Стаття 55 КПК України - Потерпілий

Тема: Психологія потерпілого

1. Особливості психологічного портрета особистості потерпілого у кримінальному провадженні.

2. Деліктологічне дослідження особистості і поведінки потерпілого від адміністративного делікту.

3. Значення дослідження особистості потерпілого у кримінальному провадженні.

Список літератури

1. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. – М.: АПН, 1960. – 263-264.

2. Гайденко В., Предборська І. Соціальна адаптація як передумова життєвого успіху. Нау-

ково – методичний збірник/Ред.кол. Н.Софій. – К.: Контекст, 2000. – с.236.

3. Здравомыслов А.Г., Ядов В.А. Отношение к труду и ценносные ориентации личности // Социология в СССР. - М.: Мысль, 1965. Т.2. – с.199.

4. Зер Г. Введение в восстановительное правосудие // Правосудие по делам несовершен-

нолетних. Перспективы развития. Вып.1. - М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 1999, - с. 117-118.

5. Із архіву Чернівецького обласного громадського молодіжного об`єднання «Сучасник»,

2009 рік.

6. Кириленко Т.С. Психологія: емоційна сфера особистості: Навч. посібник. – К.: Либідь,

2007. – с. 118.

7. Механізм взаємодії органів державної влади та неурядових організацій у протидії жор-

стокому поводженню з дітьми/за ред. Левченко К.Б., Трубавінової І.М. – К., 2005. - с. 56.

8. Платонов К.К. Теория функциональных систем, теория отражения и психология//Теория

функциональных систем в физиологии и психологии. - М.: Наука, 1978. – с.86.

9. Прайс М. Образец нейтральности для медиации жертвы и правонарушителя: Пер. с

англ. Архив Центра «Судебно-правовая реформа». – М., 2000. – с.80-81.

10. Практична психологія та соціальна робота. – К., 2002. - №3. – с.3. Ю.Ю. Цимбал

Науковий вісник Чернівецького університету. 2010. Випуск 533. Правознавство. 119

11. Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские/Пер. с анг.- Минск: Совр.

Лит., 1999. – с. 549.

12. Степанов О.М., Фіцула М.М. Основи психології та педагогіки. - Київ Академвидав. –

2005. – с. 95-96.

13. Тузов А.П. Мотивация противоправного поведения несовершеннолетних. – К., 1982. –

с.163.

14. Шадриков В.Д. Введение в психологию: мотивация поведения. – М.: Логос, 2001, - с. 136.

15. Яковенко С.І. Теорія і практика психологічної допомоги потерпілим від катастроф (на

прикладі пост чорнобильської ситуації): Автореф. дис. д-ра психол. Наук: 19.00.01/ С.І. Яковенко; Ін-т психології ім. Г.С.Костюка АПН України. — К., 1998. — с.5.

16. Яковлев А.М. Некоторые теоретические вопросы общей методики изучения личности

преступника//Проблемы искоренения преступности. - М., 1968. – с.85.

Стаття 55 КПК України - Потерпілий

1. Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

2. Права і обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

Потерпілому вручається пам'ятка про процесуальні права та обов'язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення.

3. Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв'язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого.

4. Потерпілим не може бути особа, якій моральна шкода завдана як представнику юридичної особи чи певної частини суспільства.

5. За наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано шкоди, зазначеної у частині першій цієї статті, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена слідчому судді.

6. Якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи або особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви, положення частин першої - третьої цієї статті поширюються на близьких родичів чи членів сім'ї такої особи. Потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім'ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого, а за відповідним клопотанням - потерпілими може бути визнано кілька осіб.

Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про залучення її до провадження як потерпілого.

7. Якщо особа не подала заяву про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяву про залучення її до провадження як потерпілого, то слідчий, прокурор, суд має право визнати особу потерпілою лише за її письмовою згодою. За відсутності такої згоди особа в разі необхідності може бути залучена до кримінального провадження як свідок.

Положення цієї частини не поширюються на провадження, яке може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого (кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення).

1. Особливості психологічного портрета особистості потерпілого у кримінальному провадженні.

Психологія потерпілого вивчає фактори формування його особистості, поведінку до скоєння злочину, а також розробляє практичні рекомендації, які стосуються допиту потерпілого. Психологія потерпілого пов'язана з кримінальним правом, адміністративним правом, кримінологією, кримінальним процесом, психологією особистості.

Слід зазначити, що чим значніша роль поведінки потерпілого в акті злочину, тим менш інтенсивна антисоціальна орієнтація особистості злочинця. В злочинах проти особистості така залежність виступає найбільш яскраво тому, що в психологічному механізмі скоєння злочину велике значення мають емоції злочинця, які зростають іноді до ступеня афекту, бо вплив потерпілого сприймається ним крізь призму особистого значення. Слід мати на увазі, що біля 75-80% злочинів проти особистості скоюється особами, які пов’язані з потерпілими родинними, службовими, інтимними та іншими близькими стосунками і злочин як правило є кінцевою фазою конфлікту, що виник в результаті цих стосунків. Глибокі психологічні дослідження особистості потерпілого і злочинця дають можливість виявити причини та умови виникнення конфліктної ситуації, і намітити шляхи їх подолання.

