Універсальність

Міжнародний Рух є всесвітнім. Всі національні Товариства користуються рівними правами і зобов’язані надавати допомогу одне одному.

З часу створення Міжнародного руху зображення червоного хреста на білому тлі в якості символу захисту під час збройних конфліктів та розпізнавального знаку приналежності до Руху в мирний час використовується до сьогоднішнього дня.

Емблема покликана нагадувати, що в своїй роботі організація керується Основоположними принципами Міжнародного Червонохресного Руху і тому є його символом.

Вона є ключем до здійснення всієї гуманітарної діяльності – надавати захист як постраждалим, так і людям, які прийшли їм на допомогу.

«…Товариство має виключне право на використання емблеми, прапора, розпізнавальних знаків та найменування Червоного Хреста, передбачених Указом Президента України від 28 жовтня 1992 року «Про Товариство Червоного Хреста України», Законом України «Про символіку Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала в Україні» від 8 липня 1999 року, правилами використання національними товариствами емблемиЧервоного Хреста і Червоного Півмісяця 1991 року, прийнятими ХХ Міжнародною конференцією (Відень, 1965 р.) і переглянутими Радою делегатів (Будапешт, 1991 р.). Додатковим протоколом ІІІ від 8 грудня 2005 року (Женева, 2005), пунктом 2 Резолюції 1 ХХІХ Міжнародної конференції Червоного Хреста та Червоного Півмісяця від 22 червня 2006 р. та цим Статутом, для цілей, визначених міжнародними конференціями Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, відповідно до Женевських конвенцій 1949 року…»

(витяг із Статуту Товариства Червоного Хреста України)

Товариство Червоного Хреста України ретельно слідкує за виконанням вимог Закону України «Про використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця в Україні».

Не допускаючи імітації і неправомірного використання емблеми в мирний час, ми забезпечимо умови, за яких жертви конфліктів не опиняться залишеними на призволяще, а ті, хто прийде до них на допомогу, отримають гарантії безпеки, необхідні для виконання їх роботи.

Зародилося цілительське доброчинство ще за часів Київської Русі, де під патронатом ченців-лікарів Агапіта й Аліпія з Печерського монастиря діяли тогочасні шпиталі милосердя. Пізніше до цієї доброї справи приєднався чернігівський князь Святослав, який після постригу під ім’ям Миколи Святоші влаштував у ХІІ столітті у монастирі лікарню. Згідно давніх задокументованих записів за настановами святого Агапіта багато целителів були «безмедниками», тобто допомагали всім безкоштовно.

Трохи пізніше, в період існування українських братств (православних громадських об’єднань, при котрих створювалися лікарні), у передмістях Львова при православних церквах у ХІV столітті були відкриті чотири благодійні шпиталі. Київське братство також мало свою школу і «лікарню для людей вбогих, уломних, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських».

Ще згодом, на берегах річки Самари в Подніпров’ї і в Трахтемирові, що під Каневом, розташувалися славетні шпиталі Запорізького Спаса – благодійні заходи для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Нажаль, зараз залишилися лише руїни від цих осередків милосердя, яких у ХVІІІ столітті нараховувалося майже п’ятсот у Ніженському, Чернігівському, Лубенському, Переяславському, Полтавському і Миргородському полках (за свідченнями давніх записів).

Серед запорізьких козаків було також багато таких, що зналися на траволікуванні. Такі цілителі мали стосунки із дипломованими лікарями, як наприклад, М.Трохимовським. він настільки славився своїми добрими справами і знав народну медицину, що його рідні Сорочинці називали Лікарівщиною.

Багато лікарів, знахарів і ченців жили і допомагали знедоленим і пораненим у той час в Україні, але і донині предтечею Червоного Хреста вважають засновника української анатомії і хірургії П.Загорського. Він наприкінці ХVІІІ століття під час війни із Польщею був військовим лікарем, надаючи допомогу полоненим і цивільному населенню без розрізнення «своїх» і «чужих».

За часів Кримської війни багато солдат полягло на полях боїв. Але саме в період Севастопольської епопеї Микола Іванович Пирогов заклав підвалини Червоного Хреста як спеціалізованої організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Тоді вперше було створено загони сестер милосердя, кожний з яких займався своєю справою, а саме: сортування поранених за важкістю стану, асистування під час операцій, транспортування поранених і хворих, які не потребували негайної допомоги. Перш ніж дівчат направили до району бойових дій, вони протягом двох-трьох місяців навчались у Першому сухопутному шпиталі в Петербурзі.

158 сестер громади, які працювали в безперервно обстрілюваному місті, були нагороджені бронзовими медалями за оборону Севастополя. Але серед усіх сестер окремо варто згадати про Дар’ю Михайлову, доньку загиблого матроса, що є більш відомою за ім’ям Даши Севастопольської. Її, відповідно до віднайдених архівних документів, нагородили золотою медаллю з написом «За старанність».

