Хортицький Чорний камінь, зберігається в музеї. (Світлина автора).

Свято Андрія-Індри припадає на 30 листопада, за церковним календарем – це день кончини ап. Андрія. В обрядодійстві відображається битва між Індрою і Врітрою, їх там уособлюють відповідно пан Коцюбинський і пан Калитинський. Коцюбинський сідає на коцюбу, як на коня і, здійснюючи еротичні рухи, під’їжджає до калити у вигляді твердого круглого коржа з діркою посередині (символ жіночого лона [6, 37]), яку охороняє Калитинський. Коцюбинський має без допомоги рук підстрибнути і вкусити калиту. [28, 251-252]. Коцюба-кінь асоціюється з фалосом [6, 37], а піч, куди заходить коцюба, – давній символ плідної жінки [3, 58]. Як в цьому святі, так і в подальших Наума, Варвари, Сави, Миколая просліджується весільна обрядовість, а разом із тим статеві стосунки між чоловіком та жінкою. [21]. Вхід чоловічого прутня в лоно жінки рівнозначний заходу в потойбічний світ, тобто смерті, що підтверджує кончину Андрія.

Яков Новицький подає легенду записану в с. Розумовка [18, 33]. " Св. Андрій Первозваний їхав Дніпром. Їхав він один, як палець " – один палець це звичайно чоловічий прутень, виступає асоціація з (В)Одіном, який, як і Петро, був розіп’ятий стрімголов. " Та й пристав каючком до Лисої Гори " – каюк, окрім човна, ще означає кінець, смерть. " Захотілося йому пити… спустився з кучугур в ліс, копнув під деревом – і полилася вода. Обіклав він ту криницю камінням " – перегукується з Індриком, що чистить джерела, а копати криницю (символ жіночого лона [3, 52, 216]) означає статеві стосунки між чоловіком та жінкою, каміння може символізувати чоловіче насіння. " Пішов тоді до каючка, сів і помахав веслом (пор. Василь) на пороги ".

Окрім копання криниці, статеві стосунки символізує посадка рослин або дерев – входження коріння в землю, а сам садок виступає в народній творчості місцем кохання [3]. Дерево – це центральний світовий стовп, який розділяє небо і землю, і з цього поділу починається дуальний космос. Дерево символізує фалос. [6, 35, 36].

В перекладі з латині, hortuc – це огорожене місце, ферма, городина, фруктовий сад, виноградник, або взагалі зелені насадження, парк. [4, 78]; це ще раз підтверджує фалічну символіку острова.

Сонце, що сідає, представлено у народній творчості билинним героєм купцем Садко, що відправляється до Морського царя [25, 23] (згадаймо, що молодий на весіллі є також купцем чи князем-комонезем). Його може уособлювати козак Мамай з народної картини, що сидить у позі запліднення Матері-Землі, на зразок кам’яних стел, що торкаються прутнем землі. У багатьох міфологічних системах сонячний бог грає на музичному інструменті, відповідно Садко грає на гуслах, а Мамай грає на кобзі (бандурі). [22, 51]. Бандура на підсвідомості виступає фалічним символом, гра на якій асоціюється зі статевим актом [35, 9].

Коса на голові воїна-козака позначає місячну сутність. Вона має іншу назву – оселедець, що походить, швидше за все, від слова " оселя " (пор. Василь). Та й назва риби " оселедець " не стає вже такою образливою, якщо пов’язувати її з місяцем та фалосом – ознакою чоловічої сили. Назва іншої легендарної вусатої риби " сом " перегукується з ведичною назвою Місяця – Соми [39, 289].

До зазначених Садка і Мамая, треба додати такі аналогічні персонажі як Христос і Крішна (пор. „ красний ” – асоціація із червоним Сонцем, що заходить), які були послані богами на землю. Один з символів Христоса є риба, а ознака кришнаїтів – оселедець. Небесні воїни, яких послано на землю мають крушити-кресати вмістилище підземного світу для того, щоб постало нове життя. І як воїн віддає живота свого за життя роду, так і прутень викинувши насіння вмирає. Посланці виступають воїнами, які віддають себе у жертву заради життя.