Потерпілий - це одна з центральних фігур досудового розслідування і кримінального провадження в суді, якщо мова йдеться про злочин проти особистості. Конкретні обставини, причини і умови злочину не можуть бути розкриті повністю, якщо до уваги не береться особистість потерпілого, тому що дуже часто справжні дії звинувачуваного викликаються неправомірними, необачними або просто легковажними діями потерпілого. Його поведінка, яка стосується об’єктивних ознак складу злочину, може впливати на провину звинувачуваного, а іноді (необхідна оборона) і виключати її. Від структури особистості потерпілого і від його поведінки, яка і є її функцією, залежить здійснення злочинних намірів, активний захист від злочинних посягань, захист суспільних інтересів.

Питання дослідження потерпілого з позицій психології тісно пов’язані з кримінально-правовою віктимологією – вченням про роль потерпілого у злочинних діяннях. (завданнями цього вчення є вивчення особистісних якостей і використання віктимологічних знань у вирішенні питання кваліфікації діяння, індивідуалізації покарання, можливості кримінально-правового переслідування чи відмови від нього, а також кримінально-правового захисту потерпілого від злочину в рамках кримінального закону) та кримінологічною віктимологією - вченням про жертву злочину, її кримінолого-віктимологічні характеристики, якості та властивості, систему віктимологічних детермінант індивідуальної та групової віктимності, віктимізації та віктимної поведінки жертви злочину, а також про систему заходів віктимологічної профілактики на загальному, спеціальному та індивідуальному рівниях.

Психологічне дослідження особистості потерпілого можна розглядати в 2-х аспектах.

1) „статична сфера” - це вік, стать, національність, службове становище; ряд цих ознак потрібно з’ясувати за безпосередньою вимогою закону, причому деякі з них можуть прямо впливати на кваліфікацію злочину (наприклад, вік при статевих злочинах).

2) „динамічна сфера” - тобто поведінка потерпілого в період, який безпосередньо передував події злочину та під час злочину, і зв’язок цієї поведінки з поведінкою злочинця (наприклад, втеча від потерпілого).

До спеціальних методів дослідження особистості і поведінки потерпілого відноситься аналіз слідчої і судової статистики, слідчої і судової практики, вивчення матеріалів судово-психологічні дослідження конфліктних ситуацій.

Поведінка потерпілого в момент скоєння злочину залежить від:

1) впливу зовнішнього середовища, в даному випадку, злочинного нападу або іншого впливу;

2) індивідуальних особливостей особистості, які забезпечують різну гаму реакцій на зовнішній злочинний вплив (від втрати свідомості до самооборони або активного нападу на злочинця).

Ці особливості особистості характеризуються типом вищої нервової діяльності потерпілого, рисами його характеру. Життєвий досвід має велике значення в поведінці потерпілого у справах про статеві злочини, злочинах на транспорті, в сфері порушення правил техніки безпеки. На поведінку потерпілого має суттєвий вплив правосвідомість: знання закону, своїх прав дає додаткові можливості при відображенні злочинного нападу, створює переконаність в правильності дій, які перешкоджають злочинному посяганню.

При вивченні злочину на рівні індивідуальної злочинної поведінки потерпілий представляє інтерес в тій мірі, в якій його поведінка вписується в подію злочину і несе у собі заряд криміногенності. Таку властивість має негативно оцінювана суспільством, причинно пов’язана із злочином, поведінка потерпілого.

Стрімкий технічний, науковий та інформаційний розвиток людства, економічна нестабільність та зниження рівня життя призвели до занепаду та знецінення основних людських цінностей. Заниження, а подекуди і повна відсутність морально-етичних критеріїв у формуванні особистості людини поставило сучасну Україну на коліна перед фактом зростання злочинності і його наслідком – збільшення чисельності потерпілих. Проблема їх захисту – кричуще антисоціальне та ганебне явище сучасного суспільства, яке переживає зараз нелегкі часи. Звичайно, за один день не зміниш того, що формувалося десятиліттями, однак позитивний поступальний рух уперед у даному напрямку все ж є.

Психологічна характеристика потерпілого включає в себе дослідження його особистості, закономірностей та механізми формування психічного стану, поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначають її своєрідність. Тільки у всій своїй сукупності психологічні риси потерпілого дають можливість створити загальне уявлення, цілісну психологічну картину про особу потерпілого.

У літературі психологічний портрет будь-якої особи, у тому числі і потерпілого, змальовують за допомогою трьох складових: біогенетичних задатків, впливу соціальних факторів і внутрішнього психосоціального я.

У структурі особистості потерпілого виділяють: можливості, властивості та спрямування.

До можливостей відносять рівень розвитку пізнавально-емоційних, чуттєво-вольових психічних процесів, загальні здібності, ступінь розвитку пам’яті. Властивості особистості потерпілого характеризуються темпераментом, характером і спеціальними здібностями.

Спрямування проявляється у формуванні його мети, яку він ставить перед собою, прагненнь, мотивів, відповідно до яких він діє.

Досить цікава з цього приводу концепція К.К. Платонова щодо динаміки функціональної структури особистості, згідно з якою індивіда необхідно досліджувати на соціально-психологічному, психолого-педагогічному, індивідуально-психологічному та біопсихічному рівнях, і тільки завдяки такому дослідженню можна отримати повне уявлення про ту чи іншу особу.

