Україна на початку XX СТ.

План.

І. Виникнення українських політичних партій. Національний рух в роки революції 1905-1907рр. та в роки столипінської реакції.

2. Початок першої світової війни. Українська проблема на міжнародній арені.

3. Визрівання передумов української революції.

І. Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху в Україні.

Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890р. у Львові була створена Русько-українська радикальна партія (РУРП). Вона у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. Радикалами вперше в історії українського руху було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України.

За активної участі Михайла Грушевського та Івана Франка у 1899р. у Львові створюється Українська національно-демократична партія (УНДП) - наймасовіша і найвпливовіша партія в українському таборі.

Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що 1899р. оформляється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП).

Усі три партії - націонал-демократична, радикальна, соціал-демократична стають поборниками політичної самостійності України.

На східноукраїнських землях виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій.

Влітку 1891р. студенти заснували таємне товариство під назвою «Братство тарасівців». Лідери Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. Програма містила вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.

«Братство тарасівців» проіснувало до 1898р..

У 1898р. в Києві на нелегальному з'їзді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Каминським. У 1904р. вона перетворилася в Українську демократичну партію.

У 1897р. у Харкові виникла студентська група, на основі якої у 1900р. була створена Революційна українська партія(РУП). РУП продовжила політичну лінію «Братства тарасівців».

У 1900р. харківський адвокат Микола Міхновський видав брошуру «Самостійна Україна». Але постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнських землях. РУП відмовилася від програми самостійності України і перейшла на федеративні позиції. Міхновський у 1902р. утворив Українську народну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності не змогла знайти багато прихильників.

У 1903р. від РУП відкололася нечисленна група на чолі з Ярошевеьким і утворила Українську соціалістичну партію, яка теж не мала широкого впливу на маси.

У 1904р. РУП остаточно розпалося. Частина її членів заснувала Українську соціал-демократичну спілку, яка на правах регіональної організації вступила до меншовицької фракції РСДРП. Друга частина в 1905р. на чолі з Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою, Миколою Поршем трансформувалося в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

З ініціативи колишніх діячів Київської громади у 1904р. виникає Українська демократична партія (УДП), а також Українська радикальна партія (УРП). Обидві в 1905р. злилися в Українську демократично-радикальну партію, яка з І907р. була перейменована в Українську трудову партію.

Переважна більшість українських партій виступали за демократичну Україну у складі демократичної Росії.

Популярність федеративного плану серед політичних діячів пояснювалася декількома причинами:

По-перше. Цебуло викликано тісною, майже 250 - річною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до створення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною, (російською і українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені у державному відокремлені України.

По-друге в умовах постійних репресій з боку царизму серед значної частини національно свідомої інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не мав серйозних політичних перспектив.

По-третє в українських партій були розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царизму з розумінням поставиться до українських національних вимог. Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Жодна з російських політичних партій не збиралася серйозно задовольняти національні інтереси українського народу. Навпаки, передбачалося, що у випадку падіння самодержавства Україна і надалі залишатиметься під російським політичним впливом.

9 січня 1905р. в Росії розпочинається революція.

У червні 1905р. в Одесі вибухнуло повстання матросів на броненосці «Потемкін». У жовтні 1905р. розпочався загальний політичний страйк.

Під тиском революційних подій Микола ІІ змушений був видати 17 жовтня 1905р. спеціальний маніфест, в якому пообіцяв провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам Російської імперії.

У першій Державній Думі була створена Українська думська громада, що складалася з 45 депутатів. Головою її був адвокат з Чернігова Ілля Шраг. Політичною платформою була боротьба за автономію України. У щоденній парламентській діяльності вона зосереджувалася на трьох найбільш гострих для українського суспільства проблемах: земельній, освітній і питанні писемності. 8 липня Микола ІІ розпустив першу Державну Думу.

В ІІ Думі Українська громада налічувала вже 47 чоловік. Діяльність українських депутатів у

ІІ Думі за програмними вимогами і тактикою не відрізнялася від діяльності думської громади І Думи.

