Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема 3. Організація господарської діяльності підприємств






1. Організаційні форми, види та категорії господарської діяльності.

2. Створення підприємства.

3. Установчі документи підприємства.

4. Державна реєстрація підприємства.

5. Підстави та наслідки скасування державної реєстрації суб’єктів господарювання.

6. Реорганізація та ліквідація суб’єкта господарської діяльності.

7. Банкрутство суб’єктів господарювання: поняття, суб’єкти, умови порушення справи про банкрутство.

 

1. Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як організаційні форми, види і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.
Організаційна (організаційно-правова) форма передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України, та способів розмежування у підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цього полягає в урахуванні в законодавстві особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Загалом організаційна форма і вид визначають суб'єкта, який має право присвоювати результати діяльності підприємства. З точки зору організаційної форми є такі види підприємств: приватні, колективні, господарські товариства, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, комунальні, державні (в тому числі казенні).
Приватне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності фізичної особи.
Визначення приватне, крім форми власності, виражає головну особливість правового становища підприємств цієї організаційної форми. Згідно із законодавством України власник у даному разі водночас є і підприємцем, тобто власність і управління майном у приватному підприємстві не розмежовуються.

Колективне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на власності трудового колективу підприємства.

Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Правосуб'єктність власника (у даному разі колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу – підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту. Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління – вищий орган управління (загальні збори або конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, – це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, вкладів) у майні підприємства.
Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, заснованого на державній власності. Визначення державне вказує, що дане підприємство має особливості правового становища порівняно з недержавними підприємствами Ці особливості обумовлені способом відмежування функцій власника від функцій управління майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності. Підприємству як суб'єктові права це майно належить на праві повного господарського відання. Це право вужче, ніж право власності. Обсяг його залежить від цільового призначення відповідного майна.

Державне підприємство володіє, користується і розпоряджається цим майном " на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства". Оскільки державне підприємство є суб'єктом права повного господарського відання майном, а не суб'єктом права власності, щодо державних підприємств діє спеціальна категорія – правовий режим майна державних підприємств. Вона означає, що державні підприємства керуються спеціальними правилами заснування, утворення їх майна при заснуванні, визначення цілей і предмета діяльності, управління майном, розподілу прибутку тощо.
Державні підприємства як суб'єкти однієї форми власності (організаційної форми) поділяються на види: а) державні підприємства, засновані на державній власності; б) державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності; в) казенні підприємства. Усі ці підприємства - державні юридичні особи.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, що належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті.

Спільне підприємство – це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності (так звана змішана форма власності). Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності.Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав. Залежно від цього є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні) спільні підприємства; б) спільні підприємства з іноземними інвестиціями.

Спільне підприємство з іноземними інвестиціями – це підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземне підприємство – це організаційно-правова форма підприємства з місцезнаходженням в Україні, створеного як суб'єкт права згідно із законодавством іноземної держави, майно якого повністю перебуває у власності іноземних громадян, юридичних осіб або держави. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить.

Крім форм і видів законодавець застосовує для класифікації підприємств поняття категорії. Категорія означає техніко-економічну (не юридичну) класифікацію підприємств (незалежно від форм власності) відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників. За цією ознакою розрізняють малі та інші (середні, великі) підприємства.

2. Термін «створення» – це правове поняття господарського
права, яке включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легітимації підприємства в статусі правового господарюючого суб'єкта, суб'єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення.

Загальні умови поширюються на всі форми підприємств. Вони визначені законами України «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво» та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи, в тому числі й підприємства.

Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їх окремі види.

Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, яка має право створити у встановленому порядку підприємство (організацію) як юридичну особу. За законами України таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна і уповноважені власником (власниками) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають засновницьку право – і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками (співзасновниками) можуть бути «фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України».

Уповноважені органи, що можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності – це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їх додержання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження. Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради. Засновники реалізують засновницькі права шляхом: обрання організаційної форми підприємства; визначення цілей і предмета його діяльності; прийняття рішення про його створення; затвердження у встановленому порядку статуту; передачі безоплатно на баланс підприємства основних фондів та оборотних коштів;
формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Створення підприємства в юридичному розумінні – це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію. За необхідності для новостворюваного підприємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України.

Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради за місцезнаходженням підприємства в порядку, встановленому Земельним кодексом України. Відмова в наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку.

Господарське законодавство регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу. Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішення про примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців.
Підприємство може створюватися шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.

Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Підприємства мають право створювати на території України та за її межами суб'єкти господарського права без прав юридичної особи - свої відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо з правом відкриття поточних та інших рахунків. Відокремлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їхньої реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.

Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законодавством України, правом створювати дочірні підприємства наділені господарські товариства. Дочірні підприємства мають бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

3. Установчими документами підприємства називається комплект документів встановленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт права. Установчі документи є локальними нормативними актами, тобто актами, які набувають юридичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками підприємства.

Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємств загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств.

Перелік актів, які належать до установчих документів:

По-перше, це рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо власників чи органів два і більше, таким рішенням визначено установчий договір.

По-друге, це статут підприємства. Перелік обов'язкових відомостей, які необхідно включати до статуту підприємства як одного з його основних установчих актів.

Зміст установчих документів (статутів, установчих договорів) господарських товариств регулюється статтями 4, 37, 51, 65, 67 і
76 Закону України «Про господарські товариства». Ці статті визначають переліки основних даних, що підлягають включенню до установчих документів товариств окремих видів.

При розробці проектів установчих документів підприємств необхідно керуватися також типовими нормативними актами. Щодо підприємств окремих видів законодавець застосовує типові форми установчих документів (наприклад, Типовий статут державного підприємства, Типовий статут казенного підприємства, Типовий статут закритого акціонерного товариства, Типовий статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства).

Установчі документи мають містити обов'язкові дані про підприємство, без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам законодавства. Це такі дані: найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства; зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства; предмет та цілі діяльності підприємства; - юридичний статус підприємства. Це статті про юридичну особу підприємства, про його майно, про самостійний баланс, поточний, валютний та інші рахунки в банках, про фірмову марку та знак для товарів та послуг, про печатку з найменуванням підприємства; про склад майна підприємства: перелік фондів (основні, оборотні, інше майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди); порядок утворення майна; порядок розподілу прибутків та покриття витрат; порядок випуску акцій (щодо акціонерного товариства); про перелік органів управління підприємства, порядок їх формування, компетенцію; про контрольні органи – спостережну раду, ревізійну комісію (ревізора); про порядок припинення діяльності підприємства: підстави; орган, що приймає рішення про припинення; порядок створення роботи ліквідаційної комісії; умови розрахунків з бюджетом і кредиторами; розподіл майна, що залишилося.

В установчих документах господарських товариств окремими статтями визначається порядок внесення змін до статуту (вищим органом, за рішенням 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, чи одностайно).

Крім обов'язкових, до установчих документів можуть включатися альтернативні положення, які не повинні суперечити законодавству України.

Це положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, засновані на членстві (колективні підприємства, кооперативи), про раду підприємства (порядок її створення, склад, компетенцію), про інші органи, які реалізують повноваження трудового колективу (раду трудового колективу, профспілковий комітет).

4. Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні. Законодавство визначає державні органи, на які покладено реєстрацію підприємств (органи державної реєстрації), а також загальні умови і порядок реєстрації. Детальніше вони визначаються Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740.

Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію підприємства становить юридичний факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами юридичної особи.

Відповідно до законодавства України підприємство визначається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації. Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств, це державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: виконкоми міських, районних у містах рад; районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації.

Законодавством визначено також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарського права. Так, господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом України «Про банки і банківську діяльність», фондова біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Для державної реєстрації реєструючому органові необхідно подати документи, перелік яких визначено ст. 8 Закону України «Про підприємництво». За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше п'яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов'язаний видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити рахунок і в 3-денний термін повідомити про це податкову інспекцію. Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства. Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів його недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а) визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження; г) визнання підприємства банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); д) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприємницької діяльності.