«Заживе… Затягнеться, у тебе кров міцна, мені видно… Зростеться…». Такими були слова Даші, коли вона перев’язувала рани і в той самий час глибоко ховала жах перед каліцтвом людської істоти. Саме тому в Україні варто було б впровадити свою почесну нагороду імені Дарї Михайлової, на зразок медалі Флоренс Найтінгейл – найвища відзнака Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Адже, Даша Севастопольська ще раніше за Флоренс Найтінгейл допомагала хворим і пораненим безпосередньо на полях боїв.

1863 року в Швейцарії розпочав роботу Міжнародний комітет допомоги пораненим, що 1876 року дістав назву Міжнародного комітету Червоного Хреста. Незабаром стали надходити повідомлення про створення в різних країнах добровільних товариств допомоги пораненим і хворим.

Російський Червоний Хрест, до якого належала і добре організована українська ланка, надавав значну допомогу військово-медичній службі армії в усіх війнах, що їх вела імперія. Активну допомогу Товариство надавало також цивільному населенню під час медичного обслуговування. В Харкові функціонувала поліклініка Червоного Хреста, де 1902 року професором Троїцьким була заснована дитяча лікарня. Київська та Подільська філії Червоного Хреста взяли участь у заснуванні в Києві «Товариства боротьби із заразними хворобами» і будівництві при ньому Бактеріологічного інституту, а також лікарні для чорноробів.

Вже 1914 року під час Першої світової війни, коли Київ перетворився на прифронтове місто, тут було відкрито понад 100 шпиталів Червоного Хреста.

Знаменною для Товариства Червоного Хреста України є дата 18 квітня 1918 року, адже саме тоді він офіційно розпочав свою діяльність в Києві, охопленому лихоліттям Першої світової війни і революції. За ініціативи Маріінської громади сестер милосердя Червоного Хреста, яка з 1878 року надавала благодійну медичну допомогу нужденним Києва, у квітні 1918 року відбувся І З’їзд Товариства Червоного Хреста України.

Серед першочергових завдань, які постали перед Товариством, була допомога біженцям та військовополоненим, турбота про інвалідів і дітей-сиріт, боротьба з голодом та епідеміями, організація лазаретів, госпіталів та харчувальних пунктів під час Першої світової війни.

Червоний Хрест мав у своєму розпорядженні 2 хірургічних і 5 протиепідемічних шпиталів у Києві, польові шпиталі у Бердичеві, Сарнах, Рівному, Радзівілові, Проскурові, Bолочиську, Черкасах, Коростені, Жмеринці, Козятині, Ярмолинцях, два протиепідемічні шпиталі в Конотопі й Одеській евакуаційний шпиталь.

Одним із найважливіших завдань тоді була визначена реевакуація військовополонених усіх армій, що воювали в Україні.

У 1918 році після встановлення Радянської влади майже на всій території держави починає діяти радянський Український Червоний Хрест.

У мирний час за ініціативою активістів Червоного Хреста були збудовані громадські пральні та лазні, засновані та обладнані фельдшерсько-акушерські пункти, аптеки й магазини санітарної гігієни, Також робота була на правлена на створення мобільних санітарних загонів та пунктів харчування для громадян.

Для боротьби з епідемією висипного тифу Український Червоний Хрест створив лікувальні пункти на тисячі місць. Під час голоду 1921-23 років Товариство організувало сотні безкоштовних їдалень, надало селянам мільйони продовольчих пайків.

На початку 1930-х років Червоний Хрест України мав у своїй власності 119 медичних, 206 профілактичних та дитячих закладів, четверту частину від усіх існуючих протитуберкульозних диспансерів на території країни, 36 оздоровчих установ, 800 лазень, 300 фельдшерсько-акушерських пунктів, 400 аптек і магазинів санітарії та гігієни.

Особлива увага приділялась формуванню загонів санітарної авіації, кваліфікованій підготовці сестер милосердя, санітарних дружинниць та інструкторів.

Ніби в кольоровому кіно миготять кадри: сіре небо, сіра земля, а на їх тлі медична сумка з хрестом, бинти і плями гарячої крові – червоне на білому…

За роки війни Червоний Хрест України підготував і направив на фронт понад 100 тисяч медичних сестер, санінструкторів і сандружинниць. Тим не менше, в той період червонохресні осередки значну увагу приділяли не лише підготовці санітарних інструкторів і медсестер, а й збиранню крові для забезпечення нею шпиталів. Перший донорський пункт, яких згодом було створено тисячі, відкрито в 1941 році в Києві на вулиці Виноградній.

