Україна в роки першої російської революції

Численні феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, самодержавство, станові привілеї), національний та соціальний гніт, посилення економічної кризи і, врешті, поразка Росії у війні з Японією - все це призвело Російську імперію до революції 1905-1907 рр. Почалася вона 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, яка була розстріляна царськими військами. Цей день потім стали називати «Кривавою неділею». На знак протесту відбулися страйки і в Україні — у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало українське селянство, яке влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків. Помітно активізувався український національний рух. Кращі представники інтелігенції, які самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях — «Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, видавали газети та книги, читали лекції, проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджується курс української літератури. З'явилась україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», яка стала виходити в Лубнах з ініціативи В. Шемета. Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі більшовики, анархісти тощо. 15— 16 липня 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12-ти кораблів Чорноморського флоту, їх очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було придушено. Заявили про себе і військові Києва. Тут 18 листопада 1905 р. виступили сапери на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева поліція. Загальні втрати з обох сторін становили 250 вбитих і поранених. Жорстоко придушувались і селянські виступи. У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взяли участь 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим громадянські права, політичні свободи, а також скликання Державної Думи з законодавчими правами. Цей документ розмежував політичні сили на три основні групи. Перші — головним чином ліберали — сприйняли маніфест із надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що маніфест — це тактичний маневр із боку влади, і вимагали продовжувати боротьбу до ліквідації самодержавства. Це була точка зору головним чином партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі з В. Ульяновим-Леніним. Третя група складалася з тих, хто цілком заперечував будь-які нововведення і захищав існуючу політичну та економічну систему. Це були переважно представники партій та організацій крайньо правої орієнтації. Не випадково, що після виходу маніфесту події розгорталися досить гостро і драматично. Сталися погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська, Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було в грудні 1905 р. — в момент найвищого піднесення революційної хвилі в Україні. У цей період відчутно активізується український національний рух. Українська демократична партія була реорганізована в Українську радикально-демократичну партію на чолі з С. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та ін. Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві партії, за винятком радикальної і демократичної, бойкотували вибори. Загалом від України було обрано 102 депутати. 45 із них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. З відповідною декларацією з думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 липня 1906 р. 1-ша Дума була розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися в січні 1907 р. На цей раз у них брали участь усі політичні сили України. Як і раніше, Україну представляли 102 депутати, а українська громада складалася з 47 депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вісті з Думи». Більшість депутатів становили представники лівих партій, котрі, як і в 1-й Думі, вимагали автономії України, допущення української мови в систему державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., 2-га Дума була також розпущена, не розв'язавши багатьох важливих питань. До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок яких селянство України позбавлялося права надсилати до Думи своїх представників. Українська фракція більше не відновлювала своєї роботи в Думі.
3. Лютнева революція 1917 р. змела з історичної арени російське самодержавство. В Росії утворилося переплетіння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з ліберальних депутатів Державної думи. Його політичним суперником була Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, обрана революційними робітниками і солдатами. 1 березня Петроградська рада видала наказ № 1, який запроваджував виборні комітети у військових частинах, що стали всевладними у вирішенні всіх політичних і поточних питань в армії. На місцях владу Тимчасового уряду представляли губернські, повітові та міські комісари, а також виборні комітеті громадських організацій. Поряд з ними повсюдно виникали ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, в яких були представлені соціалістичні партії.

В Україні звістки про повалення самодержавства розпочався могутній український національний рух. На початку березня 1917 р. з ініціативи ТУІІ було засновано загальноукраїнську громадсько-політичну організацію - Українську Центральну Раду, до якої з часом влилися представники численних українських політичних партій, різних гуртків, громад тощо. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського. Центральна Рада отримала могутню підтримку широких верств українського населення і стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого відбувалося згуртування всіх українців різних ідейних переконань. На початку квітня відбувся Український Національний Конгрес, який поповнив Центральну Раду. Був створений Виконавчий Комітет Ради (згодом – Мала Рада), який став своєрідним урядом в Україні. Очолив Виконавчий Комітет М. Грушевський; його заступниками обрано С. Єфремова і В. Винниченка. Головною політичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономії України у складі федеративної демократичної Росії.

