ІV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Слово вчителя.

Невеличке село з химерною назвою Оглядів, Радехівського району, на Львівщині, в родині бідного селянина, 22 лютого 1880 року народився майбутній письменник Осип Василь Турянський. Батько його був неписьменний, мав невеличкий клаптик поля і, щоб прогодувати численну сім'ю, теслярував. Старшому із восьми дітей, Осипів, він вирішив дати освіту. Хоч, власне кажучи, вирішальним тут було не так бажання батька, як виняткові здібності сина. Навчаючись у сільській початковій школі, хлопчик переходив з класу в клас із відмінними оцінками. Якось влітку, коли Осип вже закінчив сільську школу, вчитель Ференс попросив його батька полагодити піч у школі. Розмовляючи з Василем Турянським, учитель гаряче порекомендував йому віддати Осипка до Львівської української гімназії, з директором якої він був знайомий. Учитель дав певну матеріальну підтримку і письмову рекомендацію хлопцеві, підказав, які треба підготувати документи. На щастя, у Львові, в підвальній кімнаті, мешкав тоді односельчанин Турянського Андрій Волошко. Василь Турянський списався з ним і умовив прийняти на квартиру малого Осипа. Залізниці з Радехова до Львова тоді ще не було, і батько відвозив сина до гімназії на возі. Поклали сина, харчі для майбутнього гімназиста і для господаря квартири. Той попередив, що треба взяти усього побільше – отож на возі опинилося два мішки картоплi, кiлька мiшкiв капусти, бурякiв тощо. Подружжя Волошкiв поставилось до тихого i слухняного Осипа як до рiдного, тим бiльше, що вiн готував до школи їхнього єдиного сина. На другому роцi навчання в гімназії О. Турянський перестав одержувати з дому будь-яку матерiальну допомогу. Це не завадило майбутньому письменниковi закiнчити не тiльки гiмназiю, а й унiверситет. За звичаєм всiх неiмущих студентiв того часу вiн заробляв на прожиття репетитерством.

Навчався Осип у гімназії блискуче. І щодо цього батько не мав з ним ніякого клопоту, якщо не брати до уваги один надто драматичний випадок. У старших класах гiмназiї юнак захопився нелегальною лiтературою, вiдвiдував пiдпiльний студентський гурток, почав вiдкрито критикувати лекцiї з релiгiї, вiдмовився вивчати катехiзис. Незважаючи на прекрасну успiшнiсть i поведiнку, дирекцiя гiмназiї виключила хлопця зi школи. Перед ним постала неприваблива перспектива повернутися додому, щоб бути одним iз сiльських злидарiв. Юнак посилає телеграму батьковi, благаючи порятунку. На другий же день батько пiшки прийшов до Львова i звернувся до директора з проханням поновити сина в гiмназiї. Той зглянувся на неписьменного селянина, але зажадав, щоб вiн заручився пiдтримкою волостi (гмiни) i повiтової управи (староства), очевидно, сподiваючись, що Туринським це не вдасться. Повернувшись зi Львова, Василь до Радехова сам уже йти не міг i тому послав туди старшу дочку Катерину, яка по дорозi назад заблукала вночi i ледве втрапила додому. Так Осипа в гiмназiї було поновлено.

Пiсля закiнчення Львiвської гiмназii О. Турянський вступає на фiлософський факультет Вiденського унiверситету. Там вiн бере активну участь у дiяльностi гуртка української студентської молодi. Саме тут, у Вiдні, юнак i розпочинає свою лiтературну дiяльнiсть. Першi оповiдання О. Турянського вийшли друком 1908 року. Тематика його раннiх творiв — оповiдань, статей, нарисiв – була пов’язана з селянським житгям, яке вiн добре знав (на канiкули здебiльшого приїздив до рiдного села).

У Вiдні О. Турянський захистив докторську дисертацiю на тему «Голосний «е» в українськiй мовi». В 1910 р. йому з великими труднощами вдалося влаштуватись учителем української мови та літератури в Перемишльськiй гiмназiї. А восени 1914 року письменник був мобiлiзований в австрiйську армiю i вiдправлений на сербсько-австрiйський фронт. Наступного року разом з багатьма тисячами австрiйських воякiв вiн потрапив до сербського полону. Пiд час зимового вiдступу сербських вiйськ, що не витримали нового австрiйського настулу, О. Турянський пережив надзвичайно тяжке життєве випробувавня, яке незабаром i було покладене в основу иайвiдомiшого його твору, повiстi-поеми «Поза межами болю». Вiн був одним iз шiстдесяти тисяч полонених, яких, вiдступаючи, сербськi конвоїри етапували заснiженими горами. Вiд голоду i холоду гинули тодi i самi солдати сербської королiвської армiї. Тож не доводиться говорити про те, що значна частина вiйськовополонених не здолала цього виснажливого шляху смертi. Найближчi товаришi О. Турянського по недолi замерзли бiля згаслого багаття. Сам вiн повернувся майже з того свiту неймовiрно щасливим випадком. Сербськi лiкарi, якi йшли позаду вiйськовополонених, побачили слабкi ознаки жятгя в одному з них; тiло його вже взялося кригою. Полонений лiкар-українець Василь Романишин, який допомагав сербським лiкарям, упiзнав у Турянському свого земляка. Спiльними зусиллями його повернули до життя, зважившись на крайнiй засiб: розморожувати тiло у холодній водi.

