Історичні умови формування і специфіка вживання етикетних формул звертання

Вступ

Мова – це величне надбання людства. Вона не лише найпотужніший засіб спілкування, знаряддя мислення, а й історія народу, необхідна умова його існування. Вона є основою зростання особистості, спрямована на внутрішній світ людини та її психіку, у зовнішній світ людських взаємин. Культура особистості значною мірою залежить від бездоганного зразкового мовлення.

Між рівнем освіченості, загальної культури й рівнем мовної культури людини існує співмірність і залежність. Освічена людина може осягнути кілька мов. Однак, важливо, щоб чужі мови не заступали мову своєї нації. Інтелектуальне досягнення кожної людини передбачає знання державної мови, оволодіння її літературними нормами, вироблення вміння користуватися всіма мовними одиницями залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення, бо мова є засобом інтелектуально–культурних досягнень особистості і способом її презентації у суспільстві.

Незважаючи на широту теоретичних досліджень проблеми мовного етикету, появу цілої низки практичних посібників і підручників, питання мовної культури населення стоїть гостро, про що свідчать спостереження над усним і писемним мовленням наших співвітчизників. Низька культура мовленнєвого спілкування, недотримання комунікативних норм спричинені, на думку дослідників мовного етикету та на мій погляд, значною мірою тим, що населення не лише погано знає культуромовні закони, а й не враховує їх національної специфіки. Звідси і актуальність та мотивація нашої статті «ЗВЕРТАННЯ В УКРАЇНСЬКИХ ФОРМУЛАХ МОВНОГО ЕТИКЕТУ»

Мета статті – дослідити національну специфіку звертань в українському мовному етикеті. Мета визначає таке завдання: дослідити історичні умови формування і особливості функціонування звертань в українській мові.

Предметом дослідження є українські мовноетикетні формули звертання.

Історичні умови формування і специфіка вживання етикетних формул звертання

Антропоцентричний і комунікативний підходи до вивчення мови зумовили посилену увагу вчених до культурологічної проблеми, її національної специфіки взагалі і до питання мовного етикету зокрема. Значний внесок у науку про культуру мови зробили вітчизняні лінгвісти Акуленко В., Бабич Н., Бацевич Ф., Богдан С, Мацько Л., Стельмахович М., Формановська Н. та інші.

Суспільство, розвиваючись, виробляє правила мовної поведінки, обов’язкові для всіх членів, тобто формує мовний етикет. Згідно із словником, етикет – це установлені норми поведінки і правила ввічливості в товаристві. Мовний етикет – система стійких мовних формул, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у відповідності до соціальних ролей в офіційних й неофіційних обставинах.[ 5, с. 138 ]

Мовний етикет має національну специфіку і закріплений в системі мовних етикетних формул звертань і вітань, вибачення, прохання, подяки, прощання, побажання; способів висловлення співчуття, жалю, вини, горя тощо, а також слів і висловлювань на позначення згоди, відмови, запрошення, привітання, привернення уваги, знайомства, похвали і т. под.

У структурі мовного етикету нашу увагу привертає звертання, що вживається при налагодженні контакту між мовцями.

Звертання – це той елемент мовного етикету, який передусім сигналізує про соціальні відносини, що встановлюються в рамках комунікативного акту. Тому головним чинником, який впливає на вибір того чи іншого звертання, є соціальний статус комунікантів, ситуація спілкування.

Спілкуючись, ми неминуче вдаємось до звертань. Воно є «отією чарівною паличкою, що знаходить стежини до людей.» [1; 86]

Вибираючи звертання, потрібно враховувати ситуацію спілкування (в родині, з друзями, на роботі, з незнайомими людьми, в транспорті) і фактор адресата (його вік, стать, посаду, фах). Використання того чи іншого звертання може обмежуватись сферою спілкування, тобто закріплюватись за певним функціональним стилем: «високоповажний пане голово», «глибокоповажні пані й панове», «шановні колеги», «блаженний митрополите», «преосвященні владики», «чесні отці», «дорогі брати і сестри», «любі діти» і т.п. (додаток1)

У родинному спілкуванні українців суттєвою ознакою були звертання батьків до дітей. (додаток 2). Душу малої дитини наші пращури плекали змалку. Дотепер збереглися в народній пам’яті пестливі слова–звертання до малого дитяти. Добрі, ласкаві, ніжні, всі вони призначені задля виховання любові до рідної мови, рідного слова – сонечко, пташечко, ясочко, леліточко, котику, горобчику.

Окремі регіони мали своєрідну систему назв, завдяки яким можна звернутися до дітей, різних за віком, рисами характеру, поведінкою.

Так, гуцули дітей – немовлят називали – опелінок; в один рік – годовичок; дитину, що повзає – плазун, плазунчик, плазунець, лазуночка; дитину, що ходить – ходун, ходунець; дитину, що не має зубів – дід, дідуган; дитину, що має зуби – зубань; у два роки дитину називали – друга паша, друге літо; на третьому році життя – гулячок, гуляко, пічкур, третяк; у чотири роки – метунець, четвертак; у п’ять років – п’ятак, п’ятиліток, підпасич. Дітей, які народжувались взимку, називали зимак; в березні – марчук; в Петрівку – петрівченя.

