Поняття, основні напрямки і види діяльності юриста. Професійна діяльність юриста як соціальний інститут. Юридична практика.

Юридична діяльність - це система юридично значущих, законодавчо регламентованих дій та операцій, спрямована на задоволення публічних і приватних інтересів. Вона являє собою різновид соціальної діяльності, яку здійснюють юристи з використанням юридичних засобів, дотримуючись в установлених законом випадках юридичної форми з метою розв’язання різних юридичних проблем.

Види юридичної діяльності: За основними формами її здійснення юридична діяльність поділяється на: 1) практичну, 2) наукову, 3) освітню. За інтелектуальним змістом юридична діяльність поділяється так: 1) пізнавально-пошукова (збирання повної інформації щодо юридичних явищ; • реконструктивна (аналіз інформації, розробка версій, напрямку розв'язання юридичної проблеми); 2) організаційна (упорядкування і координація дій суб'єктів при веденні юридичної справи); 3) реєстраційна (передавання отриманої інформації в письмовій правовій формі); 4) комунікативна (спілкування юриста з іншими учасниками і суб'єктами юридичної справи у процесі її вирішення).

За суб'єктами розрізняють діяльність: 1) судову, 2) арбітражну, 3) слідчу, 4) прокурорську, 5)адвокатську, 6) нотаріальну, 7) юридичне консультування.

За цим же критерієм (тобто за суб'єктами діяльності) розрізняють ще такі, зокрема, види діяльності: 1) юридичну діяльність органів дізнання (міліція, митниця, пожежний нагляд та ін.); 2) криміналістично-судову експертизу; 3) діяльність оперативно-пошукових органів (МВС, СБУ); 4) діяльність органів виконання покарання.

За змістом юридична діяльність поділяється на: консультування, тлумачення, виступи в юридичних установах, ведення юридичної справи тощо. За кількістю уповноважених осіб, що здійснюють розгляд юридичної справи: індивідуальна (одноособова), колегіальна (колективна).

Залежно від норм права, які реалізуються, розрізняють такі види юридичної діяльності:

1) регулятивну (пов'язану з правомірною поведінкою суб'єкта права), яка в свою чергу поділяється на: - реєстраційно-засвідчувальну (видача посвідчення про право приватної власності на квартиру); - правонадільну (дозвіл органів нотаріату на право вступу у володіння спадщиною).

2) правоохоронну (пов'язану з неправомірною поведінкою суб'єкта права (із здійсненням правопорушення)), яка в свою чергу поділяється на: - попередження правопорушень (здійснення міліцією профілактики правопорушень); - припинення правопорушення (здійснюється після початку правопорушення), наприклад затримання за дрібне хуліганство; - розкриття правопорушень (знаходження правопорушників); - розслідування правопорушень (встановлення точних деталей злочину); - визначення судом чи іншими компетентними органами покарання правопорушника; - виконання покарання.

