Структурно-типологічний класифікатор

Сучасна українська журналістика на роздоріжжі континентальної та американської моделей, її функції трансформуються, ідеї гуманізму (як альтернативний і перспективний шлях розвитку преси) поки що не домінують...

Загострюючи увагу на традиційному та інертному (нетрадиційному) розумінні поняття «журналістика», на розриві між ціннісними принципами та реальною діяльністю, бачимо незрілу, суспільно безвідповідальну українську (і не тільки) журналістику, що втрачає первинне значення, змінюється функціонально, формалізується, зрощується з рекламою, «паблік рілейшнз», масовою комунікацією, перестає бути соціокультурним адекватом дійсності і щораз більше причетна не просто до спотворень дійсності (прикрашаючи, замовчуючи), а й до створення віртуальних реальностей.

Динамічний розвиток індустрії ЗМІ, трансформаційні й технологічні процеси, які уможливлюють використання ЗМІ все більше не за призначенням, віддаючи перевагу комунікативним властивостям, актуалізують проблему стану і статусу, спонукають до сучасного переосмислення самої журналістики: «Чим є сучасна журналістика? Соціальною системою? Каналом інформування та/або зв'язку? Інструментом і засобом боротьби (інформаційної, політичної, культурної, економічної) та маніпуляцій (психологічних, національних, історичних, мовних)? Рекламною дошкою? Суспільним контролером? Посередником? Амбіційною забавкою в руках власників? Камертоном людських очікувань? Національним і глобальним архітектором?..»

Журналістика (з франц. — щоденник) — «особлива сфера суспільно-політичної діяльності»[128]; «вид громадської діяльності...», «продукт журналістської діяльності»; «вид творчості у сфері соціально-політичної практики...»; «вид мистецтва і форма масовоінформаційної діяльності...»[129]; «система ЗМІ, за допомогою якої відтворюється картина суспільного життя сьогодення»; «наука, що вивчає історію ЗМІ, їхні функції та принципи, закони літературно-публіцистичної творчості»[130].

Журналістика поєднує або ігнорує культурні, політичні, економічні, національні, геополітичні, стратегічні, глобалізаційні та інші, з одного боку, параметри, з іншого — координати. Журналістика самореалізується через професійну діяльність, тобто з допомогою, по-перше, особистісноіндивідуального підходу, по-друге, організаційно-колективного моделювання. Іншими словами: журналістика — це поєднання творчих і продуктивних модуляторів, з допомогою яких твориться кінцевий продукт (інформаційний, аналітичний, масовоінформаційний, елітарний, друкований, періодичний, телевізійний, радіо тощо). За характером журналістська професійна діяльність може бути: а) інтегративно-об'єднувальною, б) стимуляційно-продуктивною, в) кризовою, г) провокативною, д) викривальною тощо.

Теорія журналістики, тобто принципи систематизації знань, термінологія, взаємодії законів функціонування журналістики як виду діяльності та журналістської науки, що вивчає цей вид діяльності, як і будь-яка інша теорія (наука), — не може бути вичерпною чи непроблемною. Багато що залежить від конкретних об'єкта і предмета дослідження, від кінцевої мети і проміжних завдань, навіть очікуваних результатів, підтвердження припущень та гіпотез. Успішний варіант пошуку й реалізації нових підходів і концепцій передбачає для дослідника не просто творче осмислення «літератури питання» й активне «просування» власної позиції в теорію (це називають також «теорією середнього рівня» або «робочою теорією»). Формулювання позиції цінне насамперед із погляду здатності конструювання власної теоретико-журналістської платформи, тобто того базису, який необхідний для переходу на вищий рівень осмислення науки, в т.ч й Генерування нових ідей (по-перше) і доведення їхньої функціональності та Генетичності, наприклад, у вигляді «оживлених» макетів та схем, тобто моделей (по-друге).

Ці міркування зобов'язують нас говорити про журналістику онтологічно, тобто і сутнісно, і системно, трансформуючи її (журналістику) як вид професійної діяльності на журналістику як вид науки. Традиційно журналістика, надто ж її функції, піддається «перекладу» з мови фаховості (теорія журналістики[131]) на мову універсалізації, загальнодоступності, адже всі (насамперед практики і псевдоінтерпретатори) знають, що функціональні параметри журналістики часто зводяться до інформування, виховання, розважання... Іноді ці параметри навіть окреслюють роль ЗМІ.

