Початок одержавлення економіки Росії

Раднарком, а за ним і Народний Секретаріат України, керовані більшовиками, з перших днів при-ходу до влади, здійснюючи комуністичну доктрину, почали руйнувати старі соціально-економічні відносини і, передусім, прагнули одержавити всю економіку, перетворити народне господарство в так звану загальнонародну власність. Насамперед, нові органи державної влади намагалися оволодіти фінансовою системою, банками, зокрема відділеннями Державного банку. З цією метою до контор банків було послано комісарів, створено Державну скарбницю Української республіки, заборонено приватним кредитним установам провадити будь-які операції з видачі вкладів і позичок, а всі вклади – гроші та цінні папери – переводилися у відділення Державного банку, золото в монетах і злитках конфісковувалося на користь держави. Ведення фінансових справ в Україні було повністю підпорядковано фінансовим органам РСФРР. Народне секретарство фінансів України виконувало всі розпорядження Народного комісаріату фінансів Росії. Зокрема, воно скасувало всі розпорядження Центральної Ради та її Генерального Секретаріату, які встановлювали для України інші, ніж в усій Російській федерації, правила грошового обігу. Було також заборонено приймати до виплати грошові знаки, випущені Генеральним Секретаріатом Центральної Ради.

Як і в Росії, в Україні радянський уряд і місцеві радянські органи влади стали запроваджувати надзвичайні податки – контрибуції, що накладалися на промисловців, купців, домовласників, землевласників і стягувалися насильно, часто за допомогою Червоної гвардії й інших озброєних загонів. Наприкінці 1917 – на початку 1918 р. по багатьох містах прокотилася не одна хвиля цих слабо керованих або просто стихійних контрибуцій, реквізицій і конфіскацій, що нагадували звичайнісінькі грабунки. Одночасно з підпорядкуванням своєму контролю фінансів, органи радянської влади почали роботу з одержавлення промисловості. Як відомо, у час революції більшовики висували гасло “фабрики й заводи – робітникам”, а після приходу до влади вони стали виступати проти передачі підприємств робітничим колективам, негативно оцінюючи такі дії як синдикалізм або анархосиндикалізм. Вони стали відстоювати націоналізацію, тобто одержавлення промисловості. Першим кроком до націоналізації став робітничий контроль над виробництвом. У середині грудня 1917 р. ЦВК рад України ввів у дію в Україні положення про робітничий контроль, прийняте ВЦВК 14 листопада 1917 р. До управління народним господарством і регулювання його роботи ВЦВК своїм декретом від 1 грудня 1917 р. утворив Вищу Раду Народного Господарства (ВРНГ). У січні 1918 р. було створено Південну обласну раду народного господарства (ПОРНГ), яка своєю діяльністю охоплювала Харківську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії та вугільні округи Області Війська Донського. Першим її головою став гірничий інженер більшовик В.Бажанов. Крім того, в Україні було створено 15 районних рад народного господарства. Ради народного господарства України фактично були місцевими відділеннями ВРНГ і ніякого самостійного значення не мали, слухняно виконували розпорядження центру. Уже в листопаді - грудні 1917 р. в Україні почалася націоналізація промислових підприємств і продовжувалась до німецько-австрійської окупації в березні – квітні 1918 р. Проводилася вона як за ініціативою знизу, від робітничих колективів, місцевих рад, так і за рішеннями згори – Раднаркому і ВРНГ РСФРР та Народного Секретаріату України. Так, у листопаді – грудні 1917 р. робітники Харкова та ряду районів Донбасу, очолювані більшовиками, усували з підприємств їхніх власників, створювали робітничі правління і брали керівництво виробництвом до своїх рук, фактично конфіскуючи підприємства. Зокрема, у грудні 1917 р. – січні 1918 р. було націоналізовано харківські заводи: механічний “Герлях і Пульст”, сільськогосподарських знарядь “Гельферіх-Саде”, механічний, сталеварний і чавунний Шиманського, канатну фабрику, завод “Загальної електричної компанії” (ВЕК) тощо. Майже всі монополістичні об’єднання і великі підприємства України були націоналізовані за декретами Раднаркому або постановами Вищої Ради Народного Господарства і проголошені власністю РСФРР. З 15 великих металургійних заводів України на весну 1918 р. було націоналізовано 9 заводів, які виплавляли 80% чавуну і сталі, що вироблялись в Україні. За даними Південної ради народного господарства, на кінець березня 1918 р. у Донбасі було націоналізовано 230 шахт, які давали близько половини видобутку вугілля в Донбасі. На півдні – в Одесі, Миколаєві, Херсоні – були націоналізовані насамперед великі машинобудівні заводи, зокрема миколаївські суднобудівні заводи “Наваль” і “Руссуд”, одеські – Гена, Беллінс-Федеріха та ін. Усі ці підприємства ставали власністю Російської Федерації. За рішенням радянського уряду було націоналізовано морський і річковий транспорт. Органи радянської влади оволоділи також управлінням залізницями та поштово-телеграфним зв’язком. Установлення робітничого контролю та націоналізація промисловості порушували нормальну роботу підприємств і поглиблювали господарську розруху, оскільки руйнувались сталі господарські зв’язки, постачання заводів і фабрик, звичайний виробничий процес, усувалися кваліфіковані керівники й інженерно-технічні працівники. Поступово наростав параліч промисловості.