Студентам слід мати на увазі, що питання про самостійність України і творення незалежної держави висувалися лише окремими діячами та групами. Більшість українських політичних партій та політичних лідерів стояла на позиціях автономії України. Процес національного відродження охопив також армію. Почалась організація окремих українських частин, які заявляли про свою підтримку Центральної Ради. Перший український полк імені Б. Хмельницького був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українізованих частин, які об’єднували близько 3 млн. солдатів-українців. Ініціатором українського військового руху був М. Міхновський, який активно обстоював ідею створення української армії. Студенти повинні знати, що значна частина діячів Центральної Ради (зокрема В. Винниченко) не розуміла значення власної армії, за що, зрештою, Україна згодом заплатила втратою своєї державності.

Необхідно познайомитися з основними рішеннями 1-го і 2-го українських військових з’їздів, які посилили процес створення українських військових частин і виявилися могутньою підтримкою політичній діяльності Центральної Ради. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу серед широких верств населення України. Вона активно вимагає від Тимчасового уряду негайного запровадження якнайширшої автономії для України. 25 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій 1-ий універсал, який фактично проголошував самочинне проведення в життя автономії України – «однині самі будемо творити своє життя». На чолі з В. Винниченком був створений уряд – Генеральний Секретаріат, до якого увійшли П. Христюк, С. Єфремов. Х. Барановський, С. Петлюра, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк. Цей крок Центральної Ради викликав занепокоєння і роздратування Тимчасового уряду та більшості російських політичних партій. Після переговорів з урядовою делегацією і шаленої кампанії тиску Центральна Рада фактично відступила від свого наміру негайного запровадження автономії, про що сповістила у своєму ІІ-му Універсалі. Тимчасовий уряд визнав юрисдикцію Генерального Секретаріату лише в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній. Це було початком розчарування народних мас у Центральній Раді, від якої чекали рішучіших кроків у здійсненні автономії України та розв’язання інших політичних і соціальних проблем.

Студентам треба знати основні українські політичні партії, які діяли в Україні між лютим і жовтнем 1917 р. Це Українська соціал-демократична робітнича партія – лідери В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра; Українська партія соціалістів-революціонерів – лідери М. Ковалевський, М. Грушевський, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг; Українська радикально-демократична партія, з червня – Українська партія соціалістів-федералістів – лідери С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко, О. Лотоцький; Українська партія соціалістів-самостійників, яка ставила завданням утворення незалежної Української Республіки, – П. Макаренко М. Андрієвський, І. Луценко; Українська демократично-хліборобська партія (лідери С. Шемет і В. Липинський), яка стояла на позиціях суверенності українського народу і збереження приватної власності як основи економіки.

Слід наголосити, що в Україні після липневих подій сформувалися три основні політичні сили: а) Тимчасовий уряд, що спирався в основному на поміркованих соціалістичних лідерів рад робітничих, солдатських і селянських депутатів; б) Центральна Рада, яка очолювала український національно-визвольний рух; в) радикальні елементи рад на чолі з більшовиками, які закликали до повалення влади Тимчасового уряду.

Потрібно з’ясувати ставлення цих сил до розв’язання найважливіших проблем - про владу, про війну і мир, про землю, про національне питання, 8-годинний робочий день і робітничий контроль та ін. Навколо цих питань точилася політична боротьба за маси, в яку включалися всі політичні партії та громадські організації.