Такий підхід має своє пояснення: легкість і примітивізація як наслідок поверховості. Можна було б його й не згадувати, якби не загрозлива масштабність, що, по-перше, відводить убік від глибшого і повнішого розуміння журналістики, перекреслює її ойкумену, по-друге, перетворює наш предмет на псевдопредмет з іншими системами координат, в яких не буває нефахівців (ніби в футбольних чи політичних дискусіях). Показовим тут є і наше власне опитування студентів-випускників факультету журналістики[132], які на запитання «Чому ви вибрали журналістику?» давали переважно такі відповіді: «Тому що цікаво», «Я про це взагалі ніколи не думала...», «Не дурніша за інших...», «Нехай мене читають», «Бо це покликання», «Бо це престижно»... Щоправда, одна опитувана відповіла, що «хоче бути апостолом добра», а інша: «Хочу сприяти консолідації суспільства».

Згадане міні-опитування демонструє низький рівень професійної самосвідомості, високий ступінь невизначеності, зміцнення релятивізму, а також доволі адекватно відображає конфлікт соціального простору суспільства, породжений неінтегрованістю в соціальні структури, навіть асоціалізацією як правом свободи задля свободи, тобто неприйняттям будь-якої внормованості, структурування... Парадоксально, але вторинне підміняє первинне: «Я вмію добре писати, навіщо мені добре думати?». Цікавіше, «модніше», зручніше, «перспективніше» розбалансовувати тендітні суспільні зв'язки, тобто творити хаос, не переймаючись наслідками. А студент-випускник, до речі, — це не студент-першокурсник і не «базарна» бабця (до них інші вимоги), це «людина майже з дипломом», яка практично вже здобула фахову журналістську освіту і часто працевлаштована за фахом.

Українська журналістика відповідає усім наведеним, традиційно застосовуваним до журналістики в широкому розумінні, конфігураторам, але, як кожна національна журналістика, вона відмінна за низкою таких специфічних соціально-культурних модуляторів:

А) зародження;

Б) історія і розвиток;

В) мова/и видання (ефіру);

Г) культурно-політичне середовище (Генезис і сучасність);

Д) традиції і перспективи (домінанти сповідувані і майбутні);

Е) персоналії;

Є) видання...

Простіше кажучи, все те, що творить минуле, теперішнє і майбутнє української журналістики, що є живим мислячим соціокультурним організмом (світом), якому притаманна мова (код плюс історія — Ю.Лотман[133]), який має очі та голову, тобто вміє бачити і не мовчати, який не байдужий, а дієвий, не мертвий, а живий (не статичний, а функціональний), який існує не сам по собі, не відірвано від кожного і всіх, а є частиною кожного і всіх, тобто творить своєрідну ойкумену, забуття чи ж ігнорування якої у світовому контексті збіднює й обділяє надбання світового журналізму, робить його неповноцінним... Цю ойкумену можна спробувати осмислити тільки системно, в т.ч. і графічно, з допомогою методів конструювання, макетування, моделювання, аналізу й синтезу, порівняння...

Тут враховуємо соціальний досвід. Досвід — це не тільки практика, знання певних принципів, а також культурна і політична історія, Генезис, імунітет і беззахисність, «плюси» і «мінуси» — все те, що має бути засторогою і підказкою, традицією і розвитком.

Оскільки журналістика — складний соціальний інститут суспільства, нам необхідно буде розглянути складники українського суспільства.

Оскільки журналістика — комплекс засобів передачі масової інформації та їхні технічні можливості, нам доведеться класифікувати а) друковані ЗМІ; б) електронні ЗМІ.

Оскільки журналістика - система видів діяльності (організаційної, авторської, редакторської); сукупність професій та професіоналів, що працюють у ЗМІ і перебувають на різних щаблях ієрархічної драбини (від власника-засновника до звичайного репортера і технічного працівника), спробуємо вибудувати відповідні взаємозв'язки, виділити активні і пасивні (ігноровані) функції та принципи.

Оскільки журналістика — сукупність матеріалів, створених професіоналами і надрукованих у вигляді різноманітних текстів, спробуємо дати якісні та специфічні оцінки — мовна майстерність, композиційна майстерність (поетика) матеріалів, дизайново-стильова довершеність тощо.

Оскільки журналістика «мертва» без споживачів-«контрагентів», доречно проаналізувати соціальні запити аудиторії і рівень їхнього врахування.

Оскільки журналістика — теж наука про історію та сучасний досвід функціонування практичної журналістики, доречно спробувати осмислити її системно і комплексно. Теоретичні гіпотези, версії, припущення, що будуть зроблені внаслідок аналітико-концептуального узагальнення, візуально доповнюватимуть як власне моделі журналістики, так і синтезовані комунікативні, філологічні, професійно орієнтовані та інші моделі, що відображатимуть наукові запити, по-перше, про журналістику загалом, по-друге, про українську журналістику як культурний і соціальний феномен.

