Робота з історичним джерелом

О. Р. Дарусенков. Кубинська революція

«У січні 1959 р. тимчасовим президентом Куби був проголошений Мануель Уррутія Льєо, на чолі уряду постав представник поміркованої опозиції Міро Кардона. Проте уже в лютому 1959 р. було створено Революційний уряд на чолі з Фіделем Кастро, а його прихильники були призначені на всі найбільш важливі державні посади. Президентська посада, що мала тепер формальне значення, у липні 1959 р. перейшла до члена «Руху 26 липня» Освальдо Дортікос Торрадо. Було створено спеціальні «революційні трибунали», що судили не тільки прихильників Батисти, але й опозиціонерів.

У листопаді 1959 р. нова влада узяла під свій контроль профспілковий рух країни.

У новому керівництві спочатку не було єдиного уявлення щодо масштабу подальших реформ. У травні 1959 р. уряд видав декрет про аграрну реформу. Відповідно до нього на Кубі були ліквідовані приватні латифундії і землеволодіння іноземців. Понад 40 % земель перейшли до державного сектору сільського господарства, інші були поділені між селянами. Реформа завдала удару по американських цукрових компаніях і викликала невдоволення США.

Сподівання, що нова влада зуміє домовитися зі США, швидко розвіялися. США загрожували зменшити ввезення кубинського цукру й обмежити туризм. Американські фірми почали згортати інвестиції в кубінську економіку. Тоді як Радянський Союз намагався посилити на острові свій вплив (особливо після візиту на Кубу радянської делегації на чолі з Анастасом Мікояном в лютому

1960 р.), у США 1960 р. запровадили ембарго на імпорт цукру з Куби, скоротили постачання нафти і продовольства, а американські нафтопереробні заводи на острові відмовилися переробляти нафту, що постачалася з СРСР. Тоді кубинська влада проголосила в серпні–жовтні 1960 р. про націоналізацію підприємств, що належать американським, а також великим і середнім кубинським підприємцям. У руках держави опинилися до 90 % промисловості.

2 січня 1961 р. США розірвали дипломатичні відносини з Кубою, а у квітні того ж року підтримали висадку загону в 1 500 озброєних кубинських опозиціонерів в Затоці Свиней. Але ця акція зазнала цілковитої невдачі — загін був розгромлений. Розраховуючи на подальшу допомогу СРСР, Фідель Кастро проголосив 1травня 1961 р. кубинську революцію «соціалістичною».

Влада країни придушувала діяльність опозиційних партій, а три лояльні організації — «Революційний рух 26 липня», Народно-соціалістична партія та «Революційний директорат 13 березня» об’єднано в єдину державну партію, яка 1965 р. проголосила себе комуністичною. Із робочих організацій виганяли раніше впливових активістів анархо-синдикалістських організацій, які протестували проти одержавлення робітничого руху і громадських організацій і вимагали замість запровадження державного контролю над розвитком самоврядування, добровільних кооперативів і комун. Багато противників режиму не тільки «справа», але й «зліва» були піддані жорстоким переслідуванням, були арештовані або загинули.

3. Латиноамериканські країни демонстрували найбільш динамічні темпи розвитку серед країн світу. Але політична нестабільність у регіоні, порівняно з попереднім періодом, у 60–70-х рр. не зменшилася. СРСР, Китай і Куба всіляко намагалися здійснити «експорт революції» до країн Латинської Америки. Вони надавали підтримку компартіям регіону, які переважно були представлені нечисленними угрупованнями, що не мали широкої соціальної бази.

США ставили за мету не допустити поширення впливу комуністичних ідей.

У 1961 р. президент США Дж. Кеннеді звернувся із закликом до всіх країн Західної півкулі об’єднатись у «Союз в ім’я прогресу» і вжити спільних зусиль для ліквідації злиднів і відсталості в Латинській Америці. Програма, розрахована на 10 років, передбачала розширення і зміцнення представницької демократії в латиноамериканських країнах шляхом прискорення індустріалізації як важливого чинника підтримання політичної стабільності.

Уряд США надав країнам континенту довгострокову допомогу в 11 млрд дол. Хоча далеко не всі завдання програми були втілені, вона все ж надала імпульс для проведення в латиноамериканських країнах демократичних перетворень, що сприяли їхньому швидкому соціально-економічному розвиткові.

Більш повільно відбувався політичний розвиток держав регіону.

Виявом нестабільності життя латиноамериканських країн були щораз нові військові перевороти: в Аргентині (1962, 1966), Бразилії (1964) та в інших країнах. Драматичні події відбувались у Чилі.

У 1970 р. на президентських виборах переміг кандидат лівої коаліції Фронт національної єдності Сальвадор Альєнде. Його уряд провів націоналізацію ключових галузей промисловості, радикальну аграрну реформу, проте не досяг соціально-економічної стабілізації у країні.

У 1973 р. виникла гостра політична криза, яка завершилась військовим переворотом. Владу захопила військова хунта на чолі з генералом Піночетом. Вона встановила режим терору і масових репресій, протее змогла забезпечити прискорений економічний розвиток країни.