Переважна більшість російських політичних лідерів фактично виступила проти українського національного руху, вбачаючи в ньому загрозу територіальній цілісності Росії. Більшовики на словах підтримували демократичні вимоги Центральної Ради, але на практиці розглядали український рух лише як один із чинників, який слід використати у боротьбі проти уряду. В міру зростання анархії із послаблення влади Тимчасового уряду більшовики завойовували собі все більше число прихильників, демагогічно обіцяючи масам припинення війни і негайний мир, передачу землі селянам, заводів і фабрик – робітникам, політичної влади – радам.

Важливою підтримкою в національно-визвольній боротьбі було утворення в Україні Вільного козацтва. Зародившись весною на Звенигородщині як територіальне військо, воно вже влітку нараховувало кілька тисяч козаків. 16-17 жовтня 1917р. на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині 2000 делегатів представляли 60 тис. вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Китеринославщини й Кубані. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, однак лідери Центральної Ради з підозрою ставились до вільного козацтва, вважаючи його можливою підпорою консервативних течій українства. В умовах загальнонаціональної кризи в Росії восени 1917 р. знову різко загострилися стосунки між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. Напередодні Жовтневого перевороту заступник міністра юстиції Малянтович зажадав порушення кримінальної справи проти Центральної Ради, звинувачуючи її в антидержавній діяльності.(Таблиця)

Вивчення теми слід починати із Жовтневого збройного перевороту в Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. У цей день більшовики, керовані В. Лененим, повалили владу Тимчасового уряду і проголосили владу рад на всій території колишньої Російської імперії. Однак в Україні утвердження влади більшовиків викликало опір як прихильників Тимчасового уряду, так і Центральної Ради. На першому етапі боротьби за владу в Україні порівняно маловпливові більшовицькі організації зосередили всі свої зусилля на боротьбі проти Тимчасового уряду, розраховуючи на принаймні нейтральну. І позицію Центральної Ради. В ході триденних боїв у Києві (27–29 жовтня 1917 р.) урядові війська під тиском більшовицьких сил і окремих українізованих частин були змушені залишити столицю України. Проте Центральна Рада не допустила переходу влади до рук більшовиків і через якийсь час оголосила себе верховною владою в Україні. У своєму ІІІ-му універсалі (листопад 1917 р.) вона заявила про утворення Української Народної Республіки, скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалася свобода совісті, слова, друку, зборів, профспілок. Встановлювалися межі Української Республіки, які, крім визначених Тимчасовим урядом 5 губерній, поширювалися також на Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію. Разом з тим лідери Ради не наважилися на проголошення самостійності України. III-й універсал залишив її федеративний зв’язок з Росією, хоч було незрозуміло з якою – більшовицькою, якої Рада не визнавала, чи Росією Керенського, якої вже не існувало. Така суперечність була результатом утвердження у політичній свідомості переважної більшості українських політичних діячів федералістсько-автономістської концепції, відсутність у них послідовного державницького світогляду. І все ж це була грандіозна програма перебудови всього суспільного життя в Україні, здійснення якої могло перетворити її у демократичну та економічно розвинену країну. Формально Центральну Раду визнала вищим крайовим органом переважна більшість неукраїнських політичних і громадських організацій, партій, в тому числі ради робітничім солдатських і селянських депутатів. Усі вони сподівалися, що УНР стане стабілізуючим фактором і покладе край анархії, що дедалі більше поширювалася. Однак на місцях фактично не було повновладдя Центральної Ради. На противагу її органам на владу претендували як ради, так і органи місцевого самоврядування, обрані влітку 1917 р. на основі прямого, таємного і загального виборчого права. За цих умов більшовицькі організації вели інтенсивну агітацію проти Центральної Ради, намагаючись дискредитувати її в очах робітників і селян звинуваченнями у буржуазності та зрештою захопити владу у свої руки.