На превеликий жаль ні завзятість червонохресних сестер, ні мужність солдат і полководців не дали змогу уникнути страшних наслідків полону у гітлерівських концтаборах як військових, так і цивільних осіб. За Женевськими конвенціями, прийнятими ще до 1949 року, цими людьми мав би опікуватися Міжнародний комітет Червоного Хреста, але СРСР не підписав на той момент конвенцій, а Сталін оголосив всіх військовополонених дезертирами і зрадниками.

Промінь надії з’явився наприкінці 1943 року, коли в Києві – все ще неспокійному прифронтовому місті – на дверях будинку на розі бульвару Шевченка і вулиці Терещенківської з’явилась табличка з Червоним Хрестиком. Саме тут розпочав діяльність комітет Червоного Хреста при Київському медичному інституті.

Повоєнні роки

На мирних ланах і на територіях підприємств майже щотижня вибухали залишені міни і бомби. Водночас майже в 200 районах України зовсім не було хірургів, а у всій республіці працювали лише 12 тисяч лікарень. Саме тому Червоний Хрест разом з республіканськими санітарними установами розпочинає відновлення мережі лікувальних закладів. Вже в 1946 році в сільських місцинах їх нараховувалося 2 тисячі, а десятки тисяч санітарних постів Червоного Хреста було створено на виробництві. Червоний Хрест України також започатковує громадську санітарну службу, у складі якої налічується 180 тисяч активістів. Так само сотні тисяч юних активістів Товариства об’єднують у перші повоєнні роки його шкільні осередки.

У 50-60-ті роки за ініціативи комітетів Товариства у широких масштабах здійснюється підготовка санактиву Червоного Хреста з профілактичної роботи і впровадження високого рівня санітарної культури. Водночас Товариство створює ланку санітарних уповноважених, яка пізніше перетворилася на інституцію громадських санінспекторів з числа службовців, робітників і колгоспників.

Доброю традицією стало проведення в містах і селах України місячників, тижнів і днів здоров'я. справжніми осередками санітарної культури стали також кімнати здоров'я при житлово-експлуатаційних конторах.

Справедливе визнання здобула патронажна служба милосердя Українського Червоного Хреста. Створена за ініціативою Товариства 1961 року, вона успішно продовжує свою благодійну місію.

У 70-80 роки основною діяльністю Товариства став процес вдосконалення медико-соціальної діяльності осередків Червоного Хреста та утвердження громадської думки щодо подальшої гуманізації суспільних відносин.

26 квітня 1986 року. Надовго залишиться в пам’яті людей ця дата.

Головні факти:

· Кількість потерпілих становить 3 361 870 осіб, у тому числі майже 1 мільйон дітей.

· Економіка України зазнала збитків на суму понад 10 мільярдів доларів США.

· Понад 50 000 квадратних кілометрів території, більше 2 000 населених пунктів і понад 2, 5 мільйона осіб опинилися у зоні радіаційного забруднення.

· 160 тисяч осіб було переселено із зони відчуження до інших міст і сіл України.

· Кількість ліквідаторів аварії становила 342 752 осіб, з яких понад 80 000 стали інвалідами.

· В рази збільшилися захворювання на рак щитоподібної залози у дітей. Загальна кількість захворювань у пост-чорнобильський період зросла втричі.

Уже ввечері 26 квітня 1986 року, коли про вибух на атомній електростанції ще майже ніхто не знав, червонохресна санітарна дружина Бородянського екскаваторного заводу розселила в новозбудованих оселях перші десятки мешканців. Потік біженців дедалі зростав, а допомога з центру запізнювалась, тому Червоний Хрест вирішив діяти на свій розсуд, без вказівок «згори».

Були складені повні списки евакуйованих і таких, що прийшли самі. Київський та Житомирський обкоми Червоного Хреста надавали евакуйованим грошову підтримку і медичну допомогу. Для медико-соціального обслуговування людей похилого віку у 22 потерпілих районах було виділено 213 посад сестер милосердя Червоного Хреста і спецавтотранспорт.

Оскільки населення не довіряло офіційним джерелам інформації щодо стану довкілля, Товариство оперативно організувало виїзди агітаційних бригад працівників і волонтерів Червоного Хреста. Терміново було видано понад 90 тисяч пам’яток-рекомендацій з питань радіаційної безпеки. По мірі зростання довіри серед населення працівникам Червоного Хреста, знижувався рівень психологічної напруги серед потерпілих.

Згодом Український Червоний Хрест опікуватиметься піонерськими таборами на півдні України, де перебуватимуть діти з тридцяти кілометрової зони відчуження. В той період також було закуплено медичну апаратуру для різноманітних лікувально-профілактичних установ, надано психологічну і соціальну підтримку населенню. Таким чином, у 1986 році за кошти Товариства отримали матеріальну допомогу на майже 16 млн. доларів США близько 100 тисяч евакуйованих.

