Україна в складі Речі Посполитої

Зв’язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.

Річ Посполита була однією з найбільших держав тогочасної Європи з населенням 7, 5 млн. і загальною площею 815 тис. км². Поляки заселяли лише 180 тис. км² цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території не перевищувала 2 млн.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм українські землі, що опинилися у складі Польщі було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.

Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв, обов’язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.

Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до її верхівки належали майже 30 найбільших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів. Їх ще назвали магнатами. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10–15 сіл.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. Їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім’ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього поселення.

Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно надавали їй нові привілеї. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони, а з 1573 р. шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.

Польська шляхта наступала також на права міст. В 1565 р. місцевим купцям було заборонено купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів.

У тогочасних українських містах проживало до 15% усього населення. Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом – Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40–50 багатих патриціанських родин. Середні городяни складалися з купців і торгівців. А більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були дуже обмежені. Жителі міста належали до стану міщан.

При цьому, українському міщанству в Польській державі жилося дуже нелегко. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користувалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV–XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати, чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.

Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.

До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав (в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни не мали права переселятися без дозволу пана).

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв’язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися в феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. – два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи. Особливо жорстокого характеру кріпацтво в Україні набувало в густозаселених районах, таких, як Галичина, та Волинь.

З кінця XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т.ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Сюди переселялися селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатіші в світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До середини XVIІ ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова система, що довела панщину до кількох днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.