Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Сутність психомоторики
Ідею про універсальність структурно-анатомічних функцій людського тіла переконливо довів Р. Декарт. Він говорив, що душа і тіло людини – дві особливі субстанції, які становлять незмінну основу людини. Як взаємодіють психіка і тіло? За Р. Декартом, маємо безтілесну душу й тіло, де перебуває душа. Душа наказує тілу, а воно виконує її вказівки. Однак Б. Спіноза підійшов до цієї проблеми з іншого боку. Застосувавши принцип цілісності, він дійшов висновку, що жива людина – не просто одухотворене тіло, а вершина розвитку природи. Людина є інструментом, за допомогою якого природа перетворює себе на досконаліші форми. З цього випливає, що мислення як властивість душі й живий рух як властивість тіла – це не дві різні субстанції (за Р. Декартом), а дві властивості, притаманні людській душі та мислячому тілу. У будь-якому живому русі мислення та фізичний рух людини – злиті в одну, неподільну єдність. Через два з половиною століття І.М. Сєченов назвав цю цілісність душі і тіла ПСИХОМОТОРИКОЮ. Він зауважив, що життєві потреби (дискомфорт) зумовлюють виникнення бажань – думки, яка й зумовлює рух. Власне, коли людина здійснює довільний рух, тоді бажання буде мотивом – дієвою думкою, або метою, а рух – дією або засобом досягнення мети. Живий, доцільний рух відбувається слідом за бажанням разом з відомостями про уявні наслідки цього руху. Без бажання або імпульсу – думки рух був би загалом безглуздим. І.М. Сєченов висловив гіпотезу (яку тепер підтверджено експериментально і яка є основою теорії психічної регуляції рухів), що в рухах дітей містяться елементи думки. Діючи, людина пізнає світ, а пізнаючи його – теж діє. Психомоторика обслуговує механізми емоцій, почуттів, думок, образів, рухів, пам’яті. Психомоторика – це і механізм, і система, і функція. Вони, зливаючись у цілісність, утворюють функціональний орган. Це дійовий орган людини, а не тіла. Враження, що психомоторика – це думка плюс рух, помилкове, оскільки все починається з рухів. Тому що живий рух – головний регулятор нашої енергетики. Позбавити людину рухової активності – означає спровокувати виникнення в неї феномену «сплутаної енергії»; тобто приректи її на загибель. ПСИХОМОТОРИКА – це єдність злиття думки і руху в одну, неподільну єдність живого руху. Будова мислячого тіла людини – унікальна (рис 32.1). Психомоторика не має в собі бар’єрів, які відокремлюють людину від світу речей. Власне її універсальність дає змогу зрозуміти мислення як: • функцію зовнішньої, предметної дії; • спосіб дії мислячого тіла.
Рис. 32.1. Мисляче тіло. Отже, психомоторні процеси об’єднують у єдину і неподільну цілісність три компоненти: • мисляче тіло; • предмет; • психомоторні процеси, які забезпечують можливість обміну енергією та інформацією між мислячим тілом і предметом. Людина, виконуючи дії над предметом, одухотворює його, втілює в нього певний потенціал внутрішнього психічного (об’єктивація психоенергії). Водночас предмет виявляє і зворотну дію на людину. Його психоенергія розоб’єктивується і втілюється в людині. Людина, діючи з предметом, відкриває його властивості, які перетворює на дійові стани – здатності, які є умовами кращих подальших дій. У процесі дії людина створює здатності не лише знати властивості предметного світу (прямий процес психомоторики), а й використовувати їхню силу в перетворенні того самого предмета чи речовини в нові форми, щоб задовольняти суто людські потреби (зворотний процес психомоторики). Яка роль і місце думки в цьому процесі? Власне, думка виростає і розвивається з живих рухів. У процесі руху думка об’єктивується в предметах, процесах і явищах. Вона набуває в цьому процесі досконалості і, нарешті, стає виміром у створенні предметів і явищ – мірою людини. Головна властивість ЖИВОГО РУХУ в тому, що в процесі його виконання людина не просто рухається, виконує дії, вона: • оволодіває простором дії; • підкоряє собі час; • свідомо долає зовнішні й внутрішні перешкоди, які чинять опір. Фізичне тіло рухається відповідно до законів механіки. Живим рухом людина розв’язує завдання або проблеми. Розв’язанням завдань живий рух істотно відрізняється, з одного боку, від суто механічного руху, а з іншого – від простої реакції (дія – завжди акція, спрямована на майбутній продукт або подразник). Щоб побудувати правильні рухи, треба: • підкорити своїй волі найскладнішу біомеханіку власного тіла; • зробити своє тіло слухняним; • відповідними рухами вести своє тіло до мети. Такою складністю рухів володіють юнаки і дівчата в балеті, цирку, спорті. Отже, що більше спритних психомоторних дій може виконувати людина, то досконалішим є її мислення, то більше відповідних предметів, явищ, думок, почуттів та образів міститься у психіці людини. Ще півтори сотні років тому І.