Відродження Української греко-католицької та Української авто-кефальної православної церков. Забезпечення свободи совісті в Україні

Важливою складовою частиною національно-культурного відродження в Україні було відродження церкви, зокрема, заборонених Української греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної православної (УАПЦ). УГКЦ була офіційно об’єднана з Руською православною церквою (РПЦ) у Галичині в 1946 р. і на Закарпатті в 1949 р. Але фактично вона продовжувала діяти в краї нелегально (катакомбна), мала своїх священиків та єпископів на чолі з митрополитом В. Стернюком.

У 1987 р. було утворено Громадський комітет за легалізацію УГКЦ, який очолив правозахисник і дисидент І. Гель. У 1988 р. в Україні вже діяло 4 єпископи, 269 священиків і 489 ченців-уніатів, які обслуговували 200 приходів. Тоді ж до державних органів УРСР надійшли заяви про реєстрацію греко-католицьких церковних громад. Але Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР не бажала визнавати УГКЦ. Тільки з 1990 р. в УРСР під тиском широкої громадськості були офіційно зареєстровані перші громади цієї конфесії. У січні 1990 р. Синод УГКЦ на чолі з єпископом В. Стернюком проголосив легалізацію своєї церкви. У березні 1991 р. у Львів повернувся верховний архієпископ УГКЦ митрополит Іван кардинал Любачівський. Собор святого Юра у Львові – колишня резиденція митрополита – був повернений греко-католикам. На 1 січня 1991 р. в УРСР УГКЦ мала до 2 тис. громад (усього в республіці тоді було 10, 5 тис. зареєстрованих релігійних громад). УГКЦ діяла переважно на Галичині і на Закарпатті.

Українська православна церква ще в 1685 р. потрапила під зверхність Московського патріархату і перебувала у складі Руської православної церкви. РПЦ упродовж століть була надійним засобом русифікації українського народу. А тому після революції 1917 р. Всеукраїнська церковна рада, яка складалася із духовенства і мирян, висловилася за незалежну (автокефальну) від РПЦ Українську православну церкву. Така церква і була створена у 1919 р. Але в 1930 р. більшовики знищили УАПЦ на території УРСР. Після Другої світової війни парафії УАПЦ були ліквідовані і на західноукраїнських землях. Діяла УАПЦ тільки в українській діаспорі на Заході.

У 1988 р. відбулося офіційне святкування тисячоліття хрещення Русі. Ця визначна подія була використана українською церковною громадськістю для привернення уваги до УАПЦ.

У лютому 1989 р. було створено ініціативний комітет для відродження УАПЦ. 19 серпня 1989 р. приходський священик В. Ярема зі Львова зі своїми прихожанами оголосив про розрив із РПЦ і перехід до УАПЦ. Значний резонанс серед вірних православній конфесії набув факт переходу до УАПЦ єпископа Житомирського та Овруцького РПЦ І. Бондарука. 1 квітня 1990 р. уже близько 300 парафій РПЦ завили про свій вихід з-під юрисдикції Московського патріархату і про бажання належати до УАПЦ. У 1990 р. було створено ієрархію УАПЦ із шести єпископів. У червні 1990 р. у Києві відбувся собор УАПЦ, який проголосив патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (С. Скрипника). У жовтні 1990 р. він прибув до України. На 1 січня 1991 р. із 5970 православних парафій в УРСР до УАПЦ належало 939 або 16%.

У той час, як УАПЦ та УГКЦ усіляко підтримували національне і духовне відродження українського народу, РПЦ залишалася знаряддям русифікації і виступала проти національно-визвольного руху в Україні. Тому РПЦ отримала підтримку з боку офіційних органів радянської влади, зокрема, у справі поділу церковного майна, храмів, інших церковних споруд, які почали повертати релігійним конфесіям з 1988 р. На цьому ґрунті були спровоковані сутички між віруючими різних конфесій, особливо в Західній Україні.

Водночас зростання популярності ідеї самостійності української церкви у 1990 р. змусило собор РПЦ Український екзархат перейменувати в Українську православну церкву, але з підпорядкуванням Московському патріархату (УПЦ - МП).

Відродження УГКЦ і УАПЦ мало велике значення для національно-демократичних сил. У своїй боротьбі за незалежність України вони відтепер могли спертись на національні церкви і розширити сфери свого впливу, оскільки УГКЦ і УАПЦ стояли на позиціях національно-визвольних ідей.

Верховна Рада УРСР 26 квітня 1991 р. прийняла „Закон про свободу совісті та релігійні переконання”. З політикою державного атеїзму було покінчено, втратили силу всі закони та укази радянської влади в Україні, які обмежували бо забороняли нормальну діяльність релігійних громад у республіці.

На 1 січня 1991 р. в УРСР були зареєстровані релігійні громади УПЦ, УАПЦ, УГПЦ, євангельських християн-баптистів, католиків, старообрядців, лютеран, адвентистів, євангельських християн, свідків Ієгови, іудаїстів, мусульман, вірних вірмено-григоріанської церкви, молокан та ін., всього представників 27 конфесій.

Під тиском антикомуністичної, демократичної та національно-визвольної революції в Україні була забезпечена дійсна свобода совісті.