Iз Сербiї О. Турянського в числi iнших полонених вiдiслали в табори до Iталiї. Є вiдомостi про те, що деякий час вiн був інтернований на островi Ельбi. В Італії О. Турянський друкувався у прогресивних газетах: виступав iз статтями, фейлетонами тощо. В 1917 р. на Ельбi вiн налисав повiсть-поему «Поза межами болю». Пiсля закiнчення вiйни О. Турянський переїжджає до Вiдня, викладає порiвняльне право у Вiденському унiверситетi. На цей час зростає його популярнiсть як письменника.

О. Турянський намагається повернутися на батъкiвщину, яка опинялася тодi пiд владою панської Польщi. Буржуазний уряд не хотiв пустити письменника на Захiдну Україну, всiляко зволiкаючи з видачею вiзи на в'їзд. І тiльки 1923 р. письменник повернувся в Галичину. Вiн одразу ж розгортає активну лiтературну i видавничу дiяльнiсть. Бере участь у заснуваннi видавництва «Журавлi», у якому друкує свої твори. Письменник спочатку не мав постiйного мiсця роботи. Проте, як тiльки органiзовується товариство «Рiдна школа», Турянському надають можливiсть працювати в українських приватник школах.

Але незабаром виявилась рiзка розбiжнiсть у поглядах чиновникiв помiркованої вище управи «Рiдної школи» та демократа-iнтелiгента з народу

О. Турянського. Це призвело до неминучих конфліктів Деякий час О. Турянський був директором Яворiвської гiмназiї, а потiм йому доручили керувати дрогобицькою гiмназiєю, кращою серед українських приватних учбових закладiв. Ця гiмназiя, до речi, була збудована до десятої рiчницi з дня смертi І.Франка на кошти, зiбранi українським населенням. Виконуючи функції директора гiмназiї, О. Турянський викладав нiмецьку, латинську i французьку мови. Серед учнiвської молодi педагог користувався великою симпатiєю i як гуманний вихователь, i як ерудований фахiвець, i просто як чуйна людина.

В 1927 р. О. Турянський був змушений покинути Дрогобицьку гiмназiю. Обмеженiсть мiщанства письменник затаврував у сатиричнiй комедiї «Раби». Покинувши Дрогобич, вiн деякий час жив у Рогатинi. А вiдтак переїхав до Львова i до кiнця своїх днiв працював учителем у польськiй державнiй школi. На цей час О. Турянський стає прогресивним громадським дiячем. Цьому сприяли частi вiдвiдини галицьких сiл, де тодi вiдбувалися значнi соцiальнi зрушення, i, нарештi, зближення з активiстами КПЗУ, з тiєю частиною творчої захiдноукраїнської iнтелiгенцiї, яка плекала надії возз’єднання з Радянськоїю Україною. О. Турянський пiдтримував зв’язки з членом КПЗУ Iваном Хабою, який в 1927 р. був редактором газети «Свiтло» — неофiцiйного органу захiдноукраїнських комунiстiв, читав нелегальну лiтературу. Аналiзуючи революцiйні настрої трудящях Захiдної України та мiжнародну полiтичну обстановку, що склалася в 30-х рр., О. Турянський переконався, що Радянська влада переможе на захiдноукраїнських землях. Про це вiн говорив відверто в розмовах з родичами i знайомими. Сестра О. Турянського Анна Василівна Шкраба (прізвище по чоловiковi) пригадує, що вiн, вечорами розмовляючи з батьком, передбачав визволення Червоною Армiєю Захiдної України.

Наслiдки страхiтливих воєнних випробувань давалися взнаки О. Турянському протягом усього жяття. Тяжка невилiковна недуга мучила його впродовж останнiх рокiв. О. Турянський тримався мужньо, знаючи, що днi його лiченi. Переборюючи напади хвороби, вiн закiнчує свiй останнiй твiр — роман «Син землi».