Психологічні характеристики особистості потерпілого

- самооцінка - охоплює його оцінку щодо самого себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей, внаслідок вчиненого злочину вона може бути і неадекватною, на відміну від аде кватної до моменту його вчинення. Неадекватна самооцінка теж може бути завищеною або заниженою, що часто спричиняє до розвитку комплексу неповноцінності, стійкої невпевненості;

- самоповага - визначає відношення потерпілого до того, на що він претендує і є компонентом свідомості, в якому відображається бережливе і шанобливе ставлення до власного я, ступінь піклування про себе. Після вчинення злочину потерпілому необхідно для збереження самоповаги виявляти більшу активність для досягнення поставлених перед собою прагнень або знизити рівень домагань з метою недопущення внутрішнього психологічного конфлікту із власним я;

- характер, у якому знаходять вираз суспільно-історичні умови життя потерпілого, спрямованість його виховання, він є своєрідним виразом індивідуальних рис людини, що формуються в процесі її розвитку, під впливом умов виховання та проявляється у поведінці. У літературі часто зазначають, що основою характеру є темперамент, проте не всі науковці з цим погоджуються, вказуючи, що темперамент зумовлений типом нервової системи, а характер може перебувати тільки під впливом темпераменту.

До структури характеру потерпілого входять:

- ставлення до суспільства, людей, соціально-етичних цінностей, себе самого, праці, матеріальних речей;

- емоції, які виступають вираженням і регулятором активності потерпілого, свідчать про значення того чи іншого явища для нього і регулюють загальну спрямованість та динаміку його поведінки. Якщо контроль потерпілого над своїми емоціями у момент заподіяння злочину буде несвоєчасним, то рішення, прийняте в даній ситуації, буде запізнілим і не матиме необхідної ефективності та доцільності;

- суспільна установка потерпілого або його ціннісні орієнтації, що являють особою певний стержень свідомості, котрий охоплює помисли і почуття людини, з урахуванням яких вирішуються важливі життєві питання - це своєрідна система соціальної орієнтації, яку особа для себе прийняла.

За загальним правилом, установка будь-якого індивіда це – неусвідомлюваний стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу. Вона може знаходити свій прояв у стандартизованих судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення, саме тому потерпілий може бачити в об’єктах те, що він хоче бачити, а не те, що є насправді; переконання – система мотивів потерпілого, що спонукають його діяти відповідно до власних поглядів і принци пів, його підґрунтя становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знання постають в єдності з моральними й естетичними

почуттями, інтелектом особистісті; переживання потерпілого є проявом його почуттів, співвідношення їх із предметом чи особою, які їх викликають. Ступінь усвідомлення переживань внаслідок учиненого злочину в потерпілого спочатку може бути досить високим,

але це не означає, що крім держави, адекватно реагувати на вчинений злочин при визначенні його наслідків не може і сам потерпілий. При першому розумінні завданої шкоди у нього знаходять прояв симптоми людини, яка зіткнулася з неочікуваною і тяжкою в моральному плані втратою, розвивається апатія, дипресія, упадок духу, приступи гніву, знижується самооцінка, загострюється відчуття небезпеки, втрачається довіра до навколишніх людей. Часто він залишається сам на сам зі своїм нещастям, що призводить до трагедій. С. Яковенко стверджує, що внаслідок переживання внутрішній світ людей (образ «Я та довкілля», ціннісні орієнтації) зазнає суттєвих змін, внаслідок чого формується «комплекс потерпілого».

За загальним правилом, потерпілий від злочину переживає його наслідки у формі трьох основних психологічних стадій: 1. реакція на злочин і її розвиток, 2. усвідомлення завданої шкоди та 3. пошук виходу.

Для першої стадії характерний шок, для другої – розпач, гнів, а на третій – потерпілий витісняє спричинену йому психологічну шкоду та спрямовує свою енергію на інші види діяльності.

Правильною є думка Г. Зера, що потерпілий (жертва) проходить три психологічні кризи, цикли після вчинення злочину:

1) криза особистості, де він намагається зрозуміти чому саме з ним сталося нещастя, що ж він за людина, чи є господарем свого життя;

2) криза взаємовідносин, де актуальними стають питання довіри до близьких, друзів, навколишнього оточення;

3) криза розуміння, переосмислення матеріальних і духовних цінностей суспільства.

Тому вкрай необхідно доводити до відома потерпілому, що йому завдана шкода, але це не повинно було статися саме з ним, що він цього не заслуговуєте, у цьому немає його вини.

У психологічному портреті потерпілого вбачається тривога, лють, приниження, потреба у розумінні, гостра реакція на стрес, депресія і посттравматичний стресовий розлад, змішаний розлад емоцій і поведінки, що у сукупності утворюють психологічний стан потерпілого. Додатковими його складовими є ретретистська поведінка потерпілого (заглиблення в себе, алкоголізм, наркоманія, суїцидальні нахили) та витіснення раціональної людської активності запереченням суспільного устрою. (РЕТРЕТИЗМ - втеча від дійсності: заперечення цілей і соціально схвалюваних засобів їх досягнення)

Депресивні стани у потерпілих характеризуються подавленим, сумним настроєм, відсутнстю апетиту і бажанням скоріше б це забути, відчуттям безнадії та розчарування - і все це поєднується із порушенням сну, підвищеною тривогою. Зовні дані прояви видно не завжди, потерпілі з важкістю, але справляються зі своїми обов’язками, відвідують роботу, але робоча активність у них знижена, поєднана із замкнутістю та відсутністю бажання спілкуватися. У клінічній картині мають прояв тривожно-фобічні розлади на фоні вираженого неспокою із внутрішнім переживанням, відчуттям небезпеки, боязні повторення психотравмуючої ситуації. Фабула страху чітко пов’язана з перенесеною психологічною травмою, симптоматика посилюється під впливом незначних подразників, а також при проведенні слідчих дій.