Професійна діяльність юриста в більшості своїй протікає в рамках правової форми діяльності держави-правозастосовчої, правоохоронної та ін, вихідною одиницею якої є юридична справа. Тому юридична суть професійної діяльності юриста та ж, що і правової форми діяльності держави: вона завжди пов'язана з нормами права, заснована на законі, і має юридичні наслідки. Типовими елементами професійної діяльності юриста є: правова оцінка представлених або знайдених фактів; програмування пошуку, перевірки, оцінки фактичної інформації; пошук правової інформації; підбір правових норм, отримання юридичного висновку; ведення у правових рамках переговорів, виступ у судах та інших органах, посередництво для вирішення конфліктів; підготовка та оформлення правових документів у вигляді рішень, довідок, пропозицій, розробка та обгрунтування позицій; контроль за процесом та результатами чиєїсь діяльності та ін. Діяльність юриста представляє собою працю, що вимагає великої напруги, терпіння, знань і високої відповідальності, а також витрат енергії і часу. Робота юриста полягає в повсякденному витраті зусиль: пошук правового матеріалу, його читання, обробка, облік можливих зауважень колег, нерозуміння клієнта - невинне або умисне, необхідні поїздки для отримання матеріалів стороннього установі та ін. Умови діяльності (транспорт, зв'язок, розмножувальна техніка, інформаційне обслуговування та ін) юриста нерідко визначають кількість виконаної роботи і впливають на її якість. Діяльність проявляється, як правило, у діях - цілеспрямованих, планованих. Самі дії вимагають навичок, уміння, прийомів, підготовки, технічної оснащеності та оволодіння нею, тобто професійної освіченості, професіоналізму. Зрозуміло, діяльність слідчого і юрисконсульта різняться між собою. Однак і та, і інша діяльність є юридичною і професійною. Усі види діяльності юриста мають загальні риси, які визначаються спільністю права, його єдністю, взаємозалежністю прийнятих рішень в результаті розгляду юридичної справи. Професійної юридичної діяльності притаманні такі якісні риси: формально-визначений характер виконуваної юридичної роботи; наявність меж свободи вибору методів роботи; ступінь творчої самостійності при вирішенні правових завдань; підконтрольний характер діяльності; рівень ризику; доступність інформації та інформаційна насиченість виконуваної роботи; темп виконання роботи, її безперервність; ступінь відповідальності; складність використання технічних засобів; можлива конфліктність діяльності та ін. Професійна діяльність юриста (адвоката, слідчого, нотаріуса, юрисконсульта, судді та ін) пов'язана з вирішенням юридичних справ. Юридична справа - передбачена нормами права визначене життєва обставина, рішення якого вимагає конкретних дій (операцій) на основі норм процесуального права і спричиняє юридичні наслідки. Юридичні справи: цивільні суперечки, правопорушення, сімейні конфлікти, трудові конфлікти та ін.

Юридична практика – це різновид соціальної практики, що передбачає пізнавально-відтворювальну діяльність людей у сфері функціонування державно-правових явищ. Основні характеристики юридичної практики: - вона як різновид соціальної практики має всі її загальні ознаки; - є пізнавально-відтворювальною діяльністю людей у сфері держави та права, спрямована, по-перше, на пізнання конкретних юридичних явищ, по-друге, на використання цих явищ задля задоволення інтересів людей, тобто де будь-яке соціальне явище регулюється нормами права, застосовується юридична практика. Основні види юридичної практики: в залежності від характеру, способу перетворення суспільних відносин: 1) правотворча; 2) правозастосовна; 3) інтерпретаційна. В залежності від суб’єктів: 1) законодавча; 2) виконавча; 3) судова; 4) слідча; 5) нотаріальна та ін. В залежності від функціональної ролі: 1) регулятивна; 2) охоронна.

76. Правові консультації, правові пропозиції і правові рішення. Види правових консультацій, пропозицій, рішень. їх структура і форма. Аргументація суджень юриста.

Юридична консультація – це своєчасна й точна відповідь на будь-яке юридичне питання, що цікавить клієнта.

Усні консультації – це особиста розмова спеціаліста з клієнтом. В межах офісу компанії чи з виїздом до клієнта. В розмові визначаються основні проблеми клієнта і пропонуються шляхи виходу з них відповідно до діючої юридичної практики та законодавства.

Письмові консультації – це відображене в письмовому вигляді вирішення поставленого клієнтом завдання, з варіантами юридичних дій, які дадуть найоптимальніший результат виходу з проблемної ситуації, з посиланням на діюче законодавство.

Юридичні висновки – це відображення в письмовому вигляді варіантів вирішення поставленого клієнтом завдання, з вивченням судової практики, діючого законодавства та аналізом наданої клієнтом документації, запропонування етапів вирішення проблемного питання з роз’ясненням кожного етапу дій для позитивного результату. Крім того юридичний висновок містить юридичну оцінку ситуації, правові наслідки тієї чи іншої дії клієнта, розгорнутий правовий аналіз законодавства та практики для забезпечення чіткої та надійної правової позиції клієнта.

