ремінців, бо вони лоскочуть її. Що ви робите, га? — Я вас уважно слухаю. Товстун добродушно поклав руку на плече Клода. — Берете гуму з будь-якого автомобільного колеса і чіпляєте її, мов круглу серветку, на шию слона. Потім прив’язуєте до неї те, що вам потрібно… Це вже зовсім просто. Гума м’яка, розумієте? — Чи можна добратися на слонах до Далекої Півночі, до Ангкора? — На Далеку Північ? — Так. Товстун на хвилю замовк. — Ви маєте на увазі Дангрек? — Аж до Се-Муна. — Біла людина, яка відважилась би на це без товариша, приречена на загибель. — Чи можна десь роздобути слонів? — Врешті-решт це справа ваша… По-перше, мені дивно, навіщо слони. Все одно ніщо не втримає тубільців од бажання податися саме туди. Ви наражаєтесь на небезпеку потрапити до рук нескорених меойців, а це вже не жарти. До того ж у найдальших селах тубільці заражені малярією (повіки голубі — ніби їх лупцювали кілька днів поспіль) і ні до чого не придатні. Не виключена можливість, що ви потрапите до рук поліції — ох, ті лягаві!.. Проте, гадаю, на сьогодні досить… Ви не хочете прогулятися? Ось шлюпка… — Ні. У голові Клода безперестану снували думки: «Виходить, гроші потрібні йому не для життя… Це факт. Тоді навіщо?» І не страх перед джунглями, а саме ця неприхильна, не позбавлена величі легенда, яка, в’їдаючись у мозок, була для Клода такою самою реальністю, як навколишня нічна пітьма. Звуки сирен, якими освітлені кораблі підкликали до себе човни, довго бриніли в насиченому вологою повітрі, аж поки їх поглинула індійська ніч. Його думки про Схід розчинялися в цій фантастичній і плинній атмосфері. Від теплого подиху вітру очі Клода зволожилися. Перкен уже видавався йому не просто диваком, а людиною-пристосуванцем. Як і всі ті, хто повстає проти світу, Клод інстинктивно шукав подібних до себе і прагнув, щоб вони були видатними; тут він зовсім не боявся, що обдурює самого себе. Якщо цей чоловік потребує грошей, які так і шурхотять у його розповідях, то, очевидно, зовсім не для того, аби колекціонувати тюльпани… Навіть капітан казав: «Зараз його цікавлять гроші…» Та й начальник пошти прорік: «Європеєць, який спробує добратися туди сам, приречений…» Європеєць, який спробує добратися туди сам, приречений… О тій порі Перкен мусить бути в барі. II

Клодові довго не довелося його шукати — Перкен сидів за столиком, сплетеним з очерету, який офіціанти винесли на палубу; однією рукою він тримав келиха, що стояв на скатертині, другою сперся на борт і, здавалося, розглядав вогні, які мерехтіли в глибині порту. Клод почувався незручно. — Це моя остання пристань! — мовив Перкен, показуючи на вогні вільною рукою. Освітлена лише з лівого боку вогнями пасажирського теплохода будівля порту бовваніла під уже чистим, усіяним зірками небом. Перкен різко обернувся до Клода, і той був уражений сумним виглядом його обличчя. — За годину відпливаємо… Що означає для вас приїзд? — Діяти, а не мріяти. А для вас? Перкен махнув рукою, ніби хотів відбутись жестом, та все ж таки відповів: — Марна трата часу… Клод запитально подивився, однак Перкен заплющив очі. «Погані справи, — подумав молодик, — проте спробуємо інакше». — Чи доводилось вам бувати серед нескорених племен? — Кажучи про марну трату часу, я не це мав на увазі. Навпаки. Клод не відступав і запитав навмання: — Що навпаки? — Там я маю майже все. — За винятком грошей. Хіба ні? Якусь мить Перкен мовчки розглядав його, потім запитав: — А хіба вони є там? — Треба