Дослідження показали, що чоловіки переживають психологічні наслідки злочину складніше, ніж жінки, хоча завжди очікується, що вони переноситимуть біль стоїчно і самостійно. Якщо чоловікам боляче, вони не визнають це, і звичайно не шукають допомоги, внаслідок того, що чоловік повинен усе переносити мужньо, а тому він не може бути жертвою злочину.

Наслідком злочину для будь-якої людини є психічна травма, яка спричиняється важкою, травмуючою подією і викликає глибинні переживання, з якими важко впоратися. Це психічне явище, сутність якого полягає у тому, що особливі умови життєвого середовища впливають на особистість із дуже великою силою і руйнують психічні функції найвищого рівня, а саме: способи управління власними психічними функціями і способи орієнтації в життєвому просторі. Подія, що це все викликає, за Ч. Фіглі, має бути неочікуваною, небезпечною і гнітючою і складатися з екстремальної травматичної події злочину великої інтенсивності або із повторення даних ситуацій.

У психіці потерпілого подія злочину знову відтворюється у формі нав’язливих образів, думок, постійної присутності у снах, раптових дій чи відчуття начебто все відбувається знову, інтенсивне переживання при зіткненні з подіями, що символізують чи нагадують деталі злочину, фізіологічна активність в ситуаціях, які зовні чи внутрішньо символізують акти травматичної події. «Я не люблю дорогу, боюся її переходити, це нагадує мені трасу, на якій мені доводилося працювати і яка сниться мені кожну ніч» - із розповіді В., 18 років, яка постраждала від торгівлі людьми.

Потерпілі намагаються уникнути будь-чого, що асоціативно пов’язано із подією злочину, думок і почуттів, діяльності, людей чи ситуацій, що викликають травмуючі спогади. У них помітне зменшення інтересу до важливих видів діяльності, відокремлення від інших людей, почуття відсутності перспективи в майбутньому. Виходом із описаної вище критичної ситації, на нашу думку, є психологічний захист потерпілого як спосіб усунення психологічного дискомфорту. Він у механізмі свідомості потерпілого знаходить свій вияв у запереченні, витісненні, проекції раціоналізації та заміщенні, кожен з них відіграє свою немалу роль у збереженні психологічного здоров’я потерпілої особи.

Заперечення означає намагання особи не сприймати до «глибини душі» факт учиненого проти неї протиправного діяння.

Витіснення належить розглядати як спосіб уникнення внутрішнього конфлікту шляхом вилучення зі свідомості неприємної інформації, прикрощів, завданих іншою особою.

Проекцією є перенесення власних переживань через їх соціальну неприйнятність на інших людей, тобто це може мати місце при віктимній поведінці потерпілого, де особа не бажає усвідомлювати власні провакаційні дії, а перекладає всю вину на злочинця.

Раціоналізація як механізм психологічного захисту потерпілого від злочинних наслідків є псевдорозумним поясненням особою бажань, вчинків, визнання яких загрожувало б втратою самоповаги, до прикладу – нівелювання важливості злочинних наслідків при віктимній поведінці потерпілого.

Заміщення полягає у перенесенні своїх негативних емоцій на інших людей.

Потерпілі більшою чи меншою мірою ніби наново переживають події злочину, з метою обмеження його впливу на спогади часто використовують так звані «стратегії виживання»:

1) уникнення (характеризується тим, що потерпілі роблять усе можливе, аби уникнути подальшого насильства та знущань, замикаються в собі);

2) ідентифікація себе зі злочинцем (потерпілі часто ставлять себе на місце злочинця, аби зрозуміти його погляди, думки, почуття);

3) байдужість (потерпілі не висловлюють власні думки, не демонструють почуття, стають інертними, їхнє життя зводиться до животіння).

Оскільки у літературі не приділяється належна увага соціально-психологічній дезадаптації потерпілого за наслідками злочину, а її вплив на формування психологічного портрета потерпілого значний, вважається за необхідне її дослідити.

Звичайно, у процесі життя особа формує свій соціальний статус, чим адаптовується до умов соціуму, формуючи своє ставлення до суспільно-моральних норм і етичних цінностей. Відповідно, злочин здійснює перелом механізму адаптації і призводить до втрати нормальної життєдіяльності особою, погіршення її взаємодії із суспільством, до неадекватної та дезадаптивної поведінки, що є наслідком негативного морального впливу.

За загальним правилом, дезадаптація – це непристосованість, конфлікт особи із соціальним середовищем, широка гама психоемоційних переживань, хід внутрішньопсихологічних процесів, що призводить не до розв’язання проблемної ситуації, а до її поглиблення.