Човен з померлою людиною мають посадити в лоно землі, якби запліднити її, аби людина мала можливість відродитися в майбутньому поколінні. І, напевне, на святилищі обсерваторії, що знаходиться на висоті Брагарня о. Хортиця [32] позначені два двори: більше коло – жіночий двір, менше – чоловічий двір. Між ними мала би бути т.з. алея, яка є на інших типових святилищах, але вона не збереглася. Саме ця алея є уособленням прутня, який як місточок поєднує чоловічу і жіночу калиту. Можливо, що вівтарик (або як його ще називають археологи скриня) на цій алеї і позначає насіння, що перевозиться у човні до раю – жіночого лона. Чоловік " покриває" жінку, а жінка " покриває" човен з померлою людиною, що виступає як насіння. Така ж схема взаємовідносин чоловік-жінка відображені на фібулах середньодніпровської Русі VI-VII ст. [24, 189-193].

Урочище Січові Ворота

Острів Хортич виступає як човен-прутень, що перевозить Індру-яйце, стоїть напроти жіночого лона, вхід до яких перегороджує Воротар-Врітра у вигляді порогів. Тоді північний кінець острова, річище " Січові Ворота" мають пряму вказівку на сечу, що має витікати з прутня. Тому й пером (пор. Перун) пишуть (пор. писати, писало – пісяти). Звідти ж виходить і насіння, що могло позначитись білими кольорами на каміннях у вигляді піни, або помету птахів, що там гніздяться. Виникає асоціація коня з фалосом, який після їзди набирається піною. Може безпосередньо з Січчю треба ототожнювати о. Хортич, а Великий Луг з Кошем-кошиком, де знаходиться жертовне насіння – воїни-кшатрії (кіш+ядро).

В північно-східній частині о. Хортиця є балка і скеля Совутина, в якій і зараз можна зустріти нічного птаха сову, яка в народній творчості символізує вечірню Зорю. Дрібніший різновид нічного хижака називається " сич", оклик якого віщує біду, швидку загибель. В назві птаха " сова" легко побачити чоловіче ім’я Сава (пор. " сивий"), що пов’язане з місяцем та фалічним символом, який після виверження сімені вмирає. Похорони Сави відзначають 5 грудня, якраз після свята вечірньої Зорі Варвари (4 грудня) [21]. Це час завершення дії вечірнього крила огняної птахи Матир-Сви з Велесової Книги, яка віщує або перемогу (вранці) або загибель (ввечері): " Матир-Слава сяє до облаків, як Сунь, і віщує нам побіди і загибель… Б’є то крилами Матир-Сва і співає пісню до січі." [1, д.7є].

Острів Хортиця в давнину сполучався піщаною косою із скелями-островами Три Стовпи, які зараз знаходяться біля машинного залу Дніпрогесу. Так як на носі храма-човна громади " Схорон єж словен" розташований образ вогняної собаки Симаргла (щоправда ніс човна обернений на схід), то можна припустити, що ці скелі символізують також собаку, але триголового з можливим запаленням на скелях вогню. Тобто вони можуть асоціюватися з трьома вогняними стовпами (див. Семен Стовпник). За грецькою міфологією триголовий пес Кербер (Цербер) охороняв вихід із підземного царства і не давав можливість тіням померлих втекти з мороку на землю, на сонячне світло. У цього пса була одна довга шия, а замість хвоста звивався дракон. [7, 108]. Цього пса зміг подолати Геракл, якого також асоціюють з фалічним символом. За Геродотом, від нього і змієногої діви в наших Запорозьких краях зародилися скіфські роди [4, 37].