Юридична консультація складається з:

Аналізу діючого законодавства та дослідження судової практики з поставленого питання;

Роз’яснення юридичної суті проблемного питання;

Пропозиції варіантів позитивного вирішення проблемного питання;

Пропозиції щодо ефективного правового захисту прав та інтересів клієнта.

юрист повинен надавати неупереджену консультацію з правових питань, приймати незалежне професійне рішення щодо вирішення юридичної справи. Крім того, суб'єкт права при виникненні незрозумілих для нього питань щодо реалізації його прав та обов'язків має право на юридичну допомогу з боку юристів, тобто на обґрунтовану, відверту та незалежну професійну консультацію з правових питань, яка передбачає оцінку ситуації, в якій перебуває суб'єкт права, правових підстав та правомірних варіантів і альтернатив її вирішення, надання її у прийнятній для суб'єкта права формі, враховуючі й неприємні для останнього обставини.

Як правило, консультація з правових питань надається юристом на прохання суб'єкта права, але у випадках, коли у юриста, що представляє інтереси суб'єкта права, є підстави вважати, що суб'єкт права має намір здійснити або йому пропонується здійснити поведінку, яка може призвести до суттєвих несприятливих для нього наслідків, юрист може надавати консультацію в інтересах суб'єкта права за власної ініціативи.

Формальної, суто правової юридичної консультації може бути іноді недостатньо, тому надаючи консультацію, юрист може бути вимушений посилатися на моральні, економічні, соціальні й політичні міркування, які виходять за межі чисто юридичних питань, але які стикаються з ними і можуть вирішально вплинути на вирішення юридичної справи. Зокрема, родинні справи можуть нести в собі проблеми психіатрії, клінічної психології або соціальної діяльності, а підприємницькі справи можуть торкатися проблем бухгалтерського обліку або фінансів. У необхідних випадках юрист може рекомендувати одержання додаткової консультації у відповідного фахівця.

Проте, звертає на собі увагу те, що необхідність консультації з правових питань виникає саме тоді, коли існують протиріччя, суперечності або непорозуміння між висновками різних фахівців, тому юрист повинен враховувати такі рекомендації, аналізувати їх, надавати свої поради з їх урахуванням. Тобто, надаючи консультацію з правових питань, юрист повинен враховувати не тільки правові, але й інші моральні, економічні, соціальні й політичні фактори, що можуть бути важливими для становища суб'єкта права.

Загальновизнаною особливістю кваліфікованої практичної діяльності юриста є його спроможність за допомогою особливих правил і прийомів повно, точно й швидко тлумачити нормативні і інші правові акти та договори, тобто пізнати, виявити, достовірно встановити зміст і обсяг правових правил, що сформульовані в правових приписах. Іншими словами, юридичне професійне тлумачення (інтерпретація) правових актів і договорів — це діяльність юриста щодо встановлення змісту нормативних і індивідуальних приписів, яка спрямована на забезпечення їх практичної реалізації і складається зі з'ясування змісту правових правил для себе і роз'яснення їх для інших суб'єктів. Оскільки тлумачення має своєю метою розкриття і уточнення змісту правового припису, то його результатом є повна визначеність змісту і обсягу останнього, тобто адекватність, точність, повнота, безсуперечність, безпрогальність, достовірність.

Результати тлумачення в ряді випадків можуть знаходити своє відбиття і закріплення в особливих актах-документах, актахроз'ясненнях або інтерпретацій них актах (наприклад, роз'яснення Верховної Ради або Конституційного Суду, Верховного Суду України), що мають офіційний і обов'язковий характер для відповідних суб'єктів права.

Правові рішення приймаються у вигляді правових актів, які породжують або спрямовані на породження певних юридичних наслідків, тому розглянемо правові акти. В самому загальному вигляді всі правові акти можна поділити на дві великі групи: 1) нормативні акти; 2) індивідуальні акти. Разом із тим в практичному житті ми зустрічаємо чотири різновидності таких актів:

1)нормативні юридичні акти — акти правотворчості компетентних органів держави або населення в результаті різних референдумів. Вони складають основу системи права і законодавства;

2)інтерпретаційні акти нормативного або індивідуального характеру. Це акти офіційного тлумачення правових норм, які мають загально обов'язковий характер або обов’язкові тільки для конкретної справи, якщо це казуальне офіційне тлумачення. Вони доповнюють першу групу правових актів.

