Швайко Алла Григорівна

Загальноосвітня школа І-ІІ ст..

С. Лобна

Підготувала

Швайко Алла Григорівна

2009 р.

П л а н

1. Характеристика сім’ї як інституту соціалізації.

2. Соціально-психологічні особливості сімейного виховного впливу.

3. Правила ефективного сімейного виховного впливу.

4. Правила ефективного сімейного виховання дітей.

І. Погляд на дитину як предмет соціалізації, який змінюється в ході виховання сам і змінює своїх вихователів, - це підсумок історичного розвитку людства. На ранніх стадіях розвитку людського суспільства сама по собі дитина не мала особливої цінності: суворі умови життя й велика дитяча смертність не давали людям змоги приймати близько до серця факт народження або смерті дитини, особливості її розвитку. Сім’єю на той час для дитини були всі люди, які її оточували. У пізніші часи дітей віддаляли від сім’ї, віддаючи їх на виховання до монастиря або в дім родичів, або ж просто «підкидали» у бездітні сім’ї. У часи Середньовіччя практикувалась тотальна залежність дитини від батьків (особливо від батька), і повна підлеглість їх волі. З початком Новітньої історії дитина в очах батьків починає виступати як автономна істота, з якою дорослі прагнуть теплих емоційних контактів, намагаються виходити з її бажань, потре та інтересів, а це, без сумніву, впливає й на соціально-психологічну структуру родини.

Гуманне ставлення до дитини як до повноцінного члена сім’ї, врахування її інтересів і бажань – це результат історичного розвитку сім’ї як соціального інституту. З одного боку, статус дитини в сім’ї визначає її повну залежність від дорослих, з іншого, - сучасна дитина в сім’ї часто володіє привілейованим статусом людини, по відношенню до якої люблячі батьки буквально реалізують відоме соціалістичне гасло: «Усе найкраще – дітям». За таких умов дитина опиняється в центрі соціальної структури сім’ї і навіть починає виконувати функції управління, оскільки навколо забезпечення саме її потреб організовується активність усіх інших членів сім’ї. Орієнтація виховної стратегії батьків на природний, вільний розвиток дитини, яка сама визначає, що їй потрібно, викликала до життя приховані інтелектуальні і фізичні резерви розвитку сучасних дітей, розширила сферу їхньої свідомості і самосвідомості. Разом з тим, за умов такої орієнтації, характерний для дитячого віку егоцентризм як вікова обмеженість можливості брати до уваги потреби оточення тяжіє до перетворення на егоцентризм особистісний. Така риса, як нездатність людини враховувати думки, бажання і потреби інших, гіпертрофована впевненість у власній правоті й непомильності своєї точки зору, перешкоджає досягненню особистістю соціальної зрілості.

Отже, поряд із закладами освіти, громадянськими організаціями й релігійними установами, сім’я є одним із з основних інститутів соціалізації людського індивіда. Виступаючи для дитини з перших років її життя первинним осередком соціалізації, задовільняючи її життєві потреби, сім’я формує її особистість через специфічну цілеспрямовану активність і ставлення до дитини її батьків, бабусь, дідусів та інших дітей. Це і є сімейне виховання.

Оцінюючи потенційний рівень і реальний вплив сімейного виховання, потрібно враховувати багато факторів. Основні з них такі:

Ø Вік дитини. В ранньому дитинстві центральною фігурою соціалізації виступає, як правило, мати, батько. Далі з нею урівнюється, й навіть іноді переважає її за впливом. Пізніше їх обох відсувають по школі значимості однолітки дитини й суспільні інститути соціалізації.

Ø Стать дитини. Батьки по-різному й з різним успіхом виховують дітей своєї статі і протилежної. Як правило, інтенсивніші й ефективніші тут одностатеві комунікації. При цьому для хлопчиків позасімейне оточення важливіше, ніж для дівчат.

Ø Наявність інших агентів соціалізації як у сім’ї (доросліші діти), так і поза нею.

Ø Амбівалентність батьківських почуттів і їхні соціально-психологічні наслідки.

Ø Численні й недосліджені компенсаторні механізми самої соціалізації, що зрівноважують або ж зводять нанівець багато виховних зусиль.

Ці та інші фактори, які обмежують вплив батьківського виховання на особистість дитини, існували, певною мірою, завжди. Тим не менше, така констатація не зменшує значення формуючих впливів сімейного середовища на формування ставлення людини до світу й до інших людей, значення системи її базових установок і цінностей, загальної спрямованості і самосвідомості особистості, розвитку її здібностей і основ характеру.