Журналістика як складна соціальна система — не просто суспільний, політичний, культурний, національний, державотворчий та державозміцнюючий, плюралістичний та демократично-ціннісний феномен, а насамперед соціокультурний адекват дійсності (з усіма вадами та досягненнями), який функціонує за правилами соціокультурної моделі.

Як і мова (система духовного життя людини і нації[134]), журналістика є теж/може бути ідеальною дійсністю, впорядкованою за певними законами, канонами і правилами, відповідати функціональній природі (духовної екзистенції, біеволюції, фазового самоототожнення, духовної апеляції, передавання та збереження Духу/інформації, мислення, спілкування/комунікування, моралі/етики, національної ідентифікації, пізнання та осягнення світу, волютативності, сенсорності/почуття). Журналістика, подібно до мови, є (у більшості історичних держав) і утверджується (у новосформованих країнах) як національний зображально-Гносеологічний адекват, включаючи, по-перше, онтологічне, по-друге, просторове, по-третє, часове членування дійсності, по-четверте, кількісне членування реальності, по-п'яте, ототожнення та диференціацію реалій у мові автора, по-шосте, статику та динаміку в мові автора/ЗМІ, по-сьоме, відображення причинно-наслідкових зв'язків і, по-восьме, категорії об'єктивності/суб'єктивності.

Окремо акцентуємо на мові — і мові журналістики зокрема (і на мові автора-адресанта у зв'язку з адресатом (особливості індивідуально-колективної психологічної близькості/віддаленості, і на мові ЗМІ як професіонального масового комунікатора-комуніканта, консоліданта, провокатора тощо в контексті отримання результату-реакції і в подальшому залучення нових учасників, породження нових текстів і контекстів і, як можливий наслідок, заміни ролей) — як трансцедентно-адоративному адекваті, тобто тому рівні мови, на якому «відбувається мовне кодування, однак відсутній процес декодування», який «не потребує декодування, оскільки втаємничення — це і є сенс цього мовного рівня»[135].

Аналізуючи модель журналістики як національний зображально-Гносеологічний адекват (в ідеалі), можна сконструювати (створити, видозмінити), конструювати (творити, видозмінювати), продемонструвати (змакетувати, відтворити) дійсність. Тобто можна вести мову про фіксацію статус-кво журналістики в певний момент або про розвиток-занепад (Генезис) в історичній ретроспективі, а можна передбачати шляхи розвитку (гіпотези, концепції) в перспективі.

Враховуючи позиційні пари соціокультурних моделей журналістики, описані у працях ростовського професора Є.АКорнілова[136] (шість позицій), доповнимо цей перелік і нашими власними. Аналізуючи аспекти соціокультурних моделей (п'ять позицій), вперше означені у статті київського професора В.І.Шкляра[137], насамперед через плин часу і перспективи в умовах глобалізації, спробуємо вдосконалити і цей перелік. Для «повноти картини», враховуючи етапи розвитку систем масової комунікації, де журналістика займає ключове місце, можна було б детально зупинитись на масовокомунікаційних моделях (трансмісії, ритуалу, привернення уваги та рецепції (сприймання)), але цього не робитимемо, оскільки вони достатньо описані і в зарубіжній[138], і в українській літературі[139]. Додамо лише, що ці моделі й аспекти намагатимемось теоретично осмислити і практично застосувати частково, у порівняльному аспекті.

У контексті сказаного (аналізуючи журналістику як цілісну соціальну систему) важливі і теоретичні світові концепції свободи преси (Дж.Мільтон, Т.Гобс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Ґ.ГеГель, Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.Стюарт Міль, В.Вейтлінг, К.Маркс, Ф.Енгельс і навіть В.Ульянов) та національні (Володимир Мономах, І.Франко, І.Кедрин-Рудницький), і види, і типи систем журналістики (авторитарна, лібертарійська, соціальної відповідальності, соціалістична), і форми (жанри, композиція, архітектоніка) журналістики.

Попри оглядовий аналіз західних, радянських, російських моделей систем журналістики та пропонування українських моделей, беручи до уваги системоформуючі фактори та функції, спробуємо застосувати до журналістики, крім теоретичного, і функціонально-прагматичний підхід (творчість і дійсність: індивідуальне і колективне), тобто, з одного боку, проаналізувати українську (національну) журналістику як Гносеологічно-спонукальний (формувальний) феномен (традиції і статус-кво) та динаміко-перспективний розвиток (органічність функціонування) українського журналістського дискурсу.

