Економічні умови періоду виникнення монополістичної конкуренції.

Наприкінці XVIII ст., після поділу Польщі, більша час­тина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Схі­дна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Че­рнігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, По­дільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губер­нія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославсь­ка, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Сло­божанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капі­талізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відно­син. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 р. він становив у Правобе­режній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії— 6%.

У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювали­ся зв'язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі біль­ше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій більш досконалий сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнен­ня агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосо­вували найману робочу силу. Проте більшість їхніх спроб закін­чувалася невдало. Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщи­ки розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. З 20-х років XIX ст. починають культивувати посіви цук­рових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цу­кровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.

У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату ху­добу, овець. Особливу увагу приділяли вирощуванню тонкорун­них овець. У 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн голів овець, з них майже половина тонкорунних.

Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємниц­тво. В маєтках будувались ґуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років XIX ст. поміщики почали бу­дувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну про­мисловість почав пробиватися купецький капітал.

Поміщики намагалися використати всі можливості підвищен­ня прибутковості своїх господарств. Поряд з ґуральництвом, цу­кроварінням, суконною промисловістю зростали інші галузі: бро-варництво, млинарство, медоваріння, виробництво скла, шкір тощо. Значні доходи давала суконна промисловість.

Розширення поміщицького господарства, прагнення збільши­ти прибутки призводили до посилення експлуатації селянства і, як наслідок, до занепаду селянського господарства. А оскільки поміщицькі й селянські господарства були тісно пов'язані, почи­нає занепадати і поміщицьке господарство. Шукаючи виходу з цього становища, поміщики починають заставляти маєтки, бува­ло і вдруге, і втретє. Уряд намагався поліпшити становище помі­щиків у 1830 і 1839 рр. Цар Микола І дозволив збільшувати роз­мір позики, що видавалася поміщикам державними кредитними установами, і одночасно зменшив банківський процент. Та ці за­ходи не поліпшили становища, а тільки призвели до збільшення кількості застав. На 1856 р. було заставлено 23, 9% поміщицьких маєтків і 53%—селян-кріпаків. Невикуплені маєтки продавалися на публічних торгах. Їх купували більш хазяйновиті поміщики, купці, підприємці.

Таким чином, з 30-х років XIX ст. кріпосницьке сільське го­сподарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що зникає натуральність господарства. Все було підпорядковане вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщиць­кі господарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонит­ві за прибутками вимагали, щоб крім панщини селяни сплачували чинш, і цим самим примушували селян продавати части­ну своєї продукції.

Про кризу свідчило також і те, що йшло обезземелення селян, тобто їх залишали без засобів виробництва. Якщо в другій поло­вині XVIII ст. селяни Лівобережної України користувалися май­же 75% усієї поміщицької землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 45, 5%. Па Правобережній Україні в селян у користуванні було ще менше землі — 37%. Це мало наслідком зростання мало-і безземельних селян. На Лівобережній Україні в 1859р. селян-городників було 10%, а халупників, тобто безземельних — 24%.

Кріпосне право було причиною низького агрокультурного рів­ня сільського господарства, зумовлювало його екстенсивність і низьку продуктивність. Урожайність землеробства була на низь­кому рівні (ЗО—35 пудів зерна з десятини, у 2 рази менше, ніж в Англії).

У своїх господарствах поміщики почали впроваджувати ма­шини: косилки, молотарки, віялки тощо. Але більшість цих спроб закінчувалися невдачею. Все гальмувало панування феодально-кріпосницької системи. Частина поміщиків розуміла, що вихід з цього становища був тільки в скасуванні кріпацтва.

Мануфактурні підприємства, що існували у Східній Україні до початку XIX ст., можна поділити на 3 типи:

1) мануфактури, за­сновані на примусовій праці (вотчинні й більшість казенних);

2) посесійні мануфактури, на яких поряд з працею приписних і посесійних селян використовувалася праця вільнонайманих ро­бітників;

3) мануфактури, засновані на вільнонайманій праці (ку­пецькі й селянські).

Вотчинні мануфактури у великій кількості почали виникати наприкінці XVIII ст. і особливо на початку XIX ст. На першому місці стояло ґуральництво. Проте до 20-х років XIX ст. великих ґуралень було небагато. З 20-х років з'являлися великі парові ґу­ральні. В зв'язку з цим за 40 років загальна кількість ґуралень зменшилася більш як у двічі, а обсяг продукції зріс більш як утричі.

У першій половині XIX ст. спостерігається процес занепаду вотчинної та посесійної мануфактури і швидке зростання купець­кої і селянської. У 1860 р. в Східній Україні було 2147 промисло­вих підприємств (без ґуралень), серед них купецьких — 94, 2%.

До вотчинних мануфактур належали і мануфактури з вироб­ництва сукна. Державна казна була зацікавлена у виробництві сукна і підтримувала поміщицькі підприємства. Вони одержува­ли безпроцентні кредити, субсидії, були захищені митними тарифами. Проте і в суконну промисловість проникає купецький капі­тал. У 1860 р. купецькі суконні підприємства давали 53 відсотки продукції.

Занепадають поміщицькі рудні, не витримуючи конкуренції великих металургійних підприємств, побудованих купцями.

З 1820-х років почало розвиватися цукроваріння. Спочатку заво­ди будували багаті поміщики, але вже з 40-х років цукрові заводи почали будувати купці, застосовуючи парову техніку. У 1843 р. вихідці з заможного селянства, великі підприємці Яхненко і Си-миренко збудували цукровий завод у Городищі (Київська губер­нія). У 1861 р. на Україні було вже 229 цукрових заводів, що ста­новило 2/3 всіх цукрових заводів країни. Частка купецького капіталу в них зростала.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. розквіт вотчинних і посесійних мануфактур пояснювався здебільшого державними замовленнями. Проте, коли вотчинне виробництво перевищило потреби казни і вимушене було зі своєю продукцією вийти на ринок, воно опинилося в надзвичайно скрутному становищі. Справа в тому, що техніка виробництва на вотчинних і посесій­них мануфактурах була надзвичайно низькою, що було обумов­лено наявністю дармової робочої сили кріпаків. У той же час продуктивність праці незаінтересованих у результатах праці се­лян була низькою. Ні за своєю якістю, ні навіть вартістю вироби кріпосницьких мануфактур не могли конкурувати з продукцією капіталістичних підприємств. Уже на початку XIX ст. продуктив­ність праці на капіталістичних мануфактурах була в 2—4 рази вищою, а коли з'явилося машинне виробництво, воно остаточно знищило вотчинне і посесійне (за винятком поміщицьких цукро­вих заводів).