Ю.А. Александровський визначає дезадаптацію як «поломку» в механізмі психічного здоров`я при гострому чи хронічному емоційному стресі. А й справді, розглядаючи клінічну картину посттравматичного стану потерпілого, часто знаходимо риси, характерні процесу дезадаптації в соціально-психологічному плані, - порушення рівноваги особи потерпілого і навколишнього середовища в силу впливу негативних наслідків злочину, нездатність адаптуватися до «нових умов життя» після злочину, недостатня активність, труднощі в реалізації основних соціальних потреб, неадекватна орієнтація у спілкуванні. Розглядаючи даний психічний процес, автори

Р.Б. Березін і Налгаджян А.А. виділяють три його різновиди: стійка ситуативна дезадаптація має місце тоді, коли потерпілий не знаходить шляхів і способів соціальної адаптації після вчинення злочину, хоча здійснює відповідні спроби до її здійснення; тимчасова дезадаптація може бути усунена при застосуванні адекватних адаптивних заходів; загальна стійка дезадаптація знаходить прояв у виникненні психопатологічних станів, невротичних синдромів. Отже, результатом соціально-психологічної адаптації потерпілого є стан дезадаптації його особистості.

В основі соціально-психологічної дезадаптації потерпілого лежить конфлікт між злочинцем і потерпілим, внаслідок якого в останнього формується неадекватне реагування на умови і вимоги навколишнього світу у формі тих чи інших відхилень у поведінці, стійкого психологічного дискомфорту. Ряд психологів підтримують думку, якщо розглядати особу потерпілого через призму його психологічного комплексу навколишнього відчудження, то у поведінці можна помітити виникнення захисних форм, створення змістових та емоційних бар’єрів у відносинах із оточуючими. Л.С. Виготський вважає, що дана картина характерна у кризові, переломні моменти життя людини, коли те, що відбувається різко змінює «ситуацію соціального розвитку».

Аналізуючи все викладене вище, вважаємо, що домінуючою стратегією подолання соціально-психологічної дезадаптації потерпілих від злочинів є допомога вказаним особам у відновленні, формуванні і розвитку достатньої самоорганізації, через з`ясування життєвих потреб, ціннісних орієнтацій на даному етапі життя.

Дослідивши потерпілого з психологічного погляду, надавши повну характеристику всіх його психологічних ознак, ми вважаємо за доцільне запропонувати свою їх класифікацію. Як і будь-яка інша класифікація, класифікація психологічних ознак потерпілого має дещо умовний характер, але і такий поділ дає змогу змістовніше зрозуміти його суть. Ще Г. Спенсер писав, що справжня класифікація містить в один клас такі предмети, які мають між собою більше спільних ознак, ніж кожний із них має з усіма решта предметів, та не входить у клас.

Отже,

за генезисом виникнення характеристики особистості потерпілого поділяються на:

1.соціально-психологічні: самосвідомість, самоповага, правосвідомість, ціннісні орієнтації

2. біофізичні: тип нервової системи, темперамент, емоції тощо;

за емоційною спрямованістю: позитивні – оптимізм, негативні – агресія, конфліктність.

Песимістична особистісна установка на майбутнє в цілому і на перспективи виходу із

кризи пов'язана із втратою сенсу життя як найвищої цінності. У наукових дослідженнях вітчи-

зняних і зарубіжних учених описуються такі типи життєвих ситуацій, які в поєднанні з додатко

вими несприятливими чинниками здатні актуалізувати проблему втрати змісту життя: події, пов'язані з фізичним здоров'ям або психічними особливостями індивіда; життєві ситуації, викликані соматичним захворюванням або нещасним випадком; проблеми, спричинені зовнішніми обставинами.

Отже, проблема пошуку сенсу життя для потерпілих така ж актуальна, як і проблема його втрати, адже кожна з них відіграє роль одного з домінантних регуляторів людської поведінки. Водночас знецінення власного життя може розглядатися як детермінанта особистісної дезадаптації, вихід із якої потребує психологічної допомоги.

Розуміння поняття «психологічна допомога» охоплює: непрофесійну само- та взаємодопомогу потерпілих, яка найбільш доступна, оперативна та досить ефективна за умов достатнього загального рівня психологічної культури населення; професіональну пряму допомогу потерпілим, що здійснюється силами психологів, які працюють в установах охорони здоров'я, освіти; професіональну опосередковану допомогу, що здійснюється на рівні країни, області, району і передбачає участь психологів.

Звичайно, психологічна допомога охоплює відновлення відчуття контролю та безпеки і починається з тіла та поступово поширюється на зовні, у напрямку встановлення контролю над оточенням. Хоча почуття потерпілого можуть швидко змінитися, а він повертатиметься до звичайного соціального функціонування, однак стабілізацію на рівні симптомів не треба плутати з повним відновленням. Лише через процес відновлення повної здатності переживати весь спектр емоцій, включаючи смуток, можна відновити відчуття цілісності «Я» і

його непорушність у потерпілого.

Висновки. Психологічна характеристика потерпілого охоплює соціально-психологічні,

загальнопсихологічні та індивідуально-психологічні властивості його особистості, які доцільно розглядати цілісно, адже вони становлять єдиний ряд із додатковими складовими: спілкування, спрямованість, характер, самосвідомість, досвід, інтелектуальні або психічні процеси, психофізіологічні якості.