Ґенезис української журналістики (від зародження до сьогодення) передбачає її генетичні можливості і властивості, тобто здатність і самовідтворюватись, і виживати, і продукувати нові концептуальні ідеї. Як її (як національний, соціокультурний феномен) зберегти? Що слід чекати в майбутньому? Чи достатньо оцінок минулого та сучасного? Які виклики чатують на журналістику вже завтра?

Визначити, що в розвитку української преси має домінувати (бути її фундаментом або хребтом), що — залишитись на другорядних ролях (себто надбудовою або «м'язами»), а що — взагалі баластом, який необхідно скинути, — нелегко, але цікаво, актуально, детерміновано системним, структурно-типологічним і структурно-функціональним аналізом. Комплексне дослідження передбачає переосмислення принципів та функцій сучасної української журналістики.

Поняття «принципу» як «керівна ідея, основне правило діяльності», по-перше, зводиться до головного, вихідного положення якої-небудь теорії або вчення, по-друге, є результатом внутрішнього переконання, погляду на речі, що «визначає норму поведінки»[140]. Себто, принцип — це не тільки елемент теорії, а й мірило індивідуальної психолого-ціннісної орієнтації, діяльності, те, що дозволяє конкретному журналістові або редакції визначати межі дозволеного, етичного, пристойного. Відповідно до того, про який історичний час ідеться, належить говорити і про конкретний історичний тип журналістики — «федерально-монархічна, буржуазна, авторитарна, тоталітарна, релігійно-клерикальна, журналістика соціалістичної і комуністичної орієнтації, демократична»[141], приватновласницька (або олігархічна). Остання, додана нами, як інструментарій політичних технологій, стала глобальним явищем в роки незалежності України.

З погляду майбутніх орієнтирів, необхідно прислухатись до потреби гуманізації журналістики: «...зрада критерію гуманізму — зрада самої сутності професіоналізму»[142], яку слід реалізовувати, як правило, через християнські цінності, поки що домінантні у нашій державі. Гуманістичні традиції української преси значною мірою вже знищені. Вочевидь, через відсутність базису, фундаменту — культивування християнських традицій та моралі і загальнолюдських цінностей. Щоб повернути втрачене — необхідно творити позитивні взаємини в суспільстві, сповідувати повагу, любов, співчуття, а не ворожнечу, плекати моральну відповідальність мас-медійного корпусу за «цілісність соціуму, за формування здорового морального клімату у суспільстві, за виховання молодого покоління»[143].

Ідея християнського гуманізму, популярна протягом багатьох століть, постійно збагачувана та розвинута, справді покликана об'єднати і всі соціальні сили, і всі ЗМІ людяністю, турботою про благо людини, країни, людства. Солідаризуючись із колегами в тому, що гуманістично орієнтована журналістська діяльність — ефективний інструмент формування масової свідомості в ХХІ столітті, побудови постіндустріальної інформаційної цивілізації, основаної на гармонії Людини, Суспільства і природного Середовища, вважаємо, що похідними принципу гуманізму журналістики є принципи демократизму та загальнолюдських цінностей, народності, масовості, патріотизму, національної гордості, до яких доречно долучити принципи професійної спрямованості — точність, об'єктивність, коректність, аргументованість, цілісність.

На таких принципах значною мірою базувалась українська журналістика і в ХІХ столітті, і в міжвоєнний період у Східній Галичині, Буковині та Закарпатті, і в 20-ті роки минулого століття у Слобожанщині та Київщині, і частково навіть після Другої світової війни у Радянській Україні. Гальмом або «п'ятим колесом» упродовж сімдесяти років була ідеологічна надбудова, спрямована на спотворення істинності гуманізму, на заборону релігії, на підміну її утопічними ідеями соціалізму та комунізму, впроваджуваними насиллям і терором. Але навіть за цих жорстких умов радянського тоталітаризму і тотальної ідеологічно-державної цензури, журналістика не втратила свою гуманістичну суть, людське обличчя. Натомість у сучасних умовах політико-економічного хаосу, внаслідок прискорення розвитку вже прищепленого комплексу меншовартості або третьосортності, в часи державної незалежності України, наше суспільство активізувало фактори руйнації попередніх здобутків... І журналістика тут — не тільки жертва, а й співучасниця трансформацій власних функцій та принципів. ЗМІ мало усвідомлюють позитиви творчо-регуляторної ролі в суспільстві. Ця проблема турбує багатьох журналістів-практиків, науковців (В.Шкляр, Б.Потятиник, Й.Лось, О.Кузнєцова, А.Москаленко).