М. Сєченов зазначав, що психомоторика – це неподільний зв’язок рухів душевних і тілесних (прямих і зворотних). Виникає запитання: у чому відмінність психомоторики – органа людини – від інших органів тіла? Власне в тому, що психомоторика працює поза тілом з природою і ноосферою. Психомоторика – це одночасно орган людського тіла, механізм його дії і мистецтво їхньої регуляції. Психомоторика здійснює психічну регуляцію живих рухів, дій і вчинків. Водночас вона відображає мислення, почуття та уяву. Якщо психомоторика дисгармонійна, недосконала або розхитана, тоді якість роботи механізму творчості низька, людина стає в діяльності аварійною. Психомоторика працює, коли виникає взаємодія в системі «мисляче тіло – предмет». Мисляче тіло людини здатне до нескінченної кількості дій, які ніяк не можна передбачати заздалегідь. Психомоторика, як робочий орган, єднає рухи з образами, думками, почуттями – еталонами, мірками, відповідно до яких регулюють рухи. Точність мислення, глибина почуттів і дійсність уяви – точність рухів. Основними виявами психомоторики є такі класи рухів і дій: • рухи, які забезпечують підтримку й зміни положення тіла людини в просторі; • стани і пози нашого тіла – це граціозність фігури, постава, апломб і стійкість, дотримання вертикальної лінії (від голови до п’ят), і навпаки – кривляка, позер, удавальник тощо; • локомоції – рухи, пов’язані з переміщенням людиною власного тіла: їхні особливості виявляються під час ходьби, бігу, стрибків, плавання тощо; сюди входять і балістичні рухи: ловлення і схоплювання предмета, який летить або переміщується, силові та ударні рухи, метання предметів з установкою на влучність, дальність тощо; • виразні рухи обличчя, всього тіла (міміка і пантоміміка) – безпосередні вияви емоцій і почуттів, семантичні рухи – носії змісту, знаків, значення, які людина передає іншим людям, наприклад, хореографічні рухи, рухи, які імітують дії з відсутніми предметами; • робочі рухи і дії, які є засобами трудової діяльності та становлять основу професійної майстерності, забезпечують ефективність праці, економію витрат сили і сприяють досконалій реалізації задумів людини. Кількість цих рухів і дій майже безмежна: і тих, що вже відомі й засвоєні, і тих, які ще буде знайдено. Ось чому психомоторика людини універсальна – всеосяжна й різнобічна. Особливості психомоторики: • механізми психомоторики щоразу будуються під час рухової дії; • живий рух здатний на стільки форм траєкторій у просторі, скільки існує в природі форм предметів, з якими людина має можливість взаємодіяти; • живий рух, навпаки, визначається формою того предмета, з яким взаємодіє людина; • якщо психомоторика стикається з перешкодою, яку не може подолати, тоді людина зупиняється для роздумування, тобто перебудови схеми дії; • структурно-анатомічна будова психомоторики не запрограмована до якогось одного або кількох способів дій, і саме тому людина здатна до будь-якої за складністю рухової дії. Ідею про універсальність структурно-анатомічних функцій людського тіла висловив ще Арістотель. Його висновок: рука людини – інструмент для багатьох інструментів. Ще Б. Спіноза довів, що спосіб дії мислячого тіла визначається не ним самим, а самовільно. Це мисляче тіло активно будує свій рух, дію відповідно до форми (образу, ідеї, схеми) будь-якого іншого предмета. Діючи, людина здатна: • спостерігати за своєю дією; • контролювати її зсередини себе; • обертати її продукт у власну сутність – систему здібностей. Під час дії людина ніби веде діалог сама зі собою, будує і перебудовує реальний плин рухів згідно зі своїм бажаним. Мислячи – ми діємо, діючи – мислимо. Отже, психомоторика є знаряддям людини, завдяки якому вона має практичну можливість втручатися в довкілля, змінювати його, створюючи нові предмети і явища власними силами. Тому психомоторна дія – це дійовий механізм розвитку психіки та тіла. Адже діючи, людина мислить, а мислячи – діє навіть тоді, коли предметів руками не торкається.
|