Особливо важким було становище посесійних підприємств у зв'язку з тим, що власники посесійних підприємств не мали пра­ва відчужувати робочу силу від підприємств. Вони зверталися до уряду з вимогами звільнити їх від посесійних селян. У 1840 р. та­ка постанова вийшла. У результаті за порівняно короткий строк посесійні підприємства перетворились у капіталістичні. Якщо в 1828 р. кількість підприємств з вільнонайманою працею станови­ла 46, 2%, то в 1861 р. — 94, 2%, а вільнонайманих робітників у 1828р.—25, 6%, у 1861 р.—73, 7%.

Розвиток машинобудування зумовив промисловий переворот в Україні; як і в Росії, він розпочався з 30-х років XIX ст. і мав свої особливості. Так, якщо в Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні — у горілчаній і цукровій галузях промисловості. Відмінність полягала також і в тому. що в Росії про­мисловий переворот охопив спочатку купецьку мануфактуру, а в Україні — поміщицьку. У 1841 р. поміщик Кандиба побудував на Чернігівщині завод сільськогосподарських машин, парових кот­лів, ткацьких верстатів тощо. У 1840-х роках заможні купці побуду­вали машинобудівні заводи в Києві, Млієві, Херсонській губернії.

Промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підпри­ємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприє­мець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мі­німуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили. 59, 7% усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскіль­ки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.

Промисловий переворот зумовив утворення основних класів капіталістичного суспільства — буржуазії і пролетаріату.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі знаходи­лись у складі Австро-Угорської імперії. Це був період феодальної реакції. У Східній Галичині вся земля поділялася на домініальну (поміщицьку) і рустикальну (селянську). Рустикальна земля вва­жалася не майном селян, а наділом, вона становила 48, 9% усіх земель. У користуванні селян були також пасовища, луки і зовсім незначна частина лісів. Тут панувало велике феодальне землево­лодіння. Тільки 4% всіх земель належало державі (камеральні маєтки), церкві, міським громадам, вільним селянам. У сільському господарстві переважало продовольче хліборобство і технічні культури; вирощували овес, ячмінь, жито, пшеницю, льон, коно­плі, тютюн. З 80-років XVIII ст. почали широко культивувати картоплю.

Втягнений поміщицьких господарств у товарно-грошові від­носини приводило до посилення експлуатації селянства. Основ­ною формою експлуатації була панщина, яка зростала протягом усієї першої половини XIX ст. Усупереч закону 1786р., що об­межував панщину трьома днями на тиждень, в багатьох фільвар­ках селян примушували працювати шість—сім днів на тиждень. Селяни відбували панщину не тільки за користування орною зем­лею, а й за користування лісом, луками, пасовищами. Крім пан­щини, існували інші повинності. Частину прибутку сплачували державі як земельний податок, на користь духовенства. Врешті-решт селянинові з його прибутку залишалося 15, 3%.

Важким тягарем для галицьких селян був обов'язок купувати певну кількість горілки на рік у своїх феодалів, які мали право пропінації, тобто право виробництва і торгівлі алкогольними на­поями.

Поміщики збільшували площі фільварків, відбираючи землі селян і нехтуючи законами Йосифа II. Зростала кількість мало- і безземельних селян. Селяни поділялися на такі групи:

1) повні селяни, вони користувалися площею понад 20 моргів;

2) півселя-ни, мали 10—20 моргів;

3) чвертьселяни — 2—10 моргів;

4) заго-родники — до 2-х моргів;

5) комірники, або халупники — не ма­ли землі взагалі.

Найбільш характерною для галицького села була група чвертьселян, вона становила 41, 1% всіх селян.

Повні селяни і деякі власники фільварків почали в своїх гос­подарствах застосовувати найману робочу силу, передові методи господарювання, проте це не торкнулося основної маси поміщи­ків і селян.

Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини: текс­тильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Широко розповсюджено було виробництво полотна. Засновувались су­конні мануфактури, папірні, гути, керамічні й залізоробні підпри­ємства, ливарні заводи. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицьке ремесло і мануфактури за­непали. Винятком було тільки ґуральництво, основною сирови­ною для якого стала картопля. Це було одним з найважливіших джерел доходу. В 1841 р. в Галичині було 203 горілчаних заводів.

Успішно розвивалася сірчана промисловість.

В розвитку економіки Галичини важливе місце належало тор­говельному капіталу. Він відігравав важливу роль у зовнішній торгівлі, головною статтею якої була худоба.

Головною причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузький внутрішній ринок, що стриму­вало розвиток місцевої промисловості. Друга важлива причина економічної відсталості Галичини — особливість галицького тор­говельного капіталу. Купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.

У Північній Буковині багато земель належало релігійному фонду, який було утворено в 1786 р. Він складався з 267 монас­тирських маєтків і володів 27, 75% всієї земельної площі. Під ма­єтками поміщиків знаходилась приблизно така ж кількість землі (27, 18%). У користуванні селян знаходилась рустикальна земля — 41, 9% всієї земельної площі. Вона вважалася власністю феодала. Був ще невеликий прошарок дрібних землевласників — резешей або каларашей.

У Північній Буковині було мало землі, придатної для земле­робства, тому тут більшого значення набувало скотарство, розве­дення великої рогатої худоби й овець. Головними культурами в сільському господарстві були кукурудза і картопля.

Як і в інших районах України, тут посилюється товаризація поміщицького господарства, що приводить до розширення площі маєтків за рахунок селянських земель. Поміщики нехтували за­конами 80-х років XVIII ст. і поступово відновлювали свої пози­ції, що існували до реформ 70—80-х років XVIII ст. У зв'язку зі збільшенням панських маєтків зростала панщина, в деяких маєт­ках вона доходила до 100—150 днів на рік. Крім панщини селяни сплачували натуральні й грошові чинші, віддавали поміщикам десятину від урожаю тощо.

Необхідність сплачувати грошовий чинш, податки державі втягували селян у товарно-грошові відносини, а це вело до роз­шарування селянства. Селяни Північної Буковини за майновим станом поділялися на 4 групи. Заможна частина — фрунташі — становила всього 4, 9% селянства, а збіднілі — малоземельні й халупники — 78, 3%.

Для ремесла тут була характерна обробка продуктів вівчарст­ва, вироби з дерева.

У містах існували цехи. Цеховими ремісниками були здебіль­шого німці, які мали від уряду пільги.

