Правові наслідки визнання правочину недійсним

Правові наслідки визнання правочину недійсним пов'язані насамперед із правовою долею отриманого за правочином.Загальне правило, яке визначає правову долю набутого сторонами за правочином (майна, грошей тощо), міститься у ст. 216 ЦК, де зазначено, що у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

18. Представництво - це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.

Представництво характеризується такими ознаками:

o цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою;

o представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюються);

o представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

o представник діє виключно у межах наданих йому повноважень;

19. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру він представляє, виокремлюють два види довіреності:

1) загальна довіреність;

2) спеціальна (у тому числі разова) довіреність.

Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру.

Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представляють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіреність видається, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у суді тощо.

Строк дії довіреності, який встановлюється у ній, не може перевищувати трьох років Якщо термін дії у довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припинення (див коментар до ст. 248 ЦК).Обмежується строк дії довіреності, виданої в порядку передоручення, вказуючи, що вона не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення.У кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє за собою недійсність довіреності, як документа, що підтверджує повноваження представника. Тобто, вона не має правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

20. Під строком у цивільному праві розуміють певний період у часі, зі спливом якого пов´ язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років громадянин відсут­ній за місцем постійного проживання і його місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою зацікавленої особи, може оголосити такого громадянина померлим. Цей проміжок часу (три роки) і є строком.

За своєю правовою природою строки належать до юридич­них фактів, найчастіше - до подій, оскільки перебіг чи настання строку має об´ єктивний характер і, як правило, не залежить від волі суб´ єктів цивільних правовідносин.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов´ язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін може визначатися або вказівкою на час, або подією, яка має від­бутися.

Різноманітність строків, які регулюються нормами цивільно­го права, зумовлює потребу в їх класифікації.

Класифікувати строки можна за різними категоріями.

І. За правовими наслідками:

Обчислення строків. Правила щодо визначення та обчислен­ня строків встановлені статтями 252-255 ЦК України, стаття­ми 67-73 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України та статтями 50-53 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України.

Строки можуть обчислюватись роками, місяцями, тижнями, днями, годинами. Наприклад, при розірванні договору найму, ук­ладеного на невизначений строк, наймодавець зобов´ язаний попе­редити про це наймача за три місяці. За конкретними договорами про охорону, супровід вантажів, виконання певних обчислюваль­них робіт строки можуть обчислюватися й погодинно.

Перебіг строку починається наступного дня після закінчення календарної дати чи події, якою визначено його початок. Так, 6-місячний строк для прийняття спадщини починається обчис­люватися від наступного дня після смерті спадкодавця. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідний місяць і число останнього року цього строку, а якщо строк обчислюєть­ся місяцями - то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислювального місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчуєть­ся в останній день цього місяця. Так, якщо 6-місячний строк, протягом якого за тимчасово відсутнім наймачем зберігається житлове приміщення, розпочався 31 березня, то закінчиться він відповідно ЗО вересня, оскільки у вересні останній день - 30 число.

Якщо останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлений для виконання певної дії, то він за­кінчується о 24 годині останнього дня строку. Але якщо така дія має бути вчинена в певній організації (у нотаріуса, суді), то строк закінчується в той час, коли в даній організації припи­няється робота.

Проте строк не вважається пропущеним, якщо до його за­кінчення заява, інші документи, грошові кошти були здані на пошту до 24 години. Виконання вказаних дій підтверджується поштовою чи телеграфною квитанцією, штемпелем на листі, ви­пискою з реєстру поштових відправлень тощо.

21. Позовна давність - це строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Іншими словами, це строк протя­гом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд.

Строки позовної давності мають загальний характер. Вони по­ширюються на всі правовідносини, крім випадків, передбачених законодавством. Норми, в яких містяться правила щодо позовної давності, складають самостійний цивільно-правовий інститут, який є однією із складових загальної частини цивільного права.

Строки позовної давності належать до строків, що встановлю­ються законом, але сторони за домовленістю можуть збільшува­ти їх. Позовна давність, встановлена законом, не може бути ско­рочена за домовленістю сторін (ст. 259 ЦК).

При порушенні суб´ єктивного цивільного права особа може звернутися з позовом до суду за захистом. Необхідно розрізняти право на позов у матеріальному розумінні і право на позов у про­цесуальному розумінні.

У матеріальному розумінні право на позов - це право ви­магати від суду винесення рішення про захист порушеного суб´ єктивного права і право отримати такий захист. Закінчення строку позовної давності позбавляє сторону можливості вима­гати примусового здійснення права через суд, але не позбавляє права звернутися за захистом до суду взагалі, оскільки для подачі позовної заяви до суду про захист порушеного суб´ єктивного права законодавець ніяких строків не встановлює.