5. Припинення діяльності підприємства – одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності підприємства як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені законодавством про підприємства. Загальні підстави припинення діяльності підприємств усіх видів визначені Законом України «Про підприємництво» (ст. 11). Загальний процесуальний (процедурний) порядок і форми припинення регулює Закон України «Про підприємства в Україні» (статті 34-36). У разі банкрутства підприємства правовідносини припинення регулюються Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. (в редакції від 30 червня 1999 p.), який теж поширюється на підприємства всіх видів.

Особливі підстави і форми припинення діяльності підприємств окремих видів встановлені також законами про ці підприємства.

Діяльність підприємства припиняє його власник (вищий орган підприємства, уповноважений орган). Припинення за юридичними підставами, як зазначалося вище, може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

До передбачених законом чи установчим договором обставин належать: закінчення строку, на який створювалось підприємство; досягнення мети, поставленої засновниками під час створення підприємства. Установчі документи підприємств можуть включати й інші підстави цього виду. Рішення про припинення діяльності підприємства з цих підстав приймає його вищий орган. Підприємці зобов'язані припинити свою діяльність також у разі закінчення строку дії ліцензії.

Види юридичних підстав примусового припинення підприємства визначені в законодавстві про підприємства у вигляді примірного переліку (ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 19 Закону України «Про господарські товариства»).

Примусово підприємства припиняються: а) на підставі рішень суду (арбітражного суду) про визнання недійсними установчих документів підприємства (невідповідність їх чинному законодавству) та акта (рішення засновника) про створення підприємства; б) підприємство припиняється на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства; в) підприємство припиняється на підставі рішення суду у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місцезнаходження (при зміні місцезнаходження підприємство повинно в 7-денний термін повідомити про це реєструючий орган); г) підприємство припиняє свою діяльність на підставі рішення господарського суду про визнання його банкрутом. Порядок такого припинення визначає Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

6. Закон передбачає дві правові форми припинення підприємства: ліквідацію і реорганізацію (ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні»). У випадку ліквідації підприємство припиняється як суб'єкт права без правонаступництва.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації підприємства усі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення. З юридичної точки зору ці способи різняться залежно від того, до якого суб'єкта права переходять усі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізуються.

Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав та обов'язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового акту злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство.

Приєднання одного підприємства до іншого означає, що до нього переходять права та обов'язки приєднаного підприємства. Нове підприємство внаслідок такої реорганізації не виникає.

Поділ підприємства є створенням на базі одного існуючого підприємства двох і більше підприємств як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна підприємства. Такий спосіб реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна і відповідні права та обов'язки реорганізованого підприємства переходять до підприємств, створених внаслідок поділу.

Виділ передбачає, що з діючого підприємства виділяються один або більше структурних підрозділів, які створюються як самостійні підприємства Поділу всього майна підприємства цей спосіб реорганізації не передбачає. Згідно з роздільним актом (балансом) до них переходять частини майна та відповідні права та обов'язки реорганізованого підприємства.

Перетворення підприємства як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності на іншу (наприклад, державної на колективну) і відповідно зміну організаційно-правової форми підприємства. Такий спосіб реорганізації масово застосовується у процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до підприємства, яке щойно виникло, переходять права та обов'язки колишнього підприємства.

Ліквідація і реорганізація підприємства тягне за собою виключення його з державного реєстру підприємств України. З дати виключення підприємство вважається реорганізованим чи ліквідованим.Статусу суб'єкта права і юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення щодо нього заходів, які є ліквідаційним процесом, врегульованим законом.

Зокрема, це такі заходи:

1. Ліквідація підприємства ліквідаційною комісією, що призначається органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію. Цей орган (особа) може покласти обов'язок щодо ліквідації підприємства на його органи управління.

2. Встановлення порядку і строків ліквідації, їх встановлює орган, що прийняв рішення про ліквідацію (власник, уповноважений орган, господарський суд). Встановлюється також строк для задоволення претензій кредиторів. Він не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

3. Виконання ліквідаційною комісією своїх обов'язків: повідомлення про ліквідацію підприємства в пресі (за місцезнаходженням), про порядок і строки ліквідації; вжиття необхідних заходів для стягнення дебіторської заборгованості підприємства, виявлення його кредиторів та претензій останніх. Кредитори та інші юридичні й фізичні особи, які мають угоди з підприємством, повідомляються про ліквідацію письмово.