Розпуск ІІ Думи 3 червня 1907р. носив характер державного перевороту і відкрив добу реакції. Новий виборчий закон дуже обмежив права робітників, селян і національних меншин, тому у III і IV Думах українських парламентських груп не існувало.

.Революція сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Енський указ 1876р. було скасовано. Були відкриті кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах.

Розгорається мережа товариств «Просвіта». У 1905р. з'являється перша україномовна газета «Хлібороб». З 1906р. у Києві почала виходити щоденна газета «Рада». У 1907р. у Петербурзі вийшло нове видання «Кобзаря».

Після поразки революції у Російській імперії запанувала реакція. Її головним провідником був міністр внутрішніх справ Петро Столипін. Розпочалось переслідування національних меншин. Заборонялися будь-які українські організації, зокрема організації товариства «Просвіта». Заборонялося продавати українські книжки, проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Росії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Піком антиукраїнської політики стала заборона святкування 100 річниці від дня народження Т.Шевченка в 1914р. Заборона вилилась у масові демонстрації студентів у Києві.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Але досвід національного відродження XIX -початок XX ст. мав велике значення.

Він наочно продемонстрував, що українська нація могла формуватися і розвиватися навіть за найскладніших умов, а отже, є стійкою і життєздатною спільнотою.

II. На рубежі XIX - XX ст. з метою перерозподілу світу оформились два угрупування - Четвертий (спочатку троїстий) союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) та Антанта (Англія, Франція, Росія, а пізніше Італія, США, Японія та інші держави).

Через своє особливе геополітичне становище Україна з неминучістю потрапляла у
сферу першочергових інтересів ворогуючих коаліцій, ставала одним із епіцентрів майбутнього військового протиборства..

Росія планувала силою зброї довести «споконвічність» своїх прав на Галичину і Прикарпатську Україну. Австро-Угорщина мріяла про те, щоб захопити всі західноукраїнські землі. У сферу життєвих інтересів Німеччини також потрапляла територія України. Навіть поляки, що лише розраховували на відродження в ході війни польської державності, і ті включали до майбутнього утворення галицькі та західноукраїнські землі як «історично польські». Румунія також сподівалася приєднати до себе українські землі Бессарабії та частину Буковини.

Посилення шовіністичних настроїв у ворогуючих країнах створювали вкрай несприятливі обставини для розвитку українського національного руху, породжували наростаючі репресії проти нього.

Але, як вважав М.Грушевський, ці репресії не зламали волі українців. З українським рухом почали рахуватися і власті і загальноросійські революційні організації. Як виявилося врешті-решт український фактор, українського питання стануть вагомою причиною розвалу в ході війни Російської і Австро-Угорської імперії, приведуть до логічної появи на геополітичній карті світу української держави.

19 липня (1 серпня) 1914р. розпочалась перша світова війна. Українці змушені були битися у складі ворогуючих сторін: 4, 5млн в російської армії та понад 300 тис. в австро-угорській. Україна мала стати не просто одним із плацдармів кровопролитних боїв, а й місцем, де реалізовувались стратегічні напрямки світового конфлікту. Галичина і Північна Буковина стали ареною великих битв. В краї було зруйновано десятки містечок, спалено 650 шкіл, знищено півмільйона житлових і господарських будівель. Російська та австрійська армії втратили вбитими, пораненими і полоненими майже 3 млн. чоловік.

Українська політична еліта під час війни розбилась на три табори. Більшість діячів українських партій і організацій виступили за російську орієнтацію.

Була орієнтація і на «німецький штик».

Третій табір дотримувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з опорою на власну націю, на власний народ.

У серпні 1914р. у Львові соціалісти-емігранти з Наддніпрянщини Андрій Жук, Володимир Дорошенко та інші створили організацію Союз Визволення України, яка своєю метою проголосила відродження самостійної Української держави.