Помер О. Турянський 28 березня 1933 р. Поховали його на бiдняцькiй дiлянцi Личакiвського кладовища. Бiля труни покійного було кiлька десяткiв його друзiв та учнiв. Минули роки, i мiсце поховання письменника було забуте.

2. Загальна характеристика повісті Осипа Турянського «Поза межами болю».

Осип Турянський, автор надзвичайного твору — «Поза межами болю», жанрово означеного письменником як «повість-поема». «Поет мусить пройти найглибше пекло буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати», — писав сам Турянський, якого спіткала (можливо, через цей нелюдський (нелюдяний) максималізм?) рідкісна, бо до непрофесійності чесна, літературна доля — бути генієм одного твору.

«Поза межами болю» — це хроніка передсмертних марень, прокльонів та спогадів сімох виснажених солдат, що відстали від загального каравану (як у справжніх солдат у них лишилися тільки прізвища): українців Добровського та Оглядівського (сам автор), угорця Сабо, австрійця Штранцінгера, поляка Пшилуського, сербів Ніколіча та Бояні. «Ми тут вже здійснили ідеал братньої прихильності і любові», — скаже один з героїв, замерзаючи біля згаслого вогнища.

Самого автора ледь живого підібрали сербські лікарі й повернули до життя, «розморозивши» у крижаній воді гірської річки. Сюжет пронизливий, але легко ототожнюваний: від аустерліцьких медитацій князя Болконського до антиестетських воєнних оповідань Гаршина (а ще були твори про жахи першої світової у Барбюса, Ремарка, Аполлінера, Леоніда Андреєва, Селіна, не кажучи вже про те, що сучасний читач має чималий вибір першокласних антивоєнних творів, тим різкіше інтонованих, чим ближчі в часі події бойні).

У «Поза межами болю», як не парадоксально (розумію, що ризикую зачепити сльозливих), справа не в сюжеті. Сюжет лише привід для висловлювання, свідчення людини, що пережила апокаліпсис і відчула його кожною клітинкою організму, написане для людей, що пережили кінець світу й навіть не помітили. Адже за великим рахунком автор показав людей, які поза межами болю виживали інакше: замерзаючи від холоду й не маючи, чим розпалити вогонь, вони не чіпають скрипки збожеволілого й осліплого від горя Штранцінгера («Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...» — шепнув.

«Дай спокій, — відповів Добровський. — Оця скрипка — це його очі......Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.»), натомість обирають «танець смерті» — хто впаде, з того знімуть одіж на розпал багаття; корчачись від голоду не наважуються з’їсти труп свого померлого товариша (проте історія пізніших голодоморів та гулагів розпрощається із цією інтелігентською категоричністю), а автор (доктор Оглядівський) так і не зможе потай з’їсти випадково знайдений у кишені шматочок цукру — поділить на всіх.

«Поза межами болю» — трагічне пророцтво про загибель інтелігентної чуттєвості, яка дає ясне усвідомлення того, що ілюзії життя нерозривні (бо невід’ємні) із самим життям, і чиїсь ілюзії, бодай видіння, настільки ж важливі для когось, як саме життя, тому недоторканні, святі (уже нетутешній плюралізм правди): «Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!» — «Назад! Не смієш іти там! Це не корч! Глянь! Це моя дружина і мій син!...»

Недаремно Осип Турянський повернувся з війни «диваком», що розгублено й непевно почувався в постапокаліптичному світі («болото, — як він висловлювався, — здорове для легенів, але вбивче для душі»). Коли 1921 року у Відні нарешті вийшла друком його книжка, «невдячний» Турянський влаштував видавцеві скандал через те (а сприймалося як «лише через те»), що той на обкладинці його книжки (в якій, за визнанням тогочасного критика, не було «ні сліду якоїсь буденної журналістичної тенденції») вмістив рекламу модної кравецької фірми. Свідок того, як вимерзали інші люди — трагічно безшкірі, сприймав цілком узвичаєну суспільством комерціалізацію як цинічне блюзнірство.

Зціпивши зуби і склепивши серце, зізнаєшся: слова з-поза меж болю могли б стати підписами під репортерськими фото. Цитую: «Багато людей утратило ясну свідомість того, де вони, звідкіля й куди йдуть? Деякі забули мову... У найбільшій частині людей серце вже заснуло... Так жаль кожної людини, що тільки на те й думає, щоб терпіти...

Біль і гордість чоловіка, що кинений у прірву буття, почуває всю грозу своєї безсильності... Люди не є злі, не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі...» Існування у межах болю триває. Тут і тепер. «В самім куточку мого серця притаїлося щось. Воно мале, марне, бліде. Це надія».