Із галузей промисловості розвивалися ґуральництво, виробниц­тво поташу, видобування солі, залізоробна і металообробна про­мисловості. У промисловості переважали мануфактури ремісни­чого типу, але подекуди з'являлися і парові машини, тобто ману­фактури почали переростати у фабрично-заводські підприємства. Основну частину робітників становили вільнонаймані.

Закарпаття ще в XI ст. було загарбане Угорщиною і в першій половині XIX ст. знаходилось у складі Австро-У горської імперії. Це був відсталий аграрний край.

У першій половині XIX ст. тут також відбувалася товаризація поміщицького господарства. Поширювалися площі, зайняті зде­більшого пшеницею, виноградниками. Поміщики поліпшували породи великої рогатої худоби, вирощували свиней. Більше уваги почали звертати на переробку сільськогосподарської продукції в маєтках; в окремих маєтках засновуються лісопильні й підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються машини і застосовується наймана праця. Особливо ці процеси були помітні на початку XIX ст., у період наполеонівських воєн і континен­тальної блокади Англії.

Незважаючи на закони Йосифа II, які угорський сейм за корот­кий час звів майже нанівець, відбувалося скорочення селянських наділів, які й без того були дуже малі. Наприкінці XIX ст. на один селянській двір припадало в середньому 2 га орної землі й на 3 двори одна голова робочої худоби.

На початку XIX ст. основна маса селянства була покріпачена: поміщикам і монастирям належало 94, 15% всіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, норми якої весь час зроста­ли. Крім панщини, селяни давали поміщикам дев'яту частину від урожаю зернових і виноградників, від худоби і бджіл; також сплачували різні податки і відбували державні повинності.

Посилення експлуатації призводило до поглиблення розшару­вання селян, збільшувалась кількість малоземельних і безземель­них. У 40-х роках XIX ст. в окремих повітах безземельні стано­вили до 50% селянських дворів і лише 2—3% заможних.

У першій половині XIX ст. мало місце і деяке пожвавлення в промисловості. Розвивалось залізоробне, поташне, селітряне, га­лунове, горілчане, лісопильне виробництво. Майже все воно було зосереджено в руках поміщиків. На підприємствах почали засто­совувати парові машини і найману робочу силу. З'являються під­приємства, засновані купцями, з використанням тільки найманих робітників. Отже, і в Закарпатті розпочався промисловий перево­рот, мануфактурна промисловість почала переростати у фабрич­но-заводську.

Посилення феодального гніту викликало різкі протести селян. опір з їхнього боку. Селяни з західноукраїнських земель тікали у великій кількості поодинці та сім'ями на Правобережну Україну. у степи Південної України, в Молдавію і т. ін. Подавали позови на поміщиків, підпалювали їхні економії, відмовлялися від при­мусової купівлі горілки, від виконання феодальних повинностей тощо. Нарешті, селяни із зброєю в руках почали виступати проти кріпосницького ярма. В 1843 р. в Північній Буковині вибухнуло повстання під проводом Лук'яна Кобилиці. В 1846р. в Галичині повсталі селяни розгромили 474 панські маєтки. В 1847 р. — знову заворушення в Північній Буковині. Всі вони були придушені, але уряд, щоб заспокоїти селян, мусив іти на деякі поступки. Проте, головне питання — феодальна власність поміщиків на землю — не вирішувалося, право власності залишалося за поміщиками і зберігалися всі найтяжчі повинності. Півзаходи уряду не задово­льняли селян, вони не припиняли боротьби.

Розвиток капіталізму в економічному житті й невпинна бо­ротьба селян проти кріпацтва зробили нагальним питання про його скасування. Вирішення цієї проблеми було прискорене бур­жуазною революцією 1848 р. в Західній Європі і, зокрема, в Авс­тро-Угорщині.

13 березня 1848 р. в Австрії з повстання у Відні розпочалася буржуазна революція. 15 березня вибухнуло повстання в Угор­щині. Революційний рух почав перекидатися на західноукраїнсь­кі землі. Селяни відмовлялися від виконання панщини.

Щоб запобігти повстанню в західноукраїнських землях, уряд іде на поступки і видає 17 квітня 1848 р. закон, за яким з 15 трав­ня 1848 р. в Галичині скасовувались феодальні (панщинні й інші) повинності селян-господарів, халупників і комірників. Ліси, па­совища, луки, водойми тощо, якими селяни користувалися спіль­но з поміщиком, залишаються власністю останнього і, якщо се­ляни бажають ними користуватися, мають укладати з паном договір і за це платити. За втрату повинностей поміщики звільня­лися від «опікунських обов'язків» щодо селян: від обов'язку лі­кувати селян на випадок епідемії і селянську худобу при епізоо-тіях, від обов'язку допомагати своїм нужденним підданим, від витрат на доставку рекрутів на місця набору і т. ін. Держава зо­бов'язувалася компенсувати поміщикам 2/3 вартості феодальних повинностей, а 1/3 дорівнювала вартості «опікунських обов'язків» поміщика. Таким чином уряд проголошував, що він дарує селя­нам свободу від усіх феодальних повинностей.

7 вересня 1848 р. було підписано закон про скасування кріпос­ного права в Австрії. Згідно з цим законом селяни оголошувалися вільними громадянами держави, поміщики втрачали владу над се­лянами. Домініальні і рустикальні землі ставали вільною власніс­тю, і селяни стали власниками своїх земельних наділів. Всі повин­ності халупників і комірників цим законом скасовувалися безплат­но. Скасовувалося також право поміщиків примушувати селян ку­пувати у них горілку і пиво. Але право пропінації залишилося.

Одним з найголовніших питань при скасуванні феодальних по­винностей було питання визначення розміру відшкодування втрат так званої індемнізації, тобто відшкодування за пішу панщину, па­нщину з кіньми і волами, за десятину, натуральні данини зерном і чинш. Вартість цих повинностей була оцінена в 46, 5 млн золотих гульденів. При визначенні вартості повинностей враховувалась їх­ня річна ціна. Вона мала дорівнювати 5% річних з капіталу.

Таким чином, сума винагороди обчислювалася так: поміщик мусив одержати таку суму, щоб, поклавши її в банк, тільки на річ­ний процент міг би одержувати щорічно свій прибуток в мину­лому від повинностей. Сума винагороди обраховувалася діленням річної ціни повинностей, помноженої на 100, на п’ять. 30% від цієї суми відкладалися за скасовані «опікунські обов'язки». Поміщик одержував 70% вартості феодальних по­винностей, причому не готівкою, а п'ятипроцентними облігація­ми, які погашалися державними кредитними установами протя­гом ряду років.