Галичани, бойки, гуцули називали своїх дітей відповідно до віку: до 10 років – хлопець, дівчє; старші 10 років – хлопчище, дівчина; великий, той хто рубає ліс, – парубок, легінь; дівчина на виданні – дівка в заплітках, дівка в бовтицях.

У поліщуків зверталися до дітей таким чином: до хлопців: хлопчє, хлопчина, хлопчисько; до дівчат: дівчинка, дівчук, дівчур, дівочка, дівуля, дівчисько, дівка, дівчинисько, дівчє; до немовляти: ляля, ляльочка, лялюся; до дитини до 3 років: дитя, дитятко, дитина, дитинойка.

У Західному Поліссі до дітей були звертання: малий / мала, малейкий / малейка, маленький /маленька.

У спілкуванні з дітьми українці вдаються до таких звертань: доню, донечко, хлопчику, діти, дитино, малеча, малий, непосидо. Навіть до дорослих дітей мати–українка звертається діти. Типово українським є також звертання до хлопчиків – козаче, а іноді в поєднанні з іменем (Максиме–козаче).

Звертаючись до дітей, використовували вторинні номінації, запозичені зі світу тварин, рослин, небесних світил: сонечко, птася, зірочка, квіточка, ластівка, котик, горобчик, рибочка, ціпка.

При дослідженні мовних етикетних формул звертань треба звернути увагу на звертання дітей до матері: мамо, мамочко, мамонько, мамуню, мамусю, мамусечко, мамусенько, мамунечко, мамцю, мамуньцю, матінко, матіночко, матусенько, неню, ненько, ненечко.

Етикетні формули звертання українців формувалися з дохристиянських часів, про що свідчать збережені у народному побуті діалектні висловлювання, насамперед призначені для родинного спілкування: мамо, ненько, неню, тату, татку, няню (до батька), вуйку, вуйно, тітко, дядьку, стрийку, стрийно, небого, кумо, куме, свате, свахо, брате, сестро, сестрице, бабцю, дідусю, діду, нанашко, нанашку (до хрещених), швагре, братово, донцю, сину, онучко, онучку і т.п.

У часи Запорізької Січі козаки звали себе «товаришами», про що зафіксовано у багатьох фольклорних творах, художніх творах на історичну тематику, а також в «Історії України – Руси» М.Грушевського. Крім того, у козаків побутували звернення, подібні до звернень у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти, братове, браття, братці, брати, братики.

Донедавна вважалося, що шанобливо–ввічливі форми звертання «пане», «пані», «панове» поширились в Україні під впливом польської мови і характеризує мовлення жителів Західної України. Але аналіз текстів усної народної творчості (колядок, щедрівок, прислів’їв, приказок тощо), історичних текстів та літописів переконує у давності цієї етикетної формули на українських теренах.

Слова «пан», «пані», «панове» можуть уживатися самостійно або в поєднанні з іменем, прізвищем, назвою особи за фахом чи родом занять: пане професоре, панове присутні, пані Ніно тощо.

При спілкуванні в піднесеній тональності у листах ці звертання вживаються з означеннями «шановний», «вельмишановний», «високоповажний». В усній народній мові вони, як правило, з прикладкою: «пане–господарі», «пане–брате», «пане–сватове». «Чи дома, дома цей пан–господар? / Цей пан–господар на ім’я Михайло?» [3; 46].

З часів Радянської влади таке звертання незаслужено обминалось і навіть підлягало викоріненню, але зараз повертається на своє місце у спілкуванні

В основі українського ввічливого поводження лежить доброзичливість, тому морфема добр– є дуже продуктивною у формулах етикету. Досить поширена вона у прямих звертаннях, які функціонують переважно в дружній, (фамільярній) тональності: Чоловіче добрий! Людино добра! Добра душа! Люди добрі!

«Добродію», «добродійко» – специфічно українське шанобливе звертання як до знайомого, так і до незнайомого і вважається «старою почесною назвою осіб, що добре роблять» [1; 92]. Ця етикетна лексема фіксується в словниках української мови ще з 17 століття. Уживаються «добродій» («добродійко») і як увічлива форма згадування про відсутню людину. Це звертання вживалося самостійно і в поєднанні з етикетними означеннями: шановний (шановна), ласковий (ласкава), високошановний (високошановна), вельмишановний (вельмишановна), високоповажний (високоповажна) та з іменами по батькові. Поширене це звертання і в поєднанні із засобами титулування (пане добродію, пані добродійко), і з означальними прикметниками. В українському мовленні використовуються паралельні формули звертання: «пане добродію», «чоловіче добрий», «люди добрі» та інші.

Однією з форм звертання до незнайомої людини в сучасній українській мові є слово «громадянин» («громадянка», «громадяни»). Воно поширилось у 20 столітті під впливом російської мови, яка, у свою чергу, перейняла таку форму звертання з часів Паризької революції. Сфера функціонування цієї формули етикету вузька – правовий, юридичний контекст.