Усупереч радянській традиції, що розвивала принципи ідейності, народності, партійності, професор В.Шкляр родовим, інтегральним вираженням усіх принципів вважає принцип гуманізму журналістики, покладений в основу графічного конфігуратора принципів журналістики[144] (мал.2.3.1).

Оцінка сучасного стану української науки про журналістику повинна адаптувати нові можливості. Замало толерувати, по-перше, інвентаризаційні описи, тобто паспортизацію преси (сумісно з бібліографією преси), по-друге, жанрово-тематичні й типологічні характеристики (становлять певну цінність, проте є все-таки вторинними), по-третє, морально-етичні (усе ще мало розроблені і переважно епізодичні), по-четверте, ідеологічні (партійні, владні, комерційні) параметри... Погляд у минуле або сучасний зріз далеко не завжди відповідають перспективним запитам у контексті моделювання суспільства. Рівень (принципи і функції) та завдання ЗМІ, як правило, випливають із політичної та правової культури, економічної забезпеченості і дотримання морально-етичних норм учасниками суспільного діалогу.

Сучасні медіадослідники загалом мало акцентують на класифікації ЗМІ України, а радянський період оминаємо свідомо, бо тоді існував інший, тоталітарний, тип журналістики. Так, І.Михайлин виділяє лише чотири головні засади типології (за регіоном обслуговування, за тематичною чи галузевою спеціалізацією, за періодичністю, за типами аудиторії)[145], В.Шкляр підходить до цього питання ширше, аналізуючи її з погляду структурування системи журналістики[146].

Проблема класифікації полягає не стільки в кількості позицій чи традиціях інтерпретацій, скільки в готовності сприймати журналістику як комплексну і самодостатню соціокультурну систему (порядок, обумовлений правилами, закономірним і взаємопов'язаним розвитком частин цілого в певній структурі). Системність передбачає творчий, інтерпретаційний, проекційний підходи (аналогічно корелюються й наукові методи), коли суб'єктом аналізу журналістики як об'єкта є не тільки той чи інший вчений, а сама журналістика, яка бере участь у визначенні «порядку денного» і «форматуванні» суспільного діалогу (об'єкти). Якщо ми врешті зважуємось визнати «бінарність ролі мас-медіа в культурно-політичному просторі»[147] — ЗМІ і продукують-відтворюють культурно-політичну ситуацію, і продукують-творять її, — то, з погляду цілісного бачення системи, без спотворень, мусимо аналізувати «трикутник» (об'єкт, суб'єкт, предмет). Інакше її функціональні параметри будуть неповні, домінуватимуть відображальні аспекти, що пролонгуватиме трактування журналістики як минулого, а не сучасного чи майбутнього.

Maл. 2.3.1. Конфігуратор принципів гуманізму.

Систематизація журналістики передбачає традиційну (типологія і специфіка), соціологічну, соціокультурну і техніко-технологічну складові.

Традиційна складова (специфіко-типологічна класифікація), попри нюанси, може бути зведена до наступного:

а) за місцем видання і географією поширення (центральна, загальнонаціональна, регіонально-національна, регіональна, місцева, відомча — відповідно з різними накладами: від великих до мізерних);

б) за правом власності, засновництвом (органів державних установ, міських, районних, обласних державних адміністрацій або рад; корпоративні (багатотиражні) ЗМІ: газети, бюлетені, радіо; приватні, іноземні власники, як приватна власність державних службовців високих рангів, партійні, церковні, громадських організацій, змішаний тип);

в) за типом поширення (передплата, роздріб, безкоштовно, змішаний);

г) за обсягом і форматом (4-8-12-16-24-32... сторінки А2-А3-А4);

ґ) за версткою і дизайном (чорно-білі, частково кольорові, кольорові, традиційно зверстані (вертикальна, горизонтальна, змішана, симетрична, асиметрична верстки) і модерно, з перевагою тексту або ілюстрацій);

д) за періодичністю (щоденники, два-три-чотири рази на тиждень, тижневики, двотижневики, місячники, квартальними, напередодні виборів);

е) за призначенням (суспільно-політичні, рекламно-інформаційні, культурно-мистецькі, літературно-художні);

є) за тематичною (галузевою) спеціалізацією (універсальні, економічні, спортивні, сільськогосподарські, рекламні, жіночі, чоловічі, дитячі, комп'ютерні, еротичні...).

