Переяславська Рада 1654 р. та її історичне значення

Після невдалої для козаків Берестецької битви та укладення Білоцерківської угоди 18 вересня 1651 р., гетьман активізував відносини з Москвою. Перша спроба переговорів відбулася наприкінці 1648 р. через Єрусалимського патріарха Паїсія, який їхав через Київ до Москви.

Хмельницький розумів, що без союзників Україна не вистоїть. Що собою являли такі союзники як Туреччина, Кримське ханство, - він переконався в ході бойових дій. Тому цілком природними були спроби встановити відносини з Москвою, яка неодноразово вела війни з Польщею. Більше схилялася до союзу з Москвою і старшина. Крім того, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Зумовлювалося це приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їх мов, культур.

Контакти з російським царем підтримувалися і в 1649 р. Зокрема, у березні 1649 р. Москва надіслала перше офіційне посольство в Україну. Після переговорів до Москви вирушило в квітні перше українське посольство на чолі з чигиринським полковником Ф.Вишняком. І хоча уряд Росії зайняв вичікувальну позицію після недавньої важкої війни з Польщею, переговори продовжувались.

22 квітня 1653 р. до Москви прибуло нове посольство від Б. Хмельницького -Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького гетьмана виступити на захист України, прийняти її " під високу руку" і послати на допомогу військові сили.

1 жовтня 1653 р. царський уряд скликав Земський собор, учасники якого висловилися за рішення; " Гетьмана Богдана Хмельницького і все Войско Запорожское з городами і землями принять". На підставі цього цар вислав в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. 31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі.

8 (18) січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність царю, але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І.Богун та І.Сірко.

У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті у березні 1654 р., звідки їх назва, - " Березневі статті". Основні їх положення зводилися до наступного:

- Україна (територія колишніх Київського, Чигиринського, і Брацлавського воєводств) переходять під протекторат Росії;

- влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо і затверджує цар (передбачалась пожиттєвість влади Богдана Хмельницького);

- чисельність козацького війська - 60 тисяч чоловік;

- в містах зберігалося право на самоврядування;

- визнавалася самостійність української православної церкви;

- Україна отримала право на зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною;

- передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.

Однак царський уряд, що виступав за політику жорстокої централізації Росії, одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права її населення, хоча за Березневими статтями російський уряд фактично трактував Україну як окрему державу.

Серед істориків досі немає згоди в оцінці характеру Переяславської угоди. На думку М.Грушевського, Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) зобов'язувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи.

Український історик В.Липинський вважав, що угода була тимчасовим військовим союзом України з Москвою проти Польщі.

За офіційною радянською теорією Переяславська угода стала результатом прагнення українців і росіян до воз'єднання і що воз'єднання двох народів було основною метою визвольної боротьби українського народу і самого Б.Хмельницького.

Є думка і про те, що насправді, Б.Хмельницький сподівався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу тощо.

Невдовзі після Переяславської Ради Польща почала нову агресію проти України. В березні 1654 р. її військо вторглося на Поділля, Волинь і Брацлавщину. На цей раз українському війську допомогла Росія, яка вже перебувала в стані війни з Польщею. До кінця 1654 р. українсько-російські війська змусили поляків відступити. Взимку1656 р. поляки виступили на Умань уже при підтримці кримського хана, але в
Охматівській битві були розгромлені. Були визволені Поділля і майже вся Східна
Галичина. 19 вересня того ж року поблизу Городка польські війська знову зазнали
поразки.

В цей же час проти Польщі виступила і Швеція. В серпні-жовтні 1656 р. Росія і Польща уклали Віленське перемир'я.

Хмельницький, зі свого боку, енергійно займався утвердженням коаліції зі Швецією, Семиградцям, Бранденбургом, Молдовою, Волощиною та Литвою проти Польщі і Криму. Так, уклавши Українсько-Трансільванський договір 1656 р. із семигородським князем Юрієм Ракоці і погодившись підтримати його кандидатуру на польський престол, Хмельницький домігся того, що Ракоці спільно зі Швецією здійснив похід на Польщу і навіть захопив Варшаву. Проте невдовзі Польща отримала допомогу від татар і австрійців, а семигородського князя скинули з престолу. Все це остаточно підірвало здоров'я хворого Б. Хмельницького і 6 серпня1657 року він помер.

Отже, визвольна війна українського народу була не тільки видатною подією в історії. Вона дала початок розбудові української державності. Водночас входження під протекторат Росії мало неоднозначні наслідки. З одного боку - це сприяло національному і культурному відродженню, оскільки було покладено край наступові уніатства і католицизму Речі Посполитої, зазіханням Криму і Туреччини, 3 другого - царський уряд з самого початку став обмежувати автономію України, а потім поступово зовсім скасував її. Згідно з рішеннями Переяславської Ради, Правобережна Україна також потрапляла під протекторат Росії, але несприятливі результати її війни з Польщею призвели до того, що аж до кінця XVIII ст. ці українські землі залишалися під владою польських феодалів і шляхти.