3)індивідуальні акти застосування правових норм, які мають владний характер, обов'язкові тільки для учасників конкретної справи і мають одноразовий характер. Наприклад, рішення суду, Укази Президента про нагородження тощо.

4)акти реалізації прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин. Наприклад, договори, заповіт. Вони виражають автономні рішення окремих осіб, правомірні дії і направлені на реалізацію права.

Всі ці акти відрізняються один від одного юридичною силою, дією в часі, в просторі і по колу осіб.

Нормативно-правові акти — основна і майже єдина форма права в Україні Ця форма права має свої великі переваги.

Відмініть нормативно правового акта від інших правових актів можна виділити у двох проявах.

По-перше, нормативно-правовий акт містить у собі правові норми, встановлює нові права і обов'язки, яких раніше не було, або змінює (скасовує) їх. Інші юридичні акти не встановлюють нових норм права. Акт тлумачення норм права, наприклад, лише пояснює чинні норми.

По-друге, нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, тоді як індивідуальний акт (акт застосу­вання норм права) має індивідуальну спрямованість. Він стосується конкретної особи або вирішення конкретної юридичної справи (наприклад, пошкодження насаджень заборонене — адресовано до всіх, а Указ Президента призначити «такого-то» головою обласної адміністрації — це правовий, а не нормативно-правовий акт, тому що норм права в ньому немає, тобто немає прав і обов'язків, відтак, — це акт застосування норм права).

Аргументація суджень юриста Судження – це логічна форма мислення, за допомогою якої щось стверджується або заперечується щодо предмета нашої думки або зв’язку між предметами думки.Умовивід є форма міркування, завдяки якій з одного або декількох суджень за визначеними правилами виводять нове судження.

Залежно від напрямку, в якому рухається думка в процесі виводу, розрізнюють дедуктивні, індуктивні і традуктивні умовиводи .У дедуктивних умовиводах (від лат. deductio – виведення) між засновкамита висновком існує відношення логічного слідування, тобто думка рухається від загального положення до його часткового застосування.

Індуктивні умовиводи (від лат. inductio – наведення) ніби «наводять» насна загальну думку на підставі серії часткових спостережень, тобто в них ми маємо зворотній порівняно з дедукцією процес виводу від часткового до загального. Традуктивні умовиводи (від лат. trans – через + ducere – вести), або умовиводи за аналогією (від грецьк. аnalogia – пропорція), «переносять» н висновок ту ж саму ступінь загальності, яку мали засновки. Найчастіше йдеться про перенесення часткового знання про одиничний предмет думки на інший, схожий з першим, предмет.

За ступенем обґрунтованості висновку умовиводи поділяють на демонстративні та правдоподібні (недемонстративні, імовірні). В демонстративних умовиводах висновок необхідно істинний, а в правдоподібних – імовірно істинний. Демонстративними умовиводами вважаються дедуктивні умовиводи і так звана повна індукція, недемонстративними – неповна індукція і традукція.

Доведення – це логічна процедура обґрунтування істинності якоїсь тези за допомогою положень, істинність яких або вже була раніше встановлена, або приймається без доказів.

Для характеристики змістовної динаміки обґрунтування ключового значення набуває його процесуальна сторона. У найбільш загальному вигляді процес обґрунтування можна представити в такий спосіб як послідовні стадії:

I. З’ясування предмета і мети обґрунтування.

II. Пошук підстав для деякого твердження або заперечення.

III. Встановлення контексту обґрунтування.

IV. Вибір методів обґрунтування.

V. Вибудовування підстав у певному порядку аж до одержання

результату, погодженого з метою обґрунтування.