Соціологічні класифікатори журналістики:

а) за методами дослідження (спостереження, опитування (інтерв'ю, анкетування), контент-аналіз, експеримент);

б) за впливовістю ЗМІ (впливові, частково-впливові, невпливові; якісні, популярні, масові);

в) за аудиторною сегментацією (вікові характеристики: дитячі, підліткові, юнацькі, молодіжні, зріловікові, пенсійні; освітні характеристики: неповна середня освіта, середня освіта, середня
спеціальна освіта, бакалавр, спеціаліст, магістр, дві і більше вищих освіт, учений ступінь; місце проживання: місто, село, захід, північ, схід, південь, центр...);

г) за групами інтересів (позиція-опозиція).

З допомогою соціологічних методів можна проаналізувати проблемно-тематичну, жанрову структуру публікацій, жанрову структуру видань, первинну соціологічну інформацію, публіцистичний твір загалом і публіцистичний текст як об'єкт соціологічного аналізу, ефективність (своєрідний коефіцієнт корисної дії) публікацій, вивчити читацьку аудиторію, розробити методику масового інформаційного контакту і програму конкретного соціологічного дослідження, соціологічного інструментарію, первинної соціологічної інформації.

Соціокультурні складові журналістики випливають із політичної системи і впливають на неї, відповідно до принципів і функцій підсистеми ЗМІ в системі ЗМК, передбачаючи такі головні конфігуратори:

- мова видання;

- тематика і проблематика;

- висвітлення історичних, національно-ідентифікаційних питань;

- релігія і світогляд;

- традиції;

- гуманізм;

- зв'язки з сусідами і внутрішні взаємини;

- правдивість;

- збалансованість;

- своєчасність;

- виваженість;

- генетичність;

- інтент-аналітична культура (комуніканта і комуніката).

Техніко-технологічна класифікація — характеристика забезпечення циркулювання інформації каналами масової комунікації, тобто прикладних соціально-культурних технологій:

- цифрові мультимедіа;

- супутниковий зв'язок;

- стільниковий зв'язок;

- кабельний зв'язок;

- аналогове мовлення;

- паперові носії;

- комп'ютеризація редакційно-видавничої (редакційно-програмної) діяльності;

- всеохопність (безмежність)...

Систему журналістики (засобів масової інформації) як об'єкт дослідження можна показати на мал.2.3.2.

Оскільки ЗМІ мають дуальний характер (і відтворюють, і творять), журналістику необхідно аналізувати в системах «горизонталь — вертикаль»: структура ЗМІ детермінована внутрісистемною комбінацією елементів і технологій (горизонталь) і зовнішніми зв'язками з елементами систем вищого порядку (вертикаль). Система ЗМІ є підсистемою системи вищого рівня — ЗМК, остання ж — підсистемою політичної системи (мал.2.3.3).

Найоптимальніше розглядати ЗМІ як складне суспільне явище, комплекс функцій і принципів, а не бачити тільки епігона-віддзеркалювача, інструмента чи засобу. Вимоги до системи ЗМІ близькі до вимог системи ЗМК, описаних у колективній праці «Функціонування ЗМК як політичний процес» у збірнику «Публіцистика і політика»[148]: а) оптимізація елементної бази (технологічні, економічні, редакційні, аудиторні сегменти, які взаємодіють як між собою, так і навколишнім середовищем; б) функціональна здатність забезпечити інформаційні потреби суспільства; в) синхронізація складових політичної системи (держава, партії, громадські організації, суспільні протиріччя, співпраця, субординація і координація, стани консенсусу і протиріч, консонансу і дисонансу, балансу і дисбалансу, політична культура і традиції, ідеологія і релігія...).

Maл. 2.3.2. Система 3MI як об'єкт

Maл. 2.3.3. Система 3MI/3MK.

Журналістика спроможна формувати громадську думку. Образно кажучи, вона — ніби система кровообігу в політичному (суспільному) організмі, з'єднана і задіяна каналами комунікації (ЗМК). «Каталізаторами її діяльності стає залежність від середовища»[149], в якому журналістика функціонує. З одного боку, журналістика формує певне суспільне середовище, з іншого, останнє впливає на журналістику: і позитивно, і негативно. Головна проблема — проблема відповідальності преси[150], адже відображаючи систему соціального контролю, регулюючи взаємини в суспільстві (конкретне — загальне, тобто «людина — суспільство»), журналістика зачіпає різноманітні аспекти життєдіяльності — соціокультурну, політичну гармонізацію.