Проте, як тільки реакція одержала перемогу над революцією, усе відшкодування держава переклала на селян. Селяни щорічно мусили сплачувати відповідну частину боргу, проценти на борг і, крім того, певну суму на утримання адміністрації, яка займалася цією фінансовою операцією. З цією метою було введено спеці­альний податок на селян. «Подарунок» держави перетворився на викуп, який селяни мали б платити до 1943 р.

Феодальні повинності селян Північної Буковини було скасо­вано спеціальним актом 1 липня 1848 р. Вартість селянських по­винностей була визначена в 4 млн золотих гульденів. Як і в Гали­чині, власність поміщиків лишилася недоторканою, їм залиши­лися сервітути (землі громадського користування). Реформу було проведено таким чином, що приблизно 72% селянських дворів землю або зовсім не одержали, або одержали таку кількість, що прожити з неї було неможливо, і селяни перетворювались на наймитів з наділом і без наділу.

Як і в Галичині, обіцянка подарувати звільнення від панщини обернулася на борг, який селяни мусили б платити до 1944 р.

Селянська реформа в Закарпатті мала деякі особливості. Закон про скасування панщини було видано угорським сеймом 18 березня 1848 р. Від панщини звільнили не всіх селян. Становище селян-орендарів, двораків і наймитів поміщицьких маєтків не змінилося. Крім того, від селян було відрізано багато земель, у деяких місцевостях 70—80% селян одержали менше половини того наділу, що мали до реформи. Поміщики одержали компенсацію в 4, 4 млн форинтів. Її сплачували селяни у формі додаткового податку.

Отже, аграрна реформа 1848 р. в Західній Україні не тільки не знищила поміщицького землеволодіння, а й розширила його за рахунок сервітутних земель, які мали велике господарське зна­чення для селян цього краю. Безземельні й малоземельні селяни землі не одержали. Поміщики втратили владу над селянами, але мали можливість їх закабалити, надаючи їм землю в оренду. Во­ни одержали компенсацію за втрачені феодальні повинності й те­пер щорічно отримували платежі, сплату яких гарантував уряд.

Селянська реформа 1848 р. мала грабіжницький характер. Усі селяни втратили сервітутні землі, багато селян отримали зменшені наділи орної землі. Вони мусили сплачувати величезний ін-демнізаційний борг.

Усе це гальмувало розвиток капіталізму в сільському госпо­дарстві Західної України і в економіці загалом. Але разом з цим реформа й полегшила дальший розвиток капіталізму.

У Східній Україні цю реформу було проведено в 1861 р. Реформа була підготовлена всім ходом економічного розвитку Росії, який витягував її на шлях капіталізму, а кріпацтво перетво­рилося на гальмо для розвитку промисловості й сільського гос­подарства.

Кримська війна 1853—1856 рр., в якій Росія зазнала поразки, виявила економічну, технічну і воєнну відсталість царської Росії, гнилість кріпосницької системи.

Нарешті, селянський рух набрав надзвичайно широкого роз­маху. Хвиля селянських заворушень безперервно наростала. Па­нуючі кола Росії почали розуміти необхідність скасування кріпос­ного права. В 1857 р. було створено Таємний комітет для під­готовки реформи. Згодом підготовку реформи очолив Головний комітет у селянській справі. Крім того, в губерніях були створені дворянські комітети для складання проектів реформи.

Реформа готувалася майже 5 років, і весь час точилась боро­тьба між окремими групами поміщиків про умови звільнення се­лян. Більшість поміщиків України були прихильниками звіль­нення селян або без землі, або з невеликими клаптиками землі, щоб забезпечити поміщиків робочими руками, а також за обов'яз­ковий викуп землі й особи селянина.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав маніфест і «Поло­ження про селян, звільнених з кріпосної залежності». До них на­лежали «Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності», де було викладено основні умови скасування кріпацтва; чотири місцевих положення (Великоросія, Лівобережжя, Правобережжя, Литва та Білорусія). Великоросійське положення одночасно стосувалося і трьох південних губерній України: Ка­теринославської, Таврійської і південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. На Лівобере­жній Україні переважно з подвірно-сімейним землекористу­ванням діяло Малоросійське місцеве положення. На Правобереж­ній — Київська, Волинська, Подільська губернії, де також у більшості було подвірне-сімейне землекористування, діяло окре­ме місцеве положення. Було також опубліковано положення про дворових селян і т. ін.

Реформа торкалася трьох найголовніших питань: 1) особи се­лянина, 2) наділення селян землею і 3) викупної операції.

На підставі «Загального положення» селянин ставав вільною людиною й одержував ряд громадянських прав: він міг займатися торгівлею та промисловістю, володіти рухомим і нерухомим майном, укладати договори, виступати позивачем і свідком у су­ді, переходити в інші стани, вступати в навчальні заклади, брати участь в органах самоврядування та ін.

Проте воля, яку здобули селяни, була обмеженою. Було збе­режено сільську общину, усі члени якої були пов'язані круговою порукою — відповідальність усіх за своєчасні платежі податків і викупних платежів за землю, відбування повинностей тощо. Без згоди общини селянин не мав права вийти з неї. Поміщики втру­чалися в господарське життя сільських общин: без згоди поміщи­ка не можна було міняти сівозміни, розорювати нові землі тощо.

Селяни залишалися нижчим станом. Вони сплачували подуш­ний податок, відбували рекрутчину, їх могли піддавати фізичним покаранням.

Крім того, до укладення викупних угод з поміщиками селяни залишалися тимчасовозобов'язаними, повинні були відбувати повинності, платити оброк або відбувати панщину і підлягали вот­чинній владі поміщика. Розуміючи складність питання визначен­ня розміру наділів і суми викупу, держава надала на укладення угоди 2 роки, але в деяких місцевостях з різних причин селяни були тимчасовозобов'язаними 22 роки. Тимчасовозобов'язаний селянин, якщо володів наділом землі, що за реформою дорівню­вав вищому наділу, мусив або відбувати 70 днів (40 чоловічих, ЗО жіночих) на рік панщини, або платити чинш, розмір якого стано­вив від 6 до 12 крб. на рік. Після укладення викупної угоди селя­нин переходив на викуп, тимчасовозобов'язане становище при­пинялося.

9 років після реформи селянин не мав права відмовитися від землі й виходити зі складу сільської общини.