Право на позов у процесуальному розумінні - це право на по­дачу позовної заяви з метою захисту порушеного права, не обме­жене строками позовної давності. Вимоги щодо захисту поруше­ного права розглядаються судом незалежно від строку позовної давності, але закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в задоволенні позову.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідно­син. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятками, передбаченими безпосередньо в ст. 268 ЦК України.

Так, позовна давність не поширюється:

- на вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав. Особливість особистих немайнових прав полягає в їх безстроковості, тому законодавець і не обмежує можливість їх захисту в часі. Винятки встановлені у ст. 7 ЦК України щодо вимог про спростування відомостей, які не відповідають дійс­ності і завдають шкоду інтересам, честі та гідності або діловій репутації громадян чи організацій та компенсації моральної шкоди. Для цих вимог строк позовної давності встановлено в один рік (ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації»);

- на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладів. Характер взаємовідносин, які виникають між клієнтом та банком, передбачає право клієнта в будь-який час вимагати повернення внесених грошових внесків. Застосування позовної давності в цьому випадку суперечило б суті укладеного контрагентами договору;

- на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров´ я або смертю. Водночас, такі ви­моги задовольняються не більш ніж за три роки, що передують пред´ явленню позову;

- на вимогу власника або іншої особи про визнання незакон­ним правового акту органу державної влади, влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким по­рушено його право власності або інше речове право;

- на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до стра­ховика про здійснення страхової виплати (страхового відшко­дування);

- на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здій­снює управління державним резервом, стосовно виконання зобов´ язань, що випливають із Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Не поширюється позовна давність на вимоги власника або ти­тульного володільця про усунення будь-яких перешкод у здійс­ненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення і не поєднані із позбавленням володіння (ст. 391 ЦК). Ці порушення носять триваючий характер. Наприклад, незаконне заселення приміщення, незаконне зведення споруд на земельній ділянці тощо, тому початок перебігу позовної давності весь час автоматично відсувається.

Види строків позовної давності. У цивільному праві засто­совуються два види строків позовної давності:

а) загальні; 6) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності.

Загальний строк позовної давності встановлений у три роки і не залежить від суб´ єктивного складу відносин (ст. 257 ЦК).

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки, порівняно із загальни­ми, можуть бути або скороченими, або продовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік по­ширюються на вимоги:

1) про стягнення неустойки (пені, штрафу);

2) про спростування недостовірної інформації, надрукованої у засобах масової інформації;

3) про недоліки проданих речей;

4) про переведення на співвласника прав та обов´ язків покуп­ця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

5) про розірвання договору дарування;

6) до позовів, що випливають з перевезення вантажу, пошти і багажу;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п´ ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину, вчиненого під впливом на­сильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину (ст. 258 ЦК).

22. Згідно зі ст. 261 ЦК перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка порушила право.

Існуючі підходи до визначення початку перебігу строку давності пояснюються тим, що при порушенні відносних (зобов'язальних) правовідносин особа дізнається про порушення свого права в момент закінчення строку виконання зобов'язання, тобто одночасно, а при порушенні абсолютних прав (права власності, інших речових прав, авторських прав тощо) можливий розрив у часі між самим фактом порушення права і моментом, коли особа, чиє право порушено, дізнається про це. Однак, як уявляється, є помилковим твердження законодавця про початок перебігу строку позовної давності з моменту, коли особа дізналася про порушення свого права чи про особу, яка порушила право. Вказані обставини повинні застосовуватися лише в сукупності, оскільки, не маючи уявлень про порушника права (відповідача), потерпіла особа не має процесуальної можливості звернутися з позовом до суду, а отже, і захистити власні права й охоронювані законом інтереси.

Крім цього загального правила в законі закріплено низку спеціальних правил про початок перебігу строку позовної давності:

1) за зобов'язаннями із визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання;

2) за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, - з дня припинення насильства;

3) за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину - з дня, коли почалося його виконання;

4) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої фізичної особи - від дня досягнення нею повноліття;

5) за регресними вимогами - з моменту виконання основного зобов'язання.

