Суб'єкти права власності на природні ресурси

Екологічне законодавство розрізняє суб'єктів права власності залежно від форми власності, у якій перебувають ті чи інші природні ресурси. Таким чином, право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм власності — державної, комунальної та приватної. Тобто слід ділити суб'єктів права власності на суб'єктів права державної, комунальної або приватної власності на природні ресурси.

Характерною ознакою суб'єкта права власності є належна право- і дієздатність. Через відсутність відповідних приписів в екологічному законодавстві правовий статус суб'єктів права власності на природні ресурси доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної праводієздатності з урахуванням вимог екологічного законодавства. Екологічною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які спрямовані на самостійне або спільно з іншими особами отримання об'єкта власності, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди тощо.

Екологічна праводієздатність належить окремій фізичній особі — громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то праводієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу укладання шлюбу.

Юридичні особи набувають екологічної правоздатності з моменту державної реєстрації в органах виконавчої влади. Суб'єктом права приватної власності можуть бути тільки юридичні особі, засновані на праві приватної власності. Юридичні особі, засновані на праві державної або комунальної власності, не можуть бути власниками природних ресурсів. Вони їм надаються тільки в користування.

Суб'єктами права комунальної власності визначено територіальні громади сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і в особі їх представницьких органів — рад. Територіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Безпосередньо свої повноваження територіальна громада може здійснити шляхом проведення місцевих референдумів, в інших випадках — через селищні, сільські, міські ради.

Особливим суб'єктом права власності на природні ресурси є держава. Суб'єктом права державної власності на природні ресурси є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій. Але слід враховувати, що до розмежування земель державної та комунальної власності в натурі повноваження щодо розпорядження всіма землями, крім переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні органи виконавчої влади.

Специфічною особливістю суб'єкта права державної власності, не властивою іншим суб'єктам права власності, є те, що держава виступає в один і той же час і як носій політичної влади (суверен), і як власник і здійснює право власності в нерозривному зв'язку з політичною владою. Держава своєю владою від імені народу України визначає правовий режим усіх природних ресурсів, що належать їй, створює органи управління об'єктами природи, визначає їх компетенцію.

Природні ресурси юридично закріплюються за певним громадянином, але право власності ними фактично здійснюють усі члени його сім'ї, що мають цивільну правоздатність. Тому, наприклад, надання у власність другої присадибної ділянки на сім'ю не допускається. Добровільна відмова від права власності на природний об'єкт можлива лише за згодою всіх дієздатних членів сім'ї. Смерть громадянина, якому було надано природний об'єкт на праві приватної власності, не позбавляє членів його сім'ї права власності на нього.

Вказане дає певні підстави визнавати фактичним суб'єктом права приватної власності на природні ресурси сім'ю громадянина. Проте чинне екологічне законодавство сім'ю громадянина суб'єктом права власності не вважає.

Певну специфіку як суб'єкт права приватної власності має фермерське господарство. Земельний кодекс України закріплює у вигляді суб'єкта права приватної власності на землю для ведення фермерського господарства громадянина. Однак земельну правоздатність для цих цілей громадянин має тільки з моменту державної реєстрації фермерського господарства. Таким чином, і в цьому разі фактично суб'єктом права приватної власності на землю виступає не окремий громадянин, а юридична особа у вигляді фермерського господарства, що створюється, як правило, групою громадян.

Таким чином, сімейна форма привласнення вимагає визнання суб'єктом права власності фермерського господарства селянську сім'ю, тобто групу осіб, пов'язаних сімейно-трудовою спільністю, що і закріплено у ст. 18 Закону України «Про власність», де зазначено, що майно осіб, які ведуть селянське фермерське господарство, належить їм на праві загальної сумісної власності. Тому визнання фермерського господарства юридичною особою (п. 2 ст. 18 Закону «Про селянське (фермерське) господарство») видається недоцільним, тому що майно (земля) цього господарства належить його членам на праві загальної сумісної приватної власності. Володіння, користування і розпорядження землею здійснюється членами фермерського господарства спільно за домовленістю (статті 14, 15 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»). Більше того, найважливішою ознакою юридичної особи є її майнова відокремленість від своїх засновників, що не спостерігається в цьому випадку.

Таким чином, фермерське господарство можна розглядати як форму сільськогосподарського підприємства, що базується на загальній сумісній приватній власності на землю, а суб'єктом цього права є сімейно-трудове об'єднання осіб.