шукати! — Можливо… Клод завагався. Здалеку долинав урочистий церковний наспів, який раз у раз глушив клаксон якогось одинокого автомобіля. — У джунглях — від Лаосу аж до самого моря — є багато храмів, невідомих європейцям… — А! Золоті боги… Облиште!.. — Барельєфи та статуї — не золоті, але цінність їхня не в тому… Клод ще вагався. — Ви не проти заробити двісті тисяч франків? — Це ви дізналися від вірменина? Я з цього не роблю ніякої таємниці. Є ще могили фараонів… — Невже ви гадаєте, пане Перкен, що я шукатиму могили фараонів серед котів? Здавалося, Перкен замислився. Роздивляючись його, Клод відкривав для себе, що перед жіночою принадою факти так само безсилі, як і перед силою волі деяких чоловіків. У цю мить не існувало ні історій з коштовностями, ні біографії цього чоловіка. Він стояв тут настільки реальний, що вчинки з його колишнього життя, мов сни, існували самі по собі. Клод запам’ятовував лише ті факти, які вдовольняли його почуття. Чи буде він нарешті відповідати? — Давайте трохи пройдемося. Вони мовчки ступили кілька кроків. Перкен не зводив погляду з жовтих вогнів порту, над яким простяглеся всіяне блідими зорями небо. Незважаючи на ніч, тепле повітря, наче чиїсь мокрі руки, торкалося шкіри Клода. Він дістав із пачки цигарку, але потім роздратовано пожбурив її в море. — Мені доводилося бачити багато храмів, — нарешті обізвався Перкен. — Проте не всі вони оздоблені… — Не всі, але багато. — Кассірер³ заплатив мені в Берліні три тисячі золотих марок за дві статуетки Будди, які дав мені Дамронг⁴… Але шукати пам’ятки!.. Краще вже шукати скарби, як тубільці… — Якби ви знали, що п’ятдесят скарбів були зариті над річкою в якомусь конкретному місці, яке простягається, скажімо, на шістсот метрів, ви шукали б їх? — Бракує тільки річки. — Ні, і річка є. Ви хочете шукати скарби? — Для вас? — Разом зі мною — порівну. — А річка? Ледь помітна посмішка Перкена вкрай розізлила Клода. — Ходімо, я покажу. У коридорі, який вів у каюту Клода, Перкен поклав руку на плече молодика: — Вчора ви натякали, що поставите на карту все до останнього. Ви це мали на увазі? — Так. Клод думав, що мапа лежить розгорнута на ліжку, але бой склав її. Він розгорнув мапу знову. — Ось озера. Всі ці червоні крапочки означають храми. — А голубі? — Мертві міста Камбоджі, які вже обстежені. Проте я вважаю, що є ще інші. Ви бачите, як багато червоних крапок тягнеться вздовж чорної лінії? — Що це? — Королівська дорога — дорога, яка з’єднувала місто Ангкор з озерами в долині річки Менам. Колись була така ж важлива, як і канал між Роною і Рейном у середні віки… — Храми тягнуться вздовж лінії до… — Сама місцевість не така вже й важлива: до областей, які СПРАВДІ обстежені. Я скажу ось що: користуватися самим компасом, аби вірно йти давньою дорогою і натрапити на храми, достатньо. Якби Європа була вкрита лісами, було б безглуздо вважати, що, йдучи з Марселя до Кельна через Рону і Рейн, ви не натрапите на руїни церков… І не забувайте: інформацію стосовно обстежених областей можна перевірити, що я й зробив. Про це написано в спогадах мандрівників… І, відповідаючи на німе запитання Перкена, додав: — Ні, я не впав з неба, а прочитав напис санскритською мовою, яка, як бачите, також може іноді стати в пригоді. Про це пишуть службовці, які відважились побувати там, за кілька десятків кілометрів од нанесеного на мапу району. — Невже ви гадаєте, що ви перші побачили це на мапі? — Топографічна служба