Усі ці обставини свідчать про необхідність розробки у юридичній психології добре обґрунтованого синтетичного особистісного підходу до дослідження особи потерпілого, який був би зорієнтований на розв’язання практичних психолого-юридичних проблем. Він повинен базуватися на науковому уявленні про особистість як суб’єкта діяльності й поведінки, складну соціально зумовлену цілісну систему психічних якостей індивіда. Даний підхід повинен враховувати особистість у її психологічній структурі та взаємозв’язки між її елементами, що виявляються і розвиваються у діяльності й поведінці та відповідають конкретній соціальній ситуації життя людини, певному віковому етапу її розвитку. Це надасть можливість слідчим і суддям визначати індивідуальність особистості потерпілого в єдності з його своєрідністю, неповторним сполученням якісно та кількісно розвинених індивідуально-психологічних і соціально-психологічних властивостей, які зумовлюють поведінку та діяльність у певних життєвих ситуаціях. Аналіз наукових даних, наведених у працях відомих психологів і юристів, свідчить про необхідність визначення особистості потерпілого як складної системи, в якій диференціюються та інтегруються різноманітні психологічні якості. Вони формуються у потерпілого протягом тривалого часу, в умовах здійснення власної діяльності та спілкування з іншими людьми та внаслідок вчинення злочину.

Зважаючи на все наведене вище, особистість потерпілого варто вважати “системою систем”.

2. Деліктологічне дослідження особистості і поведінки потерпілого від адміністративного делікту.

Делі́ кт (від лат. delictum —проступок, провина, правопорушення), тобто незаконна дія, проступок, злочин, - вчинення дії, що суперечить законові, яка завдає шкоди суспільству, державі або особі. Таке правопорушення є підставою для притягнення правопорушника до відповідальності, передбаченої законом. Поняття “делікт” офіційно у законодавстві України не застосовується, але в науково-правовій літературі і практиці вживається широко. Того, хто заподіює шкоду, називають делінквентом. Того, кому шкоду заподіяно — потерпілим.

Вивчення особи, яка потерпіла від адміністративного делікту, має практичну користь, особливо у проведенні індивідуальної та загальної профілактики деліктів. Адміністративна наука в цілому виявила однорідні повторюванні залежності, відносини, окремі елементи поведінки, характеристику особистості потерпілих, які активно протидіяли вчиненню делікту або пасивно сприймали ці діє та єхні наслідки.

Віктимологія походить від латинського Vіctіma (жертва), Loqos (вчення) і трактується як наука про жертву.

Жертва - це людина, яка зазнала моральної, фізичної або матеріальної шкоди від протиправних дій. З позиціє віктимології, потерпілий - це особа, яка постраждала від проступку. Згідно зі ст. 269 КУАП потерпілою є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Адміністративна віктимологія досліджує жертву, враховуючи її роль у формуванні деліктності взагалі та її окремих видів, що виявляється в поведінці жертви, тобто необережних, аморальних або протиправних діях, якими особа створює деліктну ситуацію, полегшує настання деліктного результату. Тільки поведінка, на думку Х. Хентіга, може пояснити той чи інший протиправний акт.

На погляд т.В. Додіна, В.І. Остапенка, класифікацію потерпілих від адміністративних деліктів можна здійснювати з урахуванням таких елементів їхніх характеристик:

- соціальна характеристика;

- психологічна характеристика.

Розглядаючи психологічну характеристику потерпілого від делікту, слід відзначити деліктну ситуацію, коли порушник і потерпілий, залежно від своїх поглядів, схильностей, бажань, чинять дії, які сприяють досягненню небезпечного і шкідливого результату, і деліктну ситуацію, коли дії потерпілого можуть призвести іншу особу в стан сильного страху, ненависті, розлютованості, які можуть бути раптовими і небажаними для нього.

Можна виділити три групи доделіктних ситуацій:

- в яких дії потерпілого мають провокаційний характер;

- в яких дії потерпілого мають необережний, необачний характер;

- в яких дії потерпілого є правомірними, але вони спонукають порушника до протиправних дій.

У цих ситуаціях деколи лише випадок може вирішити, хто буде потерпілим, а хто порушником, хоча, залежно від деліктної ситуаціє, особа може бути одночасно і жертвою і порушником. Тому при аналізі причин і обставин вчинення адміністративного делікту суттєве значення має встановлення того, наскільки поведінка потерпілого сприяла вчиненню делікту, а це, в першу чергу, потребує всебічного вивчення його особистості й встановлення характеру поведінки. Залежно від цього можна виділити наступні види поведінки: позитивна, нейтральна, провокуюча.

Теоретичні і практичні дослідження жертви адміністративного делікту вказують на існування деяких закономірностей, факторів, які впливають на віктимність, чим формують і стимулюють певний віктимологічний процес.

Існуючі класифікації закономірностей віктимності, на думку Коновалової В., Петрова Н., передбачають їхню типізацію за рівнем відбиття віктимності (загальні та окремі), видом статистичного вираження (загальні та окремі), формою існування в часі, характером опису віктимізації (сумарні та структурні), що дозволяє розкрити природу, механізм і найбільш характерні сторони цього явища, його зовнішні і внутрішні зв'язки.

Кожний індивід віктимний тому, що його оточує суб’єктивна реальна дійсність, у якій він існує і яка впливає на нього позитивно і негативно (Віктимність – це комплексне психологічне утворення, яке передбачає потенційну можливість для особистості чи групи людей, що перебувають в умовах критичної життєвої ситуації стати жертвою, понести певні фізичні, психологічні втрати, майнові збитки. У вузькому значенні віктимність – це підвищена здатність з низки об’єктивних і суб’єктивних обставин ставати мішенню для злочинних зазіхань).

На віктимну поведінку потерпілих впливають такі фактори:

активні - агресивність, жорстокість, жадність, пияцтво, цинізм, провокація та ін.;

пасивні - жалість, відмова від протидії, невміння захистити себе, необережність, необачливість, довірливість та ін.