Студентам слід ознайомитися з основними результатами виборів до Установчих Зборів, що відбулися у листопаді 1917 р. і переконливо засвідчили перевагу українських політичних партій, які отримали понад 70% поданих голосів, тоді як більшовики – лише 10%. Однак більшовицькі організації в Україні все більше зміцнювали свої політичні позиції. Цьому сприяла і нерішучість Центральної Ради у справі аграрної політики, укладення миру та у воєнному питанні. Спроба Центральної Ради ввести норму 40 десятин на кожне господарство, які не мали підлягати відчуженню в ході соціалізації землі, викликала незадоволення значної частини селянства України. В той же час більшовики в своєму декреті про землю проголошували скасування земельної власності без усяких обмежень, що сприяло зростанню їхнього впливу на селі. Під впливом більшовицьких агітаторів в Україні, всупереч закликам Генерального Секретаріату берегти національне багатство, почалися масові погроми поміщицьких господарств, нищення запасів хліба, підпали лісів, садів тощо. Анархія стала повсюдною в армійських частинах, які масово залишали фронт і верталися додому ділити землю. Швидко розкладались українізовані частини, чому сприяла недолуга воєнна політика Центральної Ради. Усі спроби приступити до створення дисциплінованих українських формувань без комітетів викликали протидію Генерального Секретаріату, який боявся постійної армії як «буржуазного» інституту. Слід звернути увагу студентів на драматичну долю 1-го Українського корпусу П. Скоропацького, який у листопадові дні 1917 р. захистив Київ від наступу збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. Завдяки П. Скоропадському Київ був врятований від більшовиків. Однак Генеральний Секретаріат змусив Скоропадського подати у відставку і довів до розкладу цього зразкового корпусу.

Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з’їзді рад у Києві (4 грудня 1917р.), який був скликаний з метою ліквідації Центральної Ради, його більшовицькі учасники переїхали до Харкова і разом з делегатами 1-го з’їзду рад Донецько-Криворізького регіону провели 1-й Всеукраїнський з’їзд рад. З’їзд проголосив Україну Республікою Рад, анулював усі акти і розпорядження Центральної Ради, яка звинувачувалася в антинародній буржуазній політиці та націоналізмі. Було утворено уряд – Народний Секретаріат, який розпочав організацію наступу більшовицьких військ на Київ з метою ліквідації Центральної Ради.

Відсутність надійних військових частин у розпорядженні УНР, що було результатом згаданої вище позиції лідерів Центральної Ради, призвела до її воєнної і політичної катастрофи. Протягом січня 1918 р. більшовицькі частини на чолі з В. Антоновим-Овсієнком зайняли Лівобережжя. У Києві вибухнуло повстання збільшовизованих робітників, яке було ліквідовано 4 лютого 1918р.. Однак переважаючі сили загонів червоногвардійців на чолі з Муравйовим витіснили нечисленні українські частини з Києва. Центральна Рада евакуювалася на Волинь.

За умов, коли українське селянство займало вичікувальну позицію, а більшість українізованих частин остаточно розклалася і рушила на село, єдиним порятунком від утвердження більшовизму в Україні було укладення миру з центральними державами й отримання від них військової і політичної підтримки. Ведення повноправних переговорів і укладення миру потребувало незалежного статусу України. В ході запеклих боїв за Київ Центральна Рада провела ряд законів, в т. ч. радикальний закон про ліквідацію права власності на землю, а 22 січня проголосила своїм ІV-м універсалом самостійність і незалежність України. 9 лютого 1918 р. у Бересті українська делегація підписала мир між УНР, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Центральні держави визнали УНР як самостійну державу, встановили з нею дипломатичні відносини, а також зобов’язалися здійснювати взаємний обмін товарами. Для України це означало постачання мільйонів пудів сільськогосподарської продукції Німеччині та її союзникам. Додатковими умовами Берестейського договору були організація збройної допомоги УНР у боротьбі з більшовиками, надання їй мільярдної позики.