Арсенал лексичних засобів вираження звертання до незнайомої людини у сучасному мовленні дуже збіднений. Це призводить до випадків, коли ми вдаємося до формул–замінників звертань, а саме до формул, головною функцією яких є функція підтримання мовного контакту, а не його зав'язування. Наприклад: «Послухайте… Слухайте… Вибачте, як пройти до…? Гей! Дозвольте звернутися... Можна вас запитати (попросити)...?

Одним із традиційних українських виявів шанобливості є вживання пошанної множини. Сьогодні багато непорозумінь і суперечок викликає проблема: як традиційно звертались українці до рідних – на «ти» чи на «ви»? Яка форма є давнішньою, адже в сучасному українському мовленні обидві вважаються нормативними? Тим паче, що зникнення «Ви» у звертанні до рідних, особливо в останні десятиліття, багатьма людьми сприймається дуже болісно: «Вже рідні діти з матір’ю на «ти»». (Л.Костенко)

Як свідчать джерела, у Київській Русі звертання на «Ви» не знали, воно було запозичене українською мовою значно пізніше, десь у кінці 14 століття. Така граматична форма етикету стала традиційною для національного мовлення у родинному колі: «Встали мама, встали тато…» (П.Тичина), «Якби моя бабуся встали» (Остап Вишня). У сучасному спілкуванні загальноприйнятим є звертання на «Ви» до малознайомих, незнайомих, а також у діловій комунікації.

Займенник «Ви» варто писати з великої літери тоді, коли звертаємося до однієї особи: «Іване Петровичу! Запрошуємо Вас…», «Шановна Ірино Степанівно! Вітаємо Вас…», «Пане (пані) голово! Звертаємося до Вас …» тощо. При звертанні до кількох осіб займенник слід писати з малої літери: «Дорогі колеги! Вітаємо вас …»

Займенник «ти» є виразником близьких стосунків між людьми. Він передає повагу, що виникла на основі дружби, товариськості чи кохання. На «ти» спілкуються між собою товариші, колеги, співробітники, друзі, члени родини тощо. Вживання мовної етикетної форми звертання на «ти» чи «ви» у багатьох випадках регулюється ситуацією.

Багато суперечок дотепер викликає питання: яка форма звертання – на ім’я чи ім’я і по батькові – є традиційною для українців? Одні вчені категорично виступають проти вживання форми імені й по батькові, вважаючи її «московським звичаєм», «способом творення «безлицьої людини в УРСР» [2, с. 96]. Їхні аргументи ґрунтуються головно на тім, що, на їх думку, український мовленнєвий етикет прийняв таку форму звертання від росіян. Подібну точку зору обстоювали і деякі українські письменники.

Прихильники вживання імені й по батькові (І.Огієнко, П.Одарченко та ін.), навпаки, переконують, що така форма є давнім українським звичаєм, оскільки вона трапляється в найдавніших писемних пам’ятках: грамотах часів Київської Русі, документах Богдана Хмельницького. Відсутність спільної позиції вчених щодо цього питання можна пояснити тим, що літературна форма строго не регламентує використання однієї з формул.

Суттєвим у вираженні цієї проблеми, очевидно, може стати усно–розмовна традиція українського народу, яка надає перевагу звертанню на ім’я або пане/ пані/ панно/ паничу + ім’я у товаристві, в родинному колі, серед колег чи друзів (пане Андрію, панно Олю) або пане/пані/панно/ паничу + імя по батькові в офіційній обстановці (пане Кузьменко Кириле Івановичу, пані Михайлюк Світлано Михайлівно). Особливою диференційною ознакою мовного етикету українців є уживання кличного відмінка при звертанні до співрозмовника.

Кличний відмінок, будучи споконвічним слов’янським граматичним явищем, є рівноправним членом відмінкової парадигми сучасної української мови. Він сформував свої флексійні вираження на базі давньоукраїнської мови і зараз має широку мережу закінчень, вживання яких регламентується літературними нормами. Ці закони культури мовлення зафіксовані в українському правописі, словниках, довідниках, посібниках, підручниках. Разом з тим, загальні процеси граматичної формалізації відобразилися на флективному вираженні кличного відмінка: за аналогією до закінчення іменників твердої групи у живому мовленні вживаються із закінченням – о іменники мішаної групи: Серьожо, Сашо; поширені варіативні форми типу Настю, Насте, неню, нене, Марусю, Марусе; складні сполуки із загальними назвами у ролі звертання як за схемою «Кл. + Кл.», так і за схемою «Кл. + Наз. в.» (пане лікарю, пане лікар).

Протягом століть український мовний етикет не був позбавлений інокультурних виявів, тому варто з розумінням ставитися до всього, що прийшло до національної системи мовного етикету з інших мов і не суперечить нашим традиціям. Правильне й доречне використання етикетних формул звертання свідчить про вихованість, чемність і високий рівень культури мовця.