Емоційний стрес, як фактор етіопатогенезу психосоматичних розладів

Психосоматичні дослідження виходять із гіпотези о специфічності (специфічний конфлікт, специфічні особистісні риси), однак результати робіт хоча і свідчать про важливу роль психосоціальних факторів у виникненні і перебігу психосоматичних хвороб, але існування їх специфічної приналежності є малоймовірним.

Альтернативна гіпотеза – психічні фактори грають неспецифічну роль у багатофакторному переплетінні чинників хвороб – з вже наявними даними співпадає. Не зупиняються спроби знайти загальне, характерне для всіх хворих з психосоматичними розладами, описати так звану “психосоматичну” сім’ю, яка пояснює підлеглість організму до дії різних стресорів.

Автор цього поняття відомий фізіолог Ганс Сельє (1907 – 1982), використовував його для позначення універсальної фізіологічної відповіді живих істот на дуже сильні навантаження. Він показав, що поза залежністю від характеру фактора, який визиває стрес (фізичне перенавантаження, усвідомлення погрози життю), в організмі людини та тварини включаються одні й ті самі процеси, які спрямовані на захист (викид гормонів наднирковими залозами, підвищення рівня глюкози у крові, артеріальна гіпертензія та інш.).

Г. Сельє виділяв три фази такого реагування організму:

1) реакцію тривоги, що відбиває процес мобілізації резервів;

2) фазу опору, коли вдається успішно переборювати труднощі, на цій фазі організм робиться навіть більш стійким до різноманітних шкідливих діянь (інтоксикацій, крововтрат, позбавлення їжі, болю, інфекцій, охолодження та інш.), ніж у звичайному стані;

3) фазу виснаження, коли внаслідок надмірної тривалої або інтенсивної напруги виснажуються пристосувальні можливості організму, знижується його стійкість до захворювань та з’являються різні ознаки фізичного неблагополуччя: зниження апетиту, розлади сну, розлади випорожнення, втрата ваги, розлади серцево–судинної системи, шлунково–кишкового тракту та інш.

Стрес не є синонімом дистресу, тобто горя, нещастя, недомагання, нужди, виснаження. Стрес – це тиск, напруга, а не просто нервове перенавантаження або міцне емоційне збудження. У житті стресор може бути і приємним, тому для виникнення стресу зовсім неважливо який буде результат впливу на організм стресору–приємний чи неприємний. Помірна стресова активація є позитивною силою, яка не тільки тренує адаптаційні можливості організму, але і збагачує людину усвідомленням своїх реальних можливостей (“еустрес” – позитивний, конструктивний стрес). Тільки дистрес завжди неприємний. У житті, коли люди кажуть про стрес, вони мають н уяві сильний стрес–дистрес, коли людина переживає горе. При довготривалому існуванні стресу можливий розвиток функціональних та соматичних захворювань.

Алекситимія. Вважається, що особливо схильні до психосоматичних захворювань алекситимічні суб’єкти. Вони відрізняються бідною життєвою уявою та недостатньою емоційною включеністю в об’єктивну ситуацію, нездатністю до співпереживання, вони зазвичай не можуть описати тонкі нюанси своїх почуттів і часто взагалі не знаходять слів для самовисловлення. Вони можуть казати тільки про конкретні факти або предмети, тому вони не усвідомлюють свої емоційні конфлікти і не можуть вербалізувати їх, таким чином психосоматичні розлади можуть бути результатом нагромадження емоційного подразнення.

Деякі автори виділяють первинну та вторинну алекситимію:

1) первинна – за тими чи іншими причинами нерозвинена здатність до усвідомлення і висловлення почуттів;

2) вторинна – домінування у процесі розвитку захисних механізмів уникнення, заперечення та ізоляції афекту.

Виділяють три моделі можливої етіології феномену алекситимії:

1) біологічна–як генетично запрограмована якість організації нервової системи, яка пов’язана із домінуючою латералізацієй лівої півкулі мозку (відомо, що активне фантазування–функція правої півкулі);

2) психодинамічна – як захисний ізоляційний механізм від хронічного травматичного досвіду (діти жорстоких батьків, діти алкоголіків);

3) біхевіоральна – як раннє навчання від алекситимічної матері або вплив “заборонного” на емоції соціального оточення, яке пригнічує навички емоційного життя і “розвиваючого” таким чином ліву півкулю.

Алекситимічна поведінка є фактором ризику для розвитку психосоматичної хвороби, який може бути пов’язаний з іншими (як специфічними, так і неспецифічними) факторами. На практиці для вимірювання рівня алекситимії застосовується Торонтська шкала алекситимії (TAS).