Згідно з платформою Союзу Визволення України, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, із самостійною українською церквою.

СВУ припинила свою діяльність наприкінці червня 1918р.

Проавстрійська і пронімецька орієнтація СВУ не мала відгуку у Наддніпрянській Україні. С.Петлюра від імені українства видав декларацію із запевненням повної лояльності щодо російського уряду. Однак українському політичному табору бракувало позитивної політичної програми. Але все ж напередодні революції 1917р. український рух мав політичну програму, певні політичні та військові структури

У серпні 1914р. Головна Українська Рада створила Центральну бойову Раду, яка
звернулась до уряду Австро-Угорщини з проханням дозволити сформувати легіон
Українських січових стрільців. Австрійський уряд дозволив сформувати легіон
чисельністю не більше 5 тис. чоловік. Його командиром було призначено ректора.
приватної української гімназії в Рогатині М.Галущинського.

Австрійське командування зверхньо і з недовірою ставилося до українських вояків. Під впливом такого ставлення серед Січових стрільців поширився настрій ненависті до Австрії. Наприкінці 1916р. стрільці були вже готовими до того, щоб воювати проти Австрії, коли б цього вимагали національні інтереси. Цим же настроєм пройнялася група січовиків, яка потрапила до російського полону.

Початок війни на території України для російської армії був вдалим. Під час відступу Австро-Угорська влада вдалася до масштабних репресій проти українства. Українців звинуватили у провалі компанії, у таємних симпатіях росіянам, їх почали заарештовувати і страчувати без суду. Тисячами гнали до концтаборів.

Під час відступу росіян з Галичини було взято в заручники кілька сотень провідних українських діячів. Людей переселяли на Схід, вивозили за Урал, до Пермі тощо. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю.

Новий прихід у Галичину, інші західноукраїнські землі австрійців, німців, їх прагнення якомога швидше викоренити все, пов'язане із російськими впливами, вилилося у нові репресії проти українства.

Всі ці репресії були можливі лише із-за того, що була відсутня Українська держава, яка б захищала інтереси українців.

ПІ. Тогочасна українська еліта групувалося в Товаристві українських поступовців (ТУП) і навколо нього. Вона дедалі гучніше подавала свій голос проти війни, що принесла скільки нещастя українському народові, за корінний пере устрій Росії на засадах автономії, за розв'язання національного питання, за забезпечення культурно-національного розвитку і політичних прав українського народу.

Подібні погляди поділяли і поширювали шляхом пропаганди й інші українські організації, в першу чергу молодіжні, що змушені були розгортати свою діяльність у підпіллі.

Поряд з ними були і організації, що відстоювали принципи незалежності України.

Національно-визвольний рух в Україні пов'язувався з іншими проявами суспільного протесту, що наростали на фоні поглиблення економічної кризи, зростання бідувань народних мас.

За 1914-І9Ібрр. в Україні закрилося 1400 підприємств, було задуто 26 доменних печей.

У сільському господарстві був брак робочої сили, тяглової сили, реманенту. Збір врожаю знизився на 200 млн. пудів.

З року в рік піднімалася хвиля непокори, заворушень, як стихійних, так і зорганізованих різними антиурядовими партіями і організаціями - від ліворадикальних (анархісти, більшовики) до ліберальних (кадети).

Робітники України дедалі активніше включалися в страйкову боротьбу, поступово надаючи їй політичного характеру.

В 1915р. в Україні відбулося 113 страйків, в яких взяло участь 48 тис. робітників.

В 1916р. кількість страйків зросла до 218, а страйкарів - 193 тис. Наростали і селянські виступи, частішали підпали і розгроми поміщицьких маєтків. Всього за час війни в Україні стався 161 селянський бунт.

Посилювалися антивоєнні, антиурядові настрої і в солдатському середовищі.

Національно-визвольна боротьба, суспільний рух в Україні вливалися в єдине русло загальноросійської боротьби проти самодержавства.