«Медіатизація політики — політизація ЗМІ» — позиційна пара «політології журналістики» (новий термін В.Шкляра, А.Чічановського, О.Стариш), покликаної вивчати, аналізувати характер функціонування ЗМК як політичного процесу. Важливо усвідомлювати: основна функція системи ЗМІ як підсистеми ЗМК у плюралістичному суспільстві — налагодження, підтримка взаємозв'язку між суспільством і владою, що складається з двох модельних пар: «преса — влада», «преса — суспільство» і становить тріаду «суспільство — преса — влада». У тоталітарному суспільстві послідовність елементів системи інша: «влада — преса — суспільство».

Те, що преса двічі в центрі, можна пояснювати її посередницькою місією, а можна потрактувати як візуальний збіг. Уважаємо, що центричність журналістики наявна тільки в першій тріаді, оскільки випливає з усвідомлення важливості власної суспільної ролі і функції ЗМІ — зрівноважувати інтереси, важелі впливу, не дозволяти порушувати правила і принципи. Тоталітарна тріада — манекен-пародія, ілюзія центричності, адже за таких обставин найважливіша функція ЗМІ — пропагандистська.

Комбінація «преса — влада — суспільство» відповідає медіатизації політичної системи, коли ЗМІ контролюють усіх інших, втручаються в політичну сферу, намагаючись її контролювати. За таких умов має місце рольовий дисбаланс, що веде, по-перше, до тоталітаризму слова, по-друге, безвідповідальності слова, по-третє, загострення суспільних протиріч. Медіатизація може бути спровокована як відсутністю професійної культури, нехтуванням морально-етичних принципів, так і відповіддю на політизацію ЗМІ (комплекс несанкціонованих втручань політики в діяльність ЗМІ). В обох випадках медіатизація є ознакою захворюваності політичної системи і порушенням системи суспільних балансів.

Проблема структури ЗМК (ЗМК ширше за ЗМІ — детальніше у параграфі «Проблеми теорії і практики ЗМІ») — актуальна, різнопланова, багатопрофільна, складна й необхідна. Інваріантність підходів лише допоможе її осмислити. Київські учені (А.Чічановський, В.Шкляр, О.Стариш) слушно вважають, що ЗМК необхідно класифікувати і систематизувати за всіма характеристиками: видовими, типологічними, територіальності, аудиторності, профільності, періодичності, форм власності, спрямованості.

За видами ЗМК поділяють на друковані, радіо, телевізійні, інтернетні. Щодо інтернет-медіа одностайності в наукових колах досі немає. Постають питання: а) чи можна незареєстровані (на законних підставах) сайти вважати засобами масової інформації? б) чи вважати електронну версію надрукованого або переданого в ефір окремими ЗМІ? в) чи завжди опубліковане в «павутині» має масовий характер? тощо. З іншого боку, не можна заперечити той факт, що більшість зареєстрованих ЗМІ мають електронні варіанти. І тенденції до остаточного «дублювання» очевидні не тільки в Україні. На часі зафіксувати глобальну інтернетизацію традиційних ЗМІ плюс розвиток альтернативного виду ЗМК — інтернету. На поданому нижче малюнку легко порівняти види ЗМК кінця XX ст. і початку ХХІ ст.

Спроби класифікувати ЗМІ і ЗМК завжди привертають увагу, надто тоді, коли вони цікаві й новаторські. Українські науковці дуже вдало подали типологію ЗМК (залежно від каналу комунікації і за мотивами звернення до ЗМК) в окремих таблицях. Для подальшого аналізу використаємо зведену таблицю[151], яку доповнюємо трьома компонентами (п.5-7), виділеними півжирним курсивом.

Перелік мотивів може бути значно ширший, адже виходить за межі запропонованих: це і позитивні (подяка, допомога, сприяння), і негативні (образа, помста, ненависть), і причинно-наслідкові (фінансові, кримінальні, правові, експериментальні), нейтральні і професійно орієнтовані, психологічні і ментальні, індивідуальні і групові тощо.

Maл. 2.3.4. Порівняльні характеристики видів 3MK (учора і сьогодні).

Табл. 2.3.1.