ІІ. Суттєве значення для прогнозу ефективності сімейних впливів на розвиток особистості дитини у сучасній психологічній науці набуває дослідження соціально-психологічних особливостей сім’ї як малої контактної групи. З погляду соціальної психології сім’я є соціальною групою, об’єднаною сформованою у спільній діяльності сукупністю міжособистісних відносин, які проявляються в любові, прив’язаності та інтимності її членів.

У сучасній психологічній науці з метою з’ясувати особливості організації у сім’ї виховного процесу прийнято виділяти такі напрями її психологічного аналізу:

Склад сім’ї. За цією ознакою виділяють повні сім’ї, в яких діти проживають з обома батьками, неповні, якщо немає одного з батьків, і формально повні, коли в сім’ї є обоє батьків, але один з них із певних причин не бере участі у вихованні дитини.

Характеризуючи повну сім’ю, необхідно враховувати взаємовідносини, що в ній складаються за типами:

чоловік – дружина;

батьки – діти;

діти – батьки;

діти – діти.

Ці структурні характеристики, маючи відносну автономність, являють собою соціально-психологічну єдність. Повною вважається така сім’я, яка має в наявності всі типи взаємовідносин. Реально, однак, сім’я може бути й неповною. Найбільш розповсюдженою формою неповної сім’ї є сім’я без подружжя, коли тільки один з батьків виховує дітей.

Характеристика сім’ї. Визначається за критерієм: гармонічна або проблемна. Повна сім’я, що має в наявності всі типи взаємовідносин, називається повноцінною. Повнота соціально-психологічної структури сім’ї та існування в ній активних взаємостосунків між усіма елементами такої структури, що будуються на принципах взаємозацікавленості й позитивної взаємоприв’язаності, створюють психологічний підмурок гармонійних стосунків у сім’ї. Саме тому за результатами психологічних обстежень неповні і формально повні сім’ї набагато частіше потрапляють до розряду проблемних.

Типовий стан. У психології розуміється як найхарактерніший для всіх членів сім’ї спосіб самопочуття в ній, який визначає їхнє ставлення до сім’ї. Розрізняють сім’ї:

- емоційно комфортні;

- тривожні.

Стиль сімейного виховання. Як правило, стиль визначає в сім’ї систему виховання, що поєднує об’єктивно існуючу й не завжди усвідомлену конфігурацію цілей і завдань виховної роботи з дітьми, більш-менш цілеспрямоване застосування методів і прийомів виховання, врахування того, що можна й чого не можна допустити по відношенню до дітей. Своєрідність поєднання батьками у ставленні до дитини соціальних сподівань, вимог і контролюючих санкцій у психології прийнято визначати як стиль сімейного виховання. За цією ознакою виділяються п’ять стилів або тактик виховання в сім’ї:

Авторитарний виховний стиль має в основі тактику диктату, яка проявляється в систематичному пригнічуванні одними членами сім’ї ініціативи й почуття власної гідності в інших її членів.

Демократичний стиль сімейних стосунків в основі має опосередкованість міжособистісних стосунків у сім’ї спільними цілями й завданнями спільної діяльності, її організацією й моральними цінностями.

Ліберальний стиль передбачає систему міжособистісних відносин у сім’ї, яка будується на визнанні можливості й навіть доцільності незалежного існування дорослих і дітей.

Потуральний виховний стиль передбачає систему відносин, за яких батьки, забезпечуючи власною працею задоволення всіх потреб дитини, відгороджують її від будь-яких турбот, зусиль і життєвих складнощів, приймаючи їх на себе.

Нестійкий стиль виховання передбачає тактику непрогнозованого переходу батьків від одного стилю ставлення до дитини до іншого.

Таким чином, лише демократичний стиль батьківського ставлення до дітей визнається нині беззастережно педагогічно продуктивною тактикою сімейного виховання. Усі інші стилі призводять до певних порушень сімейного виховання і розглядаються як передумова виникнення різних проблем розвитку особистості дитини в сім’ї.

Стиль сімейного виховання. В психології розуміється як стійке поєднання певних рис виховання, що призводить до негативних наслідків розвитку особистості дитини. Для аналізу порушень виховання перспективно послуговуватися такими критеріями:

1) рівень протекції:

- гіперпротекцію як надмірну увагу до проблем виховання дитини;

- гіперпротекцію як недостатню увагу з боку батьків до виховних проблем;

2) ступінь задоволення потреб:

- потурання – прагнення батьків до максимального й некритичного задоволення потреб дитини;

- ігнорування потреб дитини, недостатнє прагнення батьків до задоволення їх;

3) рівень вимогливості до дитини:

- надмірність вимог-обов’язків;

- недостатність вимог-обов’язків;

- недостатність вимог-заборон;

- надмірність санкцій;

Наведені риси виховання, поєднуючись між собою, утворюють певний тип порушень сімейного виховання. Класифікація цих типів є такою:

- потуральна гіперпротекція;

- домінуюча гіперпротекція;

- підвищена моральна вимогливість;

- гіперпротекція.

