Особливості язичницьких вірувань і пантеону божеств

Поезія, зокрема усна творчість, будь-якого народу має глибинні витоки. Вона ґрунтується на певних уявленнях про походження народу. Це зумовлено як навколишнім середовищем, так і світо­баченням. У цій сукупності спостерігаємо відбиття історичних реалій. Чим глибшою була віра народу, тим бурхливішою була фантазія, що трансформувала образи реальних героїв, надавала їм узагальнюючих рис, знаходила пояснення тих чи інших явищ.

У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу й мудрість наро­ду. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза живуть герої нега­тивні. Вони доповнюють перших, відтіняють їхні кращі якості. Це своє­рідний дуалізм світобачення.

Пантеон язичницьких богів формується на основі матеріалістичних уявлень, підкреслює зв'язок людини з навколишнім середовищем. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же Батько природи і Владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління долею всього і всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хорс, або Сонце, особливо шанова­ний на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр — весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість — відновлення життя після зими.

Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в пере­кладі зі старослов'янської означає " грім", із грецької — " вогонь". За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази " Пе­рун убив", " Перунова стріла" говорили про його необмежену силу.

Дві сили йшли обіруч людини — Білобог і Чорнобог, що уособлю­вали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.

Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині, по­чинаючи від матері-землі, були дуже популярні у віруваннях і відбива­ли природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображен­ня їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, ви­ноград або яблуко.

Основний пантеон супроводжувала ціла низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. До речі, для слов'ян не характерним було при­несення людей у жертву богам.

Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були максималь­но наближені до них самих, обожнювалися всілякі духи і сили приро­ди: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особлива шана надавалася деревам: кожне символізувало той чи інший рід, пле­м'я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього прави­ла суворо дотримувались. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий, — символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.

Священними вважалися також птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.

Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах — бджола та сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.

Слов'яни вірили не тільки у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності — душі, яка, в їх розумінні, про­довжувала своє існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукува­лася добром на поклик людини чи набувала попереднього вигляду.

Отже, поетична творчість слов'ян була максимально наближеною до життєвих реалій і в поетичній формі відбивала прагнення до єднання з навколишнім середонищем, оберігаючи його, і передавала у спадок на­ступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода уможливлять гідне продовження роду.

Формування східнослов'янського етносу із самобутніми культурними традиціями активно відбувалося у період так званої зарубинецької куль­тури (І ст. до н. є. - І ст. н. є.).

Основою культури будь-якого наро­ду є його світогляд. Якою ж була кар­тина світу східних слов'ян дохристи­янського періоду?

Язичницька міфологія, обрядо­вість, музично-поетична творчість, ужиткове мистецтво відображували органічний зв'язок людини з приро­дою, адже світобачення давніх сло­в'ян ґрунтувалося на культі природ­них сил, поклонінні Землі-Матері - Мокош (богині родючості), а також усьому живому - сонцю, воді, росли­нам, тваринам і птахам. Язичницькі релігійні уявлення слов'ян були ані­містичними. Наші предки вірили, що все навколишнє середовище живе, і шукали в ньому світоглядні опори, першооснови буття. Так складалися міфи про язичницьких богів, міфоло­гічні уявлення про духів, фантастич­них божеств та істот (мавок, русалок, чортів, домовиків, лісовиків та ін.).

До священного слов'янського пан­теону належали бог грому і блискавок Перун, боги сонця Хорс, Сварог і Дажбог (покровитель тепла і добробу­ту), бог вітру Стрибог, бог рослиннос­ті Симаргл, бог худоби Велес та ін.

Світоглядні уявлення слов'ян вті­лилися в образі Світового дерева, вер­тикальний вимір якого символізував гри царства: небо (гілля), землю (стовбур) і підземелля (коріння), а горизонтальний - ідеї простору (схід - південь - захід - північ) і часу (ра­нок - день - вечір - ніч), а також чо­тири пори року (весна - літо - осінь - зима). У календарних обрядах квіту­че; дерево символізувало життя, а всох­ле - смерть.

Яскраве свідчення міфологічного світогляду давніх слов'ян-язичників - міф про створення світу із золотого яйця-райця, яке знесла сонячна Жар-птиця. Образ Світового яйця - дже­рела світла, тепла, весняного пробу­дження природи - відображено в символіці давніх писанок. У такий спосіб народ утілював ідею вшанування ро­дючості, творчої сили.

...

Як свідчать історичні джерела, піс­ля запровадження християнства ідолів знищували, тому до нашого часу збе­реглася лише незначна кількість пам'яток язичницької слов'янської скульптури. Найвідоміша з них – так званий Святовит (IX ст.), знайдений у річці Збруч поблизу міста Гусятина на Тернопільщині. У цій статуї відобра­жено цілу систему язичницького світог­ляду, її виконано у вигляді чотири­гранного стовпа заввишки близько З м. На трьох рівнях кожної грані викарбувано зображення, що символізу­ють три світи: вищий (небесний), се­редній (земний) та нижній (підзем­ний). На верхньому рівні зображено образи богів (на думку дослідників, це Мокош, Лада, Перун та Дажбог), на середньому - маленькі фігурки людей, що взялися за руки, на нижньому -бога, який тримає Землю. Вчені при­пускають, що це Велес. Завершує стовп гостроверха шапка, що об'єднує лики усіх чотирьох богів.

Після запровадження християнства традиції язичницького мистецтва не зникли безслідно. Вони продовжували існувати поряд із християнським мис­тецтвом. Таке поєднання двох тради­цій дістало назву «двовір'я». Саме в культурному просторі двовір'я упро­довж багатьох століть розвивалося ук­раїнське народне мистецтво, поєдную­чи старе з новим, зберігаючи зв'язок культур.