Ми додали тільки три, дотичні до сфери ЗМІ і діяльності журналіста. Можна, звичайно, вважати, що інформаційний мотив охоплює і дослідницький, аналітичний чи рекламний. Насправді ж аналітика передбачає аналіз явищ, тенденцій, версифікацію без надмірної інформаційної залежності; дослідження — різновид аналітики, в основі якої причинно-наслідковий зв'язок. Віртуально-дезінформаційний мотив передбачає свідоме спотворення дійсності в реальному часі, створення і висвітлення певних подій, яких, можливо, ніколи б не було, тобто перфоменсність із переважно не передбачуваними наслідками. Рекламний мотив тісно пов'язаний із маркетинговими стратегіями, проте нечисленні спроби нейтралізувати рейдерські (цинічно-агресивні) рекламні атаки (політичні, іміджеві, товарні) й досі малоефективні — замість новин чи аналітики обманута аудиторія все частіше споживає рекламу... Найкращий захист від підступних мотивів — набутий імунітет, досвід, фахова підготовка (освіта) і життєва мудрість.
______________
[128] Гриценко О., Кривошея Г., Шкляр В. Основи теорії журналістської діяльності. — К., 2000. — С.4.
[129] Там само. — С.6.
[130] Там само. — С.7.
[131] Про функції і принципи журналістики йтиметься далі.
[132] Опитування студентів-випускників факультету журналістики ЛНУ ім.І.Франка // Із власного архіву. — Львів, 2004.
[133] Лотман Ю.М. Культура и взрьів. — М., 1992. — С.13.
[134] Федик О.С. Мова як духовний адекват свту (дійсності). — Львів: Місіонер, 2000. — 300 с.
[135] Федик О.С. Мова як духовний адекват світу (дійсності). — Львів: Місіонер, 2000. — С.219.
[136] Далі розглянемо детально. Див.: Корнилов Е.А. Журналистика на рубеже тьісячелетий: Научное издание. — Ростов-на-Дону: Донской издательский дом, 1999.
[137] Далі розглянемо детально. Див.: Шкляр В.І. Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової: Зб.наук.праць. — Вип.5. — К., 2001. — С.5-9; Шкляр В.І. Аспекти соціокультурних моделей (Нотатки) // Власний архів автора. — Львів, 2005.
[138] Weawer W. The mathematics of communication // Communication and Culture. — N.Y., 1966; Якобсон Р. Лингвистика и поетика // Структуралізм: „за» и „против». — М., 1975; Newcomb T.M. An approach to the study of communicative acts // Communication and Culture. — N.Y., 1966; Лотман Ю.М. Структура художественного текста. — М., 1970; Goban-Klas T. Media i komunikowa nie masove. Teore i analizy prasy, radia, telewizji i Internetu.- Warszawa-Krakow: Wydawnictwo naukowe PWN, 1999.- 336 s.; McQuail K. Mass Communication Theory. An Introduction.- London: Sage, 1994; Walinska de Hackbeil H. Pojecie «komunikacja» w ameryka nskiej teorii komunikacji spolecznej: Докт. дис... - Uniwersytet Wroclawski, 1975; Johnson, Kavid W., Johnson, Frank p. Joining Together. Group Theory and Group Skills.- New Jersey, 1987...
[139] Різун В.В. Теорія комунікації: Тексти лекцій //www.journ.univ.kiev.ua; Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. — К., 1999.
[140] Шкляр В. Журналістика і суспільство // Гриценко О., Кривошея Г., Шкляр В. Основи теорії журналістської діяльності. — К., 2000. — С.57.
[141] Шкляр В. Журналістика і суспільство // Гриценко О., Кривошея Г., Шкляр В. Основи теорії журналістської діяльності. — К., 2000. — С.57.
[142] Там само. — С.65.
[143] Там само. — С.64.
[144] Див: Шкляр В. Журналістика і суспільство... — С.66.
[145] Михайлин І. Основи журналістики: Підручник. Вид.3-е, доп. і поліпш. — К., 2003. — С.61-62.
[146] Шкляр В. Структура вітчизняної системи ЗМІ // Основи теорії журналістської діяльності. — К., 2000. — С.30-34.
[147] Шкляр В. Соціальна норма в журналістській діяльності // Основи теорії журналістської діяльності. — К., 2000. — С.81.
[148] Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес // Публіцистика і політика: Збірник наукових праць політологічної спрямованості. — Вип. 1 (4) / За заг. ред. д-ра політ. наук., проф. А.А.Чічановського. — К.: Грамота, 2007. — С.9.
[149] Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес... — К.: Грамота, 2007. — С.9-10.
[150] Сиберт Ф.С., Шрамм У., Питерсон Т. Четьіре теории прессьі / Пер. с англ. — М.: Вагриус, 1998. — С.15-16.
[151] Див.: Чічановський А., Шкляр В., Стариш О. Функціонування ЗМК як політичний процес... — К.: Грамота, 2007. – С.10-11.