Незалежно від того, якими є особливості порушень у взаємовідносинах «батьки-дитина», дорослі займають по відношенню до дитини неефективну виховну позицію.

Серед причин неефективного батьківського ставлення такі:

педагогічна й психологічна неграмотність батьків;

ригідні стереотипи виховання;

вплив особливостей спілкування в сім’ї на відносини батьків і дитини;

особистісні проблеми й особливості батьків, які вносяться у спілкування з дітьми.

Доволі часто батьки схильні розв’язувати особистісні проблеми за рахунок дитини.

В такому випадку треба звернутися до психолога. Ця робота необхідна батькам, насамперед, для того, щоб усвідомити, як не слід чинити по відношенню до дітей.

ІІІ. Що робити батькам, а також іншим людям, які хочуть відповідально підготуватися до непростої ролі сімейного вихователя? Кваліфіковану відповідь на це запитання можна знайти у правилах ефективного виховного спілкування з дитиною, сформульованих Ю.Б.Гіппенрейтер:

Правило 1. Безумовно приймати дитину – любити її не за те, що вона красива, розумна, здібна, а просто так, просто за те, що вона є.

Правило 2. Особистість дитини і її здібності розвиваються лише у тій діяльності, якою вона займається лише за власним бажанням і інтересом. Забезпечити дитині у розумних межах належні умови для повноцінних занять такими справами, розвивати її пізнавальні, комунікативні ф трудові інтереси.

Правило 3. Підтримувати успіхи дітей.

Правило 4. Створювати сімейні традиції, які базуються на зонах радості.

Правило 5. Систематично робити щось разом із дитиною.

Правило 6. Не втручатися у справу, якою займається дитина, якщо вона не просить допомоги.

Правило 7. Якщо дитині важко й вона не готова прийняти допомогу, обов’язково допомогти їй, але при цьому:

- запропонувати допомогу, починаючи зі слів «давай разом...»;

- у міру того, як дитина опановує нові дії, заохочувати її здійснювати самостійно.

Правило 8. Поступово, але неухильно знімати з себе відповідальність за особистісні справи дитини й передавати їх їй.

Правило 9. Дозволяти дитині переживати негативні наслідки власних дій або власної бездіяльності.

Правило 10. Не вимагати від дитини неможливого або такого, що їй важко виконати.

Правило 11. Щоб уникнути зайвих проблем, необхідно суміряти власні очікування з можливостями дитини.

Правило 12. Можна засуджувати дії дитини, але не її почуття, якими б небажаними вони не були.

Правило 13. Якщо у дитини емоційні проблеми, її необхідно активно вислухати, тобто повернути їй у бесіді те, про що вона говорить, при цьому називаючи її почуття.

Правило 14. Ділитися з дитиною власними почуттями, як позитивними, так і негативними.

Правило 15. Якщо причиною негативних почуттів є активність дитини, можна виражати невдоволення лише її окремими діями, але не дитиною вцілому.

Правило 16. Правила й обмеження у вихованні обов’язкові, але вони не повинні входити у протиріччя з найважливішими потребами дитини. Такого роду обмеження мають бути:

- узгоджені між дорослими;

- подаватись не у вигляді наказу.

Правило 17. Покарання – неминучий супутник виховних ситуацій. Воно може бути двох видів:

- природні наслідки неслухняності – це ті негативні наслідки активності дитини, які виходять із самого життя, і тут нема кого звинувачувати, окрім себе;

- умовні наслідки неслухняності – це ситуації, в яких умови активності дитини задають батьки. Карати дитину краще, позбавляючи її приємного й значущого для неї особисто, ніж роблячи дитині погано чи боляче.

Правило 18. Конструктивно розв’язувати конфлікти інтересів батьків і дитини.

Л і т е р а т у р а:

1. Забродський М.М. Педагогічна психологія. К., 2000.

2. Зязюн І.А. Основи педагогічної майстерності. К., 1998.

3. Власова О.І. Педагогічна психологія: Навч. посібник – К.: Либідь, 2005.– 273 – 284 с.