VI. Оцінка проведеного обґрунтування

Якщо в теоретичній логіці частіше використовують термін «доведення» (згідно з «виведенням» –дедукцією та «наведенням» – індукцією), то в юридичній практиці частіше

використовується термін «доказування» (у відповідності до ключового терміну«доказ»). Таким чином, в правознавстві здійснюється доведення, а у правозастосуванні – доказування.

Без усякого перебільшення можна стверджувати, що доказова техніка – основна зброя юриста.

Аргументація у найбільш широкому розумінні слова — це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

Аргументація – це процес підбору та побудови часткової або повноїструктури аргументів для подальшого обґрунтування якого-небудь твердження з використанням інших тверджень. Аргументація представляє структурно-процедурний аспект доведення.

Завдяки виконанню логічних вимог до теоретичної аргументації доведення набуває характеристик повноти і точності. Доведення у сучасній літературі часто називають також демонстративною аргументацією.

Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

♦ положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;

♦ обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.

У структурі аргументації другого типу відрізняють:

♦ тезу;

♦ аргументи;

♦ форму (схему).

Теза — це положення, яке необхідно обґрунтувати.

Аргументи — це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза.

Форма, або схема аргументації, — це спосіб, який застосовується для обґрунтування тези.

Аргументація за формою може бути:

♦ дедуктивною;

♦ недедуктивною (правдоподібною).

Дедуктивна аргументація — це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань.Дедуктивна аргументація, як правило, будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вам вдалося дедуктивно обґрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Дедуктивна аргументація є універсальною. її можна застосовувати під час обговорення різноманітних проблем у будь-якій аудиторії. Однак при цьому треба пам'ятати вислів Аристотеля: «Не слід вимагати від оратора наукових доведень, так само, як від математика не слід вимагати емоційного переконання».

Хоча дедуктивна аргументація є досить сильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано. Спроба побідувати таку аргументацію в тій області або для такої аудиторії, де вона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивник легко розкритикує подібне обґрунтування.

Недедуктивна (правдоподібна) аргументація — це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних) міркувань.

Характерною рисою правдоподібної аргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантує істинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.

Приклад: «Усі сини спадкоємця є його нащадками; усі нащадки спадкоємця є спадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку; отже, всі сини спадкоємця є його спадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку».

Теза — «Усі сини спадкоємця є його спадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку».

Аргументи — «Усі сини спадкоємця є його нащадками»; «Усі нащадки спадкоємця є його спадкоємцями, які не можуть бути позбавлені спадку».

Форма (схема) — дедуктивна аргументація.

Поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій.

Суперечка — це процес обміну протилежними думками.

Обов'язковими учасниками суперечки, а, отже, й аргументативного процесу, є:

♦ пропонент;

♦ опонент;

♦ аудиторія.

Пропонент — це той, хто висуває, обстоює певну тезу.

Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент — це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент.

Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але можливою є ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія — це колективний суб'єкт суперечки. Однак вона не є пасивною масою людей, це колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється.

Аудиторія є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі.

Дискусія (лат. сіізсиззіо — дослідження, розгляд) — це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні і порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання.

Дискусія вважається ефективним засобом переконання, тому що її учасники самі приходять до певного висновку.

Полеміка (грец. роїетісоз — ворожий, войовничий) — це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

Доказова аргументація — це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких уже встановлена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку — достовірне твердження.

Слід зазначити, що термін «доведення» у логіці й у праві має зовсім різні значення.

Якщо в логіці «доведення» — це процес встановлення істинності тези логічними засобами, то в процесуальному праві цей термін застосовується, принаймні, у двох основних значеннях:

♦ для позначення фактичних обставин, які фіксують суттєві характеристики кримінальної або цивільної справи (наприклад, погроза обвинуваченого на адресу потерпілого; сліди, які були залишені на місці вчинення злочину тощо);

♦ для позначення витоків інформації про фактичні обставини, що стосуються справи (наприклад, заяви свідків, письмові документи тощо).

Однак вимога обґрунтованості, доказовості висувається також і до судочинства: судове рішення з кримінальної або цивільної справи вважатиметься правочинним, якщо воно отримало всебічне і об'єктивне обґрунтування в ході судового розгляду. Застосування з цією метою логічних доведень є в деяких випадках дуже ефективним засобом.

