Директорія в мандрах

З наближенням радянських військ до Вінниці Директорія 6 берез-ня 1919 р. переїхала до Проскурова. Тут відбулося останнє її засідання в повному складі. До складу Директорії було включено Є.Петрушевича як представника ЗУНР. Через кілька днів у Проскурові почалося повстання і члени Директорії Петрушевич та Андрієвський змушені були переїхати до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко – до Рівного. В умовах безперервних поразок Директорії, безвладдя і безсилля отаманщини ліва частина членів соціалістичних партій на чолі з В.Чехівським, М.Ткаченком та О.Жуковським вирішила стати на бік радянської влади й порозумітися з більшовиками. З цією метою вона у Кам'янці-Подільському створила “Комітет порятунку республіки”, але він не зміг нічого зробити і 28 березня саморозпустився. Оскільки правий уряд С.Остапенка виявив свою повну нездатність до урядування і не досяг будь-яких позитивних наслідків у переговорах з представниками Антанти, він утратив повністю авторитет і змушений був у березні піти у відставку. Замість нього 9 квітня 1919 р. у Рівному партії українських соціал-демократів і есерів сформували новий, соціалістичний кабінет міністрів на чолі з українським соціал-демократом Б.Мартосом. Міністрами стали українські соціал-демократи: А.Лівицький – міністр юстиції, І.Мазепа – міністр внутрішніх справ, Г.Сиротенко – в.о. військового міністра, український есер М.Ковалевський – міністр земельних справ та ін. Створення соціалістичного уряду викликало незадоволення радикальних правих, і вони вирішили влаштувати переворот. Уночі 29 квітня 1919 р. загони військ командуючого Волинською групою військ УНР отамана Оскілка захопили Рівне і арештували майже весь уряд Б.Мартоса. С. Петлюра і цей час знаходився на станції Здолбунів за 12 км від Рівного. Віддані йому війська на другий день вибили Оскілка з Рівного і придушили заколот. Оскілко з найближчими прихильниками втік у Польщу. Однак під натиском радянських військ 5 травня уряд Директорії покинув Рівне і переїхав до Радзивілова, намагаючись реорганізувати війська й підготуватися до подальших боїв проти більшовиків. “І знов, - писав пізніш В.В. Винниченко, - пішло “вагонне” животіння, блукання по станціях, містечках, без притулку, без ладу, без війська, без території й з ворогами з усіх боків. Бували моменти, коли під владою українського отамансько-соціалістичного уряду було кілька верст залізниці, зайнятої урядовими вагонами, в яких жило правительство, партії, урядовці й “військо”. Щось подібне до циганського табору”. Саме тоді з'явилась приказка: “У вагоні Директорія, а під вагоном територія”. Гірка правда.