Нарешті, органи селянського управління, які було створено ре­формою (сільський схід, сільський староста, збирач податків, волосний схід, волосне управління, волосний староста тощо), зале­жали від представників царської адміністрації — мирових посере­дників з дворян та ін. Мирові посередники мали право відміняти рішення сільських сходів, піддавати селянських виборних арешту або штрафу. Отже, владу окремого поміщика над селянами було замінено владою представників місцевого дворянства в цілому.

Грабіжницька суть реформи яскравіше за все виявилась при визначенні розмірів наділів. Земля вважалася власністю поміщи­ків. Вони були зобов'язані надати селянину наділ. Наділення се­лян землею визначалося місцевими положеннями. Всю територію України було поділено на чорноземні, нечорноземні й степові гу­бернії. В чорноземних і нечорноземних губерніях було дві норми наділу — вища і нижча, котрі співвідносились як 1: 3, у степових — одна, указна від 3 до 6, 5 десятини залежно від місцевості. Землею наділялися ревізькі душі — особи чоловічої статі, що досягли 12 років, і старші. Розміри наділів у чорноземних губерніях дорів­нювали: нижчий — 0, 9—2 десятини; вищий — 2, 7—6 десятин, в нечорноземних — нижчий 1, 0—2, 3, вищий — 3—7 десятин. Були і місцеві особливості.

Поміщики мали право забирати собі кращі землі, переносити селянські садиби, польові наділи в інші місця, прокладати доро­ги, де їм вигідно тощо. Селяни не отримали лісів, пасовищ, водойм.

На Лівобережній і Степовій Україні поміщики пересічно від­різали у селян майже 28% загальної площі селянського землеко­ристування. В окремих місцевостях відрізки становили значно більше. В Степовій Україні відрізки доходили до 70%, а в Лука-шівці Золотоніського р-ну на Полтавщині вони становили 92%. Зменшували наділи різними шляхами. Якщо селянин до реформи мав більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу для даної місцевості, поміщик міг надлишок відрізати.

У тих місцевостях, де були родючі ґрунти, поміщики були за­інтересовані залишити собі якомога більше землі і пропонували селянам узяти безкоштовно 1/4 вищого наділу — це так звані дарчі або четвертні наділи. Такі наділи отримали 3, 9% селян.

Поміщик мав право зменшити селянські наділи, якщо в нього залишалося менше третини всієї землі, що він мав до реформи у чорноземних та нечорноземних губерніях і менше половини — у степових.

Зовсім не одержували землі селяни дрібнопомісних поміщи­ків, селяни Південного узбережжя Криму, двораки, місячники, солдати, бобилі, городники тощо. З 2, 5 млн ревізьких душ поміщицьких селян було обезземелено 440 тис. селян (9, 2%), близько 100 тис. дістали наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Се­редній наділ на Лівобережжі становив до 2, 5 десятини, у Степо­вій — до 3, 2, на Правобережжі — 2, 9 десятини.

Землю відводили сільський общині, а потім закріпляли за се­лянськими родинами згідно з кількістю ревізьких душ у спадкове користування.

На Правобережній Україні були деякі особливості в прове­денні реформи, викликані польським національно-визвольним повстанням 1863 р. Тут селянам було повернуто всі відібрані в них після інвентарної реформи 1848 р. землі, не було відрізків і навіть зроблено деякі прирізки. За законом від 30 липня 1863 р. викуп селянських наділів був обов'язковим, і суму викупу було зменшено пересічно на 20%, а в деяких місцевостях на 40—50%. Незважаючи на ці поступки, тут теж залишилося багато малозе­мельних і безземельних селян.

Селян було пограбовано і при визначенні суми викупу. Було створено спеціальне «Положення про викуп». За ним садибні ді­лянки селянин міг викупити в будь-який час, а польовий наділ тільки за згодою поміщика. Причому селянин не міг примусити поміщика виділити йому наділ, а поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп.

Визначаючи суму викупу, поміщик орієнтувався не на ринкові ціни на землю, а на свій дореформений грошовий оброк. Помі­щик бажав одержати таку суму грошей, щоб 6% річних приноси­ли йому дореформений грошовий оброк. Викупний оброк обраховувався діленням річного оброку, помноженому на 100, на шість.

Ці суми значно перевищували ціну землі. Селяни не могли сплатити їх відразу. Тому держава, захищаючи інтереси поміщи­ків, взяла на себе обов'язок сплатити 80% всієї викупної суми, а 20 % сплачують селяни, якщо вони викупали повний наділ, або 75% — за неповний.

У цих умовах селяни ставали боржниками держави і мусили протягом 49, 5 року платити щорічно по 6% від боргу державі. Через це селяни мусили б сплатити суму втричі більшу, ніж було сплачено державою.

Тільки в 1906р. під впливом революції 1905—1906р. уряд відмовився від стягнення заборгованості. До цього часу селяни 8 українських губерній сплатили тільки державі 382 млн карбо­ванців, в той час як їхній борг становив 166, 8 млн крб.

Таким чином, при проведенні реформи селяни були пограбо­вані і поміщиками і державою.

Проте, реформа мала велике значення для економічного роз­витку України. Нею були знищені перепони для розвитку капіта­лізму, і він почав швидко розвиватися.

Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відно­сини, змусила їх вийти на ринок, зробила можливим купівлю зем­лі, продаж і купівлю робочої сили. Вона примусила селян підви­щувати товарність їхніх господарств у зв'язку з необхідністю сплати викупних платежів. Господарства селян стають товарни­ми, починається швидке розшарування селянства, з'являються нові типи сільського населення: сільська буржуазія і сільський пролетаріат. Саме вихід селян на ринок прискорив розшарування, тому що собівартість продукції в кожному господарстві різна, і той селянин, в якого вона була низькою, одержував більше при­бутків, збагачувався і навпаки.

До селянської буржуазії належали селяни, що вели торгове землеробство, а також власники невеликих торгових і промисло­вих підприємств і закладів. Ця категорія в Україні в 90-х роках XIX ст. становила 15—20%.

До сільськогосподарських найманих робітників належали ма­лоземельні й зовсім безземельні селяни, наймити, чорноробочі й т. ін. Вони становили 60% усіх селян.

Невелику групу в 20—25% складали селяни-середняки, що в більшості вели натуральне господарство.

Заможні селяни були добре забезпечені землею, реманентом, ху­добою. В їхніх руках було близько 40% надільної і приватної землі, 80% орендної, понад 50% робочої і продуктивної худоби. На одне господарство припадало майже 22 десятини землі, у той час як на один двір бідноти — 4 десятини, середнього селянства — 7 десятин.