Іншим видом аргументації є недоказова аргументація.

Виділяють три види недоказової аргументації:

♦ Перший вид: істинність аргументів, зокрема, деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями, форма аргументації — дедуктивне міркування; теза — правдоподібне твердження.

♦ Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність уже встановлена; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.

♦ Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.

Пряма аргументація — це обґрунтування, спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами.

Непряма аргументація — це обґрунтування, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези.

Непряма аргументація буває двох видів:

♦ апагопчна аргументація;

♦ розділова аргументація.

Апагогічна аргументація — це обґрунтування тези шляхом встановлення хибності антитези на підставі виведення із антитези і наявних аргументів протиріччя.

Розділова аргументація — це обґрунтування тези, яка є членом певної диз'юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих з тезою положень — членів цієї диз'юнкції.

Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіх членів диз'юнкції, окрім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось.

Без будь-якого перебільшення можна стверджувати, що техніка доведення – головна зброя юриста.

В практичній логіці структура доказування також складається з трьох компонентів: тези, аргументів та демонстрації. В даному аспекті маємо справу з практично значимою тезою. Практична теза (гіпо-теза) – це судження про факти, на основі якого постає можливим прийняття дієвого рішення. Наприклад, теза про винність або теза про невинність підсудного відносно певної події злочину вже у своїй формуліровці передбачає можливість для суду прийняти рішення щодо його засудження або звільнення. У ролі практичних аргументів можуть бути юридичні закони, протоколи спостережень, статистичні дані, свідчення компетентних очевидців, що заслуговують на довіру, кіно-, фото-, аудіо-, відеодокументи, висновки експертів, так звані «речові докази» і т. ін. Демонстрація може бути організована у вигляді як безпосереднього пред’явлення речових доказів, так і складного ланцюжка логічних умовиводів. Так, у математиці визнаються тільки дедуктивні докази і математична індукція; у континентальних судових системах – дедукція і повна індукція, а в англо-американських судах, крім цих форм демонстративного висновку, допускаються й аналогії у формі прецедентів.

При обґрунтуванні необхідно розрізнювати дві основні сторони – об’єктивну і суб’єктивну.

Об’єктивна сторона – це, по-перше, фактичне або реально можливе існування самого предмета обґрунтування; по-друге, сфера обґрунтування, зумовлена насамперед його предметом, – економічна, природничо-наукова, юридична, релігійна тощо; по-третє, ступінь нашого теоретичного або практичного володіння предметом обґрунтування.

Суб’єктивна сторона обґрунтування, по-перше, визначається метою обґрунтування – або йдеться про поверхове обґрунтування на рівні повсякденного спілкування, або про глибинне обґрунтування при судовому дослідженні складних цивільних позовів або кримінальних справ. З цього розходження випливає, що цілі обґрунтування істотно залежать від суспільної важливості його предмета. По-друге, суб’єктивна сторона обґрунтування виявляється тоді, коли ми вдаємося до різних посилань на авторитет старших, на авторитет Бога або владних інстанцій, на розуміння справедливості, совісті і

т. ін. По-третє, існують інтерсуб’єктивно встановлювані стандарти доведення і критерії переконливості, що визначаються соціально-історичною ситуацією. Так, в історії юриспруденції в різні епохи обґрунтуваннями могли вважатися клятви ім’ям божества, ордалі., катування, висновки експертів по окультних силах, екстрасенсів, віщунів тощо.