У цивільному праві існує ряд зобов'язань, які виконуються частинами (поставка, підряд, зобов'язання з відшкодування шкоди). Право заявити вимогу про виконання зобов'язання виникає в окремі часткові строки, за кожною вимогою окремо обчислюється і строк позовної давності. Слід також мати на увазі, що у разі, коли продукцію поставляють (відвантажують) вузлами, однак, по одній із відправок встановлено недостачу вузла або будь-якої його частини, строк позовної давності необхідно обчислювати не з моменту складання акта про недостачу цього вузла, а з дня складання акта про некомплектність продукції після закінчення відвантаження1.

ЦК передбачає випадки, коли перебіг строку позовної давності зупиняється (ст. 263) і переривається (ст. 264).

Під зупиненням слід розуміти таку зміну порядку обчислення строку, за якою в період дії певної обставини, передбаченої цивільним законодавством (ст. 263 ЦК та інші норми ЦК), перебіг строку " завмирає", а після припинення цієї обставини перебіг того самого строку поновлюється в частині, що залишилася2.

Підставами для зупинення перебігу строку позовної давності є: надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); мораторій - відстрочення виконання зобов'язань, на підставах, встановлених законом; перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону військових формувань, переведених на воєнний стан; зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини.

Непереборна сила як підстава зупинення перебігу позовної давності характеризується тим, що охоплює як природні явища (землетруси, повені, зсуви, тропічні зливи, пожежі), певні поділу суспільстві (військові дії, страйки, заворушення), так і протиправні вчинки окремих осіб (незаконне затримання, захоплення в заручники тощо). Необхідно зазначити, що вітчизняний законодавець, формулюючи легальне визначення непереборної сили, надав ознакам надзвичайності та невідворотності альтернативного характеру. Тобто ЦК виходить із того, що непереборна сила має місце за наявності хоча б однієї з названих ознак. З огляду на те, що ці ознаки відображають якісно неоднорідні риси цього, такий підхід, запропонований у п. 1 ч. 1 ст. 263, навряд чи заслуговує підтримки.

Підставами для переривання строку позовної давності є: вчинення позову в установленому законом порядку, однак залишення судом позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності; вчинення зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання нею свого або іншого боргу або іншого обов'язку. Додій, які свідчать про визнання боргу, можуть належати: повне або часткове визнання претензії, часткове погашення самим боржником чи за його згодою іншою особою основного боргу та/або неустойки, сплата процентів за основним боргом; прохання про відстрочення виконання. При цьому в тих випадках, коли передбачалося виконання зобов'язання частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник здійснив дії, які свідчать про визнання лише частини (періодичного платежу), такі дії не можуть бути підставою для перерви перебігу строку позовної давності за іншими частинами (платежами). Поновлення строку позовної давності полягає в тому, що суд, визнавши, що строк пропущено з поважної причини, поновлює перебіг строку позовної давності шляхом винесення рішення про захист порушеного права. У зв'язку з цим право на позов у науці розглядається в двох аспектах: процесуальному - як право особи, чиє суб'єктивне право порушено, на пред'явлення позовної заяви до суду про захист свого суб'єктивного права; матеріальному-як право особи на задоволення власних позовних вимог по захисту порушеного права. Не можна погодитись із думкою, що, поновлюючи позовну давність, суд поновлює і погашене суб'єктивне право, оскільки внаслідок спливу позовної давності суб'єктивне право особи не припиняється.

23. Особисті немайнові права — це такі права, що належать кожній фізичній особі від народження або за законом, тісно пов’язані із фізичною особою та не мають економічного змісту.
Фізична особа володіє особистими немайновими правами довічно, вона не може відмовитися від них та не може бути позбавлена цих прав (ст. 269 ЦК України). Основні риси особистих немайнових прав фізичної особи:
1) належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Підставою їх виникнення є певні юридичні факти (факт народження, факт досягнення певного віку, інші юридичні факти, передбачені законом). Незважаючи на те, що більшість особистих немайнових прав належить фізичній особі від народження, виникнення деяких закон пов’язує саме із настанням певних життєвих обставин. Наприклад, право на зміну імені має особа, яка досягла 16 років;
2) тісно пов’язані із фізичною особою, є природними та не можуть бути відчужені;
3) не мають економічного змісту. Вартість особистих немайнових прав у грошовому еквіваленті визначити неможливо;
4) належать фізичній особі довічно. ЦК України виділяє дві категорії (групи) особистих немайнових прав:
— особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21 ЦК України). Виділення цієї категорії пов’язане з тим, що людина є біологічною істотою, для фізичного існування якої необхідні найважливіші природні права;
— особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (глава 22 ЦК України). Ця категорія прав пов’язана із тим, що кожна людина живе у суспільстві, і це обумовлює виникнення інших особистих немайнових прав.

