Українські підприємці-меценати відігравали важливу роль у розвитку української культури.

На початку ХХ ст. в українських землях активно розвивалося підприємництво. За даними перепису 1897 р., понад 100 тис. людей записували своєю рідною мовою українську і жили за рахунок прибутку від капіталу і нерухомого майна. До підприємництва залучалася частина поміщиків, які створювали на своїх землях товарні господарства, забезпечені сучасною технікою і фахівцями відповідно до обраної спеціалізації.

У підприємництві успішно утверджувались і представники інших соціальних верств: купці, селяни, ремісники, корчмарі та ін. Зокрема, із селян походили відомі родини підприємців: Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Терещенки та ін.

Михайло Яхненко був кріпосним, чоботарював, шив кожухи, якими торгував на ярмарках. Розбагатівши, викупився із сім’єю на волю і разом із синами і зятем заснував фірму з торгівлі зерном, худобою, а також оренди та будівництва млинів на Черкащині. У 1843 р., після смерті батька, підприємство очолив Кіндрат Яхненко, надавши йому торгово-промислового характеру: на орендованих млинах вони переробляли зерно. Згодом Яхненки стали купцями першої гільдії в Одесі, одержали звання почесних громадян міста. Їхній небіж Семен уже мав вищу освіту і протягом 1860–1863 рр. був одеським міським головою.

Старший син у сім’ї Федора Симиренка і Анастасії Яхненко Платон Симиренко ініціював перехід фірми до виробництва цукру. Закінчивши 1843 р. Паризький політехнічний інститут, він став першим в Україні дипломованим інженером-технологом цукрової промисловості, технічним керівником родинної справи. За його ініціативи було запроваджено парові двигуни, що привело до справжньої революції в цукроварінні, почалося виробництво сільськогосподарської техніки на Городищенському машинобудівному заводі, започатковано сучасне пароплавство в Україні. Завдяки йому було розбудовано справжню комерційно-промислову імперію Яхненків-Симиренків.

Його молодший брат Василь започаткував власний бізнес. Купивши напівзруйновану цукроварню в с. Сидорівка Канівського повіту і до 500 десятин землі, він створив найпотужніше у цукровій галузі підприємство. Маючи освіту Паризького політехнічного інституту, він за власним проектом і кресленнями відновив Сидорівську цукроварню, удосконалив виробничий процес, спроектувавши новий тип машин для рафінації цукру, започаткував виробництво мармеладу та пастили, які постачав на внутрішні та зовнішні ринки. Якщо на початку 80-х років завод виробляв продукції на 193 тис. руб., то в 1910 р. – на 500 тис. руб. Наприкінці життя його майно оцінювалося в 10 млн руб.

Засновник сімейної справи Харитоненків Іван Герасимович (1820–1891) спершу чумакував, потім займався бакалійною торгівлею, промислами, орендував землі. Після реформи 1861 р. почав скуповувати поміщицькі землі та будувати на них промислові підприємства. У 1863 р. вже був купцем першої гільдії. Основні земельні ділянки Харитоненків зосереджувалися в Харківській та Чернігівській губерніях. На початку ХХ ст. його син Павло володів 90 тис. десятин землі.

Протягом 1860–1880-х рр. ним було побудовано шість цукроварних і рафінадний заводи – найпотужніших в Україні та Росії, кожний з яких щорічно виробляв до 900 тис. пудів цукру. До заводських комплексів входили цегельні підприємства, ремонтні майстерні, парові млини. Харитоненки вкладали гроші не лише в землю та цукропромисловість, а й брали участь у багатьох акціонерних товариствах, зокрема в Сумському машинобудівному, були співзасновниками товариства Білгород-Сумської залізниці.

Основними рисами українських модернізаторів були підприємницький дух, життєва енергія, рішучість, потяг до ризику, який поєднувався з тверезим розрахунком, висока господарська культура, освіченість, відкритість до нового в техніці, науці, духовній сфері, активна громадянська позиція. Представників української модернізаторської еліти було не так багато у тлумі підприємців, серед яких був великий відсоток росіян, греків, німців, поляків, французів, євреїв. Особливості нових підприємців – Яхненків, Симиренків, Терещенків, Харитоненків полягали в тому, що вийшли вони із самих глибин українського народу і зберігали духовний зв’язок з народними традиціями, ідеалами, культурою.

Найчисленнішу та найпродуктивнішу групу українських підприємців у структурі селянського населення України становили заможні селяни – самостійні господарі, власники торговельно-промислових закладів, але насамперед хлібороби. Саме вони складали групу селян-підприємців, фермерів, яким належало 40% усіх надільних і приватних селянських земель, а також 50% усієї продуктивної робочої худоби, і які відігравали основну роль в економіці села. Головними видами діяльності цієї групи селян-підприємців було товарне виробництво сільськогосподарських культур, промисли, торгівля, лихварство.

На західноукраїнських землях у 1904 р. вітчизняній буржуазії належало декілька десятків кредитних товариств, 9 промислових і декілька інших підприємств. У цілому вона була кількісно і якісно слабкою.

Розмах благодійної діяльності підприємців в Україні припав на кінець XIX – початок XX ст. Вони часто клопоталися вирішенням соціальних проблем своїх робітників, у неврожайні роки годували тисячі селян, розв’язували проблеми місцевого життя. Приміром, у Млієві, поблизу цукрорафінадного заводу, підприємці Яхненки, Симиренки побудували містечко для робітників і службовців на 150 будинків, гуртожитки для чоловіків і жінок. У містечку була 6-класна школа, де вчилося від 85 до 110 дітей, лікарня на 150 ліжок. Це містечко мало церкву, бібліотеку, аматорський театр.

Українські підприємці-меценати відігравали важливу роль у розвитку української культури.

Наприклад, В. Симиренко власним коштом утримував майже всі українські газети і журнали, що видавалися на території Російської імперії, фінансував історико-етнографічні експедиції, театральні трупи, виплачував стипендії відомим українським письменникам, ученим, діячам мистецтва, заповів величезні гроші на розвиток української науки і куль

Тури. Варвара і Богдан Ханенки передали 3145 цінних експонатів Київському художньо-промисловому музею (нині Художній музей). Федір і Надія Терещенки створили в Києві картинну галерею, Єлизавета Терещенко виділила 200 тис. руб. на школу малювання, по 30 тис. – іще двом навчальним закладам, 100 тис. – для допомоги бідним тощо. Вінцем добродійності сім’ї Терещенків можна вважати виділення Миколою і Федором 425 тис. руб. – величезної на ті часи суми – на будівництво і оснащення двох училищ.

Видатний діяч Галичини початку XX ст. митрополит галицький Андрей, граф Шептицький дбав про школи, заснував Науковий інститут для студій, сполучений з Богословською академією, та «Академічний дім» у Львові, допомагав приватним школам, власним коштом відправляв молодих священиків для студій до Рима та Відня, давав стипендії світській молоді для навчання за кордоном, допомагав дитячим садкам і сиротинцям, заснував український шпиталь – «Народну лічницю» у Львові, підтримував видавництва. Глибокий знавець мистецтва, він підтримував митців, різьбарів і допоміг О. Новаківському (уродженцю Наддніпрянщини) відкрити власну художню школу. У 1913 р. заснував у Львові найбільший в Україні Український національний музей, де зібрано рідкісні пам’ятки українського мистецтва.