Кожна з цих груп по-різному впливала на розвиток внутріш­нього ринку. Найактивніший вплив чинили сільська буржуазія і пролетаріат. Буржуазія виступала як продавець і покупець, про­летаріат — як покупець. Найменше значення мало середнє селян­ство, воно зверталося до ринку значно менше, задовольняючи свої потреби у власному господарстві.

Реформа 1861 р. змусила і поміщиків перебудувати свої гос­подарства. Ця перебудова складалася з трьох важливих частин: 1) поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці; 2) придбати власний інвентар, робочу худобу; 3) остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.

Природно, що такий перехід не міг відбутися швидко, оскіль­ки, по-перше, не було умов для розвитку капіталістичного госпо­дарства: не було достатньо людей, що звикли працювати за наймом, не було в достатній кількості грошей, щоб купити машини, і, нарешті, поміщики не мали досвіду торговельно-підприємниць­кої діяльності. По-друге, були умови, що дозволяли поміщикам господарювати по-старому. Панщинна система господарства не була знищена зовсім, її було лише підірвано. Та обставина, що селяни не одержали пасовищ, луків, лісів, водойм, а також те, що селяни не одержали достатньо земель, змушувала їх орендувати землю в поміщиків. Поміщики за оренду примушували селян відробляти в своїх господарствах. Це не що інше як видозмінена панщина.

Крім того, збереглася можливість «позаекономічного примусу»: тимчасово зобов'язані селяни, кругова порука в общині тощо.

Усе це аж ніяк не стимулювало капіталістичну перебудову поміщицького господарства і давало поміщикам можливість жити по-старому.

Інтенсивна перебудова поміщицького господарства почалася з другої половини 70-х років XIX ст. і була викликана тим, що по­чав зникати середняк, основний орендар поміщицької землі й ос­новний відробітник.

Щодо другого боку перебудови — придбання власного рема­ненту і робочої худоби, то він тісно пов'язаний з заміною праці кріпаків або відробітників. З кінця 1970-х років розпочався період швидкого і систематичного застосування машин.

Нарешті, третя складова частина капіталістичної перебудови поміщицького господарства — пристосування його до ринку і перетворення в торгове, підприємницьке — виявилася в тому, що після реформи 1861 р. поглибилася територіальна спеціалізація сільського господарства.

Районом торговельного зернового господарства стала Степо­ва Україна. Тут швидко зростали посівні площі. В Таврійській губернії, наприклад, посівні площі зросли на 244, 5%. 75—80% зернової продукції становили експортні культури: пшениця і ячмінь.

Південна Україна стала районом вирощування льону-кучеряв­цю. Під цією культурою тут було зайнято 200 тис. десятин, у той час як в інших губерніях — 57 тис. десятин. Районом торговельного бурякосіяння стала Правобережна Україна. На початку XX ст. посівні площі цукрових буряків на Правобережжі становили 75% усієї земельної площі.

У Чернігівській, Київський губерніях, Степовій Україні роз­ширювалися посіви картоплі, яка в більшості йшла на винокурін­ня й картопляно-крохмальне виробництво. З 1870 по 1900 рр. по­сівні площі під картоплею зросли майже втричі, а частка картоплі в загальній масі переробленої на горілку сировини — з 9, 1 до 70, 8 відсотка.

Чернігівська і Полтавська губернії посідали перше місце за розмірами посівів тютюну та виробництвом тютюнових виробів.

Торговельну спеціалізацію названим районам надавали, голо­вним чином, розташовані там поміщицькі й у деякій мірі селян­ські господарства.

На Півдні України розвивалося торговельне тваринництво: конярство, вівчарство. На Правобережжі вирощували велику ро­гату худобу.

Проте скорочувалися посіви жита. У зв'язку зі скороченням площ кормових угідь у селянських господарствах зменшилась кількість худоби, переважно овець і волів.

Розвиток промисловості та міст збільшив попит на сільського­сподарську продукцію на внутрішньому ринку і зменшив експорт худоби. Експорт коней зріс. Зріс експорт птиці, яєць і ко­ров'ячого масла.

Процес капіталістичної перебудови проходив для поміщи­цьких господарств хворобливо. Відчуваючи постійний брак грошей для придбання дорогих машин і найму робочої сили, поміщики продавали частину своїх земель або закладали їх у банки (зокрема в Дворянському банку, спеціально створеному в 1885р.). За 1863—1902 рр. було продано 25, 6 млн десятин землі. За 1877—1905рр. дворянське землеволодіння в Україні скоротилося на 32, 5%. Найшвидше воно скорочувалося в Пів­денній Україні — на 49%, на Лівобережній — на 35%, на Пра­вобережжі — на 25%. Повільне зменшення у поміщиків земель на Правобережній Україні пояснюється кількома причинами. Тут і політика царського уряду, котрий після повстання 1863 р. сприяв поширенню російського поміщицького землеволодіння, і, головне, те, що тут ще до реформи 1861 р. успішно розвива­лось поміщицьке підприємництво, пов'язане з цукровою про­мисловістю.

Зростала заборгованість поміщиків різним кредитним устано­вам, у 1903 р. вона становила 676 млн крб.

Таким чином, розвиток капіталізму сприяв зростанню продук­тивних сил, продуктивності праці в сільському господарстві, фе­одальне землеволодіння перетворювалось у буржуазне.

Збереження поміщицького землеволодіння, селянське беззе­мелля і малоземелля, оренда, відробітки гальмувати розвиток промисловості й створювали надлишок робочої сили в країні. Наприкінці XIX ст. в Правобережній і Лівобережній Україні він становив приблизно 2183 тис. осіб. Найбільший надлишок робо­чої сили був у селах Київської, Полтавської і Подільської губер­ній — більше ніж 30% дорослого чоловічого населення.

Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя тощо. Піти на заро­бітки було зовсім непросто: де існувала община, потрібна була її згода, було ще багато інших формальностей. Незважаючи на це, з кожним роком кількість відхідників збільшувалась. За 40 років (з 1861 по 1900 рр.) видача паспортів відхідникам збільшилась більш як у 10 разів.

Наприкінці XIX ст. великих розмірів набуває переселення се­лян на Схід Російської імперії. Після реформи 1861 р. переселен­ня заборонялося, оскільки це позбавляло уряд регулярної виплати викупної суми, податків у повному обсязі, виконання різноманіт­них повинностей, а поміщиків — дешевої робочої сили, знижен­ня плати за оренду землі. Переселення було обставлене багатьма дуже складними умовами.