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, належать:
— право на життя (ст. 281 ЦК України);
— право на усунення небезпеки, яка загрожує життю і здоров’я (ст. 282 ЦК України);
— право на охорону здоров’ю (ст. 283 ЦК України);
— право на медичну допомогу (ст. 284 ЦК України);
— право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК України);
— право на таємницю про стан здоров’я (ст. 286 ЦК України);
— право на свободу (ст. 288 ЦК України);
— право на особисту недоторканність (ст. 289 ЦК України);
— право на донорство (ст. 290 ЦК України);
— право на сім’ю (ст. 291 ЦК України);
— право малолітньої, неповнолітньої особи на опіку або піклування (ст. 292 ЦК України);
— право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 293 ЦК України);
— право фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікування у закладі охорони здоров’я на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката, священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст. 287 ЦК України). До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, відносяться:
— право на ім’я (ст. 294 ЦК України);
— право на зміну імені (ст. 295 ЦК України);
— право на використання імені (ст. 296 ЦК України);
— право на повагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК України);
— право на недоторканність ділової репутації (ст. 299 ЦК України);
— право на індивідуальність (ст. 300 ЦК України);
— право на особисте життя та його таємницю (ст. 301 ЦК України);
— право на інформацію (ст. 302 ЦК України);
— право на особисті папери та на розпоряджання особистими паперами (статті 303, 304 ЦК України);
— право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів (ст. 305 ЦК України);
— право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України);

За загальним правилом, фізична особа самостійно здійснює особисті немайнові права. Однак в окремих випадках в інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники (ст. 272 ЦК України).
Слід розрізняти такі поняття, як неможливість самостійно здійснювати особисті немайнові права та передача таких прав іншим особам. У випадку, коли замість особи, яка не може самостійно здійснювати особисті немайнові права, такі права здійснює інша особа відповідно до закону, то передача прав не відбувається. Батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники здійснюють відповідні особисті немайнові права не для себе, а для осіб — носіїв таких прав.

24. Цивільно-правова відповідальність - це санкції, що застосовують­ся Д° правопорушника через покладання на нього додаткових цивільно- иравових обов’язків або позбавлення належного йому суб’єктивного ци- ■ вільного права.

І Цивільно-правова відповідальність може полягати у відшкодуванні

шкоди, сплаті неустойки, втраті завдатку, конфіскації, примусового вико- нання обов’язку тощо.

І Види цивільно-правової відповідальності.

Залежно від підстав застосування виділяють відповідальність дого­вірну та недоговірну (деліктну).

Відмінність договірної відповідальності від недоговірної полягає в тому, що її форми та розміри можуть визначатися як законом, так і безпосередньо в договорі (неустойка у вигляді штрафу чи пені, визначеної законом, може бути збільшена або зменшена сторонами в договорі), а недоговірна відпо­відальність визначається тільки законом. Договором може встановлюватися відповідальність за правопорушення, за які ЦК України відповідальності не передбачає. Договірна відповідальність настає в разі порушення договірно­го зобов’язання, а недоговірна при заподіянні правопорушення боржником, який не перебував із кредитором у договірних правовідносинах (наприклад, відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою).

Залежно від характеру розподілу відповідальності між кількома пра­вопорушниками виділяють часткову, солідарну та субсидіарну відповідаль­ність.

Часткова відповідальність настає в усіх випадках, коли законом, іншим правовим актом або договором не передбачене інше. Частковим вважається зобов’язання, коли в ньому беруть участь декілька кредиторів або декілька боржників, та кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен із боржників повинен виконати зобов’язання в певній частці. При цьому кож­ний з боржників несе перед кредитором відповідальність тільки в тій частці, котра припадає на нього відповідно до закону чи договору. За загальним правилом частки кожного з боржників вважаються рівними.

Солідарна відповідальність передбачає можливість кредитора притяг­нути до відповідальності будь-кого з боржників у повному обсязі або част­ково та надає можливість звернутися з вимогою про стягнення до будь-кого з боржників, у котрого є достатньо майна для задоволення вимог. Усі борж­ники залишаються зобов’язаними доти, доки зобов’язання не буде виконане повністю.

Субсидіарна відповідальність настає, якщо в зобов’язанні беруть участь два боржники, один з яких є основним, інший - додатковим (субсиді- арним). Додатковий боржник несе відповідальність за основного боржника в разі, коли кредитор не може задовольнити свої вимоги за рахунок осно-

вного боржника (відшкодування шкоди батьками неповнолітньої особи, не може повністю покрити заподіяну шкоду своїм заробітком).

