Поняття людини як біосоціальної істоти. Індивідуальність як феномен людини. Особа. Особистість. Персона. Громадянин.

Тема 1. Вступ до курсу.

Світогляд – це система поглядів, звернених на об’єктивний світ і місце людини в ньому, на ставлення людини до довколишньої дійсності та самої себе, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієнтири. Із власного життєвого досвіду ви вже знаєте, що без світоглядного вибору людина позбавлена повноцінної реальної діяльності. Сам світоглядний вибір є досить складним явищем. І визначають його насамперед такі основні моменти. По-перше, цей процес є індивідуально-особистим творенням людиною цілісної картини світу. Це творення ґрунтується на прагненнях і бажаннях людини, воно визначене нестримною жагою до усвідомлення нею цілей, мети і характеру своєї діяльності. Тобто шлях до того, чого прагне людина, вона вибирає і окреслює сама. По-друге, не кожна людина має здатність самостійно визначатись у світобаченні. Тому вона з необхідністю звертається до надбань світоглядної культури, які творяться як правило, видатними особистостями або творчими колективами. І, по-третє, людина тільки на рівні поєднання власного бачення світу і суспільно-узагальненого відношення до нього робить свій єдиний і неповторний світоглядний вибір – займає відповідну своїй душевно-природно-соціальній сутності життєву позицію.

Життєва позиція – це вихідний момент, початок діяльності людини в певному напрямі. Це те, з чого починається і чим закінчується життєвий шлях людини як особистості. У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів відношення «Людина –світ». З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи відношень «Людина-світ»:

1.Онтологічний (онтологія-вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв’язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування. В онтологічному аспекті розглядаються відмінності між історичними типами світогляду, міфологічними, релігійними, науковими.

2. Гносеологічний (гносеологія – вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе, визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності, з’ясовуються критерії істинності здобутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий. Оскільки самопізнання – стихійний процес, в якому сумнів цілком природний, цей світоглядний аспект покликаний відповісти на питання про мету пізнання світу й самопізнання людини. Однією з форм пізнання є агностицизм – заперечення пізнавання світу. Так, у філософії І.Канта визначається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів – буття світу і людини в цілому непізнавані. Інша філософська концепція, наприклад гегелівська чи філософія марксизму, визначають можливість одержання повного й істинного знання.

3. Практичний, або праксиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому. У праксиологічному аспекті пропонується вирішити питання про вибір найбільш значущих для реалізації сутності людини способів людської діяльності –пізнавальної, виробничої, моральної.

4. Аксіологічний (аксіологія – вчення про цінності) – це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-побутових і т.п.). Через аксіологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Іноді аспекти світогляду поділяють на духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відношень, а другий (гносеологічній) і четвертий (аксіологічний) – духовних відношень.

У виділених 4 аспектах світогляду його структура розкривається з погляду способів людської діяльності, типів відношень «людина-світ». Поряд з цим її можна розглядати і з інших позицій. Світогляд ще можна поділяти на: буденний (світовідчуття) і теоретичний, індивідуальний і масовий.

Природно-історично склалося так, що теоретичними підвалинами формування життєвої позиції особистості постали такі основні типи світогляду як міфологія, релігія, наука і філософія. Традиційно виділяють такі історичні типи світогляду:

1. Міфологічний – це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (розумна Тварина з душею), а возвеличується, абсолютизується Природа.

2. Релігійний – це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (істота, що має тіло і душу, вірить у винятковість надприродного), а возвеличується, абсолютизується Надприродне (Бог, диявол та інш.)

3. Науковий - це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (Істота, яка пізнає і перетворює Світ), а возвеличується, абсолютизується Істина.

4. Філософський - це цілісна картина світу, де основним персонажем є Людина (Істота, яка здатна бути мудрою), а возвеличується, абсолютизується Істина.

Таке визначення основних теоретичних підвалин світогляду показує, що в реальній дійсності кожна особистість має неповторний, особливий світогляд, який є комплексним явищем і в якому переплітаються елементи міфічності, релігійності, науковості і філософічності. Одночасно в цьому переплетінні завжди переважають елементи того чи іншого світоглядного типу – тільки так світоглядно конкретизується життєва позиція людини.