Зростання обезземелювання, важких умов життя, складність відходу на заробітки, обмеження переселення надзвичайно рево­люціонізувало селян. Протягом усієї другої половини XIX ст. се­лянство виступало за ліквідацію поміщицького землеволодіння, проти тяжких умов життя. Тільки в 60-х роках XIX ст. на Україні відбулося близько 2870 селянських виступів, в яких взяло участь понад 2, 2 млн осіб.

Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширило внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали дарчі й мінімальні наділи; прискорило нагромадження капіталів (тепер підприє­мець не платив робітникові ту частину заробітної плати, що йшла на чини).

Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 1870—1880 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витіс­няє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: під­несення, кризи, депресії. 60-ті роки — початок 1870-х позначилися піднесенням у роз­витку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських і азовських портів. Спорудження першої за­лізниці в Україні почалося у 1863 році, і на кінець 80-х років XIX ст. тут була створена ціла система залізниць. Вони сполу­чали між собою центр Російської імперії з Донбасом, азовськи­ми, чорноморськими портами, Західною Європою. Одеса стала головним портом з вивозу зерна, Маріуполь — вугілля. Заяви­лися великі залізничні вузли: Київ, Харків, Катеринослав, Кре­менчук, Одеса. За 1865—1890 роки в Україні було побудова­но 6350 верст залізниць. Широке будівництво сприяло розвитку внутрішнього ринку країни.

Після реформи 1861 р. занепадає головна паливно-металур­гійна база Росії — Урал, і наперед виходить Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний регіон. Набирає великого зна­чення Південно-Західний цукровий район. Україна стає одним із головних і найбільш розвинутих центрів імперії.

У зв'язку з розвитком промисловості підвищилась потреба в паливі. Це сприяло розвитку кам'яновугільної промисловості Донбасу. Донбас починає витісняти інші райони видобутку ву­гілля. Якщо в 1860 р. він давав майже 33% вугілля всієї імперії, то в 1900 р. — уже 68, 9%. Сюди почали вкладати капітали інозем­ці. Місця дрібних малопродуктивних шахт зайняли великі з ви­добутком 1—2 млн пудів вугілля на рік.

Проте та кількість вугілля, що її видобували в імперії, не задо­вольняла потреб зростаючої промисловості, вугілля доводилося імпортувати. Власники шахт, щоб не знижувати високі ціни на вугілля, домагалися підвищення мита на імпортне вугілля. Техні­ка на шахтах була надзвичайно примітивна, і власники шахт ні­чого не робили для її модернізації, тому що мали у великій кіль­кості дешеву робочу силу.

Недостатньо розвинутою була і металургійна промисловість. Розвиток промисловості взагалі й будівництво залізниць зокрема підвищили попит на метал. В Україні починається розвиток залі­зорудної промисловості. Україна стає центром видобутку залізної руди. За 1870—1900 роки видобуток її тут зріс у 158 разів, у той час як на Уралі — тільки в 4 рази. Головною базою видобутку за­лізної руди стає Криворіжжя.

Поєднання донецького вугілля і криворізької руди сприяло розвитку металургії. На початок 1900 р. в Донбасі й Кривому Розі було 17 великих чавуноливарних заводів і близько 100 дрібних. На початок XX ст. Україна давала понад 52% усієї продукції ча­вуну в імперії.

Україна стала центром виробництва рейок: в 1900 р. тут було виготовлено 76% загального виробництва рейок Росії.

У металургійній промисловості України було багато інозем­ного капіталу, тому що власники підприємств одержували коло­сальні прибутки, нерідко 30 і навіть 40%.

Металургійна промисловість України не могла задовольнити потреб усіх галузей промисловості в металі, в основному вона за­довольняла потреби залізничного будівництва. Це гальмувало розвиток такої важливої галузі, як важке машинобудування. Таке становище пояснювалося значною мірою тим, що в металургій­ній промисловості Росії була велика частка іноземного капіталу, якому було невигідно розвивати всі галузі промисловості.

Розвиток великої машинної індустрії — це показник рівня розвитку промисловості взагалі. В Росії ця галузь була найвідста­лішою. Більшість складних машин і верстатів привозилася з-за кордону.

Найбільш розвиненою галуззю в промисловості було сільсь­когосподарське машинобудування, що було викликано розвитком капіталізму в сільському господарстві й зростаючим попитом на машини. Центром сільськогосподарського машинобудування ста­ли: Олександрівськ, Харків, Одеса, Бердянськ, Миколаїв, Київ, Херсон. Усі великі заводи належали іноземним капіталістам. У 1912 р. на Україні був зосереджений 21% всіх підприємств сіль­ськогосподарського машинобудування імперії, але вартість їхньої продукції становила 53% загальної. Значне місце в машинобуду­ванні посідало транспортне машинобудування, зосереджене в Луганську, Харкові, Миколаєві тощо.

Розгорталося суднобудівництво й судноремонтна промисло­вість (Херсон, Миколаїв, Київ, Одеса.)

Малорозвинутими були: хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів тощо.

На першому місці за розвитком в Україні стояли галузі, по­в'язані з переробкою сільськогосподарської продукції: цукрова, спиртова, борошномельна, олійна, тютюнова. Найпоширенішим було цукроваріння, де промисловий переворот відбувся ще до реформи 1861 р. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії. В 1885р. Україна виробляла 87, 8% усього цукру Росії.

У 1860-х роках почалася технічна перебудова цукроварень, заміна примусової праці кріпосних селян працею вільнонайманих робітників, будувалися великі підприємства, виникали товарист­ва на паях. Великі капіталістичні підприємства остаточно витіс­нили дрібних. В 1887 р. було створено цукровий синдикат у Росії. Це було одне з перших монополістичних об'єднань у Росії. В 1893 р. він об'єднував 93, 5% усіх цукрових заводів імперії. Син­дикат скорочував виробництво і підвищував ціни на цукор на внутрішньому ринку, це давало йому можливість одержувати ве­ликі прибутки і збільшувати вивіз цукру за кордон для продажу за більш низькими цінами.

Упроваджувалась нова техніка, парові машини, йшла концен­трація виробництва у винокурінні, борошномельному виробниц­тві, олійному, тютюновому.

Промислове піднесення 1860-х — початку 1870-х років XIX ст. за­кінчилося економічною кризою 1873—1874 рр. Після незначного піднесення в 1875—1880 рр. криза знов охопила економіку України в 1881—1883 рр. З кінця 80-х років XIX ст. почалось но­ве промислове піднесення, яке тривало протягом усього остан­нього десятиріччя XIX ст.