З триголовим псом перегукується значення ведичного Тріта, що подає Ю. Шилов: " Тріта Аптья – " Три(головий) Водяний" – найдавніший з поширених серед індоєвропейських народів образ громовержця, що бореться із змієвидними демонами. За законами прадавньої міфотворчості, Тріта ототожнювався з цими демонами. Тріта Аптья відповідає одному із засобів народження Агні, який теж нерідко уявляється триголовим, бо осягав три світи. Але на відміну від Агні, він спрямований не до Неба, а під Землю. Тріта захищає від вторгнення сил Потойбічного Світу – як своїм змієборством, так і прийняттям на себе " гріхів богів та людей". Головний його подвиг – перемога над триголовим драконом і звільнення корів-гавас, під якими в індоарійській міфології малися на увазі промені Сур’ї чи Ушас. Образ Тріти близький до Парджаньї та Індри." [39, 238].

Чим можна пояснити таку розбіжність у символіці острова Хортиці, де бачимо переплетення багатьох міфологічних персонажів?

Розглянемо державний герб Русі-України. В нижній частині бачимо образ яйця. В календарній системі низ Триглава позначає осінній або вечірній період – Сонце, що заходить. Внизу православного восьмикінцевого хреста на цьому місці стоїть місяць молодик в позиції човна. Яйце символізує Індру, а весь середній зуб – фалічну булаву. Яйце виступає також вмістилищем – це ведичний Валу. В середині яйця перевернута п’ятикутна зірка – символ людини, що висить стрімголов. Яйце обернено гострим кінцем на схід – своєрідний човен. Валу позначений символом Тура або Овна. Громада " Схорон єж словен" на цьому місці ставить колоди викладені у формі квадрату – ребрами до сторін світів (пор. з єгипетськими пірамідами), на кінцях якого чотири вовки (собаки). Як бачимо в символі Триглава можемо знайти описані прояви.

Острів Хортиця в духовному плані мав величезне значення для світотворення, а разом із тим є одним із основних символів продовження роду. Божественна чоловіча запліднююча сила мала надихати воїнів до великих звершень заради майбутнього життя.

Якщо за міфологією, Інтра вбиває Змія і випускає з вмістилища Воду та Сонце, то побудова Дніпрогесу на скелях Кохання може асоціюватися із штучним поясом цнотливості, який не дає ані запліднити, ані породити нове життя. Дніпробуд став символом знищення духовної основи нашого Роду. Таким чином повернення до природного стану Дніпра, дасть можливість усвідомлення повноцінного буття природної сутності Богів.

Література:

1. Велесова Книга / Упоряд., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7520 (2012). – 180 с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ " Перун", 2001. – 1440 с.

3. Виженко О.Є. Україна кохання. Фольклорне дослідження. – К.: Деркул, 2005. – 280 с.

4. Вілінов Ю. Острів у філіграні епох та шляхів. Хортицький колаж. – Запоріжжя: Поліграф, 2003. – 206 с.

5. Войтович В.М. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.

6. Гаврилюк Е. Еротичні імплікації рослинної символіки в українській календарній обрядовості / Студії з інтегральної куртурології. Ритуал. Спец. вип. " НЗ". – Львів. - № 2. – 1999. – С. 32-55.

7. Гловацька К.І. Міфи Давньої Греції. – К.: Веселка, 1991. – 264 с.

8. Гнатюк В., Гнатюк Ю. Размышление о славянстве, или Чьих же богов мы внуки? – Днепропетровск: Овсянников, 2003. – 72 с.

9. Дивна сопілка. Українські народні казки. – К.: Веселка, 1972. – 248 с.

10. Жуйкова М. Номінація смерті та архаїчне мислення / Студії з інтегральної куртурології. Thanatos. Спец. вип. " НЗ". – Львів. - № 1. – 1996. – С. 28-62.

11. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К.: Абрис, 1994. – 256 с.

12. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

13. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. – К.: Обереги, 1992. – 424 с.

14. Костомаров Н. Славянская мифология / Хроника 2000. – К.: Доверие. – Вип.1. – 1992. – С.34-49

15. Лозко Г.С. Коло Свароже: Відроджені традиції. – К.: Укр. письменник, 2005. – 222 с.

16. Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Вид. центр " Просвіта", 2000. – 288 с.

17. Новий заповіт. – ВЄББ, 1988.

18. Новицький Я.П. Народна пам’ять про Запорожжя / Народна пам’ять про козацтво. – Запоріжжя: Інтербук, 1991. – С.11-99

19. Новицький Я.П. Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності. – Запоріжжя РА " Тандем У", 1997. – 88 с.

20. Пашник С.Д. До календарних витоків / Родове Вогнище. – № 3. – 7513(2005). – С.51.

21. Пашник С.Д. Коло Свароже. Православний календар. – https://svit.in.ua/cal.htm

22. Пашник С.Д. Перевтілення душі воїна / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції " Основи теорії військової справи та бойових мистецтв", Запоріжжя, 26-27 травня 2006 р. – Запоріжжя, 2006. – С.47-53.

23. Пашник С.Д. Утро Сварога. Народные праздники весны / Родосвет. – Вып.1. – 7514 (2006). – С. 29-36.

24. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. – М.: София, Гелиос, 2001. – 744 с.

25. Серяков М. Л. Рождение Вселенной. Голубиная книга. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 576 с.

26. Силенко Л. Мага Віра.- Нью-Йорк: РУНВіра, 1979. – 1428 с.

27. Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей. – К.: Наук. думка, 1996. – 336 с.

28. Скуратівський В.Т. Дідух: Свята українського народу. – К.: Освіта, 1995. – 272 с.

29. Скуратівський В.Т. Русалії. – К.: Довіра, 1996. – 734 с.

30. Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука. – К.: Гол. ред. укр. рад. енцик. АН УРСР. – 776 с.

31. Слов’янські вірування. Писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання / Укладач В.О. Артюх. – Суми: Вид-во СумДУ, 2009. – 126 с.

32. Тесленко Д.Л., Остапенко М.А. Мегалітичне культове спорудження доби бронзи на о. Хортиця / Спеціальний випуск міжвузівського збірника наукових праць " Проблеми археології Подніпров’я". – Дніпропетровськ: Вид. Дніпропетровського університету, 2000. – С.73-95.

33. Ткач М.М. Володимирові боги: міфологічний зміст та систематизація головних персонажів язичницького культу. – К.: Укр. Центр дух. культури, 2002. – 192 с.

34. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – Москва: Изд. політ. літ., 1986. – 576 с.

35. Українські сороміцькі пісні / Упоряд., передмова М.М.Красикова. – Харків: Фоліо, 2003. – 287 с.

36. Шамсі Башту. Легенда про доньку Шана / Хроника 2000. – Вип. 1. – К.: Доверие, 1992 – С. 53-66.

37. Шаповалов Г.И. Корабли веры: Судоходство в духовной жизни древней Украины. – Запорожье: Дикое Поле, 1997. – 160 с.

38. Шаян В. Віра Предків Наших. – Луцьк, 2000. – 904 с.

39. Шилов Ю.О. Брама Безсмертя. – К.: Журн. " Український Світ", 1994. – 384 с.

40. Шилов Ю.О. Прародина ариев. История обряды и мифы. – Киев: Синто, 1995. – 744 с.

41. Шилов Ю.О. Пращури. Прадавня історія Русі. – Вінниця: Континент-Прим, 2006. – 168 с.

42. Яворницький Д.І. Дніпрові пороги: Геогр.-істор. нарис. – Дніпропетровськ: Промінь, 1989. – 142 с.

43. Яворницький Д.І. Історія Запорозьких козаків: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990-1991. – Т.1.