Докази як основний вид даних юридичної аргументації. У загальному виді під даними аргументації розуміють інформацію, що служить для обґрунтування твердження, припущення, гіпотези або іншого висновку. Інформація – це будь-який вид відомостей про предмети, факти, поняття предметної області, невідомих до їхнього одержання, що є об’єктом зберігання, передачі й обробки. Предметна область – сукупність об’єктів реального або передбачуваного світу, розглянутих у межах даного контексту, що розуміється як окреме міркування, фрагмент наукової теорії або теорія в цілому й

обмежується рамками даного контексту. Поняття «дані» підкреслює, по-перше, ту обставину, що все те, що мається на увазі під ними, має відношення до даного конкретного твердження (або гіпотези), по-друге, всі дані відіграють роль у його обґрунтуванні й підтвердженні. Дані в кожній області аргументації визначаються багато в чому тими критеріями (або стандартами), які в ній прийняті й котрі виявляються найбільш доцільними. У той же час, існують загальні принципи, дотримання вимог яких може підсилити аргументацію якщо не в усіх, то в більшій частині спорів, дискусій й обговорень. У галузі права подібна інформація, тобто дані, виступають як докази.

Юридична діяльність – це завжди діяльність доказова. Будь-які висновки з досліджуваної події повинні бути підтверджені посиланням на якісь об’єктивні дані, інакше висновок, навіть якщо він об’єктивно істинний, повинен бути визнаний некчемним, тобто таким, що не має юридичного значення. Тільки доведені висновки є переконливими й породжують відповідні правовідносини. У праві розрізнюють терміни «доказ» і «доказування». Доказування – це процес, що здійснюється за допомогою відповідних логічних методів. Доказ – це фактичні дані, що представляють собою інформацію про факти події, що розглядається (у виняткових випадках доказами виступають самі факти).

Досить вагомим аргументом у праві є наукові дані. Можна навести багатоприкладів з судової практики використання даних природничих наук(наприклад, медицини, психології, фізики) й гуманітарних наук (наприклад, педагогіки, психології, соціології). До цієї групи слід віднести також даніекспертизи, засновані на наукових досягненнях в певних областях (наприклад, балістичної, автотехнічної тощо) та витяги з наукових праць відомих юристів.

У ході аргументації для підтвердження окремих тверджень, припущень і заяв також використовуються свідчення. Переконливість свідчення залежить від їхньої надійності й, звичайно, від довіри до них аудиторії. Свідчення, що зустрічаються на практиці, мають різноманітну форму, починаючи від простого спостереження якої-небудь події й закінчуючи показаннями свідків, даними в ході судового розгляду.

Основою переконання, безумовно, є раціональна аргументація, що опирається на добре перевірені й підтверджені об’єктивні дані й факти, а також логічні висновки з них. За ними ідуть ціннісні орієнтації слухачів або співрозмовників, які проявляються на заключній стадії аргументації при оцінці доводів й аргументації в цілому. Аналіз значення наведених вище прикладів дозволяє зробити обґрунтований висновок про те, що у багатьох випадках рішення судів визначаються насамперед ціннісними перевагами суддів і відповідною в конкретному соціумі етикою. Не меншу роль у процесі аргументації й переконання в цілому грає емоційний стан і поводження переконуючого суб’єкта, які значною мірою визначають довіру до нього. Ще Аристотель допускав, що в деяких випадках характер переконуючого суб’єкта виявляється найбільш ефективним засобом переконання, яким він володіє. Найчастіше для нас важливіше не те, що говориться, а хто говорить. Переконуючий вплив завжди будується на співвідношенні раціонального й емоційного початків. Аргументатор прагне вплинути на розум і почуття слухачів з метою прийняти його власну думку. Емоційне забарвлення виступу – це апеляція до почуттів слухачів. Аргументатор прагне створити в аудиторії настрій, що допомагає йому переконати її в його правоті.

Найбільш важливими й істотними факторами, що впливають на джерело довіри, є компетентність і правдивість тих людей, від яких виходить інформація взагалі й аргументація зокрема. Під поняттям «професійна компетентність» прийнято мати на увазі знання, уміння, навички, які фахівець застосовує на практиці. Зовнішньою ознакою компетентності є впевненість, з якою суб’єкт викладає свою позицію. Щирість, правдивість суб’єкта також підвищують переконливість його аргументів. Правдивість – відповідність висловлень, слів мовця його думкам і переконанням. Як чесна і відкрита сприймається людина, що відстоює щось всупереч своїм інтересам, а також не приховує своїх слабких сторін і недоліків.