зовсім не цікавиться археологією. — А Інститут Франції? Клод розкрив «Інвентар» на позначеній сторінці з підкресленими місцями: «Потрібно ще провести дослідження пам’яток поза нашими маршрутами… Ми зовсім не претендуємо на те, що наш перелік завершений…» — Це звіт останньої археологічної експедиції. Перкен роздивився мапу. — За 1908 рік? — Від цього року і аж до війни не було нічого цікавого, потім почалося детальне вивчення. Але все це лише початки. Перевірка фактів шляхом співставлення дозволяє мені з певністю стверджувати: відстань, яку подають тут в одиницях виміру тодішніх мандрівників, повинна бути виправлена, крім того, уздовж дороги потрібно перевірити твердження, що подаються в легендах, — вони повні цікавих обіцянок… Мова йде лише про Камбоджу; у Таїланді, як вам відомо, ще нічого не зроблено. — Про що ви думаєте? — запитав Клод. — Бусоль допоможе визначити загальний напрямок; чи берете ви до уваги свідчення тубільців? — Лише тих, чиї села розташовані близько від давньої дороги. — Гаразд… Я знаю досить багато таїландців, які розповідають про це. Зрештою, я сам бачив ті храми… Це старовинні брахманські споруди, чи не так? — Так. — Отож ніякого фанатизму, бо ми весь час будемо серед буддистів… Задум, можливо, не такий уже й фантастичний… Ви добре розумієтесь на цьому мистецтві? — Від певного часу тільки те й роблю, що вивчаю його. — Відколи? Скільки вам років? — Двадцять шість. — Гм… — Я знаю, що виглядаю молодшим. — Ні, це не було здивування, це була… заздрість. У його тоні не було й тіні іронії. — Французька адміністрація дуже не любить… — Я був у відрядженні. На якусь мить Перкен від здивування замовк, потім проказав: — Я починаю розуміти все більше й більше… — О, це всього лише безплатне відрядження! Наші міністерства не такі вже і скнари. Клод зустрівся з таким люб’язним та пишномовним керівником відділу; в порожніх коридорах висіли примітивні мапи, на яких у сонячному промінні виднілися містечка Вьєнтьян, Тімбукту й Джібуті, обведені великими рожевими колами, і скидалися на столиці; кумедне поєднання — золото й гранат… — Я бачу зв’язки з ханойським інститутом і ордер на примусове залучення, — зауважив Перкен. — Небагато, але все ж таки… Він знову втупився в карту. — Транспортуватимемо на візках. — А що з тими шістдесятьма кілограмами, встановленими регламентом? — Нічого. Це не має жодного значення. Від п’ятдесяти до трьохсот кілограмів залежно… залежно від того, що вам трапиться. Отже, візки. Але якщо протягом місяця нічого не трапиться… — Та ні! Адже ви добре знаєте, що масив Дангрек зовсім не досліджений… — Але не настільки, як ви це собі уявляєте. — …і що тубільцям відомі храми. Чому не настільки, як я це собі уявляю? — Ми ще повернемось до цього… — Він на мить замовк. — Я добре знаю французьку адміністрацію. Ви — чужинець, тому вона буде створювати всілякі перепони. Проте ця небезпека не така вже й велика… Є інша небезпека, яка вдвічі більша. — Інша? — Там можна зостатися назавжди. — Меойці? — Так, вони, але, крім них, є ще джунглі й лихоманка. — Я думав про це. — Гаразд. Давайте поговоримо про гроші. — Все дуже просто — маленький барельєф або статуя коштують десь близько тридцяти тисяч франків. — Золотих? — У вас надто великий апетит. — Тут уже нічого не вдієш. Мені вистачить десять тисяч. А вам — двадцять. — Двадцять. — Не бозна-скільки. Але якщо барельєф гарний — наприклад, танцюристка, — він буде коштувати принаймні двісті тис