Найбільш вагомим у системі прямого оподаткування в Україні виступає податок на доходи фізичних осіб.

Становлення системи оподаткування доходів фізичних осіб в Україні, яка мала певні відмінності від практики прибуткового оподаткування в СРСР, почалося у 1991 р. Було встановлено умови оподаткування та ставки прибуткового податку для всіх категорій платників; замість неоподатковуваного мінімуму (розміру доходу, в межах якого податок не стягується) виділено розмір неоподатковуваного доходу.

Прибуткове оподаткування фізичних осіб регламентувалося Декретом Кабінету Міністрів України " Про прибутковий податок з громадян" від 26.12.1992 р. № 13-92.

Характерною рисою розвитку системи прибуткового оподаткування в Україні у 1991-1992 рр. є постійна зміна інтервалів та ставок прогресивного оподаткування. Так, у 1991 р. ставки було встановлено у розмірі 13, 30, 40, 45 і 50%; у 1992 р. - 12, 15, 20 і 30% в залежності від розміру доходу. Слід зазначити, що за такими ставками оподатковувалися доходи, одержані за місцем основної роботи. Доходи за виконання разових робіт та інші виплати не за місцем основної роботи, а також доходи від підприємницької діяльності в разі, якщо є місце основної роботи, оподатковувалися за іншими ставками. У 1992 р. вони становили 2, 3, 5, 6, 9, 10, 11, 12, 15, 20 і 30% залежно від розміру доходу в абсолютній величині.

У 1993 р. у сфері оподаткування фізичних осіб відбулося декілька суттєвих змін:

- по-перше, впроваджена нова шкала ставок, побудована у відносних величинах:

а) розмір місячного доходу, що не перевищував 1 мінімальної заробітної плати (далі - МЗП) не оподатковувався;

б) від 1 до 10 МЗП: 10% суми, що перевищувала 1 МЗП;

в) від 10 до 20 МЗП: податок з 10 МЗП + 20% суми, що перевищувала 10 МЗП;

г) від 20 до 30 МЗП: податок з 20 МЗП + 35% суми, що перевищувала 20 МЗП;

д) понад 30 МЗП: податок з 30 МЗП + 50% суми, що перевищувала 30 МЗП;

- по-друге, відбувся перехід до обчислення податку за сукупним річним доходом. Поточні розрахунки проводилися для робітників і службовців за місячним доходом, а по закінченню року складався перерахунок, який включав як доходи за місцем основної роботи, так і інші доходи;

По-третє, встановлена єдина ставка для оподаткування доходів, одержаних не за місцем основної роботи, - 20%. Це значно спростило утримання податку з цих доходів, однак спричинило проблему переплат та недоплат. Особи із незначними доходами при єдиній, досить високій для них ставці податку, протягом року переплачували податок. За підсумками річного перерахунку ця переплата їм поверталася, однак в умовах гіперінфляції повернені кошти знецінювалися. Фактично мало місце необґрунтоване оподаткування. І навпаки, особи з високими доходами протягом року недоплачували податок, а за підсумками річних перерахунків вносили суттєво знецінену доплату.