Завдання. 1. Назвіть політичні права і свободи громадянина.

1. Назвіть політичні права і свободи громадянина.

1) Право обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування.

2) Об’єднуватися в громадські організації, у тому числі і в політичні партії.

3) Проводити мітинги, вуличні ходи, демонстрації, пікетування за умови попереднього повідомлення влади.

4) Спрямовувати особисті та колективні звернення (петиції) до державних органів та посадових осіб.

2. Крім прав, у людини з’являються й політичні ролі. Назвіть їх.

(Виборець, депутат, член партії, учасник мітингу і т. ін.)

3. Яким чином нормативні документи гарантують політичні права?

Робота з Декларацією і Конституцією України

Опрацювавши нормативні документи, дайте відповіді на запитання.

1. Які посади є виборними в Україні?

(В Україні обирають президента, Верховну Раду, органи місцевого самоврядування.)

2. Хто володіє виборчим правом?

(Виборче право (активне — з 18 років, пасивне — під час виборів на пост президента — з 35 років, до Верховної Ради — з 21 року) мають всі громадяни країни, за винятком тих, кого за рішенням суду визнано недієздатним, а також осіб, яких утримують у місцях позбавлення волі за вироком суду.)

► ► Політична участь і політична культура

Політична участь — це дії громадян, які впливають на прийняття і реалізацію державних рішень, вибір представників до інститутів влади.

Політична участь буває опосередкованою (представницькою) і безпосередньою (прямою).

Опосередковану участь здійснюють через обраних представників.

Безпосередня:

• участь у діяльності політичних партій;

• звернення та листи, зустрічі з політичними діячами;

• участь у мітингах; участь у виборах.

Висновок. Поняття «народний суверенітет» передбачає, що народ виражає свою волю через вибори, референдуми тощо, є вищою владою і джерелом будь-якої влади в державі.

Для виконання різноманітних політичних ролей потрібні знання, певна система цінностей і оволодіння способами політичної діяльності. Названі умови в сукупності характеризують демократичну політичну культуру.

Політичні знання — це знання людини про політику, політичну систему, про різні політичні ідеології, а також про ті інститути та процедури, за допомогою яких забезпечується участь громадян у політичному процесі.

Політичні ціннісні орієнтації — це уявлення людини про ідеали і цінності розумного чи бажаного суспільного устрою.

Способи практичних політичних дій — це зразки і правила політичної поведінки, що визначають, як можна і як слід чинити.

Основні функції політичної культури

1. Ідентифікація — розкриває постійну потребу людини в розумінні своєї групової приналежності і прагненні визначити прийнятні для себе способи участі у вираженні та відстоюванні інтересів даної спільності.

2. Орієнтація — характеризує прагнення людини до змістового відображення політичних явищ, розуміння суспільних можливостей під час реалізації прав і свобод у конкретній політичній системі.

3. Адаптація — висловлює потребу людини у пристосуванні до мінливого політичного життя.

4. Соціалізація — характеризує набуття людиною певних навичок і властивостей, що дозволяють реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права, політичні функції та інтереси.

5. Інтеграція — забезпечує різним групам можливість співіснувати в рамках певної політичної системи, зберігаючи цілісність держави та її взаємовідносини із суспільством в цілому.

6. Комунікація — пов’язана із взаємодією всіх суб’єктів та інститутів влади на базі використання загальноприйнятих понять, символів, стереотипів та інших засобів інформації та мови спілкування.

Зазначені функції характеризують політичну участь.

Політична участь — дії громадянина, що мають на меті вплинути на прийняття і реалізацію державних рішень, вибір представників до інститутів влади, залучення членів суспільства в політичний процес.

► ► Вибори як інструмент демократії

Вибори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

В історії відомі різні шляхи здійснення безпосередньої демократії. Найдавніший — народні збори, де кожен міг висловлювати свою думку. Це було ще за часів первісного ладу, де на загальних зборах роду обирали старійшин (пізніше — і воєначальників). Для прийняття рішень під час народних зборів різні народи використовували різні способи голосування. В античних Греції та Римі громадяни голосували підняттям рук або кидали у величезний глек чорні і білі боби. У Великому Новгороді голосували криком. Звідси походить саме поняття «голосувати» — подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. На Запорозькій Січі, голосуючи, козаки кидали шапки на купи, висловлюючи громадою «за» і «проти». Із часом процедура виборів ускладнилась.

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збираються голосувати чи голосують за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом (лат. elector — виборець).

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Запитання

— Чому в демократичній державі потрібні вибори?

Історично склалося, що в демократичних країнах діють 2 типи виборчих систем, кожна з яких має переваги і недоліки. Склалися вони природним шляхом внаслідок найбільш раціонального поєднання державних інтересів, інтересів виборців та інтересів кандидатів.

За мажоритарної системи (від франц. maqorite — більшість) обраним вважається кандидат, який одержав більшість (абсолютне або відносне число) голосів виборців. Причому тут все залежить від закопу, за яким проводять дані вибори. Закон може прямо вказувати на відносну більшість, тобто перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж його суперники. Абсолютна більшість мас скласти 50 % + 1 голос.

Кваліфікована більшість — 2/3, 3/4 від загального числа поданих голосів.

Пропорційна система передбачає розподіл депутатських мандатів від політичних партій залежно від поданих за них голосів.

Законодавець додатково встановлює ще й бар’єр до 5 %, який потрібно подолати, щоб брати участь у розподілі депутатських мандатів.

Приклади систем виборів:

• мажоритарна система відносної більшості (наприклад, СІІІА, Великобританія, Канада. Індія);

• мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);

• пропорційна система (наприклад, Ізраїль, більшість країн Західної Європи, деякі країни Південної Америки);

• система з додатковим членством (наприклад, Німеччина);

• обмежене голосування (наприклад, Японія).

Запитання

— Чи завжди проведення виборів свідчить про наявність демократії в державі?