Дати характеристику стану освіти і науки на сучасному етапі розвитку України.

4. СТАН ОСВІТИ ТА НАУКИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Після розвалу СРСР і здобуття Україною державної незалежности стан науки і освіти погіршився принципово2. В країнах пострадянського простору відбулася хижацька приватизація. Фінансові ресурси і економічні потужності опинилися в руках колишньої номенклатури. Основна маса населення виявилася пограбованою. Під час вакханалії особистого збагачення представникам влади не було діла ані до науки, ані до освіти. Припинилося або різко обмежилося фінансування великої кількости науково-дослідних інститутів. Наукові співробітники опинялися поза сферою науки, заради виживання йшли навіть в торгівлю. Найбільш енергійні пробивалися на заробітки за кордон, особливо обдаровані і молоді науковці зберегли і примножили свої професійні знання, але вже за кордоном. Окремі ентузіасти терпіли злидні та приниження, однак не покидали своєї роботи. Катастрофічним стало положення вчителів, особливо сільських. Вчителям не платили або затримували виплату зарплати. Аби вижити, вони вдавалися до різних підробітків, не пов'язаних з основною професією. В багатьох школах почала розвиватися система поборів у батьків учнів, оскільки держава не забезпечувала ремонту, поновлення обладнання тощо. Деякі вчителі, особливо в містах, стали на шлях нібито додаткових занять з учнями, за що вимагали грошей від батьків. Без такої додаткової оплати часом здібний учень не міг отримати найвищого бала. Хабарництво у вназах також зросло. Разом з тим завжди зберігався певний відсоток викладачів та вчителів, які продовжували жити чесно.

В науці неухильно падав рівень наукових робіт, що було зумовлено низкою причин: мізерним фінансуванням науки, припиненням надходжень до бібліотек закордонних журналів, розпорошенням наукового потенціялу, відривом від актуальної проблематики тощо. Знизилися вимоги до наукових робіт, які подаються до публікації. Ще більшого поширення набула практика безвідповідальних некритичних відгуків на роботи, виконувані в Україні.

Справжньою пошестю нашого часу стало прагнення будь-якою ціною (як в переносному, так і в буквальному сенсі) отримання учених ступенів і звань депутатами, високими посадовцями, директорами усіляких рангів. Подібні особи буквально втрачають здоровий глузд. Тим більше, що в інших сферах діяльности настільки абсурдної поведінки все-таки не спостерігаємо. Справді, де це бачено, щоб якийсь хирляк скуповував чи " вибивав" звання чемпіона з боксу, боротьби, штанги, бігу… Складно вирішити, кого така практика може найбільше цікавити: психіатрів чи прокурорів. Зло, яке вона породжує, навіть важко собі уявити. Це справді — розтління душ як окремих людей, так і суспільства в цілому.

Аморальною є і практика присудження державних премій з науки і техніки. До справжнього виконавця (чи, як правило, виконавців) долучається ціле кодло " начальствених" осіб, які начебто теж брали участь у виконанні роботи. Їх часом набирається більше десятка. Очолює усю цю компанію так званий " паровоз", впливова особа, яка " має виходи на Президента". Зрештою усі вони ділять премію на всіх, тобто кожному дістається небагато, але ж диплом лавреата отримує кожний, навіть той, хто й назву роботи забув. Звісно, нормальним науковцям чинять усілякі перешкоди, наприклад, просто не допускаючи їхні роботи до Комітету з присудження державних премій. Звичайно, все сказане стосується повною мірою " доби кучмізму", яка, слава Богу, відходить у минуле. Але не так легко змінити всю систему аморальних чи злочинних зв'язків, які складалися багато років.

По вулицях Києва ходять молодики, на грудях і спинах яких висять плакати з пропозиціями щодо виконання різних видів навчальних завдань: контрольних, курсових, дипломних робіт тощо. Є й пропозиції щодо продажу різноманітних дисертацій. Останні здебільшого розміщені в Інтернеті (див. Додаток). Ніхто не затримує цих торгашів, які, по суті, займаються злочинною діяльністю, але для боротьби з ними нема законів.

