Нині блукає багато версій стосовно загадкової смерті Юрія Гагаріна. Ви ж знали його безпосередньо. Щоб ви могли сказати про це?

— Існує трохи цинічний вислів: передчасна смерть — завжди випадковість. Стосовно того, що Гагарін розбився, то це справді факт. Нині багато пліток навколо цього назбиралося, мовляв, він був п'яний або ще щось — все це дурниці. Як на мене, щось трапилося з технікою, це призвело до тимчасової втрати свідомості обома льотчиками, Гагаріним і Серьогіним. Вони навіть не робили спроби катапультуватися, хоча знаходилися на висоті 4200 метрів... А ось спроба вивести літак до потрібного рівня була. Їм не вистачило всього 250 метрів. Ми, одинадцять чоловік, які були тоді на аеродромі, живі свідки цієї трагедії, бачили її на власні очі…»
Газета „Україна молода”, від 12 квітня 1997 р., № 68.»

2. ПЕРШИЙ КОСМІЧНИЙ УКРАЇНЕЦЬ (https://sd.net.ua/2009/10/09/pershijj_kosmchnijj_ukranec.html)
Автор - Юрій ДОРОШЕНКО.
Газета „Столиця”, 2001 р., № 17.

«Павла Поповича — першого українця, який побував у космосі, в Україні добре знають і шанують. Не одне покоління українських хлопчаків виросло на його прикладі. Слава нашого героя колись у сотні разів перевищувала популярність теперішніх кінозірок. Розгорнімо справжній і чи не єдиний україномовний бестселер, написаний за останнє півстоліття, книгу Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки». Лише один, але показовий штрих із вуст героя художнього твору Павлуші Завгороднього: «Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні «спеції». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича... «Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їда космонавтів!» — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича».

Сьогодні ми можемо сказати, що у ті шістдесяті-сімдесяті роки спритна баба Книшиха вдало впроваджувала на своєму базарі принципи сучасного маркетингу, використовуючи образ народного улюбленця. Тоді українські діти лягали і вставали з «Тореадорами з Васюківки» під портретами Павла Поповича, попри те, що влада підтримувала та культивувала образ канонізованого першопрохідця Юрія Гагаріна. Навіть у цій нерівній конкуренції за симпатії земляків (виняток із правила, коли нема пророка у своїй вітчизні) Павло Романович перемагав. Справді, що ще може надихати юних романтиків, як не доля простого хлопця, який здійснив стрибок з маленького містечка Узина, що під Києвом, аж до космічних зірок? А для дорослих тут діяв ще й національний чинник: «Наш, українець, свого не цурається, часто приїжджає та й рідної мови в радянській столиці не забув».

***
Із записів у бортовому журналі, який вів під час польоту П.Р.Попович: «...33-й виток. Земля цікавиться здоров'ям і настроєм. Дорогі друзі! Спасибі за увагу. Почуваюся чудово. Коли приземлюся, розповім багато цікавого. Ваш «Беркут».
34-й виток. Відв'язався зовсім. Увійти у прив'язні ремені легше, аніж вийти.
35-й виток. Вночі при корабельному світлі нічого не видно ні на землі, ні в космосі. Навіть зорі зникають. А ось удень вони гаснуть. Парадокс? Нічого не вдієш — космос.
Пообідав. Апетит чудовий. Узяв навіть ДП. Роздратував Андріяна Ніколаєва воблою. Виявляється, у нього нема. Бідолаха аж стогне, так просить.
36-й виток. Контроль самопочуття. Пульс — 56. Випив води. Подібна до нашої, дніпровської.
Давав звірку часу.
Чогось почав чхати. Сам до себе сміюся: от чхнув би Тарас Бульба, то, мабуть, і корабель з орбіти зійшов би».

Павло Романович залишався українцем і в космосі. І вода в спеціальних балонах нагадувала дніпровську, і Тараса Бульбу згадував... Але Попович не був би самим собою, якби не продемонстрував на повні груди безкінечному космічному просторові своє національне «я». Зауважимо, що це відбувалося на космічному кораблі Радянського Союзу, а в цій країні тоді вже давно проголосили про формування єдиного радянського народу.

Він усе життя був і залишається невгамовним романтиком. Навіть у суто стандартних ситуаціях завжди вчиняв нестандартно, знаходячи можливість для вияву людських почуттів. Відома історія, коли відбулася в космосі зустріч між кораблем «Восток-3», пілотованим Андріяном Ніколаєвим, і «Восток-4» — Павлом Поповичем. Павло Романович почув у мікрофонах голос Ніколаєва: «Беркут», я — «Сокіл»... У відповідь, замість офіційного звертання Попович сказав просто: «Андрюшо, я чую тебе! Добре чую...» Ніколаєв, який славився винятковою дисциплінованістю аж розгубився: «Який я Андрюша? Я — «Сокіл»... На це українець Попович відрубав: «Та кинь ти, Андрюхо! Переможців не судять. Дивись, яка краса!»

***
Попович і українство

Павло Романович, живучи у білокам'яній, з Україною зв'язків не полишає. Він завжди почесний гість усіх конгресів і форумів українців. Сьогодні пригадує, як двадцять чотири роки тому був депутатом Верховної Ради України від Сквири, що на Київщині. Йому пропонували бути депутатом Верховної Ради СРСР від України (мовляв, менше клопоту, не так часто треба навідуватися в Київ), — не погодився. Нині пишається, що всі депутатські накази виконав. Навіть залізниця в Сквирі збудована саме за його сприяння.

Зараз Павло Попович очолює українську громаду Москви — він президент товариства «Славутич». Саме завдяки його особистим зв'язкам і стараннями українці отримали приміщення під свою організацію. Пан Павло не переоцінює той факт, що в Москві живе понад мільйон українців, на справи української громади він дивиться тверезо: «Я, приміром, виступав за відкриття в Москві українського театру. Але головна проблема в самих московських українцях. Наприклад, «Славутич» проводить якийсь захід, але попри його рекламування на нього приходять одиниці. Тут не можна порівнювати українців із західної діаспори з їхніми східними земляками — інше середовище».

Виявляється, справа навіть не в умовах, які створила чи ні Російська Федерація для національного розвитку українців, а в їхній пасивності й інертності. «Ось приїхав українець працювати у Московський Великий театр, співає та й співає собі і його життя земляків не обходить», — каже Павло Попович. Більшість українців навіть не хочуть признаватися, якого вони роду. Все це, як би хто що не казав, через продовження культивування в Росії імперських настроїв, особливо у ставленні до незалежної України…»

3. КАК МЫ НЕ СЛЕТАЛИ НА ЛУНУ. Автор С.Лесков. – М.: Панорама, 1991, с.9-10:

«… лишь в 1964 году впервые была официально поставлена задача высадки на Луну

... В ноябре 1966 года …комиссия под председательством М.В.Келдыша дала положительное заключение на эскизный проект по лунной экспедиции с использованием ракеты-носителя мощностью 95 тонн, что позволяло высадить на Луну одного космонавта, оставив второго … на окололунной орбите…

… в ЦПК была сформирована специальная группа, которая занималась по программе «Луна».

… состав групп, которые готовились по нереализованной программе «Луна» и по широкоизвестной программе «Союз», был примерно одинаков. В состав лунной группы входили уже имевшие опыт полётов А.Леонов, В.Быковский, П.Попович, а также известные в то время лишь специалистам О.Макаров, Н.Рукавишников, В.Севастьянов, П.Климук и так и не дождавшиеся свого звёздного часа военные лётчики А.Куклин и В.Волошин».