Залежно від розмірів і обсягу відповідальність буває повною, обме*^ ною та підвищеною.

Відповідно до ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рі. шеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної чи юридично; особи, відшкодовує в повному обсязі особа, яка її завдала.

Можливі винятки з загального правила, коли розмір відшкодування буде обмежуватися чи збільшуватися безпосередньо законом або умовами договору. При укладанні договору сторони мають право передбачити в ньо­му умови про зменшення збитків, але не про повне звільнення ВІД ВІДЛОВІ, дальності. Домовленість про обмеження відповідальності договором, якщо в законі передбачено інше, вважається нікчемною.

Відповідальність правопорушника може бути зменшена чи обмен®, на за наявності доказів щодо вини обох сторін у невиконанні або нена­лежному виконанні зобов’язання. Крім цього, суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матері- ального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням зло­чину.

Підвищена відповідальність настає на умовах і в обсязі, передбачених законом, зокрема, розмір відшкодування шкоди, завданої смертю потерпі. лого, може бути збільшений законом. Іншим прикладом підвищеної відпо­відальності є сплата в кратному розмірі реальної вартості підручника не по­вернутого до бібліотеки.

Умовами цивільно-правової відповідальності є обов’язкова наяв­ність таких складових:

• протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) особи;
• негативний результат такої поведінки - шкода;
• причинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою;
• вина особи, яка заподіяла шкоду.

За загальним правилом, відсутність хоча б однієї з зазначених умо вказує на відсутність підстав для притягнення правопорушника до відпо­відальності. Проте в цивільному законодавстві відповідальність може на­ставати при неповному (урізаному) складі правопорушення (наприклад, відповідальність за шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи безді­яльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду настає незалежно від вини органу, що її завдав).

Протиправною визнається поведінка суб’єкта, що не відповідає вимо­гам закону, договору та призводить до порушення (зменшення, обмеження) майнових прав (благ) і законних інтересів іншої особи. Зазначена поведін­ка може проявлятися в невиконанні чи неналежному виконанні договірно­го зобов’язання чи в заподіянні позадоговірної шкоди житло, здоров’ю або майну іншої особи.

Під шкодою слід розуміти зменшення чи втрату (загибель) певного собистого або майнового блага. Зменшення чи втрата майна потерпілого Називається майновою шкодою, а зменшення або втрата особистого блага - моральною шкодою. Майновим проявом майнової шкоди є збитки. Збитки - це викликані неправомірною поведінкою негативні наслідки в майновій сфері потерігіло- ^ рони відшкодовуються в повному обсязі, якщо договором або законом не передбачене відшкодування в меншому чи більшому розмірі.

Існує два види збитків: реальні збитки й упущена вигода (неодержані доходи)- Реальні збитки - це втрати, що їх особа, права якої порушено, зробила чи мусить зробити для відновлення порушеного права у зв’язку зі втратою або пошкодженням її майна, тобто як витрати, котрих особа вже за­знала, так і витрати на полагодження пошкодженої речі, які особа змушена буде здійснити. Доходи, що їх особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене, £ упущеною вигодою. Відмінність реадьних збитків від упущеної вигоди полягає в тому, що в першому ви- ладку майно кредитора (потерпілого) внаслідок заподіяння шкоди зменшу­ється, а в другому - не збільшується, хоча мало б збільшитися, якби не було ШКІДЛИВОЇ поведінки іншої сторони.

Моральна (немайнова) шкода - це наслідки правопорушення, котрі не мають економічного змісту та вартісної форми, можуть полягати у:

• фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
• душевних стражданнях, котрих фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї, членів її сім’ї чи близьких ро­дичів;
• душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі зни­щенням або пошкодженням її майна;
• приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної чи юридичної особи.

Причинний зв ´ язок між протиправною поведінкою та наслідками, що полягають у заподіянні матеріальної чи моральної шкоди, доводить креди­тор, тобто потерпіла особа.

25.Поняття та зміст права власності.

Право власності - центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливо без виробництва матеріальних благ. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом усієї історії його розвитку.

Право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін «право власності» традиційно використовується у двох значеннях: в об’єктивному та суб’єктивному. Інститут права власності є центральним інститутом цивільного права. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов’язальне, сімейне та спадкове право.

Право власності в об’єктивному розумінні - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження існуючими у суспільстві матеріальними благами.

Право власності у суб’єктивному розумінні становлять його правомочності - право володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування - це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження - це можливість власника самостійно визначити юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).