В економіці Західної України переважало сільське господарс­тво. Після реформ 1848 р. тут збереглася велика землевласність поміщиків, монастирів. На початку XX ст. їм належало в Східній Галичині 40, 3% усієї площі краю, Буковині — 40, 5%, у Закарпат­ті — 45%. Перебудова господарств, пристосування до нових ка­піталістичних умов для поміщиків відбувалася дуже важко. З кі­нця XIX ст. посилився процес руйнування поміщицьких господарств. Маєтки цілком або частинами продавалися, їх купу­вали купці, заможні селяни, посесори тощо. Багато землі купува­ла єврейська буржуазія.

З розвитком капіталізму в сільському господарстві оренда землі й відробітки починають поступатися найманій праці, удоскона­лювались знаряддя праці та машини.

Землеробство набувало торговельного капіталістичного характе­ру. Йде територіальна спеціалізація окремих районів. Виділяються райони зернового господарства — Галицьке Поділля; вирощування тютюну — Південне Поділля; посівів хмелю, льону, конопель, ма­ку, картоплі. Промислового характеру набуває садівництво. Фрукти збували в містах і вивозили в промислові центри Австрії.

Розвивалося торговельне тваринництво. На продаж вирощува­ли велику рогату худобу, коней, свиней, овець. Деяку частину вивозили навіть за кордон.

Розвиток капіталізму поглиблював соціальну диференціацію селян. У 1902 р. в Галичині заможні селяни становили 9, 7% загальної кількості господарств і володіли 20, 7% усіх земель. На Буковині 8% господарств мали 21, 3% землі, на Закарпатті 9, 93% господарств заможних селян утримували 23% усієї корисної зем­лі. В Східній Галичині без- і малоземельні селяни становили 79, 9%, а в Північній Буковині — 87, 03%.

У господарствах заможних селян застосовувалась наймана праця як постійних, так і сезонних робітників.

Безперервне зростання податків вело до зубожіння селянства, втрати ними землі. Зубожіння прискорювалось і лихварством. Селяни одержували від лихварів гроші, худобу, хліб на надзви­чайно тяжких умовах (іноді норма процента досягала 500 і біль­ше). Лихварі за несплату боргів забирали землі.

Недостатній розвиток капіталізму в сільському господарстві, промисловості мали наслідком аграрне перенаселення, надлишок робочих рук. Неможливість знайти роботу на батьківщині зму­шувала селян емігрувати. З кінця XIX ст. еміграція набуває масо­вого характеру. Переселялися до Канади, США, Аргентини, Бра­зилії. Перед першою світовою війною цей потік зменшився, частина емігрантів навіть повернулася назад. На сезонну роботу емігрували до Німеччини, Румунії, Данії, Росії тощо.

Промисловість у Західній Україні розвивалась занадто повіль­но. Переважала дрібна промисловість. Австрійський уряд не сприяв розвиткові промисловості в західноукраїнських землях, не надавав ніяких пільг, допомоги та ін. Стримував розвиток промис­ловості й брак підприємців, котрі мали б великі капітали, втрата інтересу до промислової діяльності з боку поміщиків, також ім­порт промислової продукції з більш розвинених провінцій імперії.

Саме через імпорт якісної продукції фабрично-заводської промисловості західних провінцій Австрії занепадають скляна, фаянсово-порцелянова, цукрова, шкіряна, текстильна, паперова, сірникова галузі промисловості в Західній Україні. В кращому стані були галузі, які не зазнавали конкуренції і навіть експорту­вали частину своєї продукції (борошномельна, спиртогорілчана, тютюнова, лісопильна, соляна.)

В 1850—1860-х роках XIX ст. тут розпочинається промисловий переворот. З кінця 1870-х років XIX ст. швидко почала розвиватися нафтова промисловість Галичини. Під впливом збільшення попиту на наф­топродукти почалось переобладнання нафтодобувної й озокерит­ної промисловості. Ручне видобування нафти замінюється новою технікою, застосовується вдосконалений метод буріння глибоких свердловин, для видобутку нафти почали використовувати паро­ві, а пізніше двигуни внутрішнього згоряння. Їхня потужність на території Дрогобицької і Станіславської гірничих округ зросла в 1913 р. майже до 50 тис. к.с. Зростав видобуток нафти. У 70-х ро­ках він становив 20—3О тис. т на рік, у 1909 р. — 2053 тис. т. По­над 4/5 усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття знаходилась у руках іноземного капіталу: німецького, англійського, французького, американського, бельгійського. Місцевий галицький капітал мав тільки 12, 25% з усього вкладеного в нафтову промисловість ка­піталу.

У 1860-х — 1870-х рр. західноукраїнські землі були з'єднані заліз­ницями з Заходом і Росією. Звідси в західноукраїнскі землі поча­ли вивозити промислову і сільськогосподарську сировину. Схід­на Галичина перетворилася на внутрішню колонію Австрії і стала ринком збуту та джерелом сировини для австрійської метрополії.

Іноземний капітал проникав у борошномельне виробництво, лісопильну промисловість.

У 1870—1880-ті роки в лісопильну промисловість, найбільш роз­винену й технічно оснащену, почали вкладати капітали австрій­ські і німецькі капіталісти. Вони скуповували величезні масиви галицьких лісів, засновували парові тартаки, вивозили одержану продукцію на європейські ринки.

Важкої промисловості в Західній Україні майже не існувало. Деякого розвитку набула металообробна і машинобудівна проми­словість. Інші галузі промисловості були розвинені дуже нерівно­мірно. Досить успішно розвивався видобуток солі, цегляне виро­бництво.

Хімічна промисловість була представлена нафтопереробними заводами. Виробництво фарб, мила, соди було незначним. Дрібними підприємствами були представлені швейна, взуттє­ва, килимарська промисловості. З кінця XIX ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.

Проте, треба сказати, що з кінця XIX — на початку XX ст. тут відбувається концентрація виробництва, виникають монополії у нафтовій промисловості, деревообробній тощо. Картелі й синди­кати не давали можливості розвиватися тим галузям, які були для них небажаними.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначи­лась на стані шляхів сполучення (їх було мало), на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. Західна Україна залишалась відсталою аграрною провінцією Австро-Угорщи­ни. На початку XX ст. в промисловості Галичини було зайнято 9%, в Закарпатті — 5% населення.

Галузева структура, хоча і зробила після реформи 1848 р. зна­чні кроки вперед, залишалась однобокою і мала типовий колоні­альний характер.