Внесок Дж. М. Кейнса в розвиток кількісної теорії грошей

Теорія грошей займає головне місце в науковій спадщині одного з відоміших економістів XX ст. Дж. М. Кейнса. Їй він присвятив цілий ряд робіт, зокрема «Трактат про грошову реформу» (1923), «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936).

Дж. М. Кейнс не тільки спирався на напрацювання своїх попередників, а і пішов значно далі у напрямі завершення теорії «регульованих грошей», «керованої інфляції», дослідження монетарного впливу на економічний цикл, на розвиток виробництва і т.п.

Ідея Туган-Барановського про вплив кількості грошей на ціни і виробництво через механізм дисконтного відсотка не тільки положив основу теорії грошей Кейнса, а і виявилася ключовим її елементом. Через відсоток та інвестиції він визначав прямий шлях впливу кількості грошей на процес відтворювання, а в процентній політиці убачав основний важіль монетарної політики держави.

Спираючись на дослідження економічних криз, які періодично приголомшували світову економіку протягом 50-ти останніх років, Дж. М. Кейнс приходить до висновку, що в нових умовах ринковий механізм суспільного відтворення не здатний самостійно, на основах саморегулювання забезпечити достатню ринкову рівновагу і рівномірність економічного розвитку. Тому виникає об'єктивна необхідність доповнити цей механізм державним регулюванням економіки.

Дж. М. Кейнс остаточно спростував постулати класичної теорії, що «гроші не мають значення» у відтворювальному процесі, а це лише другорядний технічний інструмент, і довів протилежне.

З цих двох кейнсіанських положень витікало третє — про можливість ефективного регулювання грошей і свідомого використання їх державою як інструменту впливу на економіку, про проведення діючої монетарної політики з метою згладжування коливань економічного циклу і впливу на економічний розвиток взагалі.

Кейнс змістив центр аналізу ролі грошей в економіці з довгострокових тимчасових інтервалів, як це робили неокласики, на короткострокові, оскільки тільки на цих інтервалах було можливо з'ясувати механізм економічного циклу і з'ясувати зв'язок грошей з його розвитком. Це був новий підхід, який дав можливість Кейнсу зробити принципово нові висновки.

Зокрема він довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку здійснюється не за постулатами кількісної теорії, тобто не тільки через ціни, а і за допомогою інших інструментів, перш за все норми відсотка.

Ланцюг причинно-наслідкових зв'язків в грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс збудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної ставки, яка, у свою чергу, приводить до зміни в інвестиційному попиті і через мультиплікативний ефект — до зміни обсягів номінального ВВП. У зв'язку з цим передавальний механізм впливу грошей на реальну економіку, яка витікає з кейнсіанської концепції, може бути виражена такою формулою:

М=Пр-И-Пс-ВВП

де Пр — ставка відсотка, І — попит на інвестиції, Пс — загальний обсяг платоспроможного попиту, ВВП — номінальний обсяг виробленого ВВП.

Отже, ця формула має спрощений вид порівняно з формулою передавального механізму Туган-Барановського, оскільки не враховує таких чинників, як прямий вплив зміни пропозиції грошей на платоспроможний попит і психологічну оцінку економічними суб'єктами вартості грошей (інфляційні очікування).

Введення в передавальний механізм відсотка і інвестицій значно розтягнуло ланцюг зв'язку між масою грошей і цінами, зробило її не такою жорсткою, що сприяло розширенню меж збільшення пропозиції грошей без інфляційних наслідків. Це дало підстави Кейнсу захищати переваги «слабкої валюти» перед «твердою», допустимість стриманої інфляції, доцільність політики «дешевих грошей». Він вважав таку інфляцію цілком виправданою ціною за активізацію кон'юнктури ринку, стимулювання ефективного попиту з метою сприяння зайнятості і економічного зростання.

Головна новизна, внесена Кейнсом, — виділення третього елементу попиту на гроші - попит на спекулятивні залишки. Кейнс пов'язав його з динамікою ціни на фінансові активи, зокрема облігації, тобто з відсотком. Потім він ввів в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу елемент вибору. І головним чинником вважав норму відсотка. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М1), що виступає у функції доходу, і спекулятивного, що виступає у функції відсотка (М2);

М=М1+М2= L1(y)+L2(y)

де L1(у) — функція доходу;

L2(y) — функція відсотка.

Ці висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної політики як надійного і ефективного способу економічного регулювання. Він вважав, що за допомогою регулювання податків і дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш оперативно і дієво впливати на платоспроможний попит, ніж через монетарну політику.

Економічна теорія Кейнса була домінуючою протягом декількох десятиріч, її рекомендації широко застосовувалися в економічних програмах урядів більшості західних країн. Це пояснюється тим, що кейнсіанська доктрина з'явилася в розпал великої економічної депресії 1929—1933 рр. Якщо традиційна монетарна політика була паралізована і виявилася неспроможною вивести економіку з глибокої кризи, то рекомендації Кейнса давали можливість активно впливати перш за все на зайнятість і обсяги виробництва як на «вузькі місця» економічного розвитку, вказуючи шлях виходу з кризи.

Якщо період «великої депресії» минув (значною мірою завдяки кейнсіанської політиці «дешевих грошей»), погляди економістів і політиків все частіше стали звертатися до її інфляційної складової. По мірі зростання інфляції падала довіра до кейнсіанських рецептів. Все більше дослідників звертали увагу на те, що концепції Кейнса не пристосовані для аналізу господарських ситуацій, які характеризуються стійким підвищенням загального рівня цін. Це привело до критики кейнсіанства в кінці 60-х — на початку 70-х рр. і до швидкого розчарування в цьому вченні. На перший план висувалася проблема інфляції і ролі в ній грошових чинників. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація «проінфляційної доктрини».

Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які істотним чином відновили традиційну кількісну теорію, надавши їй вид сучасного монетаризму.