У 1990 році Червоний Хрест ініціював запровадження комплексної Чорнобильської програми, у межах якої проведено понад 240 тисяч дозиметричних обстежень у 70 населених пунктах. У 1991 році після звернення до Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (МФТЧХ/ЧП) за ініціативи Українського Червоного Хреста була започаткована Міжнародна Чорнобильська програма гуманітарної допомоги і реабілітації.

Подальшим поштовхом для розвитку і функціонування Чорнобильської програми став візит Генерального секретаря МФТЧХ/ЧП п. Джорджа Вебера в серпні 1993 року. Тоді, переконавшись у тому, що ситуація продовжує залишатись вкрай серйозною, учасники візиту визначили перспективи розвитку Програми і дійшли згоди, що Міжнародна Федерація повинна надавати постійну допомогу.

Минуло понад 25 років від дня аварії. ЧАЕС закрито. Трагедія потрохи забувається. Та, нажаль, лихо залишається з нами… Як зазначив п. Хуан М. Суарес дель Торо Ріверо, (колишній Президент МФТЧХ/ЧП, який відвідав Україну 25 квітня 2006 року для участі в Міжнародній конференції «20 років Чорнобильської катастрофи. Погляд у майбутнє») залишається велика потреба у підтримці людей, що живуть в умовах впливу наслідків катастрофи, й водночас слід допомогти уряду і суспільству відшукати і прийняти виважені рішення, які б працювали на добробут цих людей.

На січень 2008 року кількість членів Товариства Червоного Хреста України становила понад 7 мільйонів. Основою їхньої діяльності є підтримка людей, беззахисних через бідність, неосвіченість, культурні чи соціальні чинники, збройні конфлікти, техногенні катастрофи або стихійні лиха.

Після проголошення незалежності України Товариство Червоного Хреста 10 грудня 1991 року вийшло зі складу Спілки Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця колишнього Радянського Союзу. А 28 жовтня 1992 року Президент України Л.М. Кравчук видав Указ про Товариство Червоного Хреста України, за яким його визнано єдиним національним Товариством Червоного Хреста, уповноваженим сприяти органам державної влади в їхній діяльності в гуманітарній сфері.

Нові умови існування постали перед Українським Червоним Хрестом. Після офіційного визнання Міжнародним Комітетом Червоного Хреста у Женеві в 1993 році, воно стало повноправним членом Міжнародної Федерації Товариств ЧХ/ЧП.

Основним напрямком міжнародної діяльності став розвиток потенціалу Національного Товариства Червоного Хреста. У цей час Товариство виступило ініціатором утвердження стратегії розвитку Національних товариств колишніх країн СРСР.

Новою віхою в розвитку світового червонохресного руху стала Київська міжнародна конференція з інтеграції і розвитку Національних товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця країн Балтії, Східної Європи, Південного Кавказу, Центральної Азії і країн-донорів Європи і США, що проходила за ініціативи Українського Червоного Хреста 5 – 8 червня 2001 року під Києвом в Пущі Озерній.

Міжнародне співробітництво

Товариство Червоного Хреста України було учасником всіх статутних заходів Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця починаючи із 1993 року.

Співпраця з МФТЧХ/ЧП, МКЧХ, відділеннями ООН і Європейського Союзу, Товариствами Червоного Хреста країн Європи, США і Японії призвело до розширення можливостей Національного Товариства.

Під час візиту делегації Червоного Хреста України до Німеччини 1993 року була укладена перша міжнародна угода про співробітництво з Німецьким Червоним Хрестом. Аналогічні стосунки склалися і з національними товариствами Червоного Хреста Угорщини, Словаччини, Греції, Болгарії, Румунії, Польщі, Нідерландів, Люксембургу, Чехії, Туреччини. Багато робиться також в рамках СНД. Так, створено Раду керівників Національних товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця Нових Незалежних Держав.

Важливі події міжнародної співпраці:

- зустріч в Одесі керівників Молдовського, Російського, Румунського й Українського Товариств Червоного Хреста з проблем урегулювання Придністровського конфлікту;

- підтримка спільної заяви європейських товариств із закликом припинити бойові дії на Балканах;

- звернення до керівників Росії та Чечні щодо збройного протистояння на Північному Кавказі з вимогою дотримання міжнародного гуманітарного права;

- візит керівника національного Товариства Івана Усіченка до Пакистану з метою започаткування відносин із Товариствами Червоного Півмісяця Пакистану та Афганістану з питань розшуку і повернення на Батьківщину наших співвітчизників, що брали участь у бойових діях в Афганістані.

- Європейська регіональна конференція Товариств ЧХ і ЧП з відновлення родинних зв’язків, що відбулася в м. Києві з 15 по 17 листопада 2006 року;

- Регіональна зустріч керівників Національних товариств ЧХ і ЧП за участю Президента Міжнародної Федерації ТЧХ і ЧП, а також делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста, організована в Києві в жовтні 2010 року.