З другої половини лютого 1918 р. австро-німецькі війська, а також українські відділи розпочали наступ проти більшовицьких частин, які на квітень 1918 р. повністю залишили територію України. 2 березня 1918 р. український уряд повернувся до Києва. Його становище було надзвичайно важким. Він не мав реальної сили, щоб протидіяти німцям, які все більше поводили себе як окупанти, втручалися в управління, самовільно заарештовували, судили й розстрілювали громадян України. Посилилися суперечності між різними політичними групами у Центральній Раді, значною мірою спричинені її аграрним законом. Значна кількість незаможних селян не отримала очікуваної землі. Польські та російські поміщики Волині, Поділля зверталися 6езплсередньо до австрійського командування з проханням відновлення поміщицького землеволодіння, ліквідації селянських організацій. Заможне селянство Лівобережжя вимагало приватної власності на землю. Однак Центральна Рада й надалі прагнула проводити «соціалістичний» курс, незважаючи на глибоке розчарування двомісячним соціалістичним експериментом більшовиків. З іншого боку, німецьке командування все більше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взяті на себе економічні зобов’язання, оскільки практично не мав відповідного адміністративного апарату. Центральна Рада повисала в повітрі, втрачаючи соціальну опору в усіх версті населення України.

З’ясувавши причини нестримного падіння впливу Центральної Ради, студенти мають ознайомитися з тими консервативними політичними силами, які дедалі активніше виходили на авансцену політичного життя України. Серед них – Українська народна громада, Українська демократично-хліборобська партія, Союз земельних власників. Ці сили прагнули припинення «соціалістичних експериментів» Центральної Ради, відновлення всіх прав приватної власності, в тому числі на землю, й утворення міцної державної влади, яка спиралася б на історичну українську традицію. Забезпечивши себе підтримкою німецького командування, консервативні лідери скликали Хліборобський конгрес, який представляв в основному середніх і дрібних землевласників. 29 квітня 1918 р. на ньому було проголошено гетьманом України П. Скоропадського. Прихильники гетьмана захопили усі державні установи, Центральна Рада була розігнана німецьким загоном. Скасовувались усі закони Центральної Ради, замість Української Народної Республіки проголошувалася Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрій України віддавав усю повноту виконавчої і законодавчої влади гетьманові, поновлював право приватної власності та оголошував вибори до Українського Сейму.

Гетьманська влада викликала опозицію більшості українських політичних партій, які, не погоджуючись із її соціальною політикою, основними принципами державного будівництва, утворили опозиційний центр – Український національно-державний союз. Незважаючи на протидію як українських, так і багатьох російських партій, що вбачали в Українській державі лише плацдарм для відбудови «єдиної неділимої Росії», гетьманський уряд здійснив ряд важливих державотворчих кроків. Студенти повинні звернути увагу на найважливіші з них. За кілька місяців було створено розгалужений державно-адміністративний апарат. Було встановлено дипломатичні стосунки на рівні послів з 12 державами. Було введено конвертовану національну валюту, забезпечену в основу цукром та іншими природними багатствами України, створено її державний бюджет. За часів Української Держави було засновано 150 нових українських гімназій, відкрито два українські університети, засновано Українську Академію наук, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку та ін. Почалося будівництво постійної армії, створенню якої, однак, протидіяли німці. Здійснювалося поновлення організації козацтва як окремого стану, який мав створити соціальну опору для Української Держави та її армії. Україні було передано судна Чорноморського флоту, захоплені німцями.

Однак режим Скоропадського виявився нестабільним з огляду на цілу низку внутрішніх і зовнішньополітичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежність від німецького командування. Скоропадському ставилися у провину численні каральні експедиції проти селян, які часто ініціювалися місцевими поміщиками і німецькими частинами без відома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безплатної передачі поміщицької землі та ліквідації поміщицьких господарств, не могло задовольнитися гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзі вся Україна вкрилася селянськими повстанськими загонами як українського політичного спрямування, так і просто анархістськими або збільшовизованими. В адмініістративному апараті у зв’язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовистських організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського Національного Союзу до організації загального повстання проти Української Держави.