Індивідуальні властивості особистості потерпілого також сприяють формуванню її віктимогенного потенціалу. До цього належать:

- біологічні властивості (стать, вік, вади фізичного розвитку);

- психічні властивості (агресивність, довірливість, необережність та ін.);

- стан особи у суспільстві;

- економічний стан.

Їх треба вивчати з позиціє причинності, враховуючи при цьому результат, який настає внаслідок взаємодії вказаних суб’єктів з іншими явищами і умовами.

На погляд Д.В. Ривмана, Л.Ф. Франка, віктимність треба розглядати в широкому і вузькому аспектах. Вона містить різні за змістом поняття: індивідуальну, видову, групову і масову віктимність. В.І. Полубинський вважає, що специфічні властивості особи - це властивості конкретної особи, зумовлені її соціальними, психологічними або біофізичними якостями.

Віктимна поведінка полягає в тому, що особа в певній ситуаціє своїми діями наражає себе на небезпеку стати жертвою адміністративного делікту.

Віктимна поведінка потерпілого оцінюються з морально-етичного боку, враховуючи принципи моралі, що існують в суспільстві, які впливають на механізм віктимної поведінки. Досліджуючи ці принципи, О.І. Остапенко вважав, що, з одного боку, це позитивна залежність особистості від суспільства, зацікавленість її в громадській підтримці та схваленні дій, з іншого - це негативний вплив на особистість реальної дійсності, що її оточує, формування такої моральної свідомості, яка впливає на віктимну поведінку особи.

Моральні відносини розвиваються на базі духовних відносин і реально існуючої моралі, традицій, зразків поведінки, в тому числі й віктимної. На моральну свідомість потерпілого впливають його індивідуальні (біологічні) та психологічні властивості, які зумовлюють прийняття особою рішення щодо поведінки у будь-якій ситуаціє. В свій час Аристотель говорив, що хороша людина - це справедлива людина, і вона стає такою, лише виконуючи справедливу справу, а без цього немає ніяких підстав вважати її доброю.

3. Значення дослідження особистості потерпілого у кримінальному провадженні.

Останнім часом важливе місце в криміналістичних дослідженнях відводиться ролі жертви в генезисі самого злочину, її міжособистісним зв’язкам і стосункам із злочинцем. Понад 65% жертв в момент вбивства були в сп'янілому стані, а більше половини з них вживали спиртні напої разом із засудженими безпосередньо перед скоєнням злочину.

Дослідження свідчать, що кожен восьмий потерпілий не працював, в 40% випадків поведінку потерпілого до злочину і динаміку психологічного механізму її розвитку можна прослідкувати на прикладі прояву деяких встановлених дослідженнями морально-психологічних рис у частини потерпілих від нанесення тілесних ушкоджень та зґвалтувань.

Домінуючими за стійкістю та значенням в структурі морально-психологічного образу потерпілих були такі якості як агресивність, деспотизм в стосунках з близькими, схильність до вживання алкоголю, статева розпущеність, нерозбірливість у виборі знайомих, зокрема внаслідок схильності до розважливого проведення часу при невиправданій обставинами довірливості. Більшість з них зумовлюють скоєння різних за характером злочинів.

Важливим регулятором поведінки особистості є рівень розвитку її самооцінки.

В процесі психологічного аналізу жертви важливим є аналіз її ціннісних орієнтацій, одного із основних структурних утворень зрілої особистості. Ціннісні орієнтації обумовлюють спрямованість особистості, визначають позицію людини.

Як правило, покази потерпілого є одним із джерел доказів і займають самостійне місце в системі доказів. Вони мають багато спільних рис із показами свідків, проте не можуть ні ототожнюватись з ними, ні розглядатись як їх різновид. Від показів свідків покази потерпілого відрізняються як за своїм суб’єктом, так і за процесуальною природою та за змістом. Ці покази даються особою, якій завдано моральну, фізичну або матеріальну шкоду і, яка за своїм процесуальним становищем, є стороною кримінального провадження. Потерпілий наділений правами, що забезпечують йому можливість добиватись задоволення своїх законних інтересів, які порушені внаслідок вчинення злочину (чи адміністративного правопорушення).

Покази потерпілого відрізняються від показів свідків і за процесуальною природою: вони не тільки джерело доказів, але й засіб захисту його інтересів. В них може бути виражене і ставлення потерпілого до скоєного злочину, можуть міститись його пояснення тих або інших фактів, висунені ним версії, аргументи і їх обґрунтування. Інтереси потерпілого повністю співпадають, відповідають завданню встановлення істини у випадках, коли потерпілий зацікавлений у розкритті злочину і викритті його справжнього винуватця. Специфічні риси показів потерпілого повинні враховуватись при дослідженні та їх оцінці. Потерпілий обов’язково повинен бути допитаний тому, що давання показів є його гарантованим законним правом, як учасника процесу.

Покази потерпілого є важливим процесуальним документом, який потрібно оцінити з точки зору його доказового значення, враховуючи особливості особистості потерпілого. Досить важливий фактор в розслідуванні злочину це - правосвідомість потерпілого. Від того, наскільки нестерпно ставиться потерпілий до правопорушень, хоче допомогти слідству та правосуддю, часто залежить достовірність і точність його показів.