Однак поставимо питання: як поводять себе ті студенти, аспіранти, викладачі, " науковці", які скористались їхніми послугами? Це хижаки, кар'єристи, які проникають в наші внази, академії і т. ін. Настав час їх звідти виганяти.

Яким чином можна вийти з того стану, в якому опинилися наука і освіта в Україні? Зараз ми багато чуємо про люстрацію, про необхідність реформ. Однак, і наука, і особливо освіта — надзвичайно інерційні системи, можливо, найбільш інерційні з усіх інших інституцій суспільства. Кавалерійською атакою поліпшити становище надзвичайно важко, погіршити ж — легко.

Найнадійнішим засобом боротьби зі злочинами є застосування закону. Покарання має бути невідворотним і впроваджуватися в точній відповідності до закону, без огляду на конкретних осіб. Усілякі самодіяльні засоби, осуди, оцінки за допомогою створення тимчасових комісій — це самодіяльність, яка може бути корисною вже після того, як буде покінчено з відвертою злочинністю.

Бо найголовнішим і найтрагічнішим результатом, який ми отримали у спадщину, якщо мати на думці освіту і науку, є те, що на вирішальне питання: " Хто судді? " тепер нема задовільної відповіді. Справді, якщо хтось захотів би зробити очищення якогось вназу чи науково-дослідного інституту від баласту, тобто від слабких викладачів чи науковців, то на кого він мав би спиратися? Очевидно, якщо ця людина довірлива, вона намагалася б зібрати комісію з числа академіків чи докторів наук, професорів. Але де гарантія, що ці академіки, доктори та професори самі не є тим самим баластом, який підлягає вичищенню, тільки з іншого закладу? А якщо все-таки прийнятну комісію пощастило б створити, то де гарантія, що ті пристойні фахівці, які до неї залучені, не виявляться такими собі " добряками", які підпишуть будь-який заздалегідь складений стороною, яку перевіряють, " благополучний" висновок? Адже принцип " сьогодні я тобі — завтра ти мені" глибоко укорінився в суспільстві, яке ми отримали у спадщину. Все сказане я міг би підкріпити конкретними прикладами з життя, іноді настільки колоритними, що вони могли б стати основою прецікавих новелок (часом я їх публікую).

Інакше кажучи, склалася ситуація, коли ми мусимо, подібно до Мюнхгаузена, самі себе витягти з болота, у якому загрузли. Замкнене коло має бути десь розірване, і це потенційно може зробити не старий апарат Міністерства освіти та науки, хоча б і на чолі з новим міністром, а, скорше за все, самі студенти, які мають усвідомити, що погана освіта не влаштовує передусім їх самих. Можливо, їхня молодість та динамізм, які недавно зробили їх найактивнішою силою Помаранчевої революції, спонукатимуть їх і на цей раз до рішучих дій.

Можливо, додаткові стимули дасть приєднання України до Болонського процесу, наслідком чого можуть стати ще інтенсивніші контакти наших студентів з Заходом, які відкриють їм, що наші дипломи, справді, часом є неповноцінними. Але Болонський процес може мати й негативні наслідки — остаточне " вимивання мозку" з України, оскільки передбачає суттєве полегшення виїзду на навчання за кордон і працевлаштування поза межами України. В цьому питанні потрібні серйозні, добре продумані законодавчі акти.

Так чи інакше позитивні тенденції, правда, поки що стихійного характеру, в нашому суспільстві спостерігаються. Вони пояснюються тим, що українська нація постійно продукує певний відсоток здібних і талановитих дітей, які зростають, вливаються в активне життя і прагнуть реалізувати свої таланти і можливості, а це немислимо без фактичного зламу всього того зла і всіх тих стереотипів поведінки, які склалися в нашому суспільстві. Додатковим позитивним чинником може стати економічний ріст, який неминуче буде супроводжуватися розвитком наукоємних технологій в Україні, а це створить додаткове суспільне замовлення на " продуктивні" науки, які для цих технологій потрібні. Інакше кажучи, стихійний процес самоорганізації не припиняється, потрібно лише, щоб нова влада його розумно підтримувала, розуміючи, що принцип " не нашкодь" актуальний не лише в медицині, а й в усіх галузях високої складности та інерційности, таких як наука та освіта.