Саме тому в повсякденному житті людина прагне такого світогляду, який відкрив би шлях до її власної економічної визначеності й захищеності, до її власного відносно високого рівня політичної свободи, духовної наснаги і душевного спокою. Такий світогляд як цілісне теоретичне явище, як «рецепт» для кожної особистості ще не вироблений, і що найважливіше - ніколи не буде вироблений. Однак людина має перебувати у постійному пошуку саме такого світогляду, знаючи що це прагнення є вічним, хоча мета недосяжна. Саме в цьому прагненні людина досягає високої прозорості власного світоглядного вибору й відповідно до нього намагається відбутись у світі. Абсолютної відповідності між світоглядним вибором і реальним процесом життя людини не було, немає і бути не може. Бо реальний процес життя людини, як правило, або далекий, або близький до її світоглядного вибору. Проте це не означає, що загальновідома фраза: «Обставини сильніші за нас» - цілком правильна. Річ у тім, що в тому чи іншому типі світогляду є свій рівень визначення місця людини у світі, її активності, її діяльності – її сили. Водночас, ця активність обмежується. Наприклад, міфологія пропагує безсилля людини щодо природи і т.д. Тому від того, як людина усвідомлює переваги тієї чи іншої світоглядної культури і її обмеженість, багато в чому залежить життя людини. Хоч обставини часто сильніші за людину, потрібно пам’ятати, що врешті-решт творцем цих обставин є сама людина. Якщо обставини гальмують рух людини до щастя, їх по-можливості потрібно змінити. Таке розуміння співвідношення світоглядного вибору і реального процесу життя людини приводить до загального висновку: завжди, в усі періоди історії людської цивілізації докорінних змін (у прогресивному чи регресивному аспекті) не відбувалось доти, поки докорінно не змінювався світогляд.

Індивід — поняття, яке вказує на приналежність даної конкретної людської істоти до людського роду. Поняття «індивід» несе в собі як ознаку цілості суб'єкта, так і наявність у нього особливих (індивідуальних) властивостей. Термін «індивід» разом з тим віддзеркалює родові, а не особистісні ознаки. Без групової ідентифікації неможлива соціалізація особистості. Проте, слід розуміти, що для становлення людини дуже важливими є процеси, протилежні соціалізації, процеси індивідуалізації. Соціалізація, важливою ознакою якої є формування соціально-рольових якостей особистості, є хоч дуже важливим, проте лише етапом розвитку людини. Він має змінитись процесами протилежної спрямованості, суть яких полягає у поверненні до індивідуальних особливостей людини, але не на індивідному, а на індивідуальнісному рівні. Трактовка особистості лише як соціального індивіду не може пояснити всіх феноменів і проявів особистісного, таких, як суб'єктна активність, надситуативна активність, творча ініціатива, вищі прояви таланту і геніальності людини та інших. Проте, навіть піднімаючись на вищі рівні розвитку індивідуальності, людина не перестає бути соціальною істотою, отже " феномен Ми" завжди залишається важливою складовою її психології, при цьому переважання групових ролей над особистісними (" феномен Ми") і домінуюче амплуа (при недостатній різноманітності особистісних ролей) можна розглядати, як дві форми збідніння індивідуальності. Можна говорити про таке поняття, як " людина рольова" тобто людина, в якої соціальність переважає над індивідуальністю. З точки зору проблеми розвитку особистості та індивідуальності " рольова людина" - це особистість без індивідуальності. Людина юрби - це, відповідно, індивід без індивідуальності, який втратив ознаки особистості, оскільки юрба знеособлює людину.

Проблема людини займає одне з провідних місць у суспільствознавстві. Сучасна наука розмежовує поняття «людина», «особа», «особистість», «персона», «громадянин».

Людина — вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це — біологічна істота, з іншого — творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.

Особа — людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які ним покладаються.

Особистість — це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності. Особистість по суті - це людина зі сформованим світоглядом, самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості.

Персона (від латів. persona) - в психології особа індивіда в тому вигляді, в якому вона представлена іншим, в протилежність автентичному Я. Термін, введений у вживання Карлом Юнгом, походить від назви маски, що використовувалася етруськими мімами. Згідно Юнгу, персона дає можливість індивідові взаємодіяти з навколишнім світом, відображаючи ту роль, яку людина грає в нім. Це дорога досягнення компромісу між внутрішньою психологічною структурою особи і суспільством. Персона дає можливість індивідові пристосовуватися до вимог його оточення.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Громадянин — це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.