Дії злочинця, наслідки злочинних дій часто викликають у потерпілого стан сильного душевного потрясіння, збудження, страху, важкої депресії, гніву, розгубленості, відчаю, обурення. Без врахування цих особливостей, їх правильного психологічного аналізу, зняття стресового стану потерпілого, досить важко розраховувати на повноту і правильність його показів.

При фізіологічному афекті у потерпілого порушується самоконтроль, правильна оцінка своїх дій, погіршується сприйняття реальної обстановки. В таких станах потерпілий може помилитись, оцінюючи фізичні дані злочинця, кількість правопорушників, характер дій тих що нападали. Проте сильні переживання, які виникають у потерпілих під час скоєння злочину, часто роблять їх сприймання більш глибшим, яскравим, дають можливість надовго запам’ятати навіть незначні деталі, події. (У Великому енциклопедичному юридичному словнику термін «афект» (від лат. affectus – хвилювання, пристрасть) визначається як психічний стан, ознакою якого є домінування певної емоції, що зумовлює особливості сприймання подразників і характер дій особи. Виділяють стенічні (радість, екстаз, гнів, ненависть, лють) та астенічні (слабкість, безсилля) афекти; за динамічними особливостями виділяють афективний стан як поступово зростаючу емоційну напруженість і як короткочасну бурхливу реакцію).

Оскільки злочин наносить душевну травму потерпілому, він подумки багаторазово повертається до нього, потерпілому часто вдається згадати якісь суттєві обставини, про які він не повідомляв при першому допиті. Тому, якщо це потрібно, варто провести повторний допит і необхідно досить детально перевіряти його покази. Бо вони не завжди є об’єктивними. Причин для цього багато. Потерпілий наприклад, прагне помститись злочинцеві за свої страждання, біль, образу, бажає одержати максимальну матеріальну компенсацію у випадку засудження правопорушника. При цьому потерпілий може переслідувати і корисливу ціль, перебільшуючи розміри нанесеної йому шкоди, має наміри пом’якшити участь звинувачуваного під впливом умовлянь родичів і друзів злочинця, жалістю до нього; хоче приховати свою власну поведінку.

Необ’єктивність показів потерпілого може пояснюватись також і тим, що він одержавши ту чи іншу інформацію слідчого про матеріали справи підпадає під його вплив. В таких випадках покази потерпілого містять дані, які не особисто ним сприйняті, а передані іншими людьми. Невідповідність показів потерпілого справжнім обставинам справи іноді є наслідком сором’язливості при необхідності розповісти про дії злочинця або про власні дії під час скоєння злочину. Такі ситуації виникають, зокрема, при допиті потерпілих у справах про статеві злочини. Покази потерпілого можуть не відповідати дійсності також тому, що він переживає за помсту з боку злочинця, його співучасників, родини чи друзів.

Фактором, що впливає на покази потерпілого може бути навіювання, навмисне та ненавмисне. Здебільшого це є характерним для неповнолітніх потерпілих, але навіюванню можуть бути піддані і дорослі. Потерпілі взагалі більше навіювані ніж свідки, особливо тоді, коли навіювані дані відповідають їх інтересам. Неповнота, неточність даних потерпілого також сприяють навіюванню.

Поведінка потерпілого під час слідства в значній мірі залежить і від того на які цінності він орієнтується, і що для нього є домінуючим: дотримання суспільно значимих ідеалів боротьби зі злочинністю чи покарання злочинця, або тільки цінності, які мають особистий характер, наприклад бажання врятувати свою репутацію будь-якою ціною, навіть шляхом згоди з особою, що скоїла злочин.

Результати впливу здебільшого залежать і від особистісних особливостей потерпілих. За даними психологів, більш чутливими до різних негативних емоцій є особи з підвищеною тривожністю. Навпаки, особи врівноважені, з сильною нервовою системою виявляють меншу піддатливість зовнішнім впливам, більшу здатність протистояти несприятливим психічним станам. Мають значення й інші характерологічні особливості потерпілих, наприклад, нерішучість, слабкість характеру, відсутність самостійності та недостатня принциповість у відстоюванні прийнятого рішення, що в значній мірі підсилюються своєрідним психічним станом потерпілих, що часто робить їх досить сприйнятливими до різних зовнішніх впливів.

Зацікавлені особи враховують коливання потерпілих і майже до самого судового процесу намагаються різними способами і засобами прив’язати їх обіцянкою виручити злочинця, яка дана ними часто в хвилину прояву душевної слабкості. Тому такий вплив часто буває не періодичним, а постійним - призначення систематичних зустрічей з потерпілим, постійні телефонні дзвінки та розмови про хід слідства тощо. Іноді, навіть більше піклування про нього ніж з боку рідних та близьких, а також запрошення до себе додому, пригощання - все це призводить до того, що жертва поступово включається в мікро середовище родичів злочинця, опиняється в психологічній залежності від них. Вони стають для нього референтною групою, тобто групою з думкою якої він змушений рахуватись, дорожити оцінкою її членів і тому починає остерігатись насміхань, презирства та інших санкцій з їх боку, не менше ніж в своєму мікросередовищі. Досить сильним такий вплив стає при схваленні цих зустрічей рідними і близькими потерпілого.

Через вищеназвані причини вплив зацікавлених осіб може виявитись мобільним, рухливим та гнучким і щоб його успішно подолати потрібно обов’язково в практичній діяльності враховувати психічні особливості жертви і весь спектр різних факторів, які визначають її позицію та покази.