Форми діяльності профспілок

У цьому підрозділі аналізуються основні форми діяльності українських профспілок із захисту прав працівників у сфері соціально-трудових відносин. Проведений аналіз свідчить про зменшення випадків застосування профспілками радикальних форм діяльності (передусім, страйків) та поширення поміркованих форм (договорів з роботодавцем і державою, лоббіювання інтересів членів профспілок в органах державної влади). Водночас, ефективність застосування як поміркованих, так і радикальних форм є низькою. Профспілки не забезпечують належний рівень захисту прав працівників.

З визначення профспілок як об'єднань, що діють у сфері соціально-трудових відносин, випливає, що головною метою їх діяльності є захист прав та інтересів своїх членів саме у сфері праці. Отже, головними формами діяльності профспілок мають бути визначені ті, що стосуються, перш за все, забезпечення права людини на працю — права на зайнятість і отримання винагороди за працю, яка щонайменше дає можливість відтворювати здатність працювати (мінімальна заробітна плата). Крім того, профспілка може надавати (і надає) своїм членам інші форми захисту та допомоги, але вони, як правило, розглядаються у якості додаткових, похідних від головної мети профспілок — покращувати умови найму (продажу) робочої сили.

Практика світового профспілкового руху виробила різноманітні форми діяльності, спрямованої на захист права на працю, як радикальні (акції протесту), так і помірковані (переговори, укладання угод). Водночас, вона свідчить, що м'які засоби тиску є ефективними лише тоді, коли існує реальна загроза страйку у випадку невиконання пред'явлених у м'якій формі вимог. У протилежному випадку, мітинги, пікетування перетворюються на спосіб " випускання пари", яким користуються і роботодавці, і держава з метою зняти соціальну напруженість.

Визнаною (і в розвинутих країнах — дієвою) формою відстоювання профспілками інтересів найманих працівників перед роботодавцем є угоди, що їх укладають на національному рівні три сторони (трипартизм): профспілки, роботодавці та держава — як роботодавець, посередник, арбітр і гарант дотримання сторонами взятих на себе узгоджених зобов'язань. Правовою основою укладання угод і колективних договорів є Конвенція МОП №89 " Про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів", ратифікована УРСР у 1956р., та Закон України " Про колективні договори і угоди" (1993р.).

Практика Генеральних угод започаткована в Україні в 1991р. Від того часу були укладені шість Генеральних угод (таблиця " Генеральні угоди в Україні"). Остання з них була укладена на 1999-2000рр., а потім подовжена на 2001р. Крім того, станом на початок 2005 р. діяли понад 70 галузевих і 26 регіональних угод. Аналіз практики укладання Генеральних, галузевих і регіональних угод свідчить про наступне[17, c. 111-113].

В процесі вироблення та укладання Генеральних, галузевих і регіональних угод відбувається визнання державою децентралізації профспілкового руху в країні та зменшення монопольного впливу ФПУ на формування соціально-трудових відносин. Як видно з таблиці, першу Генеральну угоду від імені профспілок підписувало лише одне об'єднання — ФНПУ (нинішня ФПУ), другу — вже шість профспілкових об'єднань, а у вирішенні питання про подовження на 2001р. дії Генеральної угоди на 1999-2000рр. та підписанні відповідних доповнень до неї взяли участь, крім ФПУ та її членських організацій, уже 38 профспілки та профоб'єднання.

Отже, протягом 1991-2007рр. у цілому створені організаційні умови для узгодження суперечливих інтересів найманих працівників і роботодавців, а також протиріч між різними за професійною ознакою соціальними групами суспільства. Держава визнала децентралізацію профспілкового руху. Водночас, залишається проблема неструктурованості роботодавців, що позбавляє ряд профспілок соціального партнера. Часті зміни глав Уряду та галузевих міністерств не сприяють спадкоємності у виробленні зобов'язань цих структур за Генеральною та галузевими угодами, а також контролю за їх дотриманням.Змістовне наповнення Генеральних угод та міра їх дотримання Урядом є далекими від таких, що дійсно сприяють оптимізації соціально-трудових відносин у країні та покращанню становища найманих працівників[18, c. 36-37].