За умов, коли поразка Німеччини стала очевидною, Український Національний Союз зважився на виступ проти гетьмана. 13 листопада у Білій Церкві було створено Директорію (В. Винниченко – голова, С. Петлюра – головний отаман, Ф. Швець, О. Андрієвський, Д. Макаренко) для керівництва повстанням. Завдяки участі в ньому десятків тисяч селян гетьманський режим, позбавлений підтримки німецьких військ, які оголоси нейтралітет, був швидко повалений. 19 грудня 1918 р. Директорія в’їхала у Київ; Українська Народна Республіка була відновлена.

Перед новою владою стояли важкі проблеми організації влади, зміцненні української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини – з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу із-за Дністра. За таких обставин відбувся Трудовий Конгрес (23–28 січня 1919 р.), який до утворення парламенту передав усю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 р.

Студенти повинні орієнтуватися у змісті тих суперечностей, які мали місце серед українських політиків у питанні про організацію влади. Частина їх виступала за радянську платформу, союз із більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Грушевський), інші (С. Петлюра) - за спільні дії з Антантою проти більшовиків. Ці суперечності були розв’язані наступом червоних частин, які швидко оволоділи Лівобережжям. Боєздатність військ Директорії виявилася на такому ж рівні, як і рік тому за Центральної Ради. Армія УНР, яка складалася з малодисциплінованих селянських повстанських загонів і налічувала понад 100 тис, швидко розклалась під впливом більшовицької пропаганди. Цьому сприяли і про радянські тенденції окремих лідерів Директорії, їхнє невміння і небажання створити в дисципліновану постійну українську армію.

Під тиском переважаючих сил ворога українські війська, керовані С. Петлюрою, а також уряд УНР 5 лютого 1919 р. були вимушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено радянську владу. Скликаний у Києві 6–10 березня 1919 року ІІІ-й Всеукраїнський з’їзд рад прийняв Конституцію УСРР як «незалежної і суверенної держави». Однак ця «державність» була фактично прикриттям неподільного пануванні більшовицької Росії в Україні. Намагання будь-якими засобами викачувати сільськогосподарську продукцію, не допускати переходу до рук селянства більшості поміщицьких господарств, які залишались у розпорядженні держави, викликали гостре незадоволення українського села політикою радянської влади в цілому. Весною–влітку 1919 р. воно перейшло до відкритої збройної боротьби з більшовицьким режимом. За офіційними радянськими даними червні–липні 1919 р. в Україні відбулося 328 повстань. Найбільшими з них були повстання Григор’єва і Зеленого, виступ Махна. Наявність значного «внутрішнього» протибільшовицького фронту дала можливість Директорії УНР міцнити свої позиції.

У травні-червні було проведено реорганізацію в українській армії, яка, ставши регулярною, розпочала наступ і витіснила більшовицькі частини з південно-західного Поділля. На початку серпня 1919 р. почався спільний похід УНР та Української Галицької Армії одночасно на Київ і Одесу. З півдня на Київ вела наступ білогвардійська армія Денікіна. 31 серпня українські та денікінські частини увійшли в Київ. З 25 вересня українська армія розпочала воєнні дії проти Денікіна, який стрімко наближався до Москви. На осінь 1919 р. ситуація в українській армії, яка опинилася у «трикутнику смерті»між трьома ворожими силами – радянською Росією, Польщею і Денікіним – стала катастрофічною. Вояки Армії УНР були уражені епідемією тифу, що призвело до зменшення чисельності українських військ до 810 тис. чол. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Антанта запровадила проти України економічну блокаду, не дозволяючи довіз на українські терени не тільки зброї, а й ліків та медичного обладнання. Виснажена тривалими боями, голодом, нестачею зброї та амуніції, армія УНР була змушена вдатися до партизанських засобів боротьби.

У кінці листопада 1919 р. становище Армії УНР ускладнилося настільки, що у перших числах грудня поляки без опору зайняли ту невелику решту території, яка ще контролювалася українським урядом. З огляду на це 4 грудня 1919р. Головний Отаман Військ УНР С. Петлюра скликав у Новій Чорториї військову нараду, на якій були присутні всі командири дивізій та представники уряду. Наслідком роботи цієї наради було рішення про проведення рейду української армії по запіллю ворога – більше відомого в історії як 1-й Зимовий похід Армії УНР. Наступного дня голова Директорії УНР С. Петлюра відбув до Варшави для порозуміння з Польщею у справі військової допомоги Україні. Польща, яка мала на той час добре вишколену і чисельну армію, споряджену на кошти Антанти, могла стати для України одним із основних союзників. 22 квітня 1920 р. у Варшаві було укладено Варшавський договір між УНР і Польщею, який дав змогу Україні продовжити боротьбу за незалежність.

Невдовзі армія Денікіна під тиском Червоної армії і повстанської боротьби українського селянства була змушена залишити Україну. «Єдинонеділимска», антиукраїнська політика денікінського режиму, відновлення ним поміщицького землеволодіння були однією з причин його падіння. Студенти повинні усвідомити, що небажання радянської влади віддати поміщицьку землю повністю у зрівняльне користування у 1919 р., а також реакційна аграрна політика Денікіна виявилися фатальними для обох режимів. Це було враховано у 1920 р, більшовиками, які були змушені передати у селянське одноосібне користування майже всю колишню поміщицьку землю. Незважаючи на жорстку економічну політику радянської влади у 1920р. (націоналізація більшості промислових підприємств, згортання торгівлі продрозверстка), масштаби селянської боротьби стали набагато меншими, ніж у 1919р. Це дало можливість більшовикам зміцнити свої позиції, відбити спільний похід польських військ та Армії УНР в Україну і ліквідувати угруповання генерала Врангеля в Криму. Утвердження більшовицької влади в Україні здійснювалося збройними силами радянської Росії які на весну 1920 р. стали регулярною армією чисельністю у 3, 5 млн., керівництво значною мірою здійснювали колишні царські офіцери. Однак українське село ще довго вело партизанську боротьбу проти більшовицького режиму, яка тривала до 1922 р.

Після тривалого переговорного процесу 21 квітня 1920 р. уповноважені представники УНР і Польщі підписали міждержавну угоду, в якій Україна зрікалася своїх західних територій на користь Польщі. Слід зазначити, цій УНР була змушена піти на цей тяжкий крок внаслідок цілого комплексу несприятливих військово-політичних обставин, які дозволяли полякам диктувати свої умови при укладанні політичної конвенції. Проте, на наш погляд, більш істотне значення мала таємна військова конвенція, яка становила інтегральну частину польсько-українського порозуміння 1920 р. Вона була підписана 24 квітня і складалася із 17 статей. Згідно з цією конвенцією Польська держава зобов’язувалася, зокрема, сприяти формуванню з’єднань і частин армії УНР на власних теренах та озброїти й забезпечити всім необхідним військовим майном три дивізії української армії. Крім цього, уряду і армії УНР мали бути передані все майно та рухомий транспорт у випадку їх захоплення у майбутній спільній протибільшовицькій кампанії.

Зазначимо також, що польська сторона не дотрималася жодного з пунктів військової конвенції (поляки дозволили формування тільки двох українських дивізій – 3-ї Залізної полковника О. Удовиченка та 6-ї Січової полковника М. Безручка). Небажання поляків дієво допомагати створенню численної української армії, дуже обмежена кількість зброї, що була надана Армії УНР, до певної міри спричинилися до фатальних наслідків кампанії 1920 р.

Початок протибільшовицької кампанії об’єднаних польської і української армій розпочався успішно. За два тижні союзники опанували майже всю Правобережну Україну. Бойові операції польсько-українських сил полегшувалися тією обставиною, що у запіллі більшовицьких військ успішно діяла Армія УНР на чолі з генерал-полковником М. Омеляновичем-Павленком Виконуючи наказ головного отамана, українська армія рушила на захід, маючи на меті з’єднатися з польсько-українськими військами головного удару. Зосередившись біля ст. Вапнярки, вона низкою потужних ударів з тилу прорвала фронт більшовицьких військ. 6 травня 1920 р. Армія УНР перейшла на звільнені українські терени, закінчивши таким чином свій легендарний рейд у м. Ямполі.