4. Здійснення ліквідаційною комісією згідно з встановленим законом порядком: інвентаризації і оцінки майна організації, реалізації майна, розрахунків з кредиторами і членами трудового колективу, складання ліквідаційного балансу і подання його органу, який призначив ліквідаційну комісію, або власнику.

Майнові претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з його майна. При цьому законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому в законодавстві про ліквідацію підприємств діє загальне правило черговості задоволення боргів підприємством-боржником, що ліквідується.

Залежно від підстав ліквідації підприємства встановлено два види черговості. Якщо підприємство ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні». Вона має бути конкретизована статутом.

Якщо підприємство оголошено банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Звичайна черговість – це першочергові та інші борги підприємства-боржника. Першочерговими є борги: перед бюджетом; витрати на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством; розрахунки з оплати згідно з трудовими договорами (контрактами) ліквідованого підприємства; вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

Черговість задоволення інших боргів має бути встановлена у статуті (установчому договорі). Вона має визначатися згідно з частинами 2, 4, 5 ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні», а саме:

– друга черга – за вимогами органів державного соціального страхування та соціального забезпечення. У межах цієї черги здійснюється капіталізація платежів, належних з підприємства у зв'язку із заподіянням каліцтва, іншого ушкодження здоров'я громадянина або у зв'язку з його смертю;

– третя черга – своєчасно виявлені і заявлені вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

– четверта черга – повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства і виплати за акціями трудового колективу;

– п'ята черга – претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заявлення, а також будь-які інші вимоги.

Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

При ліквідації підприємства застосовується категорія так званих погашених претензій (ч. З ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні»).

Погашеними згідно із законом визнаються претензії: не задоволені за браком майна; не визнані ліквідаційною комісією.

Останні можуть бути оскаржені до суду або арбітражного суду кредиторами. Позови про задоволення їхніх вимог мають бути подані кредиторами протягом місяця з дня отримання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії. Майно, що залишилося після погашення боргів підприємства, використовується згідно з рішенням власника майна.

7. Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом України «Про підприємства в Україні» (статті 24 і 34). Порядок і умови визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задовольнити претензії кредиторів регулює спеціальний Закон України «Про банкрутство» від 14 травня 1992 p., що нині діє в редакції від 30 червня 1999 р. і називається «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності – боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Банкрутство – це визнана судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Суб'єктами банкрутства (банкрутами) визнаються не лише юридичні особи, а й фізичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності.

Підставою для застосування банкрутства до суб'єкта підприємництва є економічний фактор – неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі із заробітної плати, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів не інакше як через відновлення платоспроможності. Суб'єкт, неспроможний виконати зазначені грошові зобов'язання протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати, визнається боржником.

Фактичною підставою для порушення справи про банкрутство може бути лише письмова заява до господарського суду, яка називається «заява про порушення справи про банкрутство». З такою заявою до суду може звернутися будь-хто з кредиторів. Кредитори мають право об'єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, що підписується всіма кредиторами, які об'єднали свої вимоги. Із заявою про порушення справи про банкрутство до суду може звернутися боржник з власної ініціативи. Боржник реалізує таке право за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, якщо інше не передбачено Законом.

Разом з тим, боржник зобов'язаний звернутися в місячний строк до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство у разі виникнення таких обставин: задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами; орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів або законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення до суду з заявою боржника про порушення справи про банкрутство; при ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі; в інших випадках, передбачених Законом.

Справу про банкрутство порушує господарський суд, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом.

Провадження за цією категорією справ здійснюють органи правосуддя у господарських відносинах – господарські суди.
Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій: порушення провадження у справі; підготовче засідання господарського суду; виявлення кредиторів та інвесторів; попереднє засідання господарського суду; проведення зборів кредиторів і утворення комітету кредиторів; винесення ухвали про санацію; визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; припинення провадження у справі про банкрутство.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.017 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал