Політика „коренізації, її особливості й наслідки на українських землях

Для культурного будівництва в Україні у міжвоєнний період було характерне з одного боку певне українське відродження у 20-ті роки і крайня ідеологізація культурного життя в 30-х роках.

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х - поч. 1930-х рр. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою „коренізація". Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такі заходи центру пояснювалися різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-державному апараті. Зокрема, наприкінці 1920 р. українці, складаючи близько 80% населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, а у квітні 1922 - 23, 3%. Виправити цю невідповідність взявся в 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику „коренізації" партійно-державного апарату в неросійських республіках.

Отже, щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що „коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

В Україні політика „коренізації" набрала форми „українізації". Вона передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

- висування українців на керівні посади;

- впровадження української мови в державні та культурні установи, пресу,
навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних
меншин, які проживали в Україні.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках і з самого початку зустріла значний опір з боку шовіністично налаштованих представників партійної верхівки, частини працівників партійно-радянського апарату, місцевої російської інтелігенції тощо. Незважаючи на це, результати її були вагомі:

- у 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%,
на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ,
українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів.
Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%;

- українізація сприяла залученню до радянського культурного
будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі,
зокрема М.С. Грушевський;

- відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці
видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів,
виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45
професійних театрів і т. д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка і багатьом іншим. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.

І, взагалі, українізація почала виходити за дозволені центром рамки:

- вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

- зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і
бачив у ній ідейного конкурента партії;

- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців,
стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму
вважали, що не можна нав'язувати усім народам російський шлях до комунізму, що
кожен народ, в т. ч. і український, повинен йти до комунізму своїм шляхом,
пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами
українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком
освіти з 1924 по 1926 рр. О. Шумський, економіст М. Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

„Хвильовизм", „шумськізм" і „волобуєвщина" були оголошені проявом „буржуазного націоналізму", небезпечним „націоналістичним ухилом".

З кінця 20-х рр. українізація поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.