7 травня 1920 р. польські війська, маючи в авангарді 6-ту Січову дивізію армії УНР, здобули Київ. Проте травневі успіхи польських і українське військ мали нетривалий характер. Внаслідок прориву польського фронту 1-ою Кінною армією С. Будьонного вже 10 червня столицю України було залишено. Армія УНР вперто боронила свої позиції на крайньому правому фланзі польських військ, але поляки невпинно відкочувалися на захід. Більшовицькі армії були зупинені й розгромлені тільки під Варшавою. Незважаючи на зміну стратегічної ситуації на свою користь, Польща не мала бажання продовжувати боротьбу з більшовицькою Росією. Серед польських урядових кіл все більше поширювалася думка про поділ сфер впливу в Україні між Варшавою і Москвою згідно з прецедентом Андрусівського миру 1667р.

Укладання 12 жовтня 1920 р. в Ризі прелімінарних домовленостей між Польщею та більшовицькою Росією залишило війська УНР сам на сам із переважаючими силами Червоної армії. Загальне несприятливе стратегічне становище українських військ (як і брак набоїв та військового спорядження) вкрай ускладнювало опір Армії УНР тискові більшовиків. Протягом жовтня-листопада 1920 р., в умовах нестачі зброї та військового спорядження, Армія УНР вела жорстокі бої на теренах України, стримуючи тиск більшовицьких частин, що безперервно прибували з врангелівського фронту.

21 листопада 1920 р. Армія УНР у безперервних боях змушена була відійти за р. Зброю і військове майно за домовленістю було передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм, мав бути інтернований. Реорганізація армії для майбутнього повернення на терени України з метою продовження боротьби за державну незалежність Батьківщини стала наріжним каменем усієї діяльності екзильного уряду УНР. Тільки українська армія (хоч і обеззброєна та мілітарно переможена) становила тоді єдину реальну силу, здатну захищати самостійність УНР. Тільки українське вояцтво, випробуване і загартоване у боях 1919–1920 рр., було спроможне стати символом нескореності національного духу.

Студенти мусять проаналізувати причини поразки визвольних змагань 1917–1922 рр. Головними з них були: недостатній рівень національної свідомості українського громадянства в цілому; нерішучість української інтелігенції в питанні будівництва самостійної Української держави, надання нею пріоритету соціальним проблемам на шкоду національно-державним; політична дезорієнтація селянства, яке з потенційного прихильника й учасника визвольної, боротьби нерідко ставало байдужим спостерігачем її, що вело до звуження соціальної бази українського руху. Створенню незалежної Української держави протидіяли зовнішні фактори. Головним з них була Росія, насамперед більшовицька. Л. Троцький зазначав наприкінці 1920 р., що радянська влада «протрималась в Україні досі (і протрималась нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії». Запеклими противниками української державності були також російська білогвардійщина, усі без винятку російські політичні партії від крайніх правих націоналістів типу В. Шульгіна до меншовиків і есерів та анархістів. Усі вони проводили їм наполегливу антиукраїнську пропаганду. До цього слід додати неприхильну до України позицію Антанти, яка орієнтувалася в основному на відбудову єдиної неділимої Росії. Проте, незважаючи на поразку, визвольний рух українського народу не припинявся. Він знайшов своє продовження в інших формах боротьби.

Дивись докладніше:

1.Бойко О.Д. Історія України: Посібник.-К.: «Академвидав», 2003.-Розділ 11.

2.Світлична В.В.Історія України: навч.посіб. – К.: 2